Історичні аспекти прав і свобод на території Франції

А) Англії

б) Франції

 

Хронологія основних подій, що передували утворенню Європейського Союзу

Правова система Європейського Союзу

Інситуції Європейського Союзу

Додаток 1

Додаток 2

7. Додаток 3

Список використаної літератури

 

Історичні аспекти прав і свобод на території Англії

Перше закріплення ряду ідей щодо прав людини у законодавстві пов’язується з англійською Великою хартією вільностей, яку підписав у 1215 року в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Хартія складається з 63 статей, що захищають право на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму – таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним із чинних конституційних законів Великобританії. Донині зберігають своє значення зафіксовані у ньому, зокрема, принцип недоторканності особи: “Жодна вільна людина не буде заарештована або ув’язнена, позбавлена володіння або будь-яким іншим способом знедолена… інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни” (ст. 39); право людини на вільне пересування: “Нехай кожному надалі буде дозволено вільно залишати королівство і повертатись у повній безпеці” (ст.42). Хартія справила значний вплив на розвиток ідеї прав людини не тільки у Великій Британії, але й у світовій правовій думці в цілому. Цей розвиток знаходить прояв у “Петиції про права” (Англія, 1628 р.), в якій конкретизується положення про неможливість позбавити волі та ув’язати вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством і неприпустимість позасудових репресій. Отже, тут вбачаються перші спроби розробити механізм забезпечення та захисту прав людини. У 1689 році, після так званої “Славної революції” в Англії було прийнято “Біль про права” – акт, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великій Британії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканість.

Історичні аспекти прав і свобод на території Франції

 

Велика французька революція (1789—1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції, і спричинив до радикальних змін у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.

Аналіз причин Французької революції досі викликає суперечки істориків.У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмову духівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану. В кінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись в розвитку лише Британії. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, на ведення війн та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшення податків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, 1789 року король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614 року. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні були б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею супротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.1789 - кінець абсолютної монархії. Юридична революція (травень - початок липня)

Виборча кампаніяСкликання Генеральних штатів породило великі надії у французького народу. Селяни сподівалися на покращення умов життя з відміною феодальних законів. Буржуазія сподівалася на рівність в правах і встановлення парламентської монархії на зразок англійської. Вона могла розраховувати на підтримку невеликої частини дворянства, яка сприйняла нові ідеї, та нижні чини в церковній ієрархії — людей, які жили поряд з народом і відчували його тяготи. Цим пояснюється пожвавлення політичних дискусій впродовж виборчої кампанії. Зокрема дискусії точилися навколо питання огранізації самих Генеральних штатів. Традиційно кожен стан вибирав приблизно одинакову кількість депутатів: обрані від кожного стану об'єднувалися, обговорювали питання й голосували окремо, а рішення кожного стану становило один голос при заключному голосуванні. Вистачало, щоб представники двох привілейованих станів проголосували однаково для того, щоб здобути перемогу над третім станом.

Шукаючи вихід із такого становища, третій стан почав вимагати подвійної кількості представників, домагатись, щоб рішення приймалися на загальльних зборах, і щоб при голосуванні враховувалася більшість голосів за принципом: «один депутат — один голос». Людовик XVI згодився подвоїти кількість депутатів від третього стану, але щодо процедури голосування зберігав мовчання.

Депутати від третього стану проти короля1-го травня 1789 року депутати прибули доВерсалю: 291 від дворянства, 270 від церкви, 584 — від третього стану. Представників перших двох станів зустріли з помпою, на третіх не звернули увагу. 5 травня король відкрив Генеральні штати; у своїй промові він застеріг проти духу змін. Жодних натяків на сподівані політичні реформи не було. Влада не зважувалася вирішувати питання про порядок голосування: привілейовані стани запропонували голосувати за старою системою, а третій стан у відповідь відмовився проводити своє окреме засідання.

17 червня представники третього стану й кілька представників дворянства й духівництва оголосили про створення Національної асамблеї (Assemblée nationale). 19 червня духівництво, серед якого була міцна меншість священиків, які переймалися проблемами селян, вирішило приєднатися до депутатів третього стану в питанні перевірки повноважень. 20 червня король наказав зачинити залу Меню Плезір, в якій збиралися депутати третього стану, тож ті зібралися в залі для гри в м'яч. Там була проголошена клятва зали для гри в м'яч — не розходитися, доки не буде написана й затверджена конституція. 23 червня, на загальному засіданні в присутності монарха, Людовик XVI звелів депутатам проводити свої наради в окремих приміщеннях. Тоді як депутати дворянства й вищі духовні чини підкорилися й вийшли, представники третього стану й дрібних церковних чинів залишилися. Коли маркіз де Дре-Брезе прийшов із наказом від короля до депутатів покинути залу, Жан-Сільвен Байї, що виконував обов'язки голови, відповів: «Пане, гадаю, що зібрання нації не повинно нікому підкорятися», а Мірабо додав: «Тільки влада багнетів може змусити нас піти звідси». Зустрівши такий опір третього стану, який підтримали нижні чини церкви і п'ятдесят дворян, король запросив 27 червня усі три стани на спільне засідання.

Тим часом Національна асамблея продовжувала свою діяльність. 9 липня вона проголосила себе Національними Установчими зборами (Assemblée nationale constituante). У ці дні вона здійснила ще однин вирішальний поворот: чимало з депутатів злякалися перебігу подій і почали подавати у відставку; Асамблея постановила, що вона представляє не тільки виборців кожного конкретного депутата, а колективно весь народ загалом. Таким чином втілився в життя принцип «національного суверенітету», який відстоював Дені Дідро. Установчі збори опиралися на підтримку народної більшості й на мережу «патріотів», а протистояли їм розрізнені міністерства, уряд без фінансів і зляканий нерішучий король.

У 1789 році була прийнята в Парижі, після перемоги Великої Французької революції, Декларація прав людини і громадянина. У ній після урочистого вступу, зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є “забуття прав людини і зневага до них”, викладені “природні, невід’ємні та священні права людини”. У ст. 1 Декларації сказано: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. Суспільні відмінності можуть базуватися тільки на міркуваннях загального блага”. Це твердження мало загальноєвропейське, загальносвітове революційне значення, оскільки орієнтувало на те, щоб раз і назавжди покінчити із соціальним безправ’ям.

Досить згадати, що у той час, коли було проголошено Декларацію, в США існували рабство і работоргівля, а в Російській імперії селяни, переважно кріпаки були цілковито безправні: поміщик міг їх подарувати чи навіть вбити. Надзвичайно важливими є й положення ст.2, в якому йдеться про те, що “мету кожної державної спілки становить забезпечення природних і невід’ємних прав людини. Це свобода, власність, безпека і опір гнобленню”. Принциповим є також розуміння свободи так, як зафіксовано у ст. 4: “Свобода полягає у можливості роботи все, що не шкодить іншому”, таким чином, здійснення природних прав кожної людини зустрічає лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими самими правами”. При цьому, як підкреслено в Декларації, ці межі мають бути визначені лише в законом.

Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено так званий загальнодозволений принцип взаємовідносин людини і держави у демократичному суспільстві: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”(ст. 5). У Декларації також закріплювалося, що тільки закон може встановити покарання, при цьому “ ніхто не може бути покараний інакше, як за законом, належно застосованим, до здійснення правопорушення”. Інший важливий принцип правосуддя- презумпція невинуватості також знайшов закріплення в Декларації: “...особа вважається невинуватою у скоєнні того чи іншого правопорушення доти, поки в судовому порядку на підставі закону не буде доведено її вину.

У статті 12 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. зазначено, що державна сила створюється в інтересах всіх, а не для особистої користі тих, кому вона ввірена.Корені зловживань знаходяться в самій сутності влади. Адже у світі немає нічого однозначно доброго або однозначно поганого. Два боки у поняття влади.

Вже у 19 ст. у Європі з’явилося кілька проектів конституцій, які містили не лише “класичні” – особисті й політичні права, але й включали статті, що стосувалися прав соціально-економічних та культурних, приписували урядові обов’язки у сферах зайнятості, освіти, охорони здоров’я тощо. Соціальні права цього типу були вперше офіційно включені до Мексиканської конституції 1917 року, до Радянських Конституцій – Росії (1918), України (1919), до Конституції Німеччини 1919 року. Саме соціально-економічні права вперше дістали міжнародне закріплення, зокрема у численних Конвенціях Міжнародної Організації Праці (МоП), заснованої у 1919 році. Ці права можуть бути забезпечені лише за допомогою державних механізмів влади. Було покладено краї досі традиційній точці зору на те, що держави самі вирішують як їм ставитися до своїх громадян: права людини були віднесені до предмету міжнародного права.