Основні риси античної філософії

Антична філософія розвивалася в умовах демократичного ладу, незалежно від релігійного культу, що сприяло самостійним творчим пошукам істини, знання. Грецька філософія визначається як космоцентрична. Вона порушує питання про першооснову світу, про невидиму єдність світу, що схована за видимою різноманітністю явищ. В грецькій філософії формуються дві течії - матеріалізму та ідеалізму. Представники мілетської школи (Мілет - місто у Малій Азії) виступають з позицій наївного матеріалізму: першоосновою світу є якась тілесна субстанція - вода (Фалес), або повітря (Анаксимен), або якийсь невизначений стан речовини - "апейрон" (Анаксимандр). Давньогрецький матеріалізм був пов’язаний з елементами діалектики: уявами про світ, що знаходиться у вічних змінах і переходах, у стані народження, становлення і розвитку. Геракліт, наприклад, вважав, що світ - це вогонь, "мірами згасаючий", "мірами спалахуючий", джерелом же руху на його думку, були протиріччя як єдність ("гармонія") і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо.

Свого найвищого розвитку грецький матеріалізм набуває у вченні Демокріта (460-370 р.р. до н.е.). В пошуках причин руху він висуває гіпотезу про найдрібніші неподільні частки (атоми), які рухаються в пустоті завдяки власній вазі. З позиції атомістики Демокріт пояснює і утворення Космосу, і психічні явища (всі розумові процеси й переживання). У пізнанні Демокріт припускав відображення подвійного роду якостей об’єктів: якостей справжніх, притаманних самим об’єктам (їхні фізико-математичні параметри) і якостей уявних, залежних від здібностей нашого чуттєвого сприйняття - (колір, смак, запах). Демокріт був прибічником демократії і відстоював ідеї здорового, помірного, життєздатного і миролюбного настрою.

Філософію на ідеалістичній основі розвивали у піфагорійській і елеатській школах. Їх послідовники шукали першопричині основи буття в незмінному конструктивно-розумовому принципі, такому "управлінському началі", яке надихає все рухливе й мінливе, а саме залишається вічно незмінним. Таким началом, що створює й упорядковує Космос, за вченням Піфагора, є числа. Елеати заперечували числовий ідеалізм піфагорійців: Парменід доводив, що незалежно від чуттєво сприйнятних речей існує єдине, неділиме, вічне і нерухоме Буття, що є завжди рівне собі мислення й істина. В особі елеатів раціоналізм греків підноситься над предметною безпосередністю буденного уявлення, філософська думка здійснює спробу оперувати "чистими" поняттями, вільними від чуттєвих асоціацій поняттями.

Античний ідеалізм набув свого систематизованого вираження у філософії Платона (427-347 рр. до н.е.). За його вченням, світ речей творить Деміург-Творець згідно з світом ідей (безтілесних сутностей, увінчаних ідеєю Блага). Пізнання світу відбувається в наслідок того, що безсмертна душа пригадує ці ідеї за допомогою діалектики - філософсько-естетичного натхнення (Ероса), що звільняє душу з полону поцейбічного життя і спрямовує її погляд на вічні ідеї Істини, Добра і Краси. У соціальній філософії Платон виступав проти рабовласницької демократії, протиставляючи їй автократичний устрій, в якому розумні й чесні правителі (філософи) керують воїнами і ремісниками.

Учень Платона Аристотель (384-322 рр. до н.е.) як дослідник і вчений, керується довірою до чуттєвого досвіду і з позицій матеріалізму критикує Платона, а у своєму вченні про першооснову світу створює ідеалістичну картину світу: за межами Космосу стоїть Перший Двигун, Бог і створює внутрішній мотив (потяг) до руху й удосконалення Всесвіту.

5. Характеристика основних рис філософії середньовіччя

Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя.

Найпоширенішим теоцентризм був у Середні віки.

Креаціонізм (англ. creationism) — віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою. Креаціонізм не є цілісною доктриною — існує багато різновидів креаціонізму з різними уявленнями про час акту творіння та різним ставленням до сучасних наукових поглядів на біологічну та геологічну еволюцію.

Провіденціалізм (від лат. providentia «провидіння») — релігійно-філософське спрямування, згідно з яким розвиток суспільства, джерела і рушії його просування та кінцева мета загалом визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до історичного процесу силами — провидінням (Богом).

