Юридична форма (типологія) Глав держав

Сучасна світова практика свідчить, що є шість варіантів персоніфікації (реалізації) посади глави держави.

Перший варіант — найбільш давній і традиційний — це монарх. Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол:

а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій — Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо);

б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династій), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях;

в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми коле­гами, які очолюють суб'єкти федерацій. Це глава монархічної федерації. Такий приклад тільки один — Малайзія, де глави султанатів вибирають верховного правителя на п'ять років. Наводиться ще приклад Об'єднаних Арабських Еміратів, але там з невідомої нам причини глави семи еміратів раз на п'ять років обирають не головного еміра, а президента. Очевидно, це робиться за західним зразком або щоб не оголошувати одно­го зі своїх колег "еміром над емірами".

Найяскравіший символ державної влади — це монарх, при­чому будь-який монарх: і за абсолютної монархії, і за дуалі­стичної, і за конституційної. Але на роль символу найбільше підходить місія монарха в конституційній монархії, де він справді символізує державу та державну владу.

Монарх має право на особливий ти­тул, і цей титул носить тільки одна людина в країні. Цей ти­тул позначає королівське або царське звання. Титули різні — король, великий герцог, великий князь, імператор; на сході — султан, емір, шах тощо. В Ірані останній монарх присвоїв собі титул шахіншах — цар царів.

РЕГЕНТСТВО (від лат. правитель) — здійснення повнова­жень глави держави — монарха однією особою (регентом) або гру­пою осіб (регентською радою). Р. здійснюється в разі вакантності престолу, неповноліття монарха або недосягнення ним встановленого конституцією для вступу на престол віку, тяжкої хвороби або тривалої відсутності монарха. Історично ре­гентом ставав один із найближчих родичів монарха або інша близька до нього особа за згодою сім'ї і по­радою вищих посадових осіб держа­ви. Конституції більшості сучасних парламентарних монархій відносять вирішення питання про заміщення вакантного престолу за умов відсут­ності законних спадкоємців до ком­петенції парламенту. Парламент призначає регента або регентську раду у складі кількох осіб із числа членів правлячої династії, які, відповідно, одноособово або колегіально здій­снюють повноваження монарха. У разі тривалої відсутності монарха як регент його може заміщати член правлячої династії відповідно до по­рядку престолонаслідування.

 

Монарх має право на особливі ритуали й символи влади. Цими символами влади — короною, троном, скіпетром, ман­тією тощо — сучасні монархи практично не користуються, і вони найчастіше зображуються на державній символіці, на поштових марках. Єдиний монарх, що, мабуть, вживає всі зовнішні знаки й державні регалії — це королева Сполученого Королівства Великобританії й Північної Ірландії Єлизавета II. Вона на всіх найважливіших урочистих державних церемоні­ях, що відбуваються в країні, присутня у короні й спеціально­му королівському одязі.

Особливі ритуали — це урочиста церемонія введення монар­ха у владу (коронація), особливе оформлення візитів, зустрі­чей, прийомів, особлива урочистість у представленні монарха і членів його родини, тобто комплекс особливих правил пове­дінки, які пропонуються спеціальним етикетом. Так, у при­сутності монарха не можна сідати без його дозволу; до монар­ха не можна повертатися спиною, не можна звертатися пер­шим, якщо сам монарх до вас не звертається, тощо.

Специфіка правового і фактичного статусу монарха має низ­ку відмінних рис. Виокремлюють насамперед дві найбільш ха­рактерні.

1. Влада монарха вважається непохідною, незалежною від будь-яких гілок влади, від будь-якого іншого органу і навіть від народу. Монарх, за найдавнішою традицією, здійснює свої повноваження або за божественним, або за природним, або за власним правом. За тією ж традицією монарх у монархіях ува-жається джерелом усієї державної влади. Усе державне управ­ління здійснюється від імені монарха. Для громадян, для підда­них монарха навіть у сучасному світі це звично, і вони не за­мислюються над тим, що, наприклад, у Великобританії уряд називається кабінетом її Величності, є армія її Величності, Королівський флот, Королівські військово-повітряні сили, навіть Академія наук називається Королівським товариством. У Канаді, де лише формальна монархія, юридичним главою держави є королева Великобританії, представлена в Канаді ге­нерал-губернатором, є такий підрозділ: канадська Королівсь­ка кінна поліція, хоча ні до влади короля, ні навіть до верхо­вої їзди нині цей підрозділ не причетний.

У монархії формально всі акти, що виходять від державних органів, так чи інакше пов'язані з ім'ям монарха: на нього або посилаються, або його згадують, або монарх формально чи неформально підписує акти. Ім'ям монарха, його посадою "освя­чуються" всі державно-правові дії. Ім'я монарха надає цим діям закінченості, а також особливого звучання й значення.

Повна, абсолютна, ледве не надприродна влада монарха існу­вала в Середньовіччі за панування абсолютизму. Сьогодні та­кож є кілька абсолютних монархій, які, звичайно, відрізня­ються від середньовічних, але влада монарха там, як і раніше, майже безмежна. Що ж до Західної Європи, де існують кон­ституційні монархії, все управління відбувається від імені мо­нархів, але фактично від їхньої влади нічого не залишилося. Аналізуючи правовий статус сучасних монархів, слід неодмін­но враховувати, яку монархію очолює цей монарх.

Є абсолютна, конституційна й дуалістична монархія. Реаль­ний статус монарха, його повноваження, його можливості ви­значаються формою монархії, що склалася в його країні. Варто згадати, що фактичне становище монарха значно відрізняєть­ся або може відрізнятися від того, що записано в нормативних актах. Формальні повноваження монарха можуть зовні вигля­дати досить серйозно, але фактичне становище, реальний вне­сок у державне управління може бути незначним.

В абсолютній і навіть у дуалістичній монархії, займаючи центральне становище у всьому державному механізмі, монарх призначає й зміщує уряд. Він відповідальний перед монархом, а не перед парламентом. Монарх у таких монархіях має істот­ний вплив на парламент. У низці випадків він користується правом розпуску парламенту, має право вето. У таких монар­хіях він є головнокомандувачем збройних сил, здійснює при­значення на всі найважливіші державні посади — як військові, так і цивільні. Він призначає або зміщує суддів. Там його по­вноваження справді великі.

Що ж до повноважень монарха в парламентарній або кон­ституційній монархії, то формально наведені повноваження можуть міститися в законах про королівську владу або в кон­ституції, але реально всі королівські права можуть бути лише декоративними повноваженнями. Наприклад, практично зав­жди король, формально підписуючи спеціальні укази, призна­чає уряд, але призначає тільки той уряд, що користується до­вірою парламенту. Король формально (також видаючи спеці­альний

за пропозицією прем'єр-міністра. Король підписує всі закони, але не має права відмовитися від підпису тощо. Відмінність між фактичним і юридичним статусом у цих монархіях ней­мовірно велика.

2. Друга характерна риса — невідповідальність монарха. Це означає, що монарх не несе політичної, цивільної, криміналь­ної, адміністративної відповідальності за свої дії. Конституції монархій, як правило, проголошують особу монарха недотор­канною, закріплюють гарантії цієї недоторканності. Якщо мо­нарх справді вчинив щось негідне і зганьбив свою високу по­саду, то все одно проблема вирішується в особливому порядку: монархові доводиться складати свої повноваження, "примусо­во" зрікатися престолу, перетворюватися у звичайну людину, і тільки після цього можлива його відповідальність. Притягти монарха в такому статусі до якихось видів юридичної відпові­дальності практично неможливо. Глава держави як монарх — особа, що стоїть поза юрисдикцією. Цей привілей може бути закріплений у законі, а може, як у Великобританії, правовим звичаєм.

У певних країнах існує багатовіковий звичай — монархи не сплачують податків.

Другий варіант — глава держави — президент. Є також три способи здобуття цієї посади:

а) президент, обраний народом, громадянами;

б) президент, обраний парламентом;

в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Ко­легії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

У перекладі з латини «президент» означає: «той, що попереду». Розвиток цього політичного інституту бере початок наприкінці XVIII століття, з формуванням перших демократичних режимів у країнах Нового і Старого Світу. Упродовж XVIII–XX століть інститут президентства став майже невіддільним атрибутом республіканської форми правління і однією з ознак демократичного ладу. Залежно від того, є республіка президентською чи парламентською, президент має, відповідно, ширші чи вужчі повноваження у сфері призначення прем’єр-міністра і нормотворчої діяльності. У переважній більшості республік президент є визначальною політичною постаттю.

Досить чітко визначаються місце, роль і значення президен­та Франції: "Президент республіки стежить за дотриманням конституції, він забезпечує своїм арбітражем нормальне функ­ціонування державних органів, а також наступність держави. Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання угод співтовариства й договорів" (ст. 5).

Третій варіант нестандартний і нетиповий. Йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Ра­дянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низ­ки функцій, властивих главі держави, бо вони мають викону­ватися індивідуально, то якісь повноваження передаються од­ному з представників цього органу. Наприклад, однією люди­ною — членом (або главою) колегіального органу підписують­ся документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Четвертий варіант — глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду — прем'єр-мі­ністр у землях ФРН. Там кожний суб'єкт федерації — земля — має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.

П'ятий варіант коли главою держави "ніби є" генерал-гу­бернатор (представник британського монарха в державах — колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співто­вариства). Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм главою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави ста­ли визнавати британську королеву лише главою Співдруж­ності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Бар­бадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної дер­жави свого представника — генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Генерал-губернатор — не глава держави в чистому вигляді, це представник глави держави. Але з певними застереженнями, оскільки верховенство британсь­кої монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить сер­йозною в державному плані фігурою.

Шостий варіант — найбільш нестандартний і ненормаль­ний державний механізм. Це одноособовий або колегіальний глава держави, що здобув свою владу незаконно — шляхом узурпації.

Узурпація влади (usurpatio - оволодіння) – незаконне захоплення або утримання державної влади. Відбувається за недемократичних режимів. Може здійснюватися шляхом насильницьких або ненасильницьких дій. Як правило, це військові, що очолили військовий переворот, глави військових хунт та ін.

«Хунта» (збори, об’єднання) - в іспаномовних країнах (Іспанія, більшість країн Латинської Америки) назва вищих колегіальних органів державної влади, а також громадсько-політичних об'єднань. X. військова — військові союзи та організації, що приходять до влади шляхом військових переворотів.

Такі органи в XIX-XX ст. часто створювалися в країнах Латинської Америки — звідси й походження терміна. В Африці більш популярний термін «революційна рада». Ско­ро з такої хунти або ради виділявся лідер, який називав себе президентом, верховним воєначальником.

Небезпека зосередження влади в руках однієї особи. Також, коли Президент перебуває на посаді довічно. Узурпація також – коли законодавство закріплює політичне панування однієї партії та влада зосереджується у руках цієї партії.

Насильницька узурпація влади є тяжким державним злочином. Законодавство встановлює кримінальну відповідальність за дії, спрямовані на насильницьке захоплення чи утримання влади або на насильницьку зміну конституційного ладу. Застереження щодо узурпації влади в Україні містяться у ст. 5 Конституції України – «Ніхто не може узурпувати державну владу».

Є більш екзотичний, але цілком легітимний варіант гла­ви держави – племінного вождя, який за традицією, визнаною народом та іншими державами, очолює державу. Це, наприклад, довічний глава держави — вождь самоанців, що очолює державу Західне Самоа, Маметоа Танумафілі II. Після його смерті буде обраний президент, але поки, з урахуванням його заслуг перед народом і країною, він виконує свою функцію глави держави довічно.