Танці слов’янських народів

Тема: Види танців та їх характеристика.

План.

1. Подорож в історію танцю.

2. Становлення мистецтва балету.

3. Класичний танець.

4. Сучасний танець і його напрямки.

5. Український народний танець, його класифікація.

Література

1. Верховинець В. М. Теорія українського народного танцю. – К.: Музична Україна, 1990.

2. Вільчковський Е. С. Рух і музика. – К.: Музична Україна, 1988.

3. Музыка и движение: Упражнения, игры и пляски для детей 6-7 лет / Авт.-сост. С. И. Бекина и др. – М., 1984.

4. Руднева С. Д., Фиш Э. М. Ритмика. Музыкальное движение. – М., 1972.

5. Верховинець В. Весняночка. – К.: Музична Україна, 1989.

6. Верховинець В. М. Теорія українського народного танцю [Текст]. – К.: Музична Україна, 1990. – 150 с.

7. Барышникова Т. К. Азбука хореографии: Методические указания. – СПб.: "ЛЮКСИ", "РЕСПЕКС", 1996. – 256 с.

8. Бекина С. И. Музыка и движение. – М.: Просвещение, 1984. – 288 с.

9. Беликова А. Современные бальные танцы – М., «Советская Россия», 1981.

1. Греція

У ранній історичний період найбільшого культурного розвитку досягла Греція. У житті стародавніх греків танці займали особливе місце. Греки надавали важливого значення не лише розумовому але й фізичному розвитку людини. В них існувало чимало танців, які виконувались в супроводі співу або музики, на загальних святах, сімейних і особистих урочистостях.

Танці у стародавній Греції поділялися на священні, що виконувались у храмах перед статуями богів, суспільні, до яких входила велика група суспільно-побутових танців, військових, сценічних, що виконувались у трагедіях і комедіях.

Священні танці за переказами були перенесені в Грецію з Єгипту Орфесм і часто присвячувалися різним богам: Діонісу, Афродиті, Лфіні і т.п. Вони відображали певні дні трудового календарного року.

Військові танці, як правило відображали бій, різні військові перебудови. То були складні хореографічні композиції. У руках у танцюючих були луки, стріли, щити, факели, мечі, списи, дротики.

Сценічні танці стародавніх греків були частиною театральних видовищ. Під час виконання танців учасники відбивали такт ногами, для чого взували спеціальні дерев'яні або залізні сандалі, іноді відбивали такт руками за допомогою надягнутих на середній палець спеціальних кастаньєт – мушлів.

Суспільно-побутові танці супроводжували сімейні, особисті, міські та загальнодержавні свята. Саме суспільно-побутові танці вплинули на виникнення сценічного танцю.

Греки не відділяли танці від пантоміми, не визнавали танцю як звичайного поєднання ритмічних рухів і красивих положень тіла, а прагнули, щоб кожний рух виражав якусь думку, дію, вчинок.

Молоді воїни, поряд з гімнастичними вправами, вивчали і танці. Особливо популярними вони були у стародавній Спарті. Саме в стародавній Греції здатність молодого бійця до вступу у ряди захисників своєї батьківщини перевірялась по тому, як він виконає військові танці. Великий поет і драматург Софокл на честь перемоги греків у Марафонський битві над персами проспівав і протанцював пеан.

Описи танців можна зустріти в трагедіях Есхіла, Єврипіда, в комедіях Арістофана. Гомер в «Іліаді» описав хоровод, а в «Одіссеї» – дует на фоні танцюючих юнаків. Лукіан написав цілий трактат «Діалог про танець».

Про характер старогрецьких танців розповідають також численні зображення танцівників І танцівниць на барельєфах, в скульптурі, вазовому живописі. Це барельєф «Молоді гречанки, що танцюють», вазовий живопис «Кордак» і «Сикинніс», скульптури – «Танцююча гречанка», «Танцююча Менада» та інші.

Італія

Відомо, що біля колиски мистецтва хореографії стояли античні музи: Тера, Сіхора, Евтерпа, Талія, Ерато, музи танцю, музики, поезії і живопису та їх покровитель — Аполлон.

В Римський імперії зберігались і розвивались традиції античного мистецтва. Суворі римські легіонери особливо захоплювались військовими танцями. За переказами, їх ввів засновник Рима Ромул. Були у римлян і танці жреців, що славили Богів, вони нагадували скоріше святкові процесії і організовувалося до щорічних календарних свят. Пізніше виникли сценічні танці. Витоки їх – у сільських святах збору врожаю.

Великою різноманітністю вирізнялись етруські танці. Етруські танцівники виконували цілі композиції, закінчені сцени, пантоміми. Про танці римлян писали в своїх трактатах Цицерон і Горацій.

