Філософські погляди Аристотеля

У 367р. до н.е. слухачем "Академії" Платона стає сімнадцятирічний Аристотель – один із найвидатніших старогрецьких філософів. (384-322 рр. до н.е.). Він прожив стадне і цікаве життя. Двадцять років пробув в "Академії" Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: "Платон мені друг, але істина дорожча". Аристотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі.

Дітищем Аристотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою "Органон" ("Знаряддя"). Головною ж його філософською працею є "Метафізика". При цьому слід пам'ятати, що в часи Аристотеля слова "метафізика" ще не було. Це поняття, як уже зазначалося, вводить систематизатор творів Аристотеля – Андронік Родоський, який, опрацювавши рукописи Аристотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси "те, що після фізики", тобто "метафізика".

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки "одне з начал". Тому філософія Аристотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі "начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче". Філософія Аристотеля – спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Аристотель – панлогіст.

У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У "Метафізиці" Аристотель дає визначення основного закону буття. подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність.

Аристотель розглядає категорії як найбільш загальні роди висловлювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагальнюються. Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вказуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування.

Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Аристотеля є ототожнення її із суттю речі. У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасивної матерії – наступниці форми. При цьому під матерією Аристотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Аристотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити.

Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Форма робить матерію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ.

Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

Через вчення про душу Аристотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Аристотелем третій вид душі – розумна Душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум – це Бог. Таким чином, у Аристотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

Філософія Аристотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, відігравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливе уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру.

21. Критика Арістотелем учення Платона про ідеї.

Арістотель піддав критиці платонівську теорію ідей. Слідуючи міркувань самого Платона, він показав, що ідеї - або дійсність без можливості, або можливість без дійсності. У першому випадку ЕЙДОС, будучи чистої дійсністю, не є матеріальною причиною. Однак, не маючи в собі матеріального початку, вони не можуть бути і формальною причиною, так як форма не віддільна від матерії (одна і та ж для чуттєвого і надчуттєвого світу). Відповідно до Платоном, ЕЙДОС повинно бути більше, ніж самих речей. Наприклад, можливий Ейдос не-людини, Ейдос чого-небудь привхідних, Ейдос ЕЙДОС і т.д. Пізнавати ж речі за допомогою того, що перевершує їх за кількістю, є нездійсненне завдання.

Таким чином, ідеї нічого не дають для пізнання речей, не будучи ні їх формою, ні їх матерією. У другому випадку, як чиста можливість, ідеї - це не цільова причина, отже, і не початок руху, тому що вічні і незмінні ідеї не можуть служити джерелом руху в предметному світі. Виходить, що вони нічого не дають і для буття речей. Не будучи ні однієї з чотирьох причин, ЕЙДОС без потреби роздвоює світ сущого. Завдяки вченню про чотири причини, Арістотель вирішує теоретичні питання як «першої філософії», так і фізики та біології, тому «перша філософія», фізика і біологія у нього тісно переплетені.

22. Основні філософські школи в період еллінізму.

Останній, третій період історії античної філософії, пов'язаний з епохою еллінізму і Римської імперії. Він починається з кінця ІУ ст. до н.е. і закінчується у У-УІ ст..е. Цей період охоплює близько, восьми віків. Філософія цього періоду існує у вигляді декількох основних напрямів, мало пов'язаних один з одним. Це: епікурейці /засновник Епікур/, скептики/ Піррон/, стоїки /Зенон із Кітіону/. Для мислителів елліністичної та римської епохи доля окремої людської індивідуальності виокремлюється із загальної долі людського світу і утворює особливе, самостійне буття, яке потребує уважного філософського дослідження. Закінчився цей період розвитку філософії у 529 р. н.е., коли указом візантійського імператора Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, а філософах була заборонена їхня діяльність.

Епікур /341-270 рр., до н. е./ філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу "Сад".
Епікур розділяє своє вчення на три частини - "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" - вчення про природу та "етику".
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток - атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, а часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. "Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, - нас уже нема". Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.
В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків - Аристіпа: насолода - єдине благо для людини. Насолоду Епінур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар /99/9555 рр. до н. е. /. До нас дійшла його поема "Про природу речей", у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.
Наприкінці ІУ ст. до н.е. виникає школа стоїцизму. Засновник цієї школи - Зенон із Кітіону. /бл. 336-264 рр. до н. е. /. Ця школа була логічним продовженням школи софістів, але мала свої особливості. Подальший розлад суспільних відносин, загроза розпаду Римської імперії поставили перед філософами завдання створення більш жорстких норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії "вільного поводження", досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Звичайно, що така теорія має велику цінність в сьогоденних умовах. Замість колективних форм відповідальності людей мас місце індивідуалізація людини, підняття Її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм У світі панує невблаганна необхідність /фаталізм/, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але "мудрого необхідність веде, дурного ж - волочить". Мудрість дозволяє стримувати афекти /чуттєві пориви/, але для цього слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення до світу - апатію /відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство/. В плані наявних на той час соціальних негараздів слід розглядати появу такого напряму в філософії, як скептикам. Засновником скептицизму був Піррон /бл. 360-270 рр. до н.е./. За переказами, він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму - агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.

23. Філософія Епікура.

Епікур /341-270 рр., до н. е./ філософ-матеріаліст, афінянин, заснував свою школу "Сад".
Епікур розділяє своє вчення на три частини - "каноніку" -вчення про пізнання, "фізику" - вчення про природу та "етику".
Вчення про буття. За Епікуром у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються із неподільних часток - атомів /згадаємо вчення Демокріта/. Ці атоми розрізняються за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. Проте, на відміну від Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно, у Епікура вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасних розумінням руху елементарних частинок.
Епікур визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається із атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, а часом розпадаються, а разом з ними і людська душа. "Смерть не має до нас ніякого відношення, коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерть настане, - нас уже нема". Погоджуючись з думкою усіх людей. Епікур визнавав існування богів, яких не потрібно боятись, але слід їм поклонятися і не чекати від них допомоги.
В етиці Епікур перебував під впливом засновника школи кіренаїків - Аристіпа: насолода - єдине благо для людини. Насолоду Епінур розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у суспільних та державних справах. Багато уваги епікурійці приділяють боротьбі з забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх перед смертю.
Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальнені уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають з наслідок помилок нашого мислення. Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителі в наступних етапів елліністичної епохи, зокрема Риму. Найбільш відомим з послідовників Епікура у Римі був Тіт Лукрецій Кар /99/9555 рр. до н. е. /. До нас дійшла його поема "Про природу речей", у якій він послідовно виклав свою матеріалістичну, атомістичну позицію.

 

24. Філософія стоїків.

Стоїци́зм — вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи

Світогляду стоїків властивий глибокий фаталізм: людина нічого не може змінити нормально. Цей фаталізм приводить їх до пасивності, до відмови від боротьби за своє щастя. Жити згідно з природою, а оскільки природа, на думку стоїків, тотожна з розумом, поступати розумно - такий головний принцип етики стоїцизму. Хоча людина і не в змозі перешкодити ходу речей і подій, долі і року, він може виробити до них належне відношення. Оцінка речей і подій завжди залишається в нашій владі, а це найголовніше. Не речі бентежать людей, але їх думки про речі. У смерті, наприклад, немає нічого страшного - страшна думка, тому, що воно представляє смерть страшною. При неможливості жити і діяти розумно і морально стоїки вважали виправданим самогубство. Щастя людини знаходиться усередині нього і не залежить від зовнішнього ходу подій. Людина повинна правильно зорієнтувати себе, загартувати свою волю так, щоб напругу душі протиставити потоку подій. Від людини залежить тільки духовна свобода. Решта не в його владі і не в його силах. Істинна свобода полягає лише у внутрішній, духовній незалежності людини, і, щоб набути такої свободи, людина не повинна бажати того, що не знаходиться в його владі, у тому числі і не повинен вимагати зміни порядку речей, що склався.

25.Античний скептицизм(Піррон)

Скептицизм, невіра в можливість пізнання світу, особливо поширюються в переломні періоди розвитку суспільства, коли старі суспільні ідеали занепадають, а нові ще не склалися. Вчення скептицизму особливо поширилось в період середньовічної філософії, коли панувала схоластика і треба було брати на віру навіть все абсурдне. В пізніші часи скептицизм перейшов в нову форму - агностицизм, який висував тезу про принципову неможливість пізнання, освіту та обмеженість людського розуму в пізнанні.

Піррон з Еліди (грец. Πύρρων, близько 360 до н. е. — близько 270 до н. е.) — давньогрецький філософ, засновник філософської школи скептицизму. Власне вчення Піррона називаютьпірронізмом.

Сам Піррон нічого не записував, а його погляди відомі за записами його учнів, особливо Тимона з Фліунта, і за викладом Євсевія, який сформулював три основні питання Тимона: яка природа речей, як ми повинні до них ставитися і що має випливати для нас із цього ставлення? На перше запитання Піррон і Тимон відповідали, що ми зовсім нічого не знаємо про жодні речі, на другий — що ми повинні утримуватися від усякого судження, про що б то не було, і на третій — що потрібно перебувати в повній духовної незалежності від усього навколишнього (незворушність, атараксія і навіть повна апатія).

 

З III століття до н. е. до І століття н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найуніверсальнішої, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органу, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх «тропами») обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму — утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на «розумну імовірність». Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (наприклад, їсти, коли відчуваєш голод), дотримуватись законів та звичаїв країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, «розчинення» індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світопорядку тією мірою, в якій людина залишається природною істотою і тому мусить їсти, спати, вмирати. Разом з тим є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси і позиція можливості «відгородитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього у внутрішній, духовний світ — «атараксія».

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри відчуттям та мисленню, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляли поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження і експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

26. Неоплатонізм Плотіна.

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Концепція

Розбудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це відобразилося на філософії III—IV ст. н. е., яка дедалі більше набувала рис теософського вчення.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін,Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

27. Християнство і античність: джерела середньовічної філософії.

Виникнення середньовічної філософії дуже часто зв'язують із падінням Західної Римської імперії (476 рік н. э), проте таке датування є не зовсім коректним. У цей час ще панує антична філософія, і з її точки зору початком усього є Природа. У середньовічній філософії, навпроти, реальністю, що визначає все що суще є Бог. Тому перехід від одного мислення до іншого не міг відбутися миттєво. Початки середньовічної філософії вбачаються в ранньохристиянському періоді I-IV сторіччях н. э., коли конкурують між собою філософські вчення стоїків, епікурейців, неоплатоников, і в цей же час формуються осередки нової віри і думки, що згодом створять основу середньовічної філософії. Отже, Період виникнення середньовічної філософії - I-IV сторіччя н. е. Так само розмиті і кінцеві межі середніх віків. Остаточні прояви середньовічного світогляду можна знайти і в ХУ111 ст. Х1У-ХУ ст. характеризиують і як епоху Відродження і як пізнє середньовіччя. Тому поняття середньовіччя і середньовічна філософія не хронологічні, а Змістовні.

Відмітною ознакою є тісний зв'язок із теологічним вченням християнства, що із виникненням феодалізму стає пануючим світоглядом у Західної Європі. Тобто зміст середньовічної філософії визначається Пануванням релігій єдинобожжя (монотеїзму). До таких релігій належать іудаїзм, християнство і мусульманство, і саме з ними пов'язаний розвиток як європейської, так і арабської філософії середніх вків. Середньовічне мислення Теоцентрично: Бог є реальністю, що визначає все існуюче. Через відношення "бог - людина" розглядаються різноманітні питання: устрій світобудови, місце в ньому людини, система морально-ціннісних уявлень. Тому середньовічна філософія носить Теоцентричний характер (гр. theos - бог), а основною її функцією стає обгрунтування релігійних постулатів. Філософія набуває статусу " Служниця богослов'я ". Але й у цих умовах здійснюється така власне філософська функція як Сумнів, тобто установка на раціоналістичний аналіз різноманітних тлумачень релігійних положень із метою здобуття істини.

Середньвічна філософія заходу мала Два основних джерела формування. Перше джерело - антична філософія, передусім вчення Платона та Арістотеля. Друге – християнське віровчення в основі якого дві основні ідеї - Ідея творення й ідея одкровення. Відповідно і в основі середньовічної філософії лежить Ідея божественого творення, яка становить основу онтології і ідея божого одкровіння, що складає основу гносеології.

Творення означає створення світу і людини Богом із нічого. Це поняття з філософської точки зору носить онтологичний характер, відповідає на запитання про сутність світу і причини його виникнення і розвитку. Природа і людина існують у силу того, що вони створені Богом; у цьому і полягає їхня сутність. У християнстві ідея єдиного бога (і в цьому його найважливіша відмінність від ісламу й іудаїзму) розглядається через його внутрішнє життя як співвідношення його трьох "іпостасей": Батька (безначального початку), Сина або Логосу (принцип, що смислоутворює), Святого Духу ("животворящий" принцип). Вчення про Троїцу визнається більшістю християнських церков.

Одкровення складає зведення про Бога, викладені у Священному Писанні з волі бога. Пізнати бога - значить пізнати його одкровення через священний текст. З позицій філософського знання одкровення відповідає пізнавальній функції. Але знання в релігійному сенсі докорінно відрізняється від наукового. Пізнати бога - значить повірити у нього: не логічні докази, а Віра відіграє тут основну, визначальну роль..

Отже середньовічна філософія в цілому теоцентрична: всі основні поняття середньовічного мислення співвіднесені з Богом і визначаються через нього. Т Еоцентричний характер середньовічної філософії визначав такі її риси, як Провиденциалізм - вчення про те, що все у своєму розвитку рухається до заздалегідь визначеної Богом мети, Креационізм – ідея створення світу Богом із "нічого" в обмежений відрізок часу, Авторитаризм - опора на авторитети і догмати церкви, їх сприйняття як незаперечних істин. Філософськими джерелами середньовічної філософії є вчення Платона та Аристотеля. Але у Середньовіччі відбулася відмова від раціональних методів античної філософії в поясненні світу. Була створена модель світу, що цілком відповідає духу і букві християнського віроучення. Середньовічний світогляд розвивався в суперечливій взаємодії християнських ідей і античних філософських теорій. Основні догмати, символ віри християнського віроучення були офіційно затверджені на Никейскому соборі в 325 році.