Захисні властивості крові

Фагоцитоз. Як уже згадувалось вище, лейкоцити крові здатні здійсню­вати самостійні амебоїдні рухи і пересуватись в організмі. Протискуючись крізь стінки капілярів, лейкоцити виходять з кров’яного русла і, рухаю­чись по міжклітинних проміжках, збираються в місця скупчення сторонніх тіл (бактерій та ін.). Сюди притягують лейкоцитів хімічні речовини — про­дукти життєдіяльності бактерій, що проникли в організм. Рух клітин або найпростіших організмів в бік хімічного подразника — називається по­зитивним хемотаксисом.

Зустрівшись з бактерією, лейкоцит охоплює її виростами своєї прото­плазми і потім перетравлює. Нерідко в цій боротьбі лейкоцити гинуть самі, внаслідок чого утворюється гній. Таке поглинання лейкоцитами прониклих в організм шкідливих мікроорганізмів називається фагоцитозом, а самі лейкоцити — фагоцитами. Так їх назвав видатний російський учений І. І. Мечников, який перший відкрив роль лейкоцитів в організмі і створив учення про фагоцитоз.

Фагоцитарну, тобто захисну, функцію в організмі здійснюють, крім лейкоцитів, і інші клітини, зокрема особливі клітини сполучної тканини — гістіоцити.

Імунітет. Хвороботворні бактерії, потрапивши в організм, в процесі своєї життєдіяльності виробляють і виділяють отрути, які назвали токси­нами. Токсини викликають різні порушення в життєдіяльності організму, що приводить до захворювання. Проти токсинів в організмі виробляються протиотрути — антитоксини (імунні тіла), які нейтралізують токсини. Деякі антитоксини роками зберігаються як постійна складова частина крові, тому людина не захворює вдруге на деякі інфекційні хвороби (кір, скарлатина та ін.). Така несприйнятливість організму до тієї чи іншої інфек­ційної хвороби називається імунітетом. Імунітет зумовлюється діяльністю фагоцитів і виробленням в організмі імунних тіл. Розрізняють природже­ний і набутий імунітет.

Природжений імунітет — коли організм людини від народження несприйнятливий до тієї чи іншої інфекційної хвороби. Він зумовлений високорозвиненою фагоцитарною здатністю клітин і наявністю в організмі імунних тіл вже при народженні.

Набутий імунітет виникає в результаті перенесення інфекційної хво­роби або введення в організм невеликої дози ослабленого токсину (щеплен­ня). В обох цих випадках в організмі утворюються антитоксини. Вони спе­цифічні, тобто захищають організм від збудника тільки даної хвороби. Це — активний імунітет; він звичайно зберігається багато років. Від активного відрізняють пасивний імунітет, який набувається в результаті введення в організм сироватки крові тварин або людини, що містить у собі імунні тіла. Пасивний імунітет зберігається лише кілька тижнів.

 

Зсідання крові

Процес зсідання. При пораненнях дрібних судин кровотеча звичайно скоро припиняється. Це пояснюється тим, що кров, яка витікає з судин, зсідається, утворюючи згустки, або тромби (пробки). Останні закривають отвори поранених судин і перешкоджають витіканню крові.

Зсідання крові настає в результаті того, що один з білків плазми — фібриноген переходить в нерозчинний фібрин. Останній випадає в осад у вигляді ниток, у петлях яких затримуються кров’яні клітини (кольор. табл. IV, Д). Процес переходу фібриногену у фібрин відбувається під впливом ферменту тромбіну. В кровоносних судинах кров не зсідається, бо фермент тромбін перебуває в недіяльній формі, у вигляді так званого протромбіну. Протромбін перетворюється в тромбін, якщо на нього діє в присутності іонів кальцію активізуючий фермент тромбокіназа. Остання міститься в тромбоцитах, а також у лейкоцитах і стінках кровоносних судин. У плазмі крові тромбокінази немає.

При пораненнях стінки кровоносних судин і сусідні з судинами тка­нини пошкоджуються, лейкоцити і тромбоцити руйнуються. При цьому вивільняється тромбокіназа, яка діє на протромбін, перетворюючи його в активний тромбін, а останній викликає зсідання крові.

 

Схема зсідання крові

 

Тромбокіназа® протромбін (при наявності іонів кальцію)

¯

тромбін ®фібриноген

¯

фібрин

 

Фібриноген можна видалити з крові, якщо збивати випущену з орга­нізму кров жмутком тоненьких паличок. На паличках скупчуються нитки фібрину. Дефібринована, тобто позбавлена фібрину, кров уже не зсідається, хоч би як довго вона зберігалась. Не зсідається і так звана сироватка — плазма крові, позбавлена фібриногену.

На холоді зсідання крові сповільнюється. Перешкоджають зсіданню крові і деякі речовини, наприклад гепарин, який добувають із печінки тварин, а також гірудин — препарат із медичних п’явок.

