Бароко в українському образотворчому мистецтві

Інтенсивний розвиток архітектури ХУІІ-ХУІІІст. супроводжувався на Україні значним піднесенням монументально-декоративного мистецтва. Український живопис розвивався у трьох видах: монументально-настінний, станковий іконопис та портрет.

Монументальний живопис цього часу поділявся на культовий і світський. Основна сфера культового живопису - храмові розписи і монументальні твори до вівтарів та іконостасів.

Головна ж роль у формуванні розписів мурованих споруд належала київській школі майстрів монументального живопису, представники якої брали участь у розписі багатьох храмів Києва, Чернігова, Полтави, Переяслава, Ніжина та інших міст. До вітчизняних творів монументального живопису в Києві належав стінопис Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври. Над розписом стін і живописом іконописів працювали майстри лаврської малярні на чолі з Іваном і Феоктистом, а також досвідчені майстри з інших міст, як Алімпій Галик, Яким Глинський з Чернігова, та ін.

Розпис Успенської церкви, виконаний в 1722-1730 рр., складався з численних окремих сцен і цілих розповідних циклів, у яких детально передавалися події біблейської, євангельської та церковної історії, ілюстрації до "Апокаліпсіса" і "Житія святих".

Живопис Троїцької надбрамної церкви слугував зразком для розпису деяких інших храмів. Ряд його композицій повторено у Борисоглібській церкві в Києві, розписаній в 1737 році Василем Романовичем і в 1739-1771 роках Федором Камінським ("Вигнання торгуючих з храму", "Адам і Єва" та ін.).

Велику Галерею зображень державних і церковних діячів було створено у вівтарній частині Великої Успенської церкви Києво-Печерської лаври. В рамках розпису зображено близько 85 осіб, починаючи з князів Київської Русі і включаючи видатних козацьких гетьманів (особливою пишністю відрізняється настінний портрет Богдана Хмельницького), представників козацької старшини. Майстерно був виконаний настінний портрет гетьмана Самойловича в Троїцькому соборі Густинського монастиря.

Монументально-декоративний живопис прикрашав не лише культові, а мадські споруди, житла козацької старшини, заможних міщан, купців.

Особливо широко використовувався монументально-декоративний живопис у палацах гетьманів, старшин та царських фаворитів. Тріумфально-алегоричний зміст мають композиції на стінах палаців Розумовських у Почепі та Батурині, П.О. Румянцева - Задунайського у Вишеньках на Чернігівщині.

Прагнення до підвищеної декоративності, пишноти і святковості стало загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва ХУІІ-ХУШ ст. Ця тенденція властива і станковому живопису, в якому чільне місце займав іконопис. Іконі цієї доби притаманні символічно-алегоричні композиції.

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. несли в собі скраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ставилися до патетики та пишних і динамічних форм.

Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.

Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало народне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпосередні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву), а з Розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Страждання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в образах експресивних і драматичних.

У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Козацькі перекази розповідають: вилася їм з неба ікона Божої Матері і сказала "Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати". Відтоді, мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровителькою громади вважалася Діва Марія, "їй довіряли себе й долю", оповідає єпископ Феодосій.

Видатний майстер українського живопису початку ХУІІ - XVIII ст. Іван Руткович.

Ікони, виконані Рутковичем, вражають надзвичайною живописністю, декоративністю, глибокою людяністю образів. Надаючи релігійним персонажам життєвих рис, майстерно передаючи драпіровку одягу, художник прагнув розкрити реальну красу людини ("Архангел Михаїл", "Архангел Гавриїл", "Трійця").

Йов Кондзелевич (1667- після 1740 р.) своїм малярством поєднав здобутки XVII і пошуки XVIII ст., вбираючи особливості образотворчого мистецтва Галичини, Волині та навіть Східної України. Він народився в Жовкві, в дев'ятнадцять років постригся в ченці і перебував в Білостоцькому монастирі поблизу Луцька.