Есхатологія (грец. ἔσχᾰτον, «кінець») — розділ теології і філософії, що складає систему поглядів і вірувань про кінець світу, а також про долю людства і Всесвіту після нього. Есхатологічні уявлення присутні в багатьох релігійно-філософських і світоглядних системах Землі. Іудаїзм, християнство та іслам мають власну есхатологічну концепцію: «страшний суд».

Середньовічна філософія набуває теоцентричного характеру. Вона підпорядковувалась вірі, доказам існування Бога. "Філософія - наймичка богослов’я", - так сформулював її призначення у Середні віки один з найвидатніших філософів цього часу Фома Аквінський. Середньовічна філософська схоластика вирішувала основне питання філософії в дусі креацінізму - створення світу Богом з нічого, але й були неортодоксальні моделі світу, згідно яких Бог не створив світ, а лише з’єднався з ним, що світ існує вічно (Іоанн Скот Еріугені, Сігер Брабантський). Теоретико-пізнавальна (гносеологічна) проблематика розвивається навколо питання про природу загальних понять - універсалій.

Середньовічний реалізм, продовжуючи ідеалістичне вчення Платона, стверджував вічність і самостійність існування понять як ідей - безтілесних сутностей. В той час як номіналісти вважали, що загальні поняття - лише назви предметів, існуючі тільки у мові. Згідно ж з поміркованим реалізмом Фоми Аквінського універсалії існують трояко: до речей - у розумі Бога, у речах - їх сутнісні смисли і після речей як поняття у розумі людини (суб’єкта).

Протягом століть схоластика накопичила величезний досвід формально-логічного мислення. В ній почали проростати зерна наукового підходу до природи: Роджер Бекон (ХІІІ ст.) обгрунтовував метод математичного виміру і дослідного експериментування; Д.Скот і Х.Оккам висунули принцип індивідуалізації, роблячи наголос на чуттєво-конкретному дослідженні явищ замість богословських спекуляцій. Середньовічні номіналісти (Іоанн Бурідан, Нікола Отрекурейський) стверджують примат сприйняття поодинокого, конкретного явища над загальним (розумоосяжним), що підривало основи релігійної догматики, породжувало сумнів у надчуттєвих і бездоказових істинах богослов’я.

 

6. Відродження

Філософія цього періуду (Леонардо Давінчі, Мікеланджело, Петрарка, Макіавелі,Мор)

Епоха відродження розпізнають як відродження античної культури і в першу чергу це відношення до людинни як до «планети серед інших планет»-(дивіз відродження).

 

В реальності культура Ренесансу відрізняється від античної, залишаючи середньовічні традиції та обумовлює систему цінностей ідолами античності

Основними рисами філософії відродження є поняття антропоцентризму(людина центер всього буття) і гуманізм.

Антропоцентризм проявляється в наступному:

*філософи представляли людину не тільки як тілесна і/або природна істота,але і як творець самого себе;

*людина як творець самого себе може врятувати себе сама тобто необхідність Божествиної благодаті;

*філософія представляє інженера і художника як наслідувача Божественої мудрості. Формується культ людини-творця. Цей культ переходить в інші сфери життя.

*багато понять науки,канони живописі та інших законів переосмислюється виходячи із антропоцентризму.

*вище понад усе є своєрідність і унікальність індивідума. Оригінальність – це ознака великої особистості.

Гуманізм епохи відродження полягало у тому що кожна людина така ж як і «ти» не гірша,але при цьому кожній людині притаманна своєрідність.

Філософ Ортега- і-Гассет охарактеризував цю епоху як «століття натовпів»

 

Філософія Відродження, відображаючи свідомість епохи переходу від феодалізму до капіталізму, стверджує наукову методологію мислення, вчення про безкінечність і несотворимість світу, теоцентризм Середньовіччя змінюється на антропоцентризм, що проголошує гуманізм, перетворення людини на вищу цінність (Піко Делла Мірандола, ХV ст.). Здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійних санкцій (Нікколо Макіавелі). Традиційна ідея Бога демонтується в основному у двох напрямах: Бог або розчиняється у природі (пантеїзм), або піддається етико-раціоналістичній обробці і вчення про нього виливається у концепцію християнського гуманізму (Еразм Роттердамський).