Зсідання крові можливе лише в тих випадках, коли в ній є іони каль­цію. Якщо до крові додати лимоннокислого натрію, то іони кальцію зв’я­зуються. Така кров називається цитратною. Вона вже не зсідається і може довго зберігатись. Такий спосіб зберігання крові називається консервуван­ням. Консервовану кров широко застосовують у медицині для переливання хворим і пораненим.

Прискорюють зсідання крові висока температура, а також вітамін К.

В нормальних умовах кров у кровоносних судинах не зсідається, але при пошкодженні внутрішньої оболонки судини і при деяких захворюван­нях серцево-судинної системи кров зсідається. При цьому в кровоносній судині утворюється згусток — тромб.

У новонародженої дитини здатність крові зсідатись різко підвищена (в 2—3 рази). Але, починаючи вже з другого тижня життя, ця здатність доходить до норми дорослої людини. Отже, тривалість кровотечі в дітей така сама, як і в дорослих.

Значення зсідання. Здатність крові зсідатись має величезне біологічне значення. Це врятовує організм від великих втрат крові при пораненнях. У деяких людей кров не зсіда­ється. Ця хвороба називається ге­мофілією. Навіть незначні пора­нення у гемофіліка спричиняють ве­лику втрату крові, що загрожує організмові смертю.

Перша допомога при крово­течах. При незначних пораненнях, коли пошкоджені невеликі судини, кровотеча швидко припиняється завдяки зсіданню крові. Якщо ж кровотеча велика, то доводиться вживати спеціальних заходів. Іноді кровотечу вдається зупинити на­кладанням найпростішої пов’язки. У випадках пошкодження великих судин застосовують притискну по­в’язку, тобто туго бинтують рану, на яку накладають товстий шар стерилізованого бинта. Навколо пораненого місця (але не на саму рану, бо холод сповільнює зсідання крові, що витікає з рани) кладуть пузир з льодом: холод звужує кровоносні судини, цим зменшує крововтрату. Якщо притискна по­в’язка 1 лід не допомагають, притискують пальцями великі артерії, що несуть кров до рани. Найнадійніший спосіб припи­нити кровотечу при пораненні ве­ликих судин — накласти джгут. Звичайно його накладають на кін­цівку. Якщо під руками немає спе­ціального джгута, то можна використати і звичайну носову хусточку, якою кінцівку перев’язують вище рани і закручують її кінці на паличку. Але слід пам’ятати, що джгут припиняє кровопостачання тій частині кін­цівки, яка знаходиться нижче джгута. Тому джгут треба зняти не пізніше, як через годину-півтори після накладання, щоб не змертвіла кінцівка.

 

Переливання крові

Аглютинація. При значних втратах крові, а також при деяких захворю­ваннях застосовують переливання крові.

Переливання крові поставлено на наукову основу порівняно недавно, коли було встановлено наявність у людей чотирьох різних груп крові. До того часу неодноразові спроби перелити кров від тварини людині або від людини людині звичайно закінчувались невдачею, і хворий найчастіше помирав. Це ставалось тому, що еритроцити влитої крові склеювались у грудочки і закупорювали кровоносні судини.

Явище склеювання, або аглютинації, еритроцитів пояснюється тим, що в плазмі міститься особлива аглютинуюча (склеююча) речовина аглютинін, а в еритроцитах — аглютиноген (речовина, що склеюється). Аглю­тинінів у плазмі є два. їх позначають першими буквами грецького алфавіту: a (альфа) і b (бета). Аглютиногенів в еритроцитах також два. Вони позна­чаються буквами латинського алфавіту — А і В. Аглютинація відбувається в тому разі, якщо аглютиноген А зустрінеться з аглютиніном a або аглюти­ноген В — з аглютиніном b. В інших комбінаціях аглютинації не буває.

Групи крові. Залежно від наявності в крові тих або інших аглютині­нів і аглютиногенів розрізняють чотири групи крові. В плазмі І-ої групи є обидва аглютиніни a і b, але в її еритроцитах немає аглютиногенів. Еритро­цити IV групи, навпаки, містять у собі обидва аглютиногени, але в її плазмі немає аглютинінів. Кров II групи містить аглютиноген А і аглютинін b, а кров III групи — аглютиноген В і аглютинін a.

Групу крові можна визначити, маючи сироватку II і III груп. Для цього на скло капають по краплі сироватки II і III груп і в кожну з них вносять по краплі свіжої крові, групу якої хотять визначити. Внесену кров змішують скляною паличкою з сироваткою і по тому, чи настає аглютинація визначають групу крові. Якщо аглютинація не настає в сироватці ні II, ні III групи, то це кров І групи. Якщо аглютинація настане в сироватці II групи і не буде в сироватці III групи, то це кров III групи; якщо ж, навпаки,— в сироватці II групи аглютинації не буде, а в сироватці III гру­пи буде — це кров II групи. Коли ж аглютинація відбудеться в обох крап­лях крові, то кров належить до IV групи. Це видно з таблиці 8.