Твори Кондзелевича "Успіння богоматері", "Вошестя Христове", "Антоній і Феодосій" та інше відзначаються величністю, конкретністю і пластичністю образів. Переконливості форми Кондзелевич досягає, застосовуючи прийом світлотіньового її рішення. Прихильності майстра до об'ємного ліплення образу сприяли й зміни в іконостасі - розвиток у ньому більш об'ємного ажурного різьблення, що створювало гру світла і тіні, а також ілюзію збільшення розміру самих ікон.

Розвивалося мистецтво іконостасу і в Києві та на Лівобережній Україні. Найбільшою школою була київська, майстри якої створили іконостаси Успенської церкви Києво-Печерської лаври (20-ті роки XVIII ст.) та Михайлівського монастиря (1718 р.), надбрамної Троїцької церкви Києво-Печерської лаври (30-ті роки XVIII ст.), Софійського (1746 р.) і Миколаївського (Військового) соборів та ін.

Портретний живопис, що розвивався з надзвичайною активністю з кінця ХУІІ ст впродовж всього XVIII ст., йшов у парі з релігійним. Неодноразово ці художньої діяльності виконувалися одними й тими самими майстрами.

Портретне мистецтво в східній і західній частинах України між собою відрізнялося і завданням, і живописними технічними засобами, хоча барокова концепція була спільною, і тому різкого розподілу між ними не було.

Наприкінці XVII – поч. XVIII ст. домінувала форма парадного, репрезентативного портрета.

Високе духовенство портретувалося у своїх найкоштовніших літургійних строях, а представники козачої старшини - у святковому вбранні. Останні вдягалися українським звичаєм: широкі штани, жупан, пояс; зверху черкеска з відкидними рукавами. Портрети Михайла Миклашевського, Юхима Драгана, Данила Єфремовича, запорожця Григорія Гамалії найбільш яскраво втілили характерні особливості такого напряму.

На противагу цьому манірному стилю аристократичного портрета розвивався портрет в демократичному середовищі багатого міщанства, братств. До зразків належать портрети київського міщанина І. Гудими, братів-козаків Якова та Івана Тиянів, подружжя Жемелків, попадді Ганни Кульчицької.

Оригінальним жанром у станковому живописі стали картини, що створювалися зазвичай народними майстрами. Патріотичні сцени з історії, воєнні подвиги та громадське життя займали провідне місце в тематиці таких картин. Популярність здобули картини із зображенням опришків, козака-бандуриста («Козак Мамай") та ін.

Помітну групу становлять художники, які перенесли свою творчу діяльність за межі України вже після свого творчого сформування. Це видатні живописці XVIII ст.: А. Лосенко, К. Головачевський, Д. Левицький, В.Боровиковський, які прославили російську культуру.

Скульптура.

Натомість на Лівобережній Україні поширювалось декоративне ліплення, яким прикрашались фронтони і портали, обрамлювалися віконні та дверні отвори, інколи покривалися усі стіни, розташування ліплення на кольоровому тлі стін надавало будівлям скульптурної пластичності і мальовничості. Найбільш відомими стали в той час оздоблення Миколаївського та Братського соборів у Києві, Софійської дзвіниці, Лаврської дзвіниці на Дальніх печерах (майстер Ковнір), церков у Сорочинцях та у селі Данівці на Чернігівщині. На фасадах тут розташовано рельєфні фігури ангелів, пластично включені до орнаментального оздоблення.

Набагато жвавіше розвивалася скульптура на західноукраїнських землях. У католицьких костьолах, що споруджувалися тут, скульптура була традиційним видом релігійного мистецтва і часто відігравала головну роль у монументально-декоративному оздобленні.

Найвизначнішим скульптором доби українського бароко називають Йогана Пінзеля. Його творчість характеризують документально стверджені скульптури на фасаді собору св. Юра у Львові - св. Атанасій і Лев, і кінна статуя св. Юрія - змієборця.


Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  



double arrow
Сейчас читают про: