Людина в світі та світ людини в філософії

Ми вже знаємо, що методологічною основою педагогіки є філософія. Сьогодні одночасно співіснують різні філософські напрями, які виступають у ролі методології педагогіки: екзистенціалізм, неотомізм, неопозитивізм, прагматизм, неопрагматизм, біхевіоризм, діалектичний матеріалізм та інші.

Філософія - це наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, загальна методологія наукового пізнання.

Екзистенціалізм (від лат. existencia — існування). Основне поняття екзистенціалізму - існування - індивідуальне буття людини, заглибленої в своє "я". Зовнішній світ є таким, яким його сприймає внутрішнє "я" кожного. Об'єктивні знання і об'єктивні істини відсутні. Екзистенціалізм визнає особистість найвищою цінністю світу. Головні положення: кожна особистість неповторна, унікальна, особлива. Кожна людина є носієм своєї моральності; суспільство намагається уніфікувати особистість і цим наносить величезну шкоду її моральній самостійності. Теорія виховання не знає об'єктивних закономірностей, їх немає; у кожної людини своє суб'єктивне бачення світу, і вона сама творить свій світ таким, яким хоче його бачити.

Центром виховного впливу представники сучасної екзистенціалістичної педагогіки Дж.Кнеллер, Г.Гоулд, Е.Брейзах (США), У.Баррей (Великобританія), М.Марсель (Франція), О.Ф. Больнов (ФРН), Т.Моріта (Японія) та ін. вважають підсвідомість: настрої, почуття, імпульси, інтуіцію людини. Свідомість, інтелект, логіка, на їх погляд, мають другорядне значення. Потрібно підводити особистість до самовираження, природної індивідуальності, почуття свободи. Учитель повинен надати право кожному йти своїм шляхом, менше давати настанов, більше виявляти дружню участь тощо.

Заперечуючи об'єктивні знання, екзистенціалісти виступають проти програм і підручників у школах. Оскільки смисл речей і явищ визначає сам учень, учитель повинен надати йому повну свободу для їхнього засвоєння. При цьому головну роль відіграє не розум, а почуття, мрія, віра. Екзистенціалізм є філософською основою індивідуалізації навчання.

\Прагматизм (від гр. «прагма» — справа, діло) — філософський напрям, який виник на рубежі ХІХ-ХХ ст. Швидкі темпи розвитку науки, техніки, промисловості підірвали основи абсолютного ідеалізму, який вже не міг протистояти матеріалізму.

Засновники прагматичної філософії Ч.Пірс (1839—1914) і У.Джеме (1842—1910) заявили про створення нової філософії, що стоїть поза ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвинув американський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859—1952). Він звів їх у систему, яку назвав інструменталізмом. Основні положення цієї системи: школа не повинна бути відірваною від життя, навчання — від виховання; навчання і виховання повинні здійснюватися не в теоретико-абстрактних формах, а шляхом виконання конкретних практичних справ; у навчально-виховному процесі необхідно спиратися на активність учнів, всебічно її розвивати й стимулювати. В основі навчально-виховного процесу повинні лежати інтереси як мотиви учіння дитини та інше.

Головні поняття в прагматизмі "досвід", "справа". Пізнання дійсності вони ототожнюють з індивідуальним досвідом людини, ігнорують об'єктивне наукове знання. Кожне знання, стверджують вони, є справжнім, якщо воно здобуте в процесі практичної діяльності людини і є корисним для неї.Опираючись на базове поняття прагматизму "досвід", Дж. Дьюї оголосив індивідуальний досвід дитини основою навчального процесу.

У 60-ті роки прикладна спрямованість навчально-виховного процесу відповідно до ідей Дж. Дьюї призвела до зниження якості навчання і виховання. В умовах науково-технічної революції виникла потреба в людях з більш твердими й упорядкованими знаннями та принципами поведінки. Це зумовило перегляд і модернізацію класичного прагматизму, який з'явився у 70-х роках під прапором неопрагматизму. Методологічні установки Дж. Дьюї були доповнені новими принципами, узгоджені з новими тенденціями розуміння виховання як процесу соціалізації особистості.

Філософія - це любов до мудрості. Мудрість допомагає знайти шлях до істини.

 

13 ПОЗИТИВІЗМ

Як особливий філософський напрямок позитивізм склався у 30-х роках XIX ст. Перші положення позитивізму сформулював французький філософ Огюст Конт (1798–1857). Співзвучні їм були положення англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806–1873) та Герберта Спенсера (1820–1903).

Основним принципом позитивізму є твердження: справжнє, "позитивне" (Конт: "слово "позитивне" означає реальне, на противагу химеричному") знання можна одержати лише як результат окремих спеціальних наук та їх синтетичного поєднання, а філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування.

Конт проголосив рішучий розрив з філософською ("метафізичною") традицією. Він стверджував, що наука не потребує філософії, яка б стояла над нею. Однак це не виключає існування синтезу наукового звання, за яким можна зберегти стару назву "філософії". Так, філософія зводиться до загальних висновків із природничих і суспільних наук. Її претензії на розкриття причин і сутності процесів чи явищ, за Контом, мають бути викинуті з науки. Наука не пояснює, а лише описує явища і відповідає не на питання "чому", а на питання "як". Реальне знання дає лише відчуття, фактичне існування чуттєвих речей. Позитивне виявляється тотожним змісту "відчутно-фактичного" існування. Але ігнорування питань причинності, сутності виникнення, становлення дійсності нa інших філософських проблем привело до розвитку агностичного вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в сутність якої можна проникнути лише за допомогою релігії (зокрема, на думку Спенсера), а не за допомогою науки.

У кінці XIX ст. позитивізм переживає кризу, викликану прогресом природничо-наукового знання, докорінним переглядом понять у фізиці на межі XIX–XX ст. Адже прогрес науки заперечував і знецінював ті "синтетичні" узагальнення, що розглядалися позитивізмом як вічні і незаперечні надбання науки. На зміну так званому "першому позитивізму" приходить "другий позитивізм".

Це змусило знову підняти питання про місце філософії в системі наук.

Перетворений позитивізм вступає в новий, другий етап свого розвитку – емпіріокритицизм (махізм).

 

Неопозитивізм формується у 20-ті роки XX ст.. Його основні ідеї викладено в книзі австро-англійського філософа Людвіга Вітгенштейна (1889– 1951) "Логіко-філософський трактат" (1921). Це – своєрідний маніфест неопозитивізму.

Вперше ідеї неопозитивізму чітко проявилися в діяльності Віденського гуртка, на основі якого сформувалася течія логічного позитивізму. Тут чітко простежується еволюція позитивізму від обґрунтування наукового знання до аналізу мови, висловів людини, з яких виводиться сутність світу і самої людини. Тут під виглядом очищення філософії від "псевдопроблем" і "псевдовисловлювань" усуваються з неї суто філософські проблеми.

На думку неопозитивістів, очищенню філософії сприяє розроблена ними процедура верифікації (перевірки). Вона передбачає перевірку висловлювань (термінів), безпосереднє порівняння пізнавальних образів з фактами об'єктивної реальності. За Вітгенштейном, світ є сукупністю фактів, і тому він є універсумом мови. У зв'язку з цим завданням філософії е чіткість висловлювань, речень. Так, функцією філософії е роз'яснення діяльності людини в мовному світі. Філософія – це не теорія, а діяльність, метою якої є чіткість висловлювань.

Всі висловлювання і поняття, на думку Вітгенштейна, розподіляються на осмислені (істинні) та науково неосмислені неістинні, тобто безглузді. Людина повинна оперувати лише осмисленими положеннями та поняттями. Безглуздими положеннями і поняттями є всі філософські положення і поняття, оскільки вони є найбільш загальними і не піддаються верифікації (перевірці) і не можуть бути зведені до первинних, атомарних висловлювань, що фіксують конкретний факт реальності.

Згідно з цією логікою безглуздо, наприклад, говорити: "є матерія", "немає матерії", "матерія первинна, свідомість вторинна" або питати "чи є Бог?" і т. ін. Аналогічно безглуздими є поняття "капіталізм", "комунізм", "боротьба за мир", "людство", "фашизм", "безробіття", "суспільний прогрес" тощо. Тому що ці "псевдоположення" і "псевдопоняття" не верифікуються.

З цих позицій логічні позитивісти й етику називають псевдонаукою, оскільки моральні висловлювання не піддаються безпосередній емпіричній перевірці.

У зв'язку з тим, що неопозитивізму не вдалося віднайти наукових критеріїв оцінювання висловлювань, починається новий цикл пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х – початок 60-х pp. XX ст.) до нового етапу свого розвитку – постпозитивізму.

Біля витоків постпозитивізму стоїть австрійський філософ Карл Поппер (1902–1994) – автор концепції "критичного раціоналізму". К. Поппер зробив спробу подолати труднощі, що виникли в логічному позитивізмі і які пов'язані з абсолютизацією ролі емпіричних даних людського пізнання (суб'єктивно витлумачених факторів). Він запропонував замінити "верифікацію", метою якої є встановлення істинності тверджень шляхом їх підтвердження фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують певне твердження. Так, К. Поппер заявляє, що факти не можуть підтверджувати жодного теоретичного положення, але здатні їх спростовувати. Будь-які твердження негайно руйнуються як тільки з'являється хоча б один факт, що їм суперечить. Доказ цьому – доля вислову "всі лебеді білі", який було спростовано, коли став відомий факт наявності в Австралії чорних лебедів.

Таким чином, попперівський критичний раціоналізм – механічна заміна верифікації фальсифікацією. Це призводить до відмови визнання об'єктивної істини. Навіть сам термін "істина" замінено терміном "виправданість".

По суті, фальсифікація не поривала з неопозитивізмом, логічним позитивізмом, як це прагнув довести сам Поппер. Фактично, він займався підчисткою, а не критикою філософських концепцій, що розроблялися неопозитивістами.

На відміну від класичного раціоналізму XVII– XVIII ст. критичному раціоналізму Поппера чужа впевненість людини в її можливості пізнати навколишню дійсність. Тотальний критицизм Поппера переростає в ірраціоналізм, оскільки він піддає сумніву здатності людського розуму.

Філософія Поппера суперечлива. Ідеалістичні вправи в його філософії співіснують з глибокими думками про рух та роль пізнання суб'єктивного світу людини.

Говорячи взагалі про філософію Поппера, слід підкреслити, що вона не вийшла за межі позитивістських принципів, хоча і є їх своєрідним розвитком. За ці межі не вийшли й інші представники "критичної" опозиції позитивізму і неопозитивізму, які в філософській літературі отримали назву "постпозитивізму".

 

14.ФІЛОСОФСЬКА АНТРОПОЛОГІЯ

У якості самостійного розділу філософська антропологія сформувалася лише у XVIII ст., Проте зясування сутнісних особливостей людини - це провідне завдання всякого філософствування. На відміну від культурної антропології, зайнятої вивченням способу життя і свідомості людей конкретних культур, філософська антропологія фіксує свою увагу на основних рисах людини як роду. У той же час вона може містити в собі і включає вивчення людини як індивідуальності, як субєкта унікальних переживань (екзистенційні проблеми).

Серед визначних представників філософської антропології слід назвати І.Канта, Л.Фейербаха, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше. Значний вплив на філософську антропологію здійснили психоаналіз З.Фрейда, феноменологія Е.Гуссерля, фундаментальна онтологія М.Гайдеггера.

Насамперед у філософії Шопенгауера слід зазначити його основні ідеї, суб’єктивний світогляд по відношенню до матеріального об’єктивного світу. В одному із його творів під назвою «Світ як воля та уява» поставлена чітка мета – віднайти таку думку, яка могла б висловити істину самої філософії. Мислитель також мав намір випередити Канта з його так званою «спекулятивною теологією» у критиці чистого розуму, оскільки в філософії Шопенгауера цього не має.

Натомість у його поглядах присутній пошук істини філософії. Так як з однієї сторони Шопенгауер звертається до людства, тобто істини, яка може бути відкритою серцем, з іншої – відбувається претендування щодо утворення такої філософії, що здатна вирішити та розв’язати концепцію проблеми істини буття людини. Шопенгауер стверджує, що світ є його уявою, тому що це справжня істина, що має силу для кожної пізнавальної і живої істоти. Оскільки для цієї істоти, що бачить, намагається осягнути, об’єктивний матеріальний світ постає як уява.

На думку Шопенгауера, істинна може називати свої знання власною уявою, оскільки якщо відсутній об’єкт без суб’єкта, то світ як уява про світ, в результат пізнає сама людина. Тому що суб’єкт (людина) насправді пізнає не об’єктивний світ, а сприймає його у своїй уяві. Як зауважує філософ, ми нічого не знаємо про світ, бо ж маємо лише уяву про нього

Крім того Шопенгауером висувається теза що є можливим пізнання властивостей та відношень об’єкта без відсутності його ж самого. Шопенгауер здійснював різкі випади проти Гегеля. Він говорив, що об’єктивний незалежний світ від людини може існувати не лише у пізнанні та уяві. Оскільки об’єктивний незалежний світ,що оточує людину – це отримані внаслідок пізнання знання. Це є реальність. А тому вимірювати його (світ) у понятті самої людини і через поняття приписувати якийсь статус буття – це річ неприпустима.

.Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”, різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, О.Шпенглер, А.Бергсон, З.Фрейд та інші. Філософи цього напряму відійшли від характерної для класичної філософії теми раціонального освоєння світу. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.

„Філософія життя” знаменувала собою поворот до людини, її проблем і переживань. Якщо для класичної філософії основною тезою було - „істина понад усе”, то для філософії життя – „людина понад усе”.

 

 

15.ПРОБЛЕМИ БЕЗСВІДОМОГО В ФІЛОСОФІЇ ХХ СТОЛІТТЯ

Досліджуючи свідомість, вчені дійшли висновку, що існують приховані фактори впливу на свідомість, тобто безсвідоме. Зокрема, ідею безсвідомої мотивації свідомості розробляв австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856–1939).

З. Фрейд вважав, що на свідомість діють об'єктивні відносно свідомості фактори, що відсутні в досвіді самої свідомості. їх він називав безсвідомими. До цих факторів належать психологічні та біологічні потреби, які викликають неусвідомлені переживання. Про це Фрейд образно говорив, що "Я" не "є господарем у власному домі", і що свідомість людини змушена "задовольнятися мізерними відомостями про те, що відбувається в її душевному житті безсвідомого".

Сутність поглядів Фрейда зводиться до таких положень. У людині прихована велика сила – "безсвідоме", або, як він його назвав, "Воно". Цією силою управляє, зокрема, такий інстинкт, як лібідо (лат, libido – прагнення, бажання, пристрасть) – гіпотетична психічна енергія сексуальних прагнень. Сила та зміст безсвідомого проявляється в снах.

Крім "Воно" в людському духовному досвіді присутнє "Над-Я". Це – суспільні норми та соціальні настанови, традиції, ідеали, совість, ціннісні уявлення тощо, які домінують в культурі. "Над-Я" формує систему соціальних фільтрів. Те, що не пропускається через фільтри "Над-Я", заганяється в безсвідоме, "витісняється" зі свідомості ("Я") і спричиняє потім до серйозних психічних розладів. Культура, розвиток цивілізації передбачають безкінечну роботу з відлучення людей від інстинктів. Але коли культура надмірно задавлює інстинкти, вони вириваються назовні, як джин із пляшки, і знищують її.

Фрейд вивчав безсвідоме з метою зрозуміти причини душевних розладів людей, психічних захворювань. На його думку, лікар-психотерапевт зобов'язаний допомогти хворому усвідомити безсвідоме, що діє за його спиною, і цим самим розширити сферу свободи людини, позбавити її від влади "Воно".

"Воно", за Фрейдом, з розвитком цивілізації витісняється, але не зникає. Надмірний тиск "Над-Я" немовби провокує зростання сили "Воно". Витіснені безсвідомі інстинкти – це порохова бочка, що готова вибухнути раптово у вигляді психічних зривів чи соціального бунту. Отже, людина виявляється заручником сил, що не піддаються її "Я". Звідси і прагнення Фрейда знайти розумний баланс "Над-Я" і "Воно" і тим самим надати можливість "Я" вільно й розумно проявити себе, бути життєздатним. Поки людина живе в суспільстві, їй не позбутися впливу "Над-Я". Разом із тим, поки вона живе і живим є її тіло, людина не зможе повністю позбутися сили інстинктів. Тому треба осмислити існування цих сил, їх вплив і встановити між ними якийсь компроміс. Лише в цьому випадку розширюється простір людської свободи, а отже, і простір свідомості ("Я").

Фрейд вимагав постійної роботи, застосування зусиль для перетворення "Воно" в "Я". Хоча він і заявляв, що "людина не господар у своєму власному домі", що "інтелект безсилий порівняно з людськими інстинктами", але не прирікав людину на безнадію. Він був упевнений, що "там, де було "Воно" має стати "Я". В кінцевому підсумку розум і свідомість виявляються сильнішими за "Воно". Єдино можливим, за Фрейдом, і нормальним шляхом для людства в майбутньому – це жити, постійно звільняючись від тиску стихії безсвідомого і зміцнюючи в собі самосвідоме "Я".

Однак у суспільстві XX ст. відбулися зміни, пов'язані з відмовою від традицій, ціннісних норм, ідеалів тощо. Абсолютизувалося значення і роль "Воно". Безсвідоме ("Воно") отримало верх над суспільним фільтром ("Над-Я"). В культурі і взагалі в суспільстві почалася небезпечна для суспільства і людства в цілому анархія розгнузданого "Воно", інстинктів. "Я" занурилося в темний хаос "Воно". Суспільство перестало рахуватися з "Над-Я", відмовилося від соціальних норм і цінностей, і насамперед від сорому. Запанували безсоромність, смакування скритих пороків людини, її потаємних інстинктів і бажань.

17.МАТЕРІЯ. СПОСОБИ ТА ФОРМИ ЇЇ ІСНУВАННЯ

Мате́рія (від лат. materia — деревина як будівельний матеріал) — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення.

Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Марксизм-ленінізм визначає матерію як «філософську категорію для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображується нашими відчуттями, незалежно від них»^[1].

Все суще, все те, що існує об'єктивно, є різними формами існування та руху матерії у просторі та часі. Поняття матерії охоплює не тільки всі спостережувані об'єкти й тіла природи, але й всі ті, які в принципі можуть бути пізнані в майбутньому на основі вдосконалення засобів спостереження й експерименту. Весь навколишній світ є матерією у її нескінченно різноманітних формах і проявах.

Наведене ленінське означення матерії не обмежує її будь-якими конкретними елементами будови речей та Всесвіту, підкреслюючи тільки її матеріальність — об'єктивне існування незалежно від людськоїсвідомості.

Визнання первинності матерії над свідомістю є основою філософського напрямку, який отримав назву матеріалізму.

Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії:

перші форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії — механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок;

другі форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві — галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. В даному аспекті говорять про існування двох типів руху матерії. Перший з них пов'язаний з процесом збереження якостей предмета, другий — зі зміною якісного його стану. Ці два типи руху відображають дві внутрішні тенденції в матеріальних процесах — тенденцію до стійкості і тенденцію до мінливості. Завдяки наявності цих протилежних тенденцій відбувається рух, саморозвиток об'єктів реальності. Якісні зміни матеріальних об'єктів поділяються також на два різновиди. Перший з них — це процеси якісних перетворень, що не виходять за межі даного виду матерії, певного рівня її організації. Другий — процеси переходу від одного виду матерії, від одного її структурного рівня до іншого. Важливою і невід'ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об'єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед інших, межувати з іншими об'єктами в структурній організації матеріального світу. Поняття простору має смисл тоді, коли воно по-в'язано з існуючою матерією, яка є диференційована, структуролізована. Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще дрібніші елементи, пов'язані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу. Як зазначалось, об'єкти матеріального світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгортаються по певних етапах. В них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характеризуватися певною повторюваністю. Такі особливості процесів характеризуються поняттям тривалості. Порівняння різних тривалостей виступає основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії як час. Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час — є одномірним, бо він характеризується тривалістю. В фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику чотирьох вимірного простору — часу. В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і використовується для структурного виразу властивостей розглядуваних об'єктів. Поняття багатовимірності використовується і в суспільних науках, коли мова йде про оцінку сутності людини, структуру суспільства, рівень його розвитку тощо…

1. У найширшому розумінні буття є найбільш загальним поняттям про все те, що існує, тобто про все, що є. Воно охоплює усе існуюче в нескінченному багатстві його конкретних проявів і є онтологічним поняттям. Буття в цьому розумінні має свою реальну структуру. У найширшому прояві воно підрозділяється на об'єктивну реальність, що відображається категорією "матерія", і суб'єктивну реальність, що відображається категорією "свідомість".

2. В історії філософії і природознавства розвивалося два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філософський і природничо-науковий. Природничо-науковий аспект включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Філософський аспект - це погляд на матерію як сутність - субстанцію, яка лежить в основі внутрішньої єдності всієї різноманітності явищ і предметів.

3. В основі сучасного розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з першим з них, рух - невід'ємна, необхідна і суттєва властивість, спосіб існування матерії. Згідно з другим положенням, рух визначається, як будь-яка зміна, "зміна взагалі". У третьому положенні підкреслюється, що рух являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.

4. Простір і час-це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час - це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення.

 

16.КАТЕГОРІЯ БУТТЯ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ. ОСНОВНІ ФОРМИ БУТТЯ

Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку. Серед синонімів поняття «буття» — поняття «сутність» (від «суть» — 3-ої особи множини дієслова «бути» в староруській мові), «життя» (процес буття для живих створінь називається словом «життя»), реальність, дійсність і т. д.

Вчення про буття дістало назву "онтологія" (від грец. ontos - суще і logos - вчення/ Цей термін запровадив у XVII ст. німецький філософ Р. Гокленіус. Онтологія є окремою галуззю філософського знання,

сутність якого виявляється в аналізі відношень, зв'язків і взаємодій між такими категоріями і поняттями, як "людина", "світ", "буття", "матерія", "свідомість", "простір", "час", "рух" та ін. Усі ці категорії та їх відношення ми розглянемо в цьому і наступних розділах. Почнемо з категорії "буття".

Дієслова "бути" і "є" в минулому, теперішньому, майбутньому часі належать до найбільш вживаних слів у багатьох мовах ("єсть" - у російській, "ist" - у німецькій, "is" - в англійській, "est" - у французькій). Філософія використала термін "бути", "буття" для визначення не просто існування, а того, що гарантує існування. Тому слово "буття" набуває у філософії особливого змісту, зрозуміти який можемо тільки звернувшись до розгляду філософської проблеми буття.

Проблема буття належить до так званих "вічних питань" філософії, оскільки вона стосується найістотніших параметрів людського життя, а отже, й світогляду людини. Питання про суть буття, способи і форми його існування вирішувалося ще філософами Стародавнього світу. Так, давньогрецький філософ Парменід вважав, що буття існує, воно безперервне, однорідне і зовсім нерухоме. Нічого іншого, крім буття, немає. Усі ці ідеї містяться в його твердженні: "Слід говорити і думати, що суще є, бо буття є, тоді як нічого іншого нема". Платон започатковує іншу прямо протилежну традицію у тлумаченні буття. Буття - це світ ідей, що є справжніми, незмінними та існуючими вічно. Справжнє буття протиставляється Платоном несправжньому, під яким маються на увазі доступні людським почуттям речі і явища. Іншу думку висловлює Геракліт. Він вважав, що стабільного, стійкого буття зовсім немає, сутність буття - у вічному становленні, в єдності буття і небуття. Космічний вогонь Геракліта, як основа світу в наочно-образній формі, виражає буття як становлення.

У сучасній філософській думці також існують протилежні погляди щодо сутності буття. Так, екзистенціалізм, що набув значного поширення в 20- 60-х роках XX ст., об'єктом філософії визнає внутрішнє буття людини, або екзистенцію. Екзистенція - це ірраціональне у світі людини, що становить її неповторність і заперечує "предметне буття". Неотомісти вищою реальністю визнають "чисте буття", розуміючи його як божественний першопочаток, що має духовний зміст. Представники неопозитивізму вважають, що відношення мислення до буття є псевдопроблемним, оскільки філософський аналіз не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою.

Сучасна матеріалістична філософія тлумачить буття як таку категорію, яка охоплює все існуюче, як матеріальні, так і духовні феномени. Буття не ототожнюється і не зводиться лише до матеріальних утворень, а вбирає в себе і світ людського духу, всі духовні явища, котрі за своєю суттю є ідеальними. Разом з тим варто пам'ятати, що буття не є чимось аморфним, а завжди має певну структуру, воно структуроване. Унаслідок цього можна виокремити такі відносно самостійні форми буття:

1) буття природи, яке деталізується і у свою чергу поділяється на буття недоторканної природи, тобто буття речей і процесів, які існують незалежно від людини і її діяльності, і на буття рукотворної природи, або буття речей і процесів, створених людьми. Природа в цілому безмежна у просторі, часі і вічна. Друга, або олюднена природа, залежна від першої. З одного боку, в другій природі втілений матеріал першої, тобто об'єктивна, первинна реальність, з другого - у ній втілені праця, воля і знання людини, її душа. Друга природа - це знаряддя та умови праці, засоби зв'язку, потреби людського духу, все те, що становить цивілізоване буття, матеріальну і духовну культуру;

2) буття людини, в якому для зручності аналізу слід вирізнити тілесне існування людини як частини природи і специфічне людське буття. Людина є тілом природи і в цьому відношенні вона піддається дії її законів. Наявність тіла зумовлює смертність людини, котра втягнена в діалектику буття-небуття, і, як усі тіла природи, проходить стани виникнення, становлення і смерті. Людське тіло, як і всі тіла природи, піддане дії закону збереження речовини й енергії, тобто його складові переходять в інші стани першої природи. Для існування людського тіла необхідне повсякденне його відтворення (харчування, захист від холоду, інших небезпек). Матеріалізм надає цим фактам першочергового значення, вважаючи, що матерія первинна, а дух, свідомість - вторинні. Щоб мислити, необхідно забезпечити життя людського тіла. Звідси необхідність збереження життя, самозбереження людини і виживання людства, а це, у свою чергу, викликає потребу в харчуванні, одязі, житлі, чистому навколишньому середовищі;

3) буття духовного, що існує як індивідуалізоване духовне, і об'єктивне (позаіндивідуальне) духовне. Буття індивідуалізованого духовного - це внутрішній світ людини. Він охоплює свідоме і позасвідоме. Дух - поняття, що є тотожним індивідуальному, свідомості, а у вузькому розумінні - це мислення. Свідомість - це здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його на образи і поняття. Вона існує як невидимий процес вражень, почуттів, переживань, думок, а також ідей, переконань, цінностей, установок, стереотипів. Специфіка індивідуальної свідомості - в її смертності, але деякі частини перетворюються на позаіндивідуальну духовну форму, а також стають надбанням інших людей. У вчинках людей об'єктивуються фрагменти їхньої свідомості, за ними судять про думки, мотиви, мету, ідеї людей. Специфіка буття поза індивідуальним духовним полягає в тому, що його елементи зберігаються, удосконалюються і вільно пересуваються в соціальному просторі і часі;

4) буття соціального, яке поділяється на буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства в цілому. Кожна людина безперервно вступає в контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім'ї, виробничої спільноти (колективу), нації. Таким чином, вона існує в тісному зв'язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах властивих даному соціуму суспільних відносин: моральних, правових, економічних та ін. Діалектика соціального буття детально розглядатиметься в розділі "Філософський аналіз суспільства".

Отже, категорія буття - це гранично загальна абстракція, яка об'єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, предмети і процеси природи, людські колективи та окремих людей, соціальні інститути, рівні, форми і стани людської свідомості. І хоча ці речі і процеси стосуються різних сфер буття, усі вони об'єднані певною спільною основою. Але чи можна говорити про єдність безмежно різноманітного світу? Відповідаючи "так" на це запитання, ми доходимо висновку про єдність - основу всього сущого.

18.ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ

Діалектика — вчення про універсальні зв'язки буття та розвиток, теоретична і методологічна основа пізнання та діяльності, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості. Історії філософії відомі три основні її форми: антична, німецького класичного ідеалізму і матеріалістична.

Антична діалектика започаткувала всі її форми. Мислителі Стародавньої Греції Геракліт, Сократ, Зенон, Арістотель вперше показали світ подібним до потоку річки, в яку неможливо увійти двічі, результатом взаємодії протилежностей. Однак зрозуміти розвиток як процес якісних змін, як виникнення принципово нового античні філософи ще не могли. їх вчення було стихійним та наївним, але діалектичні здогадки були геніальними.

Діалектика німецької класичної філософії — друга її історична форма. Вона успадкувала все позитивне з діалектики античних попередників і філософським генієм Г. Гегеля перетворилася на науково-раціональний всезагальний метод мислення.

Г. Гегель — творець діалектичної логіки. Сутність діалектики він вбачав у з'ясуванні єдності протилежностей. Діалектика є осягненням суперечностей у їх єдності. Протилежності тотожні, але будь-яка тотожність — це завжди і відмінність, а розвиток є процесом переходу явища з одного якісного стану до іншого. Однак моделлю діалектики для Г. Гегеля була не об'єктивна реальність, а мислення. Відповідно він розумів і розвиток як саморозвиток абсолютного духу від буття ідей до поняття. Поняття — суб'єкт і об'єкт такого процесу, а діалектика — діалектика попять. Така позиція суперечила даним сучасного Г. Гегелю природознавства, що визнавало діалектику речей, природи, тобто об'єктивну діалектику.

Матеріалістична діалектика — третя її історична форма. Розроблена К. Марксом і Ф. Енгельсом, марксистською філософією в цілому, вона стала результатом синтезу гегелівської ідеалістичної діалектики та філософського матеріалізму (його ще називають антропологічним матеріалізмом) Л. Фейербаха. Матеріалістична діалектика є вченням про всезагальні зв'язки і найбільш загальні закони розвитку буття та мислення. У пій суб'єктивна діалектика (діалектика понять) є відображенням об'єктивної діалектики (діалектики об'єктивного буття). Ця діалектика стала аналогом руху реального світу природи, суспільства, людини, а не навпаки, як у Г. Гегеля.

Розвиток — це філософська категорія, яка в діалектиці виражає необоротні, певним чином спрямовані і закономірні зміни об'єктів, виникнення іншої якості. У живій матерії формами розвитку є, наприклад, прогрес і регрес, перехід до більш удосконаленої чи менш удосконаленої якості. Прогрес і регрес діалектично єдині, тобто будь-який процес розвитку є одночасно і прогресивним, і регресивним. У неживій матерії показником розвитку є ступінь стійкості системи.

Нині з ідеєю розвитку погоджуються майже всі, але спостерігається неоднозначне його розуміння. Альтернативою діалектиці є інші методології, а саме метафізична, софістична, еклектична.

Метафізика — це філософський метод догматичного та консервативного мислення. З його позицій речі існують як створені один раз і назавжди, вони розташовані в певному порядку і можуть лише змінювати місце в просторі. Визначальною ознакою цього методу є механістичне розкладання цілісного об'єкта на багато незалежних одна від одної складових.

Софістика — це філософський метод аргументації, який, використовуючи гнучкість і відносність понять, вириває із загального зв'язку дійсності випадкову, несуттєву ознаку і хитрощами намагається обґрунтувати і виправдати її як суттєву і визначальну.

Еклектика — це філософський метод безпринципного, механічного поєднання в одному погляді різних позицій без виокремлення головного, визначального, суттєутворювального положення.

 

Отже, внутрішньою основою закону заперечення заперечення є принцип заперечуваності; цей принцип виявляється не в загальній та абстрактній формі, а в конкретному вигляді "заперечення заперечення", який становить специфіку закону; ця специфічність виступає як форма "повернення до старого", причому "старе" є в синтезі разом з тим як щось нове; заперечення заперечення означає одночасно збереження елементів минулого, історичну спадкоємність у розвитку; специфічність закону виявляється і в спіралеподібності діалектичного руху. Він припускає не тільки генеральну тенденцію прогресу, а й тимчасові рухи назад, можливість зигзагів у процесі розвитку, поєднання прогресу і регресу за загальної поступальної спрямованості.

Кожний із законів діалектично специфічний. Разом з тим всі вони діалектично єдині, відображають об'єктивні всезагальні істотні зв'язки буття, свідомості всебічної діяльності людей та процеси їх пізнання. Сутність, зміст, функції закони діалектики виражають через категорії.

20.СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО СТРУКТУРА

Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних зв'язків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.

Сукупність соціальних спільностей і груп, що певним чином взаємодіють між собою, становить соціальну структуру суспільства.

Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, плем'я, народність, нація), соціально-демографічна, яка пов'язана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементів соціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної і працівники розумової праці, сім'я.

Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:

– великі (класи, нації, професійні та галузеві групи тощо);

– середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);

– малі (сім'я та інші).

Соціальна структура суспільства – поняття історичне. Кожний тип суспільства залежно від характеру і способу виробництва має певну соціальну структуру.

Визначальним елементом соціальної структури виступають класи.

Виникнення класів відбувається в період становлення рабовласницького суспільства, коли внаслідок росту продуктивних сил стало можливим одержання додаткового продукту, становлення приватної власності і системи економічної нерівності між людьми.

В інформаційному суспільстві в кінці XX ст. в економічно розвинених країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас виробничих і невиробничих працівників (наймана робоча сила) і середній клас.

Вищий, або правлячий, клас об'єднує власників основних засобів виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в управлінні фірмами, державними структурами і т. д.

Клас виробничих і невиробничих працівників, що об'єднує осіб найманої праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею. Раніше ця спільність називалася "робітничим класом" або "пролетаріатом" і об'єднувала найманих працівників, зайнятих фізичною працею в матеріальному виробництві. У наш час до 75% складу цього класу є нижчі службовці, зайняті "виробництвом" послуг. Суттєвою тенденцією розвитку цієї спільності є постійне і значне її кількісне зростання.

Середній клас. Це насамперед дрібні підприємці. До нього належить також більша частина інтелігенції та середня група службовців. В останні десятиріччя характерним для розвитку середніх прошарків є:

– збільшення кількості дрібних підприємців, зайнятих у сфері послуг, економіки;

– зменшення кількості фермерів;

– значне кількісне зростання інтелігенції й ускладнення її соціального складу;

– зростання мобільності всіх прошарків.

У зв'язку з цим деякі дослідники стверджують, що сьогодні, в умовах інформаційного суспільства, закінчується великий період в історії людства, пов'язаний із поділом суспільства на класи. Зростаючі масштаби інтелектуальної діяльності в її різних формах і видах створюють умови для становлення соціально розмаїтого безкласового суспільства.

 

19.ЗАКОНИ ТА КРИТЕРІЇ ДІАЛЕКТИКИ

Категорія - давньогрецьке слово, що означає вказівку, висловлювання. Категорії діалектики - це основні поняття, в яких відображаються істотні сторони загального зв'язку і розвитку природи, суспільства, мислення. Категорії діалектики - це щаблі, вузлові пункти пізнання світу, в яких відображаються взаємозв'язок, взаємопереході і суперечливість предметів і явищ природи, суспільства і мислення. До них відносяться також поняття, як причина і наслідок, сутність і явище, необхідність і випадковість і цілий ряд інших.

Треба сказати, що система категорій діалектики не є замкнутою, вона продовжує поповнюватися новими категоріями, відображаючи не тільки нескінченність розвитку матеріального світу, але і безперервне поглиблення його пізнання людиною.

Задача пізнання - дослідити природу і суспільство як закономірний процес руху і розвитку, підмітити щось спільне, істотне, характерне для більш-менш обширної групи явищ або для всіх форм руху матерії. Це загальне, істотне, необхідне знаходить своє вираження в законах. Закони науки з більшою чи меншою точністю відображають закони природи і суспільства, мислення.

Категорія "закон" розглядається в матеріалізмі і ідеалізмі з протилежних позицій. Ідеалістичне направлення в філософії розуміє під законом форму розумової діяльності, засобі впорядкування відчуттів і емпіричних даних, як це властиво представникам суб'єктивного ідеалізму, або як уявне відтворення людиною розвитку абсолютної ідеї, що характерно для об'єктивного ідеалізму Гегеля. Сучасні неопозітівісти трактують закон як результат угоди між вченими, зручні прийоми мислення і не більше того.

Матеріалістичне напрямок у філософії виходить з того, що закони об'єктивні за своїм змістом. Так, наприклад, античні матеріалісти під законом розуміли об'єктивний порядок, внутрішньо властивий світу, природний шлях розвитку всіх речей.

Сучасна матеріалістична діалектика продовжує цю лінію, вважаючи, що закони розвитку природи і суспільства носять об'єктивний характер, а значить, і закони науки, які більш-менш точно відображають їх, також об'єктивні за змістом і суб'єктивні за формою свого вираження. Ми не будемо їх скасувати або змінити, але, знаючи ці закони, можемо перетворити природу і суспільство. Інакше ми були б рабами сліпий необхідності.

Закон, за визначенням Гегеля, є відношення між сутностями. Отже, не всяка зв'язок явищ є закон. Вона повинна носити необхідний, стійкий, повторюваний характер для того, щоб бути законом.

Таким чином, закон - це стійка, загальна, істотна, необхідна, що повторюється зв'язок явищ природи і суспільства.

Закони розрізняються за ступенем спільності: загальні - це закони діалектики, загальні - закони, характерні для більшого кола явищ (закон збереження енергії), приватні закони - закони, що відображають зв'язку певного кола явищ - біологічні, хімічні, соціальні та ін

Закони розрізняють також за формою прояви в залежності від типу детермінації і за цією ознакою виділяють динамічні та статистичні закони.

Динамічні закони виражають більш просту, однозначну зв'язок. Це така форма зв'язку, при якій початковий стан системи однозначно визначає всі наступні. Знаючи перше, можна з більшим ступенем точності передбачати другі.

Так само, як і кількість категорій, число основних законів діалектики не може бути обмежена. Розвивається світ, починають діяти нові закони, які розкриває наука, більш-менш точно їх відбиваючи.

Діалектика як метод:є однією із концепцій розвитку

Фундаментальний розвиток відбувається згідно трьох законів

1)Єдність і боротьба протилежностей

Категорія цього закону:загальна і одинична протилежності

Цей закон описую джерело розвитку

- це боротьба протилежностей

Інь -янь джерело розвитку діаграма регресу і прогресу(протилежності це те що виключає одне одного)

2)закон переходу кількісних змім в якісні(критерії,якість,міра, скачок)спорт і спортивні треніровки(чим більше займаєшся то якість росте

3)закон заперечення заперечення

Категорія +заперечення +знання

21.ПОНЯТТЯ ІНДИВІД,ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ, ОСОБИСТІСТЬ. ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО

Для того щоб визначити місце людини в сучасному світі, а також з'ясувати обумовленість у системі "особистість - суспільство", необхідно зупинитися на деяких загальних визначеннях, що характеризують людину з різних боків.

Людина, як вже зазначалося в попередньому розділі, має біосоціальну природу. З одного боку, це жива істота з притаманними ЇЙ загальними рисами, що властиві людському роду. З другого боку, в онтологічному аспекті, людина - істота соціальна, яка розкриває свої сутнісні риси саме в колективі, у процесі спілкування. За допомогою цілеспрямованої діяльності (праця), комунікації (мова), системи оцінки (критика) і самооцінки (самокритика) людина стає "суспільною твариною", унікальним представником біосфери, що створила, на думку Володимира Вернадського, своє власне середовище існування - ноосферу. Таким чином, людина - жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе.

Однак, з'ясувавши багатоаспектність природи людини, не можна відповісти на запитання, чому люди, які належать до єдиної етнічної спільноти, відрізняються один від одного, чому одні люди - відомі всій країні, а про існування інших знає тільки обмежене коло. Інакше кажучи, для відображення всіх аспектів людської особистості, виходячи з того, що вона є багатогранною, використовуються різні якісні характеристики. Це такі поняття, як "індивід", "індивідуальність", "особистість".

Значеннєвим містком від біологічного (людина) до соціального (особистість, індивідуальність) є поняття індивід (від лат. individuum - неподільне). Під поняттям "індивід", як правило, мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, "індивід" має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. Тут і фізичні дані (зріст, колір очей, шкіри, волосся, особливості будови тіла), і природні задатки, і особливості його мислення і психіки (властивості пам'яті, уяви, темпераменту, характеру), а також специфічні потреби й інтереси. У цьому розумінні ми говоримо про індивідуальність людини. Отже, індивід - це окремо взятий представник людського роду із властивими йому неповторними індивідуальними рисами.

Поняття "індивід" тісно пов'язане з поняттям індивідуальність. Воно, як правило, означає сукупність властивостей, здібностей, особливостей і досвіду особистості, що відрізняють даного індивіда від багатьох інших. Ця неповторність випливає із сукупності відносин конкретної людини із світом природи, суспільством, іншими людьми і залежить від її життєвої позиції, характеру діяльності і рівня оригінальності. Індивідуальні відтінки має усвідомлена діяльність людини, зокрема її судження, вчинки, культурні потреби.

І хоча вони не дуже відрізняються від тих, що притаманні й іншим людям, представникам тієї самої соціальної групи, однак в індивідуальності є щось своє, притаманне тільки їй. Наприклад, одна людина сприймає звістку про певну подію в суспільстві спокійно, друга - з посмішкою, а третя - з цинізмом. Таким чином, на відміну від індивіда, який характеризується одиничністю, індивідуальність вирізняється своєю особливістю.

Наступний, більш високий ступінь характеристики суспільних властивостей людини, - поняття "особистість". Особистість - це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб'єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Інакше кажучи, кожна особистість - людина, але не кожна людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а особистістю стають. На відміну від індивіда й індивідуальності, сутність яких формується переважно на основі біологічної природи людини, сутність особистості спирається головним чином на її соціальні якості. Поняття "особистість" містить сукупність усіх соціальних ролей даної людини, усіх суспільних відносин, найважливішими серед яких є ставлення до громадського обов'язку, а також до установок суспільної моралі.

Роблячи висновки, слід зазначити, що в реальному житті поняття "індивід", "індивідуальність" і "особистість" взаємозалежні, внутрішньо єдині. Тому, коли ми говоримо про особистість, маємо на увазі особу-індивідуальність, тобто таку структуру поведінки одиничного учасника, для якої водночас характерні самостійність і самобутність, відповідальність і обдарованість, свідомість і різнобічність.

 

22. МИСЛЕННЯ.ПРИРОДНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПЕРЕДУМОВИ ЙОНО ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

Ми́слення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв'язках і відношеннях.

Поняття мислення перебуває у тісному зв'язку з поняттями «буття», «матерія», «людина», «пізнання», «знання», «ідея» тощо. Воно є фундаментальним у концептуальних системах знання філософів минулого та сучасності. Поняття мислення (гр. νους — розум) і взаємопов'язані з ним поняття — «відображення», «образ», «відчуття», «поняття», «знання» — були сформовані античними філософами (Геракліт, Анаксагор, Демокрит, Епікур, Сократ, Платон, Арістотель та ін.)

За Арістотелем мислення є частиною душі, іншою її частиною є відчуття. Як частина душі, мислення є специфічною здатністю розмірковувати, осягати думкою світ і самого себе, тобто душу. Мислення є діяльністю, яка спрямована на пізнання, осягання родів сущого. Досліджуючи мислення, Арістотель створив логіку — науку про мислення, сформулював закони та форми мислення.

У концептуальних системах філософів Нового часу (Джон Локк, Френсіс Бекон, Клод Адріан Гельвецій, Девід Юм) мислення — це діяльність, яка спрямована на пізнання та практичні дії; воно розробляє метод, тобто засіб, прийом пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви мислення — відчуття, споглядання, уява, рефлексія; рівні мислення — розсудок, розум; прояви діяльності мислення — сумнів, віра, задум, прийняття рішень, розуміння, уявні операції.

У концептуальних системах представників класичної німецької філософії (Еммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Геґель) мислення розглядається як акт самодіяльностісуб'єкта, що породжує різні інтелектуальні, уявні феномени — поняття, принципи, закони, ідеї, ідеали, тобто знання.

Еммануїл Кант відзначав спонтанність актів мислення, апріорний характер його діяльності, спрямованість на пізнання за допомогою понять, вирізнив рівні мислення — інтуїція, розсудок, розум; типи і види мислення — формально-логічне (розсудливе) і діалектичне (розумне), конкретне і абстрактне, практичне і теоретичне. Е. Кант визначив односторонність, обмеженість розсудку і антиномічністьрозуму, встановив зв'язки «чистого» мислення з чуттєвістю, з зовнішнім світом.

 

Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя.

Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість.

Буденна свідомість має і свої переваги порівняно з теорією, бо відбиває світ у його безпосередній данності, індивідуальному сприйнятті; відображає суспільно-історичну практику з боку особливостей її конкретного переломлення в долі кожного індивіда. Буденна свідомість не збігається з індивідуальною, їі призначенням є обслуговування постійних життєвих потреб, життєвих ситуацій, вироблення практичних рецептів для здійснення в конкретних умовах.

Теоретичний рівень суспільної свідомості є найвищий рівень узагальнення дійсності й найрозвинутіша форма організації знання. До теоретичного рівня свідомості належить особлива форма наукового знання - теорія. Теоретична суспільна свідомість узагальнює практику в широких історичних масштабах, виступає ідеальною програмою її розвитку, вона пов'язана з існуванням категорій.

У свідомості виділяють два рівні - ідеологію і суспільну психологію.

♦ Матеріальні економічні відносини, соціальні умови існування людей, їх повсякденна діяльність і нагромаджуваний досвід відображаються в людській психіці у. вигляді почуттів, настроїв, думок, спонукань, звичок, їх називають суспільною психологією. Суспільна психологія виникає безпосередньо під впливом певних умов соціального буття людей, їх діяльності. Вона не виступає у вигляді узагальненої системи поглядів, а виявляється в емоціях, почуттях, настроях. Ідеї й погляди людей на рівні суспільної психології не мають теоретичного виявлення, вони мають емпіричний характер, інтелектуальні моменти переплітаються з емоційними. Суспільна психологія є частиною буденної свідомості. На формування суспільної свідомості впливають психічні риси нації, своєрідність побуту і звичаї їх окремих верств.

♦ Якщо суспільна психологія створюється безпосередньо в процесі повсякденної життєдіяльності людей, їхнього взаємного спілкування, то ідеологія виступає як більш-менш струнка система поглядів, положень, ідей (політичних, філософських, моральних, естетичних, релігійних). Вона грунтується на широкому (узагальненому) соціальному досвіді -історичному і сучасному.

Усі розглянуті вище форми суспільної свідомості, а також різні галузі природознавства беруть участь у формуванні світогляду людей. Суспільна й індивідуальна свідомості постійно взаємодіють між собою, взаємно збагачують одна одну. Кожний індивід протягом свого життя через відносини з іншими людьми, шляхом навчання, виховання відчуває вплив суспільної свідомості. Думка, яка походить від індивіда, його переконання можуть стати і стають суспільним надбанням, набувають значення соціальної сили, коли вони виходять за межі особистого існування, входять у загальну свідомість, стають переконаннями, нормами поведінки інших людей.

У попередньому розділі йшлося про так зване буденне, стихійно-емпіричне пізнання, яке здійснюється людьми у процесі їхньої життєдіяльності. На певному етапі історичного розвитку людства виникає наукове пізнання. Це пов'язано із суспільним розподілом праці, з відокремленням розумової праці від фізичної і її перетворенням на відносно самостійну сферу. Що ж таке наукове пізнання? Чим воно відрізняється від буденного? Яку роль відіграє філософія в цьому процесі?

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми.

Факт (Від лат. factum - здійснено, зроблено). Це подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Розрізняють факти дійсності і факти науки (факти пізнання).

Проблема.Ця форма виникає як намір пояснити факт. Проблема (від грец. problema - завдання) - це запитання чи комплекс запитань,. які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес. Формування проблеми є важливим моментом розвитку наукового знання, оскільки правильно поставити проблему означає частково вирішити її

3. Гіпотеза. З формулювання гіпотези починається рух проблеми. Гіпотеза (від грец. hypothesis - основа, припущення) - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від непевного до знання більш повного і точного.

4. Доказ гіпотези. Це наступна необхідна стадія дослідження і форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді, коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуванням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.

5. Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнання. Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання й пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною, логічною організацією.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два основних види наукових досліджень:

1) фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого практичного застосування в майбутньому;

2) прикладні наукові дослідження, спрямовані на пізнання конкретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення проблем не тільки пізнавального, а й соціально-практичного характеру.

Фундаментальні теоретичні дослідження покликані пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, - перетворювати його. Закони і методи фундаментальних наук мають більш загальний характер, а закони і методи прикладних - конкретний, вузький. У системі наук провідне місце належить фундаментальним дослідженням, які становлять передній край пізнавальної діяльності і, власне, тому ці дослідження називаються фундаментальними, що на їх основі можна провести різноманітні прикладні дослідження. Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються.

 

Із філософською концепцією знання і способами його одержання (пізнання) логічно пов'язана філософська теорія свідомості. На думку Платона, потреба знання є головним мотивом людської мислительної діяльності: "Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все інше". Отже, пізнання - це процес здобування, нагромадження, оновлення і систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини.

Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як "gnosis" та "epistema". Філософська традиція, яка ґрунтується на цих поняттях, характеризує вчення про пізнавальний процес як гносеологію та епістемологію. Термін "епістемологія" більш поширений у західних англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які досліджують природу наукового пізнання. Поняття "гносеологія" ширше за змістом, воно охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу - наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина - велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху, коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків. Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне самим об'єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум, одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.

 

Отже, філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає процеси, закони, форми і методи одержання знання про навколишню реальність, окреслює шляхи досягнення об'єктивної істини. У раціональному (науковому) пізнанні істинним має бути не тільки кінцевий результат пізнання (наукові дані), а й метод його одержання. Важливим завданням цього методу є виявлення взаємозв'язків, які надають світові цілісності, з'ясування глибинних причин постійного розвитку всього сущого - природи, суспільства, людини та її мислення.

26.

За сучасних умов під час створення складних технічних систем і високих технологій проблематика філософії техніки, інженерної роботи і мислення є особливо актуальною.

Однією із визначальних логико-методологических аспектів дослідження інженерного творчості розкриття особливостей функціонування та розвитку інженерного мислення.

У дослідженні творчої діяльності інженера особливо важливий аналіз проблеми регулятивних і концептуальних підстав, формують технічну картину світу і стиль інженерного мислення.

Основними категоріями, якими розкривається предмет дослідження, виступають «конструкторсько-технологічне» мислення, «стиль мислення інженера», «технічна картина світу».

Розкриваючи своєрідність «інженерного мислення», треба сказати деякі важливі особливості, властиві кожному логічному відображенню дійсності. Спільним всім видів мислення і те, що відбивають потреби громадської системи. Мислення інженера, як і решта видів розумових актів людини, предметно, спрямоване на оволодіння предмета потреби і обов'язково включає знання про майбутнє технічному об'єкті. Передбачення є одну з основних складових елементів будь-якого мислення. Інженер подумки передбачає як досягнення мети, а й шляхи і засоби використання всього арсеналу готівкових коштів.

У зміст інженерного мислення входять ознаки фізичних процесів, що характеризують властивості, функції, структурні особливості технічних засобів; мислення інженера визначено такими соціальними чинниками, як анатомо-фізіологічні параметри дії чоловіки й область соціального функціонування технічного об'єкта. Мислення інженера значною мірою визначено предметної сферою функціонування технічного об'єкта.

Беручи і реалізуючи технічні рішення, інженер змушений покладатися як за свої навички, вміння, виробниче майстерність, інтуїцію, а й у широкий, спектр соціокультурного знання, проявляючи спритність і винахідливість.

Инженерное мислення - це специфічна форма активного відображення морфологічних і функціональних взаємозв'язків предметних структур практики, спрямовану з