 

 

7. Новий час

 

Філософія Нового часу (XVII-XVIII ст.) продовжує ідеї вільнодумства, науково-технічного освоєння світу і просвітництва. Ф.Бекон і Р.Декарт розгорнули пошук таких методів пізнання, наукового дослідження, які можуть забезпечити більшу владу людини над природою. Ф.Бекон віддавав перевагу індукції

Індукція (від лат. induktio – наведення) – форма умовиводу, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення. Френсіс Бекон вважав, що метод індукції може дати достовірне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ("ідолів", "привидів"). Таких ідолів Бекон поділяє на чотири групи: "ідоли роду", "ідоли печери", "ідоли площі", "ідоли театру". "Ідоли роду" – це перешкоди, зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму; "ідоли печери" – спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів; “ідоли площі” – перешкоди, що виникають внаслідок спілкування між людьми; “ідоли театру" – перешкоди, породжені сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, хибні думки. Лю­ди­ні звіль­ни­ти­ся від та­ких ідо­лів-по­ми­лок ду­же важ­ко, по­вин­на до­по­мог­ти фі­ло­со­фія. Твор­чість Френ­сі­са Бе­ко­на мала ве­ли­кий вплив на роз­ви­ток фі­ло­со­фії та на­у­ки. Од­нак Френ­сіс Бе­кон ро­бив над­то ве­ли­кий ак­цент на ем­пі­рич­них ме­то­дах дос­лі­джен­ня, не­до­о­ці­ню­ю­чи роль ра­ці­о­наль­но­го мо­мен­ту в піз­нан­ні людини та навколишнього світу.

(методу бджоли), а Р.Декарт("Я мислю - отже, існую"Дуалізм) - дедукції, вважаючи, що розум на основі індукції володіє висхідними істинами. Онтологія Нового часу ґрунтувалася, в основному, на матеріалізмі Ф.Бекона, Т.Гоббса, Д.Локка, Ж.Ламетрі, Д.Дідро, П.Гольбаха, Б.Спінози, поряд з якими утверджувались концепції об’єктивного ідеалізму Г.В.Лейбніца і суб’єктивного ідеалізму Д.Берклі.

В галузі гносеології боротьба думок розгорнулась між сенсуалістами (Локк, Берклі, Юм.Дідро) і раціоналістами (Декарт, Спіноза, Лейбніц). Перші вважали джерелом знань відчуття (досвід), другі - розум.

Ці філософські дискусії сприяли дослідженню особливостей чуттєвих (дослідних) і раціональних (теоретичних) форм пізнання.

 

 

8.Кордоцентризм

Кордоцентризм (від лат. «кордос» - серце) — розуміння дійсності не стільки мисленням («головою»), скільки «серцем» - емоціями, почуттями, внутрішнім, «душею»;

Вихованцем Києво-Могилянської академії був Григорій Сковорода (1722-1794). Його увагу привертала в людині емоційно-вольова сутність - "серце" людини. Філософія повинна окреслити шляхи досягнення щастя. Сковорода виходив у своїх поглядах з ідеї існування двох натур: видимої і невидимої. Видима натура - то світ матеріальний; невидима - це дух, істина, вічність, Бог. Сковорода висунув концепцію трьох світів: "макрокосмос" (природа), мікрокосмос (людина) і світ символів (духовне життя, Біблія). В основі процесу їх пізнання він вбачав самопізнання людини і богопізнання. Пізнавати світ - це значить навчитися за допомогою розуму бачити за видимим невидиме. В основі життя людей має бути ідея "спорідненої праці", воно повинно будуватися відповідно до внутрішньої природи та здібностей людини. Суспільний ідеал Г.Сковорода вбачав у "горнєй республіке". Це країна, в якій взаємини між людьми мають будуватися на основі їхньої духовної природи, високої моралі, свободи і рівності. Філософія серця сковороди полягає в подоліанні душевного відчуження,відчуження між людиною і Богом.

Сформувались оригінальні філософські ідеї П.Юркевича який піддав критиці однобічний, механічний матеріалізм, не менш різко він критикував і ідеалізм. Головний недолік філософії він вбачав в ігноруванні конкретного, індивідуального. В теорії пізнання П.Юркевича чільне місце посідає концепція ідеї, яка здійснюється через діяльність особистості з її духовністю, душею, серцем, як центром духовності. В ідеї розум пізнає явища. Юркевич з серцем пов’язує й проблеми моральної чистоти людини та відношення знання і віри, етично-естетичний погляд на світ.

