Проте предметом розгляду сьогодні є права громадянина

Громадянин – особливий правовий зв'язок особи і держави, що знаходить свій вияв у їх взаєминах що обумовлює взаємні права та обов'язки громади та держави у випадках, зазначених у законі. Громадянство у д;і ному розумінні виникло у Франції після Великої Французької революції. У 1948 р. право на громадянство було визнано Загальною декларацією прав людини як одне з основних прав людини.

Громадянин перебуває під суверенітетом держави. У свою чергу держава може вимагати від громадянина виконання обов'язків, навіть якщо громадянин знаходиться за кордоном держави. Держава має захищати громадян як на своїй території, так і тоді, коли вони перебувають поза її межами.

В Європейському Союзі діє громадянство Європейського Союзу, що поширюється на всіх громадян держав—членів ЄС. Однак це не скасовує пріоритет національного громадянства, а це означає, що в межах держави своєї громадянської належнос­ті особа розглядається як громадянин цієї держави; умовою ж реалізації прав, пов'язаних з європейським громадянством, є ви­їзд за межі своєї країни¹

ПРАВА ГРОМАДЯНИНА – сукуп­ність прав особи, обумовлених її громадянством. П. г. є правами осо­би як члена політичного співтовари­ства і пов'язані з актами та діями державних органів. Головне призна­чення П. г. полягає в тому, щоб за­безпечити участь особи в державно-політичному житті наданням їй відповідних юридичних можливос­тей. Тому П. г. нерідко ототожню­ються з політичними правами, до яких, зокрема, належать: право на участь в управлінні державними справами; виборче право; право на об'єднання (свобода об'єднань); право на звернення та ін.

У конституціях П. г. адресуються саме громадянам за допомогою форму­лювань на зразок: «громадяни мають право», «громадяни можуть», «гро­мадянам гарантується право», «гро­мадяни користуються рівним пра­вом» тощо. Іноді П. г. формулюють­ся як «права народу» (Японія) або як права осіб певної національної належності: «всі німці» (ФРН), «ко­жен іспанець» (Іспанія). У такому разі націю розуміють не як етнічну, а як державно-політичну спільність (сукупність усіх громадян держави незалежно від їх етнічної належ­ності).

Важливо зазначити, що співвідношення між правами людини і правами громадянин різне навіть у демократичних державах і залежить від суб’єктивного вибору укладачів тієї чи іншої конституції. До прикладу «Держава гарантує кожній людині право на життя й на фізичну й психологічну недоторканність» (Молдова), а інший приклад «Особисте життя громадянина недоторкане» (Болгарія).

Зверну увагу і на інші терміни – апатрид (відсутність політичних прав) та біпатрид (подвійне громадянство).

Зверну вашу увагу і на інший надзвичайно дотичний термін – свобода особи (громадянина).

Свобода громадянина – можливість кожного індивіда здійснювати безперешкодно розвиток своєї особистості не порушуючи прав і свобод інших індивідів. У широкому розумінні – право діяти на власний розсуд. Це суб’єктивна можливість людини здійснювати чи ні дії у межах своїх прав та свобод.

С. особи є передумово виникнення багатьох конституційних прав і свобод. Конституційно-правові теорії С. о. стали розвивати­ся з XVII— XVIII ст. Згідно з цими теоріями всі люди є вільними від народження. С. о. полягає у можли­вості робити все, що не завдає шко­ди іншим людям. Свобода особи не може бути абсолютною, вона апріорі обмежується свободо інших людей. Межі С.О. визначаються законом, який є мірою свободи. «Свобода є право робити все, що дозволено законом» (Ш. – Л. Монтеск’є).

Юридичне розмежування між правом (суб'єктивним) і свободою провести складно. Суб'єктивним правом є міра можли­вої поведінки суб'єкта. Це ж визначення можна застосувати і до поняття «свобода». Автори словника на цьому і наголошують – обидва терміни можливість певної поведінки особи. А межі між цими термінами умовні, іноді – рухомі.

У більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право, передбачається наявність більш або менш визначеного суб'єкта, на якому лежить обов'язок, що відповідає даному праву (напри­клад, право на охорону здоров'я повинно забезпечуватися мере­жею відповідних медичних установ). Коли ж йдеться про сво­боду, мається на увазі заборона відкидати або обмежувати цю свободу. Така заборона звернена до невизначеного кола суб'єк­тів, зобов'язаних поважати дану свободу. Але наведене межування між правом та свободою досить умовне, оскільки такі свободи, дотримання яких покладається на не визначене коло осіб, наприклад, це академічна свобода, тобто свобода викла­дацької діяльності.

Інший приклад розмежування двох термінів. «Право» – юридично більш чітка категорія, тобто варіанти його використання позначаються у нормативних актах, нерідко вичерпно. «Свобода» - поняття більш широке, може мати багато варіантів здійснення, при чому одні можливо, а інші неможливо відбити у юридичних нормах.

Таким чином, на практиці, С.о. – це відсутність широких обмежень діяльності особи з боку держави. Тут умісно згадати приклади про свободу асоціацій, свободу викладання, свободу господарської ініціативи, свободу віросповідання, свободу друку. Свободу думки і слова, свободу зборів та маніфестацій, свободу інформації, свободу літературної творчості, свободу навчання, свободу пересування й вибору місця проживання, свободу праці, свободу совісті тощо.