Смотреть и в 37) Сюжетно-композиційна своєрідність та образи персонажів поеми «Гайдамаки»

У творі виразні дві сюжетні лінії:

- визвольної боротьби (концептуально-історична центральна);

- життя Яреми Галайди (історично-художня).

Концептуально-історична сюжетна лінія охоплює в часовому художньому просторі десь півроку, тоді як Коліївщина тривала насправді якийсь місяць. Подібні відступи від життєвих фактів художньо виправдані. Шевченко писав не історію цього повстання, а поетичний твір і мав цілковите право на домисел. Поет намагався показати широкий розмах і велику силу повстанського руху, його могутній заряд суспільного перетворення.

Період «трьох літ»

«Три літа» — назва альбому. Сюди поет включив твори, що мають гостро політичний характер. Серед них: «Розрита могила», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Великий льох», «Холодний Яр», «Сова», «Наймичка», «Псалми Давидові», «Заповіт».

Нові думки і нові образи приходять до Т. Шевченка у період «Трьох літ». Але це не означає, що його поезія тепер не має зв’язку з попередніми періодами. Саме такий ідейно-тематичний зв’язок підтверджує вірш «Розрита могила» (1843), в якому поет звертається до образу матері-України і традиційного для української поезії першої половини XIX ст. образу могили. Нове прочитання цих образів у Т Шевченка — в узагальненнях: страждання України обумовлені не тим, що її діти невдячні, а тим, що вони підрядилися в супрягу до визискувачів («…господарювати таз матері полатану сорочку знімати»).

Якщо в ранній творчості поета розкопування могил оцінюється як святотатство, то тепер у розриванні могил йому вбачається загибель усієї України. Адже майбутнє народу і країни в пошануванні її історичної долі, а не в плюндруванні, як це роблять поневолювачі-колонізатори, що возз’єднання України з Росією зрозуміли як можливість для себе провадити соціальне і національне поневолення народу. Автор дорікає Богдану Хмельницькому за те, що той не зумів завбачити у долі рідного краю ролі таких визискувачів, які, до того ж, дістають підтримку від «перевертнів», «недолюдків», власних панів, які раді «матір катувати» і з неї «полатану сорочку знімати».

Своєрідним продовженням вірша «Розрита могила» є поетичний твір «Чигрине, Чигрине» (1843). У вірші протиставляються два плани: історична доля славної козацької столиці, занапащеної та забутої, й активна позиція ліричного героя, зусилля якого спрямовані на те, щоб розбудити славне минуле, повернути «правду безталанну».

Шевченко розмірковує про долю народу і в зв’язку з цим згадує Чигирин, що за часів Богдана Хмельницького був резиденцією гетьмана, фактично столицею України. Та боротьба, яку вів український народ за свою свободу, не принесла бажаних наслідків. Народ залишився поневоленим. Чигирин занепав, перетворився на звичайне повітове містечко. З долею запустілого Чигирина поет порівнює долю України. Під чоботом імперської Росії

Роздумуючи про долю народу, Шевченко висловлює гіркий докір своїм сучасникам, які примирилися з таким становищем, понуро схиляють голови перед панами.

У вірші «Гоголю» яскраво відбито тяжкий душевний стан Шевченка в ті роки:

За думою дума роєм вилітає; Одна давить серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці… Поетові боляче, що «всі оглухли, похилились в кайданах», що нікому стати «за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни».

Збірка «Три літа» завершується знаменитим «Заповітом» («Як умру, то поховайте…»), що його Т. Шевченко написав у грудні 1845 року.

У цьому вірші висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, порвуть кайдани і побудують нове суспільство.

Спочатку поет ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі серед широкого степу рідної України. Але так, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. У поезії Дніпро символізує могутність народу. Далі поет переходить до роздумів про долю України. Він ніби забув про особистий мотив, яким розпочав вірш, смерть для нього не страшна. Т. Шевченко мріє про те, щоб Дніпро поніс у «синєє море кров ворожу». Далі письменник знову повертається до мотиву початкових рядків. Але його думка тепер спрямована до суспільних подій. Про смерть говориться тільки одним словом: «поховайте», після цього йде заклик до повстання:

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Т Шевченко переноситься в майбутнє, в нове суспільство, в якому не буде гнобителів. Майбутню сім’ю народів поет називає великою, вільною, новою.

Період «Трьохліт» має знаковий характер у творчості Т. Шевченка. Саме в цей період відбувається зміцнення його поетичних сил, а слово стає особливо метким, гострим, твердим. У «Заповіті» звучать нотки суму, але їх перекриває гордість за прийдешнє, яке буде завойоване повсталим народом. Для поезії характерне поєднання особистого і суспільного. Ці мотиви не протистоять один одному, вони нерозривно поєднані, поет відчуває, що вніс і свою частку в боротьбу за краще майбутнє і сподівається, що потомки згадуватимуть його «незлим тихим словом».

Опорні слова й поняття: ідейно-тематичний зв’язок, образ України, ліричні твори, історична тематика, роздуми про долю народу, жанр послання.

 

 

40. Сон- вершина полiтичноï сатири в творчостi Т. Шевченка

Поема "Сон" написана Шевченком у 1844 роцi в Петербурзi.

Поет привiз з Украïни живi враження дикоï сваволi помiщикiв, злиденного

життя i нестерпних страждань крiпакiв. Свiй гнiв вилив вiн у поемi, яка є гострою

сатирою на царську Росiю часiв Миколи I, на всю систему крiпосницького ладу.

Пролiтаючи у снi над рiзними мiсцевостями, Шевченко змальовує картину за картиною.

У вступi кiлькома рядками, сповненими глибокоï ненавистi, автор подає образ

загарбника, який

...неситим оком

За край свiту зазирає,

Чи нема краïни,

Щоб загарбать i з собою

Взять у домовину.

У цьому образi легко впiзнати царя. Микола I, образ якого Шевченко показує в

наступних частинах поеми, в той час (40-вi роки XIX ст.) провадив жорстоку

загарбницьку вiйну на Кавказi, знищуючи гiрськi народи. Нижче в цiй же поемi автор

говорить про Петра I i Катерину 11, засуджуючи ïх колонiальну полiтику

Показавши ряд негативних образiв крiпосницького суспiльства, Шевченко пристрасно

звертається до тих, що покiрно несуть своє ярмо. Вiн уïдливо ганьбить

пасивнiсть i тупе терпiння:

А братiя мовчить собi,

Витрiщивши очi!

Як ягнята: Нехай,

- каже,

- Може, так i треба.

Пiсля цих рядкiв поет говорить про рiвнiсть людей вiд народження:

Схаменiться! Усi на сiм свiтi

- I царята, i старчата

- Адамовi дiти.

Цими рядками Шевченко висловлює палкий протест проти суспiльного ладу, заснованого

на гнобленнi людини людиною.

Пiсля цього вступу поет говорить, що йому приснився "Сон напричуд дивний". "Так

буцiм сова летить лугами, берегами та нетрями...", за нею полинув вiн сам i

побачив картини життя в рiзних мiсцях Росiйськоï iмперiï.

Пролiтаючи над селами Украïни, автор змальовує жахливу картину пiд'яремного

життя крiпакiв на фонi прекрасноï природи:

А онде пiд тином опухла дитина,

Голоднее мре,

а мати пшеницю на панщинi жне.

Це гнiвне викриття крiпосництва, що зумовило нелюдськi умови життя народу.

Лiричний герой не побачив "раю" на Украïнi, не знайшов його i на небi й

полетiв далi аж у Сибiр. Вiн вражений безмежнiстю снiгового простору i людського

горя. Скрiзь "сльози i лати". Краïна вся залита кров'ю. Стогнуть народи

- жертви самодержавноï Росiйськоï iмперiï. I серед цього холоду,

ридань, снiгiв, гнiту

- зiгрiта безмежною авторською любов'ю постать революцiонера. У описi Сибiру

Шевченко показує саме образ декабриста. Вiн цiнить його саме як борця за волю,

борця проти царизму.

Розповiдаючи про окремi картини Петербурга, Шевченко основну увагу зосереджує на

образi Миколи I. Тут зосереджувалася вся бюрократична машина царського

самодержавства, що гнобила народи. Очолював ïï "неситий", тобто цар.

Поет змальовує типовi образи панiв гладких, "мов кабани годованi", набундючених,

тупих. Крiм того, пани розвiнчуються i в етико-соцiальному аспектi: це блюдолизи

(пiдлабузники), кар'єристи, позбавленi будь-яких ознак людськоï гiдностi,

чесностi, порядностi:

Аж потiють та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати благоволять...

Пишнi бундючнi вельможi були насправдi духовними рабами, лакеями царя i царицi.

Серед царських прихвостнiв лiричний герой побачив i "землячка" з "цинованими

Aудзиками", чиновника нижчого рангу. "Мерзенний каламар" добре навчався у столицi

брати хабарi й зневажати рiдне. Образ цього "просвещенного" малороса, хохла став

синонiмом людини-перевертня, що по-лакейськи плазує перед панами.

Разместить здесь рекламуУ кiнцi поеми згадується "братiя", яка служить у сенатi. Цих чиновникiв Шевченко

характеризує як п'явок народу. З них вiн видiляє землякiв, якi живуть лише

iнтересами своєï чиновницькоï кар'єри i є ворогами трудового народу,

його культури та рiдноï мови.

Чимало рядкiв у поемi присвячується росiйським царям. Усi вони були поневолювачами

украïнського народу, його жорстокими визискувачами. Особливо люто катували

Украïну Петро I та Катерина II. Говорячи про Петра I, Шевченко бачить у ньому

лише колонiзатора:

...Цей той первий, що розпинав

Нашу Украïну,

А вторая доконала

Вдову-сиротину.

Отже, всi розглянутi картини i образи поеми створюють єдиний загальний образ

- образ крiпосницькоï системи з самодержавною формою влади. Весь змiст поеми

закликав у свiй час до революцiйноï боротьби проти крiпосницькоï системи

i царизму. Але поема не втратила свого революцiйного значення i тепер, бо вона

спрямована проти гнобительськоï системи взагалi, а також проти

загарбницькоï полiтики будь-яких можновладцiв.

 

41.

Тарас Григорович бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощає аморальності і жорстокості. Образ матері - доброї, щедрої на любов і ласку – постає перед нами із творів Т. Шевченка. Прикладом може служити Ганна, так звали героїню поеми «Наймичка», яка хоче бачити свого сина щасливим, хоче пізнати радість материнства. особливо імпонує образ Ганни. Її життя заради сина, повністю принесене в жертву, - це материнський подвиг. Милосердям і любов'ю сповнена ця поема. Митець усім серцем схиляється перед образом простої неосвіченої селянської жінки – цієї безталанної мадонни українського народу. Героїня поеми «Наймичка» намагається уникнути, здавалося б, неминучого: для себе – долі покритки, для улюбленого сина – долі незаконнородженого. Отже, Ганна – не покірна жертва, а жінка, яка шукає і знаходить вихід з важкого становища. Вона підкидає дитину чужим, заможним і добрим людям, а сама йде до них у найми. kоли Ганна приходить найматися, то одразу ж погоджується працювати за будь-яку плату, навіть безкоштовно, щоб тільки бути коло дитини. А коли вже доглядала сина, то так піклувалася, що й з іншої хати чула, «як дитина дише». Таке відчуття властиве тільки матерям. Важкі переживання матері, яка змушена навіть перед сином критися, не виказуючи того, що вона його мати, становлять поетичну основу поеми. Її материнська любов така могутня, що здатна принести життя в жертву задля щастя сина. Життя Ганни – материнський подвиг. Але Ганна приносить у жертву навіть можливість взаємності. Доки вона мовчить, жодна людина в світі не назве її сина байстрюком. Мовчання є єдиною запорукою його успіху в житті, і мати це дуже добре розуміє. Коли читаєш твори Т.Г. Шевченка про жінку-матір («Катерина», «Наймичка»), то врешті розумієш, якою святинею для Кобзаря була сім'я. Порушення цієї святості – найтяжче нещастя, найтяжчий гріх. А тому знову починаєш думати, що героїні цих творів несуть покуту за свої гріхи, а материнська любов до дітей безмежна.

42. Тематичним продовженням поеми «Сон» є поема «Кавказ», присвячена щирому другові Тараса Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — ще одна геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому немає сюжету і персонажів. Але він є згустком ідей, спрямованих на викриття царизму, його колонізаторської сутності.

Поему «Кавказ» Тарас Шевченко побудував на широкій загальнолюдській основі. Твір характеризується повним неприйняттям і цілковитим запереченням самодержавно-кріпосницького суспільства, усіх його антинародних засад. Характерно, що не народи Кавказу звинувачує поет у смерті свого друга, а російське самодержавство:

Цими словами Шевченко затаврував усі загарбницькі війни, адже в поемі немає поетичних описів Кавказу, крім початкових рядків поеми: «За горами гори хмарою повиті». В уяві поета Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі». Ці рядки перегукуються з епіграфом до поеми, взятим з Біблії (Книга пророка Ієремії): «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощо опобиенных…»

Проте Т. Шевченко стверджує, що волелюбний народ не можна знищити. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей образ символічний. Він уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.

Пророче звучать слова великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність: «Борітеся — поборете!» Адже у всіх поневолених народів царської Росії доля схожа, вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою:

«Од молдаванина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»

Продовжуючи викривальну тему, поет робить детальний аналіз психології російського імперіалізму: «Нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас, йенами дана?» Так звана «просвітительська» політика царизму є грабунком іншого народу, у якого хотілось би відібрати навіть чурек, щоб потім кинути Йому як царську милість. Гнобителі ладні стягнути податок Навіть за сонце, за яке горці чомусь не платять. Інтереси поневоленого народу постійно знаходились у центрі уваги Шевченка. Він розкрив безглуздість домагань царизму.

Гнівна сатира на війну — царське полювання — переростає в глибокий сарказм, із яким поет проголошує «славу» «хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям». Таким чином, ми бачимо, що Шевченко поставив самодержця в один ряд із «хортами, гончими, псарями».

Засудженням загарбницьких війн звучать слова: «Лягло костьми людей муштрованих чимало». Серед цих «муштрованих людей» загинув і друг Шевченка, Яків де Бальмен, якому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, «чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!»

Ненависть до самодержавно-кріпосницької системи викликала в Шевченка ненависть до всього, на чому трималось самодержавство, у тому числі й до церкви, яка стояла на охороні царських інтересів. Взаємовигідна спілка церкви і держави була причиною того, що і до Бога поет не завжди звертався шанобливо:

Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити?

Шевченко виступає проти зловживання релігією з політичною метою, він проти релігійних війн, проти кровопролиття. Поет вважає, що «віра, дійсна віра вимагає встановлення безпосереднього зв’язку, безпосереднього відношення між Богом і людьми»?:

«Правда», «воля» для Шевченка — не просто етичні поняття, бо-«правда» людська і «воля» теж людська, бо поруч з собою прет бачить живих реальних людей, які стогнуть у неволі, бо їх продають або програють у карти: «Людей… не негрів… а таких таки хрещених… но простих».

Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, ненависті до людей, лицемірства та жадоби до наживи.

43. Ця поема поєднує в собi два роди лiтератури: лiрику i
епос. Автор порушує в алегоричному змiстi важливу проблему: чи є виннi? I
доводить, що "кожному воздається за дiлами його".
Поема "Великий льох" є гострою сатирою на полiтику Росiï, це протест проти
соцiального i нацiонального гнiту украïнського народу. Шевченко спiвчуває
росiйському люду, бо його так же гнобили експлуататори, як i наш. Очевидно, що
алегоричний характер образiв твору був узятий iз вертепу, який iснував у той час.
Твiр складається iз трьох частин, а в кожнiй iз них є по три образи. У першiй
частинi "Три душi" автор показує гноблення за часiв Миколи I, зраду Мазепи,
брехливi обiцянки Катерини II, надiï народу на об'єднання Украïни з
Росiєю. Але "три душi" були покаранi, оскiльки в рiзнi часи вiльно чи невiльно
стали причиною певноï нацiональноï трагедiï.
У другiй частинi "Три ворони"
- алегоричнi образи найбiльш реакцiйних сил Украïни, Росiï i Польщi. Всi
вони ворожi народу. Ворони
- "сестрицi", якi знаходять спiльну мову у боротьбi проти своïх народiв:
украïнського, росiйського, польського. Найбiльше хвастається своïми
злочинами украïнська "ворона", в образi якоï Шевченко показує
нацiональне дворянство.
У роздiлi "Три лiрники" поет безжалiсно викриває панське прагнення до наживи: вони
з пихою та зневагою ставляться до народу-годувальника. Засуджує зажерливiсть i
здирство царських чиновникiв, зневажає украïнську iнтелiгенцiю, лжепатрiотiв
за ïхню бездiяльнiсть у справi духовного виховання нацiï.
Царизм у поемi не тiльки жорстоко пригнiчує украïнський народ, але й цинiчно
смiється над його iсторичним минулим.
Автор ненавидить не тiльки царя, а i козацьку старшину, помiщикiв
- усiх визискувачiв свого народу. Тому, очевидно, Великим льохом, називає
Украïну.

44. Образ удови в поемі «Сова» — це образ людини глибокого почуття, усе життя якої — подвиг. У Шевченка образ сови стає символом народного бідування, горя, одну з таких картин і зображено в поемі «Сова», центральний образ котрої – знедолена вдова, єдиного сина якої віддали в рекрути. Злидні, безправ’я, безнадійність побачити сина стали причиною божевілля вдови.[3]. Поет співчуває нещасній матері, яка втратила єдину кохану дитину, на яку вона покладала такі надії та сподівання і яку тепер ніхто із людей навіть не пожаліє. Він хотів щоб мати б вміла з «німецького поля» закликати своїм дітям «і долю і волю». Але поет розуміє, що «зле безталання» є там де є люди.

45. Поява послання Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» була викликана громадським наміром поета змінити підневільне становище України, а головне — пробудити в українців почуття національної гідності й честі, посилити їхню національну свідомість. Він застерігає представників панівного класу, просить «схаменутися» і гнівно засуджує їх.

Епіграфом до твору стали слова з Біблії: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своєго ненавидит, лож єсть». Шевченко цим самим натякав на панів, які експлуатували кріпаків і водночас говорили, що люблять народ. Він усвідомлював, що українські пани глухі до потреб народу, вони «правдою торгують», самі «людей запрягають в тяжкі ярма».

Поет вважає, що «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», тобто український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури. Автор різко засуджує тих дворян, які шукали передової культури на чужині, відгороджуючись від рідного народу, свого краю, адже «немає другого Дніпра». Ці слова дуже актуальні й сьогодні і звучать духовним заповітом нащадкам. Стали крилатими Шевченкові рядки з послання: «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Письменник висміює українських панів, які борються за об’єднання слов’янських народів і при цьому погоджуються підкорятися російському цареві, зневажають простолюдинів, нехтують своєю мовою.

Треба самим уважно вивчати та досліджувати свою історію, не чекати, поки «німець історію нашу нам розкаже».

