Послідовники Августина

Видатним діячем та відомим філософом пізньої античності був Аніцій Манлій Северин Боецій (480-524), який здійснив велику кількість перекладів із старогрецької мови на латину, що перетворилась у головну мову культури та освіченості.

Головними теологічними трактатами Боеція вважаються "Про святу Трійцю", "Про втішення філософією", де дасться не арістотелівська, а платонівська концепція відношення загального до одиничного. Згідно з нею людський розум не потребує чуттєвого пізнання як початкового етапу, а може осягти сутність простим напруженням своїх вищих пізнавальних здібностей. Загальне, з цього погляду, існує саме по собі, самостійно, і людський розум має здатність його безпосереднього осягнення.

Розвиваючи ідею Августина про вирізнення індивідуального буття людини та суспільного буття в історії, Боецій розповсюджує й на поняття буття взагалі, що уможливило йому поставити проблему, яка стала провідною для наступної середньовічної філософії. Це онтологічна проблема розрізнення у кожній речі її індивідуального існування у всій його конкретності та її загальної сутності, буття взагалі як відповідної речі (дерево, плода, земля і т.д. як щось загальне на протилежність конкретному яблуку, яблуньці, ділянці землі конкретного господаря). Саме виділення сутності як загальної основи для пізнання та тлумачення буття взагалі виявляється більш важливим для пізнання, аніж конкретне існування будь-якої індивідуальної речі. Але тільки за ставленням до них і може бути зроблено розрізнення цих двох різновидів буття — безпосереднього та загального, глибинного.

37. Філософія серця в українській традиції філософування. Головні ідеї твору Памфіла Юркевича. „Серце та його значення в духовному житті людини за вченням Слова Божого”.

Філософію серця започаткував Сковорода (див. №34). Далі ці філософські ідеї використовувалися у творчості українських письменників. П. Юркевич: особливого значення надавав ідеї, яка посідає чільне місце в його теорії пізнання. Вважав слідом за Платоном, що філософія -- це пізнання ідеї, ідеї є вічними, вони не виникають внаслідок людської діяльності, а навпаки визначають її. Поділяв процес пізнання на три рівні: пізнання через уявлення, пізнання через поняття і пізнання через ідею. У філософії серця Ю. знайшли відбиток найбільш характерні риси укр. національного характеру. У філософії серця протистоїть матеріалізмові і раціоналізмові. Вважав, що раціональне пізнання має межі, поза розумом знаходиться більш глибока функція людського духу, яка служить основою розуму і створює йому можливості для розвитку. Філософію розуміє як таку. яка спрямована на осмислення душі. Вважав, що душа органічно пов'язана з тілом, тому можна визначити тілесний орган духовної діяльності людини. Одні вважають, що це мозок, інші -- серце. Спираючись на Біблію, Ю. Обстоює погляд на серце як осередок духовного життя людини. Ця позиція співзвучна ідеям Сковороди з одною істотною різницею -- у Сковороди серце -- не орган тіла. Ю. порівнює співвідношення розуму і серця зі світильником і єлеєм (Євангеліє від Матвія): коли в серці зникає єлей любові, світильник розуму, ідей згасає. Обстоює гармонійне співвідношення між розумом і вірою.Памфило Данилович Юркевич (1827—74), вихованець Київської академії — був не лише видатним мислителем, а й блискучим письменником та дуже добрим викладачем, слава якого довго ще трималась у Київській академії. Юркевич хоче усунути однобічності й матеріалізму, й ідеалізму, хоче до певної міри примирити їх. Матеріалізм з'ясовує все у світі з зовнішніх причин, ідеалізм — з “єства” кожної речі. Юркевич визнає подвійну зумовленість усього — зумовленість зовнішніми причинами — з одного боку та зумовленість кожної речі її власним єством, зумовленість внутрішню. Так є у фізичному світі, так є і в людині, що не лише приймає до себе зовнішні впливи, а й діє активно та вільно, ставиться критично до всього, що приходить до неї ззовні. Поруч “із тим, що є” (це є і зовнішній, фізичний світ, і душа людська) стоїть ідея (думка). Ідея не є те саме, що всі предмети в світі. Ідея є не сила (як думає ідеалізм), а лише вимога, норма для того, що є. Ідея є те, чим предмети повинні бути. Ідеї можуть бути здійснені лише через діяльність розумних істот — людей, тому людина є посередником між ідеями та світом. У дальшому розвитку своїх думок Юркевич багато в чому перехоплює думки пізніших західних філософів. У центрі думок Юркевича стоїть також думка про серце як основу душевного життя: цю думку ми вже зустрічали і в інших українських філософів. Філософське пізнання розумом не є здібне схопити та зрозуміти все буття. Поза межами розуму стоїть та вища й глибша діяльність людської душі, що її Юркевич зве “серцем”. Серце — це життя почуття, людської емоції. Юркевич дуже детально обґрунтовує значення серця для всіх сторін людського життя,— “холодний розум” не може з'ясувати релігійної або мистецької чинності людини, не може дати людині етичних правил, як чинити в житті. Тут значнішу роль грає почуття, наприклад, любов до людей, Бога... Але почуття керує й нашим пізнанням; лише завдяки почуттю ми пізнаємо світ не як холодну мертву машину, бачимо в ньому життя, красу, таємничість і схоплюємо його як ціле. Думки навіть і починаються, зароджуються в серці, а розум лише надає їм обґрунтування та сувору логічну форму. “Древо пізнання не є древо життя”,— каже Юркевич. Живе знання переливається через рамки розумного пізнання, та якраз це живе знання керує людиною в її цілості. Це живе знання дає нам серце, а не голова. І тут Юркевич перехоплює думки декого з видатних філософів сучасності; зокрема, з Юркевичем згодні інші видатні українські філософи (Сковорода, Гоголь, Куліш).

Раціоналістична філософія Рене Декарта. Головні ідеї праці Декарта «Метафізичні розмисли».Рене Декарт (1596-1650) - основоположник сучасної західної філософії, це визнається багатьма дослідниками історії філософії. Декарт пов’язував наукове мислення з філософськими принципами і прагнув підвести під цей зв’язок раціональну основу. Він, на відміну від Бекона, звертався не до досвіду, а до розуму. Також заклав основи дуалізму - протиставлення двох субстанцій: мислення і матерії. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції,а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.Ідеалом знання вважали математику, а основними рисами істинного знання- всезагальність, необхідність, суттєвість.методологія будується на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент - як передумова пізнання. Пізнання залежить від розуму. У 17-18 ст. філософами - раціоналістами були Ренe Де Карт(Des Cartes), Бенедикт Спіноза, Блез Паскаль. Однієї з центральних тез ф. 17 ст є розумність світу."Початки філософії"- виклад ф. поглядів Декарта у систематизованій формі. Декарт. Обгрунтовує недосконалість емпіричного методу: відчуття можуть бути оманливими (що далеко здається великим, а що ближче -малим. Раціо – людський розум. Методологічний принцип сумнівів – «сумнівайся у всьому». Неможна сумніватися у своєму мисленні: «мислю, значить існую». Сумнів є атрибутом мислення. Три види ідей: 1. чуттєві (на основі досвіду, відчуттів), 2. Певні узагальнення. 3. Вроджені ідеї. Принцип дуалізму: рівнозначність духовної і матеріальної субстанції. Бог Декарта ценаддосконала сутність, яка протистоїть л-ні, яка сумнівається. Бог – очевидна істина, яка присутня у свідомості людинию. Ідея Бога є вродженою. Онтологічні докази існування бога: 1. Л-на може зрозуміти свою обмеженість і протиставити їй необмеженість іншої істоти, тому має бути Бог. 2. Не маючи ідеї про всемогутню істоту, не можна мати ідею про атрибути існування. Запорукою істинності очевидних понять є Бог. Бог не може обманути. Декарт залишає л-ні свободу вибору в питаннях духовності. Декарт не міг вирішити як взаємодіють тіло і душа (дуалізм). Тіло (матерія, протяжність) і душа (не має протяжності) існують і можуть впливати одне на одного (але не завжди). В здоровому тілі здоровий дух. Все, що відбувається з л-ною- по волі бога. “ Метафізичні роздуми” (“Роздуми про першу філософію, в яких доводиться існування Бога і відмінність між людською душою і тілом”) - головний філософський твір Декарта. Робота над ним була завершена в 1640 р. Ще до його публікації Декарт запропонував трактат на обговорення з тим, щоб, отримавши заперечення від своїх опонентів, дати додаткові пояснення і аргументування в захист своєї позиції. В обговоренні взяли участь філософи Гоббс, Гассенді, теологи М. Катер, А. Арно, французькі математики, П. Бурден і ін. (саме полеміка з ними увійшла до “Заперечень”) В “М.Р.” не тільки висловлені основні принципи картезіанської філософії, але і в розгорненому вигляді представлена мета, мотивація, умови, шляхи і процес картезіанських пошуків, хід його думок і аргументування. Пізнання Бога, по Декарту, легше і достовірніше, ніж пізнання мирських речей, для цього людині не треба виходити за межі власної природи. Розум, “цілком вільний від всяких забобонів і здатний легко відмовлятися від послуг зовнішніх відчуттів”, на пробудження якого в нас розраховує Декарт - і перша задача на шляху реалізації картезіанського проекту, і умова його розуміння. Декарт із самого початку спеціально звертає увагу читача на той специфічний режим сутнісного розгляду, в якому повинен буде працювати всякий, хто зважиться слідувати за ним. В першому з шести роздумів Декарт обгрунтовує необхідність радикального методичного “загального сумніву” “у всіх речах взагалі і в матеріальних речах зокрема”. Другий роздум і переслідує мету скласти ясне і виразне (“чисте”) поняття про душу, “яке б було цілком відособлене від всіляких понять про тіло”. Її атрибут - мислення. Я є, я існую - це достовірно. В третьому роздумі характеризує “мислячу річ” як ту, що “сумнівається, стверджує, заперечує, знає вельми небагато і багато що не знає, любить, ненавидить, хоче, не хоче, уявляє і відчуває”. Обговорюючи в четвертому роздумі питання про розпізнавання істини і омани, про єство оманиабо брехні, що зустрічаються в судженнях, Декарт стверджує наявність в людині здатності їх розрізнення, даної їй Богом у такому вигляді, щоб “при її правильному використанні” людина “ніколи не могла помилятися”. В п’ятому роздумі роз’яснюється тілесна природа взагалі, розглядаються ідеї тілесних речей, присутніх в нашому мисленні, і встановлюється їх пізнавальна легітимність. В шостому роздумі Декарт показує відмінність душі людини від її тіла; досліджує різні форми пізнавальної здатності людини - розуміння як чисто інтелектуальної діяльності, при якій дух звертається до себе самого (речі мислячої, непротяжної і неділимої) і до ідей, що відкриваються за допомогою природного світла розуму; уявлення як способу пізнання матеріальних речей (тіла як немислячої, протяжної субстанції, що має довжину, ширину, глибину, форму, положення, рух, частини і ін.), при якому дух звертається до них і порівнює їх з ідеями, отриманими з чуттєвого досвіду або утвореними ним самим; здатність відчувати.