Переливання крові. При перели­ванні крові особливо важливо, щоб не було аглютинації еритроцитів донора (особи, яка дає кров), бо при цьому від­носно невеликий обсяг їх зустрічається з масою плазми, яка містить у собі аглютиніни. Еритроцитам реципієнта (особи, що одержує кров) не загрожує небезпека аглютинації, бо плазма крові донора розводиться в десятки разів кров’ю реципієнта і тим самим зне­шкоджується.

Щоб переливання крові було без­печним і корисним, слід пам’ятати:

- переливати кров найкраще від лю­дини однойменної групи;

- кров І групи можна переливати людям будь-якої групи; кров II і III - груп можна переливати людям однойменної групи, а також людям IV групи;

- кров IV групи можна переливати тільки людям цієї самої групи. За один раз звичайно переливають 100—500 мл крові.

 

Лімфа і лімфообіг

Лімфатична система. Найтонші щілини між клітинами і невеликі порожнини між органами заповнені тканинною рідиною, через яку здійснює­ться обмін речовин між кров’ю і клітинами. Тканинна рідина не стоїть на одному місці: повільно, але безперервно вона проникає у так звані лімфатичні капіляри, які беруть початок у дуже вузьких міжклітинних проміжках. Лімфатичні капіляри зливаються між собою і утворюють більші лімфатичні судини, які своєю будовою схожі на дрібні вени. Рідина, що заповнює лімфатичні судини, називається лімфою. Вона трохи відмінна за своїм складом від тканинної рідини.

Як і вени, лімфатичні судини мають всере­дині клапани, які забезпечують рух лімфи тільки в напрямку до серця. Лімфатичні судини в різ­них ділянках тіла (в паху, під пахвами, на шиї і т. д.) заходять у лімфатичні вузли, де втрачають свою стінку і лімфа надходить в між-тканинні простори —лімфатичні синуси, з яких виходить по виносних лімфатичних судинах. Останні зливаються у більші судини, так звані лімфатичні стовбури (поперекові, підключичні, яремні та ін.), які утворюють дві протоки — праву і ліву. У праву лімфатичну протоку збирається лімфа від правої половини голови, правої руки і органів правої половини грудей. У ліву лімфатичну протоку, яка називається ще грудною, збирається лімфа від інших частин тіла. Обидві лімфатичні протоки впадають у верхню порож­нисту вену. По ходу лімфатичних судин лежать особливі потовщення — лімфатичні вузли, діаметр яких 3—ЗО мм (кольор. табл. V); вони склада­ються з так званої ретикулярної тканини, в петлях якої міститься скуп­чення утворюваних тут лімфоцитів.

У лімфатичних вузлах затримуються і знищуються мікроби, які до­носяться сюди лімфою. Остання на своєму шляху проходить 2—3 лінії вузлів. Отже, раніш ніж попасти в кров’яне русло, лімфа знешкоджується в лімфатичних вузлах. При різних захворюваннях лімфатичні вузли дуже збільшуються і болять.

Утворення і склад лімфи. Тканинна рідина, що заповнює міжклітинні проміжки, утворюється з кров’яної плазми внаслідок фільтрації останньої крізь стінки кровоносних капілярів. Вважають, що клітини стінок капі­лярів беруть активну участь в процесі утворення тканинної рідини, про­пускаючи одні речовини і не пропускаючи інші. Надлишок тканинної рі­дини знову повертається в кров двома шляхами: одна частина її всмоктує­ться в кровоносні капіляри, а друга проникає в лімфатичні капіляри і у вигляді лімфи повертається в кров’яне русло по лімфатичній системі.

За своїм складом лімфа близька до плазми крові, але білків у ній значно менше, ніж у плазмі. Склад лімфи дітей молодшого шкільного віку, як і дорослої людини, такий: води — 94—95%; білків — 3—4%; глюкози близько 0,1%; мінеральних солей — 0,8—0,9%; невелика кількість жирів та продуктів обміну.

У лімфі завжди є лейкоцити, а також імунні тіла, завдяки чому лімфа, як і кров, відіграє важливу роль у захисті організму від інфекції та в ство­ренні імунітету.

Лімфа разом з кров’ю і тканинною рідиною є внутрішнім середовищем організму.

Рух лімфи. Рухається лімфа дуже повільно (27—ЗО см за хвилину). Пересуванню лімфи в організмі людини сприяють такі фактори:

- тиск нових порцій лімфи, яка утворюється в тканинах;

- скорочення скелетних м’язів, які здавлюють лімфатичні судини і між-тканинні щілини:

- присмоктувальна дія грудної клітки під час вдиху;

- перистальтичні скорочення стінок лімфатичних судин.

У результаті дуже повільного руху лімфи іноді буває такий стан, коли тканинна рідина утворюється швидше, ніж відпливає. В таких випадках у міжклітинних проміжках скупчується багато рідини, що може спричинити набряк, тобто збільшення об’єму органу або всього тіла.