Досвід відчуття –пізнання світу

Зародки філософського мислення в Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них. Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Стародавньоіндійська філософія формується переважно як нове вчення про життя, орієнтоване в основному на етико — моральні проблеми. Вищим видом діяльності в ній вважається внутрішнє самовдосконалення, де знання постає вище від діяльності і, в свою чергу, метою знання є споглядання. Практична орієнтація стародавньоіндійської філософії не означала ігнорування практичного досвіду і знань. Навпаки, вони старанно нагромаджуються і використовуються тією мірою, яку давала змогу етико — психологічна орієнтація самої філософії на звільнення душі з-під влади природи. Слабкий розвиток філософсько-теоретичних проблем природознавства зумовлювався особливостями структури індійського суспільства того часу, широким використанням релігійно-міфологічних образів, у яких природа і Бог були єдиносутні, що перешкоджало розвиткові теоретичних форм знання, призводило до перетворення більшості філософських систем у релігійно-теїстичні системи за умов формування феодального суспільства.

основі особливості:

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.

3.Те, чого я не хочу, щоб робили мені, я не хочу робити іншим.

Конфуцій

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з мі­фологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з ки­тайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил, які не тільки заперечують, але й взаємодоповнюють одне одного. Одна сила поте­нційно містить іншу і на вищому ступені свого розвитку може перетвори­тися на свою протилежність. Ян символ неба, енергії, світла, це є актив­ний, чоловічий початок світу. Інь символ землі, матерії, це темна сторона світу, жіночий початок, якому належить пасивна роль. Інь і Ян пронизують все суще - небо, землю і людину. Від гармонії і рівноваги між ними зале­жить порядок у Піднебесній, спокій, мир і злагода на землі, успіх, благопо­луччя і здоров'я людини. Взаємозалежність і взаємопроникнення цих двох сил називається Дао (буквально «шлях») єдиний світовий закон, божест­венна основа всіх речей.

У давньокитайській філософії існувало шість основних шкіл: дао­сизм, школа «Інь-Ян» (натурфічософська' школа), конфуціанство, мо-ізм легізм та школа імен.Найвпливовішими з усіх вчень спини конфу­ціанство і даосизм.

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світоба­чення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою, як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у ки­тайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанст­во панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Конфуціанство етико-політичне вчення, основна увага в ньому придіїясться мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей. В основі конфуціанського ідеалу управління лежить принцип мораль­ного зразку, а не примусу. Але для того людина повинна виховати свої во­льові якості. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо не вмієш управляти собою, своєю психікою, вважав Конфуцій. Спочатку лю­дина повинна навести порядок в собі, потім у своїй сім'ї і тільки після того у державі.

Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (заснов­ником даосизму був старший сучасник Конфуція Лао-цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів не соціально-етичні і політичні проблеми, а нату­рфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою, космічним ці­лим. Основні положення даосизму були викладені у книзі «Даодецзин» (буквально «Книга про Дао і Де»).

Дао центральний даосистський термін, за допомогою якого можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоря­ються і природа, і суспільство, і людина. Сутністю Дао є небуття, тому Дао неможливо осягнути розумом, неможливо дати йому визначення. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій. Вічним є тільки Дао, тіль­ки небуття.