Взаємозумовленість і протиріччя родинно-суспільного виховання

 

Методологічний підхід, щодо вивчення процесу збереження і зміцнення психічного здоров’я дітей та підлітків у процесі виховання та навчання, полягає у цілісному співвіднесенні психолого-педагогічної значущості чинників впливу на особистість. Залежно від віко­вих особливостей дитини, домінанти сукупного соціальне значущого впливу змінюються, як змінюється і сам вплив, цілісності якого притаманні суперечності як власного розвитку, так і процесу поєднання його складових.

Фундаментальною закономірністю цієї змінюваності є, за визначенням С.Ф.Русової, те, що «увесь соціальний світ щодалі стає складніший і це вимагає від індивіда більш високого розвитку, глибокої свідомості, пра­вильного аналізу поводження інших і певного контролю над самим со­бою». З одного боку, цей факт є показником розвитку суспі­льності, цивілізації, з іншого – покладенням на людину в суспільстві біль­шої відповідальності за власний розвиток, що обумовлює адекватне ускладнення власного психічного «Я».

Концентром, що зосереджує в собі і трансформує різноспрямовані, мінливі, часом антагоністичні соціальні впливи, є родина. Процес соціа­лізації, виходу підлітка за межі родинного впливу, є одночасно періодом найбільшого напруження адаптивних механізмів його нервово-психічної сфери. Сім’я, з точки зору якості її місії у зрівноважуванні суперечностей різноспрямованих соціальних впливів, є засобом як забезпечення цілісної гармонійності дитячого розвитку, так і могутнім психогенним фактором, що зумовлює виникнення психоневрологічних захворювань. Аналогічною є роль мікросоціального середовища та суспільства в цілому.

Сім’я та суспільство є відповідно мікро- та макроцілісностями людини як соціальної істоти. Їїх найголовнішими властивостями, важливими для виконання місії збереження психічного здоров’я людини і, зокрема, дити­ни, є безкінечність самовідтворення і зумовлювана нею вічність буття. Суспільство утворює внутрішню структуру взаємозалежностей єдиного організму нації, зокрема ініціює виникнення та коригує функціонування або трансформацію держави як механізму повномірної регуляції внутрішнього життя і його самозбереження у взаємовідносинах з іншими державно організованими національними та багатонаціональними утвореннями світової цивілізації. В загальнолюдському вимірі макроцілісністю суспільст­ва є світова цивілізація, однак культурне виявлення співвіднесення і сприймання кожної конкретної людини в ній можливе не інакше як опо­середкуванням у певному національному колективі – суспільній макро­цілісності людини.

Суспільно-культурний взаємозв’язок людей у кожному національному колективі забезпечується відповідною мовою, а тому, за В.Гумбольдтом, «кожний народ обведений колом своєї мови і вийти з цього кола може, тільки перейшовши в інше».

Отже, мікро- і макроцілісностями, які у своїй сукупності виступають зовнішніми чинниками впливу на розвиток дитини, є сім’я і суспільство. Визначення цих цілісностей необхідне для окреслення культурно-етнічних вимірів психогігієни виховного впливу на особистість.

Якщо врахувати теорію внутрішніх закономірностей вікової змінюванос­ті провідної діяльності дитини, розроблену О.М.Леонтьєвим, інтег­ральну періодизацію загального психічного розвитку, складену В.І.Слободчиковим і Г.О.Цукерманом, роботи інших дослідників з цього питання, виявиться, що найбільш виражені вікові кризи в основному при­падають на фази виходу за межі кожної з розглянутих нами цілісностей. Пологова криза дитини, що триває від двох місяців до народження до трьох тижнів після появи на світ, – як перебудова психофізичної організації єства для виходу з материнського лона в родину і сам вихід як пік цієї кризи. Пу­бертатна криза 11-17 років як перебудова власної психофізичної організа­ції підлітка для виходу за межі родини – у суспільство.

Дослідники звертають увагу на наявність й інших криз, пов’язаних з відповідними зовнішніми чинниками: криза немовляти – 11-18 місяців, криза дитинства – 5,5-7,5 років, криза юності – 17-21 рік, криза дорос­лості – 39-45 років.

Проте їх вираженість, пов’язана з різними етапами змінюваності взає­мин із соціальним середовищем, як правило, значно менша.

Шлях соціалізації, який проходить у своєму культурному розвитку дити­на, утворює закономірну взаємозалежність: батьки, зокрема мати, батько, які належать до певного етносу або етносів, – родина – суспільство.

Суперечності можуть очікувати дитину ще до народження, етнічним виміром яких є належність батька і матері до різних етносів. Після наро­дження основна суперечність зумовлюється невідповідністю етнічного походження етнічній культурі середовища, в якому здійснюється родинне виховання. І нарешті – невідповідністю етнічної культури сім’ї етнічній культурі суспільства, серед якого ця сім’я живе.

В узагальненому вигляді вплив культурно-етнічної депривації, виявле­ний експертами Всесвітньої організації охорони здоров’я, розкривається в розділі «Рівні можливості для всіх» Сьомого огляду стану охорони здо­ров’я в світі: «Хоча більшість мігрантів, можливо, мають намір повернути­ся додому, значна їх кількість залишається за кордоном і в даний час складають собою відчутні за кількістю меншини в деяких країнах. Частко­во з причин освітніх, мовних, соціально-економічних і культурних відмін­ностей вони і їх сім’ї зазнають труднощів в адекватному використанні іс­нуючих служб медичної і соціальної допомоги, і вони мають особливі проблеми, пов’язані з житловими умовами, роботою, освітою і задово­ленням потреб у медичному обслуговуванні».

Як видно з цього висновку експертів ВООЗ, культурно-етнічною супе­речністю, що перешкоджає досягненню належного стану їх здоров’я, є невідповідність етнічного походження етнічній культурі середовища, в яко­му мешкають родини мігрантів і здійснюється виховання дітей. Механізм психічної депривації особистості, викликаний цією культурно-етнічною суперечністю, був розкритий в роботах М.Аргайла, О.Г.Асмолова, А.П.Скрипника та інших дослідників.

На думку Л.Д.Гудкова, такою базовою особистістю є радянська людина («советский человек»): «Гомо сов’єтикус» – не пропагандистський міф, а певний соціально-антропологічний тип, що склався на початку 30-х років і здобув найбільшого поширення у 50-х – 60-х роках. За даними однойменного до­слід­ження, проведеного ВЦВГД (Всесоюзним центром вивчення громад­ської думки) у 1990 р., понад 25 відсотків дорослого населен­ня СРСР розуміє себе передусім як «радянських людей».

Про що свідчать ці дані? Насамперед про те, що витіснене або нес­формоване уявлення про власну національну належність, тобто відсут­ність найвищого рівня суспільного самоусвідомлення, заміщується попере­днім, базовим рівнем усвідомлення власної родової ознаки.

Що ж станеться, якщо виховними засобами, спрямованими всупереч природній закономірності соціалізації дитини, буде витіснено (не сформовано) й цей, базовий рівень усвідомлення власної належності до ро­динної цілісності? На це питання дав узагальнену відповідь А.П.Скрип­ник, аналізуючи феномени морального зла: «Найчастіше ця аномалія виявляється у тих верств і осіб, які з будь-яких причин розірвали духовні узи, що з’єднували їх з певною конкретною спільнотою, залишились ізо­льованими від «світу» у просторовому або часовому вимірі. Це люди без постійного місця проживання, без коренів, без традицій, без міцних ро­динних або дружніх прихильностей. Чим динамічніше суспільство, тим біль­ше схильні його члени до подібної хвороби. А в період анархії та хаосу вона взагалі набуває масштабів епідемії».

Вживаючи поняття «хвороба», «епідемія», дослідник мав на увазі мораль­ні аномалії, але, як свідчить психологічна, педагогічна та медична практика, стійкі розлади соціалізації мають у своїй основі педагогічну не­сформованість (наприклад, педагогічна занедбаність), патопсихологічні ознаки і психіатричну симптоматику. Визначальним у їх виникненні і розвитку є виховний вакуум.

Наведені дані розкривають два аспекти культурно-етнічної супереч­ності, яка полягає у невідповідності етнічної культури сім’ї етнічній культурі суспільства. Перший аспект виявляє труднощі соціальної адаптації, зумовлені зіткненням з іншою культурою і відтак – способом життя. Але родовий (базовий) та етнічний (національний) рівні самоусвідомлення людини виявляють свою збере­женість у тих категорій мігрантів, які зазнають культурно-етнічної депри­вації внаслідок впливу іншого соціального середовища. Інша картина виявляється у другому аспекті, що полягає у змі­нюваності культурно-етнічних факторів суспільного розвитку і їх впливі на особистість, соціально деформовану за двома типами:

– особистістю з несформованим національним самоусвідомленням (відсутній духовно-культурний рівень вираженості етнічної ідентичності);

– особистістю з несформованим сімейно-родовим самоусвідомлен­ням (відсутній базовий рівень вираженості первинної соціалізації люди­ни).

Соціальна дезадаптованість у цьому випадку виявляється наслід­ком несформованості одразу двох – вищого і базового рівнів культурно-етнічної цілісності особистості. Проблеми відновлення даної цілісності вже розроблялись у педагогічних дослідженнях останнього десятиліття на прикладі спеціального формування родинних взаємин дітей-сиріт у віці дошкільного дитинства. Зокрема, дослідниця Л.І.Євграфова ви­явила і обґрунтувала природну необхідність відновлення тієї частини родинної цілісності, яку ще можна забезпечити: спільне утримання та виховання в умовах, наближених до домашніх, дітей-сиