Філософія життя Ф. Ніцше. Головні ідеї твору Ф. Ніцше «Генеалогія моралі Трактат перший «добро і зло». Хороше і дурне»»

Ніцше Фрідріх (1844-1900). Перетерпів еволюцію від романтичної естетизації досвіду культури через "переоцінку всіх цінностей" і критику європейського нігілізму до всеосяжної концепції волюнтаризму. Основні положення: 1) все існуюче є воля до влади і могутності; 2) перспективизм - сам світ є безліч картин світу (перспектив), які борються між собою та виходять з центрів влади(сили). Противник протиставлення істинному світу- світу емпіричного.В основі моралі він бачить бажання (найчастіше, несвідоме) фізіологічно слабких індивідів панувати над сильними і здоровими. Апеляція до розуму і правди є заміна фізичного насильства, спосіб однієї волі домінувати над іншою. У тім же сенсі значима і будь-яка раціональна аргументація. У будь-який філософській полеміці мова йде не про пошук істини, а про життєствердження однієї сторони за рахунок протиборчої. Аналогічно наука, цінності, усе це є суб'єктивні інтерпретації зовнішнього світу, за якими стоїть мета зберігати деякі форми життя.. Пов’язує критику метафізики з критикою її мови. Підкреслює неспівмірність категоріальної схеми опису світу з реальним положенням справ, звідси нездатність мови, отже, і мислення представити які-небудь знання незалежно від мови чи мислення. Переконання у фальсифікуючій природі мови і мислення приводить його до думки про домінуючу роль дії і волі. Усі загальні і необхідні істини і тд. усього лише вдалі знахідки в боротьбі за життя і владу, у той самий час вони не зовсім довільні, тому що визначаються органічними рисами людини як виду і її ресурсами, причому вони постійні. Усякі поняття визначені корисністю в рамках трансцендентального життєвого процесу. Уводиться поняття "родового суб'єкта", цілі й інтереси якого сховані від окремого індивідуума. Для нього забобони розуму і форми життя є апріорними і примусовими, він не може не слідувати їм. Звідси фаталістична ідея про вічне повернення тих самих оман, воєн, ілюзій, Протистоїть цьому ідея надлюдини, необхідність(у тому числі і через виховання, і через селекцію) подолання властивостей людської природи, наприклад, структури чуттєвості. Так казав Заратустра. Після 30 років Заратустра пішов і жив 10 років сам у пустелі і там набирався мудрості, після цього хотів спуститися до людей і поділитись своєю мудрістю. Він зустрічає старцяі говорить, що він любить людей. Старець відповідає, що він любить Бога понад усе, бо людина є надто недосконала. Для Зар-ри Бог помер. Він говорить про надлюдину, як сенс світу.Малює образ людини і останньої надлюдини.Він хоче навчити людей сенсу буття, який полягає в надлюдині-блискавці з темної хмари людства.В чому велич людини: - в жертвоприношенні себе світові, щоб світ колись належав надлюдині

-в прагненні до пізнання, щоб колись постала людина

-в любові своєї чесноти

-в пориві до чснот, але щоб не мати багато чеснот

-в розтринькуванні своєї душі, не сподівається на подяку і не віддячує сам

-у виправданні тих що прийдуть і прощенні тих що пішли

-в каранні Бога бо любить Бога і мусить загинути від Божого гніву

"Я попрошу мою гордість простувати разом з моєю мудрість в парі. І як покине мене моя мудрість, тоді нехай гордість відлетить разом з моєю глупотою"-каже Заратустра.

25. Критична філософія І. Канта (головні питання філософії, види суджень, апріорні форми пізнання)

Майже всі різновиди сучасної філософії так чи інакше звертаються до Канта. Його ідеї зазнали змін, але продовжують жити. Знайомство з вченням Канта – добра нагода для початку вивчення філософії взагалі. Він привчає мислити самостійно.

Канта порівнюють із Сократом. Оскільки його філософія людяна. Сократ вперше відволікся від космосу і зайнявся людиною. Для Канта проблема людини стоїть на першому місці, він не забуває і про всесвіт, але головне для нього – людина. Кант роздумував про закони буття і свідомості з лише одною метою: щоб людина стала людянішою. Щоб її свідомості не заважали утопії та ілюзії.

Кант пройшов два періоди у своїй творчості – докритичний і критичний. Для першого характерний матеріалізм і діалектичний підхід до розв’язання проблеми походження Сонячної системи. Другий період – це дослідження нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здібностей людини.

Перша з “критик” Канта – “Критика чистого розуму” вийшла в 1781 р. Вона розпочинається з роздумів про чисте та емпіричне пізнання. Кант вводить поняття апоріорних знань – незалежних від всякого досвіду, та протилежні до них емпіричні, можливі тільки a posteriori, через досвід. Серід апріорних знань вирізняються “чисті” знання – до яких не домішано нічого емпіричного.

Кант приділяв велику увагу аналізові антиномій, стверджуючи, що людський розум неминуче впадає в антиномії, в суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ, як ціле. Кант налічує чотири антиномії: 1) світ має початок у часі й просторі – світ безконечний; 2) Всяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3) У світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи; 4) Інування Бога, як першопричини світу. Ці антиномії – важливий елемент кантівського агностицизму.

Дані з досвіду, що надходять до нас ззовні, не дають адекватного знання про оточуючий світ. Апріорні форми забезпечують загальність знання, але не роблять його копією речі. Те, чим річ є для нас (феномен) і те, що вона представляє сама по собі (ноумен), має принципову відмінність. “Спостереження і аналіз явищ, – говориться в “Критиці чистого розуму”, – проникають всередину природи, і невідомо, як далеко з часом просунемося в цьому”. Границі досвіду постійно розширюються. Та скільки б збільшувались наші знання, ці межі не можуть зникнути, як не може зникнути горизонт, скільки б ми не йшли вперед.

Теорія пізнання Канта ставить собі завдання показати, що саме людина отримує з досвіду і що, навпаки, дає йому чистий розум. Явища є лише відчуття, що виникають у людині внаслідок дії зовнішніх предметів, вони не мають в собі нічого загального і необхідного. Відчуття не можуть відкрити причинного зв’язку в рядах явищ, які нам відкриваються. Загальне і необхідне відкривається лише з допомогою розуму. Таким чином, досвід дає людині матеріал пізнання у вигляді різноманітних розрізнених явищ, а розум вносить в них зв’язок та єдинство у визначених формах пізнання.

З допомогою форм споглядання, тобто простору і часу, з одного боку, та категорій розсудку, – з іншого, людина і створює з чуттєвого матеріалу той світ явищ, з яким йому приходитться мати справу. Лише цей світ явищ людина і здатна пізнавати. За межами цього світу лежить світ речей у собі, недосяжний для пізнання. Цей світ явищ не несе в собі закономірності, закономірність вносить в нього людина. У природі немає законів; розум вносить в неї свої закони.

Простір — апріорна форма чуттєвого споглядання. Саме апріорність надає спогляданням просторових форм форму загальності та необхідності. Час — апріорна форма чуттєвого споглядання змін, яка надає послідовностям подій загальності та необхідності. Беззастережна загальність і необхідність істин у математиці не відноситься до предметів навколишнього світу: вона має значення для нашого мислення, вона спрямовує мислення до істинного результату.