Нащадкам нашим завжди слід пам’ятати «…що ми?.. Чиї сини? Яких батьків?» І якщо ми справді пишаємося легендарною славою запорозьких лицарів, то треба учитися в них волелюбності та відваги, щоб покінчити із соціальним та національним безправ’ям.

Висновок. «Посланіє» Шевченка пройнято вірою в те, що майбутнє України обов’язково стане кращим, ніж минуле. Значення цього твору як духовного заповіту нащадкам у тому, що він впливав на формування національної самосвідомості українського народу, засуджував космополітизм, «безбатьківщину», утверджував демократичне розуміння історії України та її культурного процесу.

Т. Шевченко виступає проти байдужого ставлення до своєї рідної історії, культури, мови. Послання — твір-обвинувачення і, водночас, це таки послання до тих, хто житиме у майбутньому, хто не повинен забувати життя свого народу в минулому й на цьому минулому вчитися.

До жанру послання Т. Шевченко звернувся, щоб через пе­ресторогу й прохання пробудити в українців почуття національної гіднос­ті й честі. Отже, твір був написаний із наміром змінити підневільне стано­вище України.

 

46. Циклом «В казематі» розпочинається третій період творчості великого Кобзаря — період років заслання. У циклі — думки, настрої, життєві спостереження Шевченка, характерні й для наступних поезій періоду заслання. Тут уперше з'являються мотиви неволі, в яких настрої туги за Батьківщиною поєднуються з утвердженням незламності переконань і поглядів поета. За жанровими формами цикл — ліричні медитації, алегорії, ідилії, варіації на народнопісенні мотиви, романтичні балади, віршовані діалоги тощо. Поезії з цього циклу перейняті сумом, навіть приреченість та розпач часом проглядають крізь рядки. До нього увійшли 13 віршів, сповнених смутку, суму і самотності. Ув'язнений поет линув думкою до рідного краю, уявляв різні людські долі, яким теж властиве почуття самотності. Чоловічі Й жіночі образи уярмленого народу постають перед нами в поезіях «ОЙ одна я, одна», «Не кидай матері — казали...», «Чого тй ходиш на могилу?..», «Ой три шляхи широкії».
До циклу «В казематі» згодом поет додав ще два вірші, написані в Орській фортеці, у яких, звертаючись до своїх однодумців, просить їх любити одне одного, любити Україну. «І за неї, безталанну, Господа моліте».
Глибиною самоаналізу позначена поезія «Мені однаково, чи буду...», у якій великий син України виражає не лише любов до неї і тугу за рідним краєм, а і здатність до самозречення в ім'я вітчизни.

 

47. Лірика поета років заслання відзначається оригінальною тематикою та художньою довершеністю.
Чи не найголовнішим мотивом лірики Тараса Шевченка років заслання є невимовна туга за Батьківщиною, бажання повернутися на рідну землю, побачити знову свою Україну.

Тарас Шевченко страждає від того, що його силоміць розлучили з Україною: це позначається і на здоров’ї, і на настрої поета. Мабуть, тільки його творчість не покидає Кобзаря, бо у ній він висловлює всі свої болі та сподівання.

Прикладами лірики Т. Шевченка років заслання є художньо довершені поетичні твори: «Думи мої, думи мої, ви мої єдині…», «Лічу в неволі дні і ночі…», «І виріс я на чужині…», «Немає гірше, як в неволі…». Отже, серце поета болить за своєю країною. Але у поезіях Шевченка ми не знайдемо мотивів відчаю чи зневіри, бо Кобзар зберігає спокій, вірить у краще. Він вірить, що ще повернеться на Батьківщину:

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну,

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

На засланні Шевченко звертається до історичної тематики, пише про сенс буття, про рідне слово, сміливо викриває жорстокість та підступність царів (поема «Царі»).

Саме у засланні Т. Шевченко пише той відомий нам вислів, який став головною характеристикою йоготворчості й усього його життя. У цьому вислові — уся незламність Кобзаря, уся його гідність, віра у справедливість:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!