Гарантії дотримання прав і свобод громадянина. Діяльність омбудсмена

ГАРАНТІЇ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД - фактори, що забезпечують реальне здійснення в країні конституційно проголошених прав і свобод людини і громадяни­на. Г. к. п. і с. багатоманітні. Вони залежать від рівня економічного і соціального розвитку суспільства, демократі, правової культури насе­лення, ступеня незалежності судової влади та інших чинників і класи­фікуються за різними ознаками. Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації.

Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією — це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо. Види конституційних гарантій прав і свобод. Система гарантій прав і свобод людини передбачає створення умов економічного, політичного організаційного й правового характеру, а також способів і методів, що забезпечують реальний фактичний захист цих прав. Зазначена система має складну структуру.

Г. к. п. і с. поділяються на:

- соціально-економіч­ні;

- політичні;

- соціокультурні.

Соці­ально-економічні гарантії — це соціально орієнтована ринкова еко­номіка, що базується на багато­манітних формах власності на засо­би виробництва і зорієнтована на задоволення соціально-економічних потреб усіх верств населення.

Полі­тичною гарантією конституційних прав і свобод є демократичний по­літичний режим з такими його озна­ками, як виборність органів влади, поділ державної влади, багато­партійність, ідеологічний плюралізм та ін.

Соціокультурні Г. к. п. і с. — це певний рівень культурного роз­витку суспільства, передусім рівень його політичної і правової культури, наявність розвиненої мережі зак­ладів освіти, науки і культури, орі­єнтованих на задоволення багато­манітних духовних інтересів і потреб людей.

Але права і свободи людини - це. насамперед явище юридич­не. Вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Юридичні гарантії безпосередньо створю­ють умови і засоби для їх реалізації та захисту. Юридичні гарантії встановлюються державою в Конституції, нормах поточного законодавства, їх мета – реальне забезпечення максимального здійснення громадянами своїх прав і свобод за допомогою правових методів.

Право на судовий захист свідчить, що проголошені конституціями права і свободи — не просто декларація про наміри, не просте гасло, а принципові положення, які держава має намір реалізовувати. Судовий захист — це гарантія здійснення прав і свобод, що існує у всіх демократичних державах. Підставою для судового заперечення можуть бути не лише протизаконні дії і акти, а й бездіяльність державних і само­врядних органів і посадових осіб.

Право на відшкодування матеріального та морального збитку. Маються на увазі випадки заподіяння збитку посадовими особами державного та місцевого самоврядування під час здійснення ними своїх посадових обов'язків. Збиток може бути матеріальним і моральним і заподіюватися шляхом прийняття незаконних рішень, вчиненням незаконних дій і бездіяльністю згаданих осіб.

Право на знання коленим своїх прав і обов'язків є важливою демократичною гарантією прав і свобод. За радянських часів була значна кількість так званих закритих правових актів, якими встановлювалися обов'язки людей, про які останні навіть не були проінформовані

Право на юридичну допомогу. Його історія починається з шести поправок до Конституції США, що вперше юридичне закріпило це право. Сьогодні воно розглядається як невід'ємне право гро­мадянина. Основний зміст цього права полягає в тому, що всі громадяни рівною мірою мають право на захист, здійснюючи його, можуть користуватися послугами адвоката. Роль адвоката щодо цього є надзвичайно високою, оскільки він дає громадянам консультації з правових питань, представляє їхні інтереси в адміністративних установах, у досудовому розслідуванні й у суді. Саме адвокат — спроможний домогтися неухильного дотримання процесуальних прав громадянина.

Ніхто не зобов'язаний виконувати свідомо злочинні розпорядження й накази. Цей принцип спрямований на виховання розумної вольової людини, що здатна об'єктивно оцінити кожне розпорядження зверху, і лише після цього виконувати його. Йдеться про очевидність, зрозумілість для всіх злочинності наказу якого-небудь органу або особи, які можуть не опинитися в полі зору відповідних органів, що спостерігають за законністю.

Презумпція невинності. Людина є невинною доти, доки її провину не доведено у вироку суду. Ніхто не повинен доводити свою невинність. Навіть визнання винним своєї провини не звільняє суд від необхідності доведення її об'єктивними доказами. Усі сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного (прикладом неправомірних вироків можна вважати позицію А. Вишинського і його принцип "Зізнання — цариця доказів").

Види гарантій прав і свобод ще можна поділяти:

Внутрішньодержавні (судові, інститут омбудсмена)та міжнародно-правові (закріплено у міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжна­родному пакті про економічні, со­ціальні та культурні права (1966 р.), Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) та ін.).

Принципово новим засобом захисту прав людини є інститут омбудсмана, до якого можна звертатися, якщо буде потреба.

Омбудсман, або омбудсмен (швед. ombudsman – представник інтересів), –обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах – також приватних осіб і об'єднань. Найавторитетніше визначення інституту омбудсмана належить Міжнародній асоціації юристів: "Служба, передбачена конституцією або актом законодавчої влади й очолювана незалежною публічною посадовою особою високого рангу, що відповідальна перед законодавчою владою, одержує скарги від постраждалих осіб або діє за власним розсудом й уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії й представляти команди".

Інститут має різні найменування: у Франції — медіатор, в Іспанії — народний захисник (defensor del pueblo), у Великобританії — парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії — цивільний захисник, в Австрії — колегія народного правозахисту, у Нідерландах — національний омбудсман, у Канаді — уповноважений у публічних розслідуваннях, у США — громадський адвокат і помічник громадян, у РФ — уповноважений з прав людини.

Можна виокремити декілька загальних характеристик, серед яких такі:

1) омбудсман — субсидіарний (додатковий) засіб правового захисту стосовно суду, адміністративних органів, прокуратури;

2) омбудсман — незалежний публічно-правовий інститут, не упереджений у проведенні розслідувань:

3) омбудсман надає персоніфіковану допомогу (що не виключає утворення колегіальних служб);

4) народний захисник — неформальний спосіб правозабезпечення. За його допомогою громадяни реалізують право на добре управління поза судових формальних процедур. Омбудсман виявляє чуйність і причетність до проблем потерпілих від адміністративних зловживань. Він позбавлений негативних рис "юрократії", використовує нетрадиційні критерії адміністративного провадження (справедливість, розумність, правильність, доречність);

5) народний захисник не має імперативних повноважень, його рішення найчастіше є рекомендаційними. Прихильники права примусу вважають, що омбудсману не вистачає юридичного панування. Інші правознавці відносять його до контрольної влади. Ні та, ні інша думка не узгоджується із соціальною і юридичною природою омбудсмана. Імперативність тут замінена іншими властивостями: омбудсман демонструє поміркованість, урівноваженість і компетентність суджень. Його опосередкований вплив найчастіше є ефективнішим, ніж традиційний (юридичний, силовий);

6) інститут омбудсмана — відкритий засіб правового захисту, противага адміністративній таємності. Публічність необхідна для виконання рекомендацій омбудсмана;

7) інститут має державні атрибути (посаду, повноваження, юридичну регламентацію організації та функцій, підзвітність парламенту — органу виконавчої влади, установлення обов'язку адміністрації виконувати вимоги й рекомендації омбудсмана). Вони є додатковими гарантіями результативності інституту;

8) омбудсманів об'єднує спільність завдань: вони не лише розв'язують питання, пов'язані зі скаргами на адміністративні органи, а й беруть участь у виробленні стандартів адміністративної поведінки й удосконалювання законодавства;

9) народні захисники мають велику сферу компетенції, що охоплює широке коло адміністративних.

10) омбудсмани зберігають політичну нейтральність, не мають права каталізувати політичне протиборство, заручатися підтримкою партій;

11) омбудсмана турбують такі проблеми: загроза незалежності розслідування, матеріальні й кадрові труднощі;

12) успіх служби омбудсмана визначається неінституціональними факторами, у тому числі управлінською, політичною й цивільною культурою, збалансованістю системи державної влади.

 

УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИ­НИ — згідно з Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ра­ди України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. — «посадова особа, яка здійснює парламентський конт­роль за додержанням конституцій­них прав і свобод людини і громадя­нина та захист прав кожного на те­риторії України і в межах її юрис­дикції на постійній основі».

Згідно з Конституцією України при­значення на посаду та звільнення з посади У. В. Р. У. з п. л., заслухову­вання його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні належить до повноважень Верховної Ради Ук­раїни (п. 17 ст. 85).

Ме­тою парламентського контролю, (згідно ЗАКОНУ ст. 3) який здійснює У. В. Р. У. з п. л., є:

1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конс­титуцією України, законами Ук­раїни та міжнародними договорами України;

2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина органами державної влади, органа­ми місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами;

3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню;

4) спри­яння приведенню законодавства про права і свободи людини і громадя­нина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандарта­ми у цій галузі;

5) поліпшення і по­дальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадяни­на;

6) запобігання будь-яким фор­мам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіден­ційної інформації про особу.

У. з п. л. може бути призна­чено громадянина України, який на день обрання досяг 40 років, володіє державною мовою, має високі мо­ральні якості, досвід правозахисної діяльності та протягом останніх п'яти років проживає в Україні.