У середньовічній Італії танець також був невід'ємною частиною Свят, видовищ, процесій. Поступово зросла зацікавленість танцювальним мистецтвом при дворах Венеції, Мілана, Рима, Флоренції, Парми, Урбіно, Феррарі. Взагалі, ряд назв італійських танців походить від назви місцевості: сициліана – з острова Сицилія, венеціана – з Венеції, флорентіна – Флоренції. Назви інших танців означають характер їх виконання. Від «салбтаре» (стрибати) походить рухлива «Сальтарелла», «Гальярда» – веселий, грайливий, молодечий танець. Серед повільних танців відзначалася «Павана», походження якої було суперечливим. Дехто вважав, що вона має італійське коріння, оскільки своєю назвою зобов'язана місту Падуя, інші вважали батьківщиною «Павани» Іспанію, бо в перекладі з іспанської ця назва означає «павич».

У XV ст. організовуються школи танцю, з’являється професія – танцмейстер, виникає танцювальна термінологія. Так закладалися основи класичного танцю.

Італія до XVI ст. була центром освіти й культури в Європі, але, роздроблена на численні князівства, багато з яких знаходились під владою чужоземців, грабіжництва і спустошення, втрачає своє значення першорядної держави і культура її починає занепадати. Лише народне мистецтво країни зберегло свою силу І привабливість, свою чарівність і неповторність. Збереглися своєрідні самобутні і колоритні італійські танці, зокрема нестримний, вогняний танець пастухів «Вівця», граціозне монферіні жителів Верхньої Італії, «Тарантела». Особливо люблять в народі останній танець, жвавий, темпераментний. Тарантела – неаполітанській танець. Дехто вбачає походження цієї назви від павука тарантула, укус якого, за народним повір’ям, викликає сильне бажання танцювати, якщо той, хто постраждав, танцюватиме, все минеться для нього благополучно.

За іншими джерелами, назва танцю походить від міста Таранто, що знаходиться на півдні країни, і де тарантела побутувала як танець.

Єгипет

Єгипетська культура – одна з найдавніших у світі. Про її високий розвиток свідчать різноманітні літературні джерела. Походження танцю єгиптян пов'язане з епохою фараонів. При дворі фараонів існували групи виконавців, які танцювали, демонструючи граціозність і спритність, з дотриманням симетрії.

Єгиптян можна віднести до основоположників танцювальної техніки і підтвердженням тому є зображення танцюриста в одній із гробниць (5000 р. тому) який виконує рух подібний до «піруету».

Відомо, що при храмі Алюна було відкрито хореографічну школу. Крім груп танцюристів, при дворі фараона існували бродячі приватні групи, які ділилися на альмеїв і гаазів.

Альмеї – привілейовані танцюристки. Вони обов'язково вивчали музику, повинні були співати, їх ставили вище знаті, на рівні з богами.

Гаазі – більш прості танцюристки. Вони виступали на вулиці під час свят.

Єгипетські танці використані у балетних виставах: «Клеопатра» (комп. О. Аренський), «Дочка фараона»(комп. Ц. Пуні).

Індія

Вже в III тисячолітті до н.е. в Індії була розвинена писемність, високі знання в галузі медицини, астрономії, культури. Збереглися стародавні зображення людини в танці. Навіть своїх богів вони зображували танцюючими. Танці індійців мали свій стиль: ноги їх майже не рухалися, рухалися лише голова і тулуб. У танцях індійців не було швидких, енергійних рухів, проте виконувалися досить граціозно. Танці широко використовувалися в релігійних процесіях на честь різних богів. Індійські браміни (служителі релігії) навіть при храмах тримали танцівниць. Якщо ці танцюристки присвячували своє життя служінню богу, то їх називали баядерками, або девадосі (що означає «Рабиня бога»). Деякі риси стародавніх індійських танців і легенд про баядерок були втілені у XX ст. в балеті «Баядерка» (комп. Л. Мінкуса).

Саме в Індії до початку першого тисячоліття н.е. виникла система класичного танцю, в якій відбилися риси характеру танцювального фольклору цієї країни. У розділах санскритського тракту «Натьяшастра» («Наука про театр» IV століття) вже існують записи основних правил системи міміки та жестів. У відповідності до манери виконання, класичний танець поділяється на тандава і ласья. Тандава виконується у швидкому темпі, а ласья – повільному.

Більш 2-х тисячоліть існує в Тамілнада (штат Мадрас) танець Бхарат Натьям. Його призначення – розчулення божества. Танець виконується дівчатками, які виховуються у храмі з 6-8 років.

Катхак – другий вид класичного танцю, який набув популярності у XVII при дворі Великих Моголів.

Катхакалі – третій вид класичного танцю, який виник у XVI-XVII столітті при дворі раджі Віракерама Варме.

Маніпурі – відомий раніше жителям гірських районів Ассама, за побудовою близький до масових танців. Виконується на честь бога Крішни, як правило, в березні і грудні.

Танцювальне мистецтво середньовічної Франції та Іспанії

Відомо, що кожна історична епоха має свої побутові танці. Стиль побутової хореографії багато в чому пояснюється історичними умовами життя людини. У похмуру епоху середньовіччя церковна ідеологія підпорядковувала собі літературу, театр. На танці церковники люто нападали, вважаючи їх насланнями сатани, гріховним дійством. І все ж народне мистецтво було наповнене оптимізмом.

В урочистих весняних ходах, іграх і піснях прості люди славили життя, раділи сонцю, водили хороводи навколо молодих дерев. Саме тоді і з’явилися перші побутові танці.

У феодальній Європі у зв’язку з появою побутових танців намітився розрив між піснею і танцем, внаслідок якого згодом І утворилися два самостійних види мистецтва – мистецтво танцю і мистецтво співу.

Франція

Ця країна посідала значне місце у розвитку і популяризації хореографії того часу. Перші побутові танці мали назву бранлів (бранль – у перекладі з французької похитування, хоровод). У деяких з них за допомогою рук імітувалися різні трудові процеси (танці башмачників, праль, конюхів і т.д.). Бранль дав життя більшості побутових і національних танців, популярних і зараз у Франції. Саме з бранля утворився ригодон, фарандола тощо. У Британії в містечку Пуату з’явився згодом танець, що складався з маленьких кроків (па меню) який одержав назву «Менует».

Іспанія

Не меншою популярністю користувалися танці і в Іспанії. Вони виконувалися скрізь: на шляхах, що ведуть на ярмарок, на сільських святах, навколо померлих, щоб вшанувати їх пам'ять і взагалі, заради власного задоволення.

Іспанські танці оригінальні, темпераментні й виразні. На півночі Басконії збереглися войовничі танці, а стримана запальність кастильських танців і до цього часу приваблює любителів, хореографів. Цим не вичерпується зміст і форма іспанських танців. Так у Каталонії популярні героїчні танці, а на півдні Андалузії такі як фанданго, болеро, сигиділлія.

Танці слов’янських народів

Зародження різноманітних танців і музики сягає сивої давнини. Гуляння зі співами і танцями відомі були вже на ранньому етапі язичництва у період становлення східних слов'янських племен.

Обожнюючи сонце, грім, блискавку, вогонь, каміння та інші предмети слов'яни вклонялися їм. Весь світ, який їх оточував, сприймався ними в конкретних живих образах.

У селі Мартинівка на Київщині в одному із скарбів (VI ст.) були знайдені декілька срібних фігурок танцюючих чоловіків, кожен з них стоїть у позі, яка зафіксувала виконання танцювального руху типу налівприсядки.

У стародавньому мистецтві слов'ян музика, слово і танець були єдині. Про це свідчать такі вирази як «грати пісню», «водити пісню». Зв’язок танцю і пісні в усі часи надавав народному танку особливої чарівності, мелодійності, співучості і змістовності.

Найстародавнішими народними танцями на Русі були хороводи, які відображали процеси праці, побуту. Поряд з іншими були також мисливські, військові, релегійно-культові, які пов’язані з обожнюванням якого-небудь божества, частіше – сонця. Пробудження природи від зимового сну слов’яни відзначали водінням хороводів навколо дерев, які вважали священними, стрибали через вогнища, ворожили.

У день літнього сонцестояння, 23 червня, відзначали свято Івана Купала. В цей день молодь стрибала через вогнище, пускала на воду вінки з квітів, водила хороводи. Восени славили родючу землю, справляли «обжинки», а взимку святки. На святках ряжені виконували гротескні сатиричні і комічні танці. За святками — святкували масляну.

Серед учасників обрядів І ігрищ поступово визначалися люди, які «плясали» краще за інших, співали, грали на різних інструментах, знали жарти, приказки, прислів'я, які звалися скоморохами.

Скоморохи – це універсальні актори: жонглери, акробати, співаки, танцюристи. Вони були чудовими майстрами своєї справи. Професійна майстерність скоморохів – танцюристів і танцюристок – включала в себе і розвивала мотиви старовинних танців, багато з яких зберегли свою життєвість і поетичну силу до сьогодення. Основу виразних засобів скомороших танців складали різноманітні присядки, дрібушки та інші суто національні рухи, які вимагали великої спритності та виразності.

Протягом багатьох століть ватаги скоморохів мандрували по слов'янській землі, несучи своє мистецтво у різні прошарки тодішнього суспільства. Про скоморохів складено багато різних пісень, прислів'їв та влучних приказок. У них змальовуються образи «удалої скоморощини», веселих людей, які полюбилися народові.

Під впливом церкви, а згодом і світської влади, скомороство з середини XVII ст. почало занепадати. Залишки його збереглися і донині у народних казках, оповіданнях тощо.