 

Так, Г.Сковорода у своїх інтерпретаціях біблійних текстів вів мову лише про духовне серце, а П.Юркевич говорив не тільки про духовне, але й про фізичне серце. Причому він наголошував, що біблійне серце – це і фізичне, і духовне серце.

 

 

9.Філософія Просвітництва “Знання - світло”

. У другій чверті XVIII ст. у Франції сформувався широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітництво об'єднало всіх прогресивно мислячих представників "третього стану": юристів, філософів, буржуазію, природознавців. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження. Це була філософія «вільнодумства» коли когось в той час називали «філософом» то в буденному значенні це означало те ж, що й вільнодумець.

Основні характеристики філософії просвітництва:

- впевненість у могутності людського розуму і в корисності освіти і просвітлення;

- впевненість в безмежному прогресі людства на шляху розуму і просвітлення;

- розуміння науки як знання яке дає практичну користь;

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань із відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання - логіко-математичне, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан Жак Руссо (1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо - нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю "Роздуми про походження і основи нерівності між людьми" (1755). Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.

Епоха Просвітництва залишила відчутний слід у філософській думці. І сьогодні у багатьох філософських підходах можна простежити колишні ідеї європейського просвітництва, адже потяг до вивчення і розвитку прекрасного в людині, явище вічне

 

10.Класична німецька філософія

 

Німецька класична філософія

Філософія Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса (XVIII-XIX ст.) справили значний вплив на свідомість людства. І.Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості: докритичний і критичний. Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв’язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини. Філософські погляди Канта ґрунтуються на поділі дійсності на два світи - світ речей у собі (матеріальні речі, Бог, душа) і світ людської свідомості (світ речей для нас). Другий світ не має можливості пізнати перший, але без дії матеріального світу на органи чуттів людини неможливе не лише чуттєве споглядання, а і надання смислу останньому в категоріях розсудку. Отже, Кант стверджує велику роль діяльнісної сторони свідомості людини, практики в процесі пізнання. У своєму вченні про протиріччя людського розуму (визначення одночасно і свободи, і законів природи; скінченності і нескінченності світу) він виявив діалектику в процесі пізнання. Цим він обґрунтовував розмежування між релігією і наукою.

Кант створив автономну етику, основою якої є апріорні закони моралі. Ці закони похідні від єдиного верховного принципу категоричного імперативу. "Дій згідно з такою максимою (принципом поведінки), яка водночас може стати загальним законом". За Кантом, призначення людини - досягнення блага і вічного миру на Землі.

Філософське вчення Г.-В.-Ф.Гегеля (1770-1831) - систематизований виклад діалектичного методу мислення в рамках об’єктивного ідеалізму. За його думкою, в основі світу знаходиться ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Абсолютна ідея проходить три етапи розвитку:

1) логічне розгортання понять;

2) їх матеріальне втілення у природі;

3) перехід від ідеї природи у сферу розвитку людського духу.

Ці взаємопереходи у розвитку Абсолютного духу відбуваються за законами діалектики, яку Гегель уявляє у формі тріад: теза, антитеза, синтез. Філософія Гегеля не вільна від догматизма й внутрішніх суперечностей (між діалектичним методом нескінченного розвитку і консервативно-філософською системою: Абсолютній дух вичерпує себе у людському пізнанні і сучасній Гегелю Пруській монархії).

Недоліки гегелівської філософії спробував усунути Л.Фейєрбах (1804-1872). Він ставить такі важливі для кожної людини запитання: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Ключова для Фейєрбаха категорія "людська природа" об’єднує і природу, і людину, але він не помічає соціально-історичної обумовленості типу людини. Виступаючи з позицій антропологічного матеріалізму проти існуючої релігії, він вбачає шляхи її подолання в гуманістичному оновленні умов життя людей завдяки такому використанню науки й культури, які б зробили людину господарем природи, а стосунки людей - колективістськими.

Таким чином, у німецькій класичній філософії були закладені досить суперечливі основи ідеалізму, матеріалізму і діалектики, що знайшли таке ж суперечливе відображення у різноманітних філософських течіях ХХ століття, в т.ч. і в марксизмі.