Коли усе в тумані життєвому

Коли усе в тумані життєвому

Загубиться і не лишить слідів,

Не хочеться ні з дому, ні додому,

Бо й там, і там огонь давно згорів, –

 

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

У музиці, що вроду, всім знайому,

Втіляє у небесний перелив;

 

В тобі, мистецтво, – у малій картині,

Що більша над увесь безмежний світ!

Тобі, мистецтво, і твоїй країні

Я шлю поклін і дружній свій привіт.

 

Твої діла – вони одні нетлінні,

І ти між квітів найясніший квіт.

 

Запахла осінь в¢ялим тютюном...

Запахла осінь в¢ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким туманом, –

І свіжі айстри над піском рум¢яним

Зоріють за одчиненим вікном.

 

У травах коник, як зелений гном,

На скрипку грає. І пощо ж весна нам,

Коли ми тихі та дозрілі станем

І вкриє мудрість голову сріблом?

 

Бери сакви, і рідний дім покинь,

І пий холодну, мовчазну глибінь

На взліссях, де модово спіють дині!

 

Учися чистоти і простоти

І, стоптуючи килим золотий,

Забудь про вежі темної гордині.

 

Слово про рідну матір (уривок)

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

 

Благословенна в болях ран

Степів широчина бездонна,

Що, як зелений океан,

Тече круг білого Херсона,

Що свій дівочий гнучкий стан

До Дніпрового тулить лона.

 

Благословенна ти в віках,

Як сонце наше благовісне,

Як віщий білокрилий птах,

Печаль і радість наша, пісне,

Що мужність будиш у серцях,

Коли над краєм хмара висне.

 

О земле рідна! Знаєш ти

Свій шлях у бурі, у негоді!

Встає народ, гудуть мости,

Рокочуть ріки ясноводі!..

Лисиці брешуть на щити,

Та сонце устає – на Сході!

Троянди й виноград

 

Із поля дівчина утомлена прийшла

І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,

За сапку – і в квітник, де рожа розцвіла,

Де кучерявляться кущі любистку й м¢яти.

 

З путі далекої вернувся машиніст,

Укритий порохом, увесь пропахлий димом, -

До виногардника! Чи мільдью часом лист

Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!

 

В саду колгоспному допитливий юнак

Опилення тонкі досліджує закони,

А так же хороше над чорним грунтом мак

Переливається, мов полум¢я червоне!

 

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

 

Рідна мова (уривок)

Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих – рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сурма походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

 

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов,

Живи, народу вільне слово,

Над прахом царських корогов,

Цвіти над нами веселково,

Як мир, як щастя, як любов!

О.Ольжич

Із циклу “Незнаному воякові”

Захочеш – і будеш. В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

Зрослась небезпека з відважним життям,

Як з тілом смертельника крила.

 

І легко тобі, хоч і дивишся ниць,

Аби не спіткнутись ні разу,

І нести солодкий тягар таємниць

І гостру петарду наказу.

 

Навчися надать блискавичність думкам

І рішенням важкість каміння.

Піти чи послати і стать сам на сам

З своїм невблаганним сумлінням.

 

***

І вірити, і прагнуть – не вотще.

Безсмертне – і величне, і ясне-бо.

Ось лине хмара з літеплим дощем,

І розверзається врочисте небо.

 

Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не одняти:

Любов і творчість, туга і порив,

Одвага і вогонь самопосвяти.

 

Солодких грон і променистих вин –

Доволі на столах Його веселих.

Іди ж сміливо і бери один,

Твойому серцю найхмельніших келих.

 

Євген Плужник

Для вас, історики майбутні, Наш біль – рядки холодних слів! О, золоті далекібудні Серед родючих вільних нив!   Забудь про вистраждані свята, Що в них росила в землю кров! Мовчи, мовчи, душе підтята, - - Агов!   Якийсь дідок нудний напише, - Війна і робітничий рух... О, тихше! - Біль не вщух! /1926/

Ніч... а човен – як срібний птах!.. (Що слова, коли серце повне!) ... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне! І над нами, й під нами горять світи... І внизу, і вгорі глибини... О, який же прекрасний ти, Світе єдиний! /1922/

З “Ранньої осені” (1927)

 

Річний пісок слідок ноги твоєї.

І досі ще – для мене! – не заніс...

Тремтить ріка, і хилиться до неї

На тому березі ріденький ліс...

 

Не заблукають з хуторів лелеки, -

Хіба що вітер хмари нажене...

О друже мій єдиний, а далекий,

Який тут спокій стереже мене!

 

Немов поклала ти мені на груди

Долоні теплі, і спинилось все:

І почуття, і спогади, і люди,

І мертвий лист, що хвилями несе...

 

Немов ласкаві вересневі феї

Спинили час – і всесвіт не тече...

І навіть цей слідок ноги твоєї

Вже не хвилює серця і очей...

 

Бо я дивлюсь і бачу: все навіки

На цій осінній лагідній землі,

І твій слідок малий – такий великий,

Що я тобі й сказати б не зумів!

 

***

Вчись у природи творчого спокою

В дні вересневі. Мудро на землі,

Як від озер, порослих осокою,

Кудись на південь линуть журавлі.

 

Вір і наслідуй. Учневі негоже

Не шанувати визнаних взірців,

Бо хто ж твоїй науці допоможе

На певний шлях ступити з манівців?

 

Олена Теліга

Сучасникам

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!

Його роби – спокійний і суворий,

Не плутай душу у горіння тіла,

Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”.

 

Але для мене – у святім союзі:

Душа і тіло, щастя з гострим болем.

Мій біль бринить, зате коли сміюся,

То сміх мій рветься джерелом на волю!

 

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.

А може, в цьому й є моя сміливість:

Палити серце в хуртовині сніжній,

Купати душу у холодній зливі.

 

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, - я твореда й сувора.

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

 

Пломінний день

День прозорий мерехтить, мов пломінь,

І душа моя горить сьогодні.

Хочу жити, аж життя не зломить,

Рватись вгору чи летіть в безодню.

 

Хоч людей довкола так багато,

Та ніхто з них кроку не зупинить,

Якщо крикнути в рухливий натовп

Найгостріше слово – Україна.

 

І тому росте, росте прокляття!

Всі пориви запального квітня.

Неможливо в дійсність перелляти,

На землі байдужо-непривітній.

 

Хочу крикнуть в далечінь безкраю

І когось на допомогу кликать,

Бо душа моя сьогодні грає

І рушає на шляхи великі.

 

Хай мій клич зірветься у високість

І, мов прапор в сонці, затріпоче.

Хай кружляє, мов невтомний сокіл,

І зриває рідних і охочих!

 

Все чекаю на гарячий подих, –

Геній людський чи лише випадок, –

Щоб застиглі і покірні води

Забурлили водоспадом.

 

І коли закрутить непогода

І мене підкосить, мов піщину,

Хай несуть мене бурхливі води

Від пориву до самого чину!

 

Є.Маланюк

Шевченко

Не поет – бо це ж до болю мало,

Не трибун – бо це лиш рупор мас,

І вже менш за все – “Кобзар Тарас”,

Він, ким зайнялось і запалало.

 

Скорше – бунт буйних майбутніх рас,

полум¢я, на котрім тьма розтала,

вибух крови, що зарокотала

карою за довгу ніч образ.

 

Лютий зір прозрілого раба,

Гонта, що синів свяченим ріже, -

У досвітніх загравах – степа

З дужим хрустом випростали крижі.

 

А ось поруч – усміх, ласка, мати

І садок вишневий коло хати.

 

 

Микола Зеров

Pro domo

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!

 

Що не митець, то флегма і сіряк,

Що не поет – сентиментальна кваша…

О ні! Пегасові потрібна паша,

Щоб не загруз у твані неборак.

 

Класична пластика, і контур строгий,

І логіки залізна течія –

Оце твоя, поезіє, дорога.

 

Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,

Парнаських зір незахідне сузір’я

Зведуть тебе на справжні верхогір’я.

23.04.1921

 

Київ з лівого берега

З циклу “Київ”

Вітай, замріяний, золотоглавий

На синіх горах… Загадався, спить,

І не тобі, молодшому, горить

Червлених наших днів ясна заграва.

 

Давно в минулім дні твоєї слави,

І плаче дзвонів стоголоса мідь,

Що вже не вернеться щаслива мить

Твого буяння, цвіту і держави.

 

Але, мандрівче, тут на пісках стань,

Глянь на химери барокових бань,

На Шеделя білоколонне диво:

 

Живе життя, і силу ще таїть

Оця гора зелена і дрімлива,

Ця золотом цвяхована блакить

 

Михайло Драй-Хмара

Лебеді

Присвячую своїм товаришам

 

На тихім озері, де мріють верболози,

давно приборкані, і влітку, й восени

то плюскоталися, то плавали вони,

і шиї гнулися у них, як буйні лози.

 

Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози

і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни, –

плавці ламали враз ті крижані лани,

і не страшні для них були зими погрози.

 

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

 

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.

Богдан-Ігор Антонич

Зелена євангелія

Весна – неначе карусель,

На каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель,

І місяць, мов тюльпан, червоний.

 

Стіл ясеновий, на столі

Слов’янський дзбан, у дзбані сонце.

Ти поклоняйся лиш землі,

Землі стобарвній, наче сон цей!

 

Дороги

Розгорнулась земля, наче книжка

(дороги, дороги, дороги).

Зашуміла трава і принишкла,

Простелилась нам юним під ноги.

 

Тільки небо і тільки пшениця

(над нами, за нами, під нами).

Тільки безкрай і далеч іскриться,

Тільки безвість вітає вітрами.

 

Голубінь, золотавість і зелень

(яруги, галявини, кручі).

Розспівались таємно: дінь-дзелень

Цвіркуни в конюшині пахучій.

 

Залізиста вода із криниці

(дороги, дороги, дороги).

О, відкрий нам свої таємниці,

Дивний місяцю мідянорогий!

 

Бо в дорогах звабливая врода

(о зелень! О юність! О мріє!).

Наша молодість, наче природа,

Колосистим ще літом доспіє.

 

Різдво

Народився Бог на санях

В лемківськім містечку Дуклі.

Прийшли лемки у крисанях

І принесли місяць круглий.

 

Ніч у сніговій завії

Крутиться довкола стріх.

У долоні у Марії

Місяць – золотий горіх.

 

Весна

Росте Антонич, і росте трава,

І зеленіють кучеряві вільхи.

Ой, нахилися, нахилися тільки,

Почуєш найтайніші з всіх слова.

 

Дощем квітневим, весно, не тривож!

Хто стовк, мов дзбан скляний, блакитне небо,

Хто сипле листя – кусні скла на тебе?

У решето ловити хочеш дощ?

 

Зі всіх найдивніша мова гайова:

в рушницю ночі вклав хтось зорі-кулі,

на вільхах місяць розклюють зозулі,

росте Антонич, і росте трава.

 

Назустріч

Росте хлоп’я, мов кущ малини,

Підкови на шляхах дзвенять.

Ось ластівки в книжках пташиних

Записують початок дня.

 

Запрягши сонце до теліги,

Назустріч виїду весні.

Окриленим, хрещатим снігом

Співають в квітні юні дні.

 

Володимир Сосюра

Вступ до поеми “Мазепа”

Навколо радості так мало…

Який у чорта “днів бадьор”,

Коли ми крила поламали

У леті марному до зор.

 

І гнів, і муку неозору

Співаю я в ці дні журби,

Коли лакеї йдуть угору

Й мовчать раби…

 

/…/ Хіба ж не жах: своєї зброї

Не маєш ти в ці скорбні дні…

У тебе так: два-три герої,

А решта – велетні дурні.

 

А решта так – все безголов’я,

Що на багно кричить: “Блакить!”

Якби я міг, якби зумів я

Тебе, Вкраїно, воскресить…

 

Твої шляхи – відчай і камінь,

Така прекрасна й, мов на гріх,

Ти плодиш землю байстрюками –

Багном і гноєм для других.

 

/…/веди ж, безумна, до загину

Мене на розстріли і жуть…

Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

І сам не знаю, що кажу.

 

Я ж син твій, син, що йшов за тебе

На смерть і реготи не раз,

Той, що прокляв і Бога, й небо,

Аби тобі був слушний час.

 

Я йшов кривавими житами

І знов піду, де гул і мла,

Лиш одного я хочу, мамо,

Щоб ти щасливою була.

 

Любіть Україну

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

 

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

 

Без неї – ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

 

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

 

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі.

 

Як та купина, що горить – не згора,

Живе у стежках, у дібровах,

У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

У хмарах отих пурпурових,

 

в огні канонад, що розвіяли в дим

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

до весен і світлих, і щирих.

 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

 

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину…

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну.

 

Любіть у труді, у коханні, в бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою –

І вічні ми будемо з нею!

 

Так ніхто не кохав

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

 

Дише тихо і легко в синяву вона,

Простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

І тремтить од солодкої муки…

 

В’яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною…

розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою…

 

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

Я – поет робітничої рані… (Повторюються 1-2 строфи).

 

Практичне заняття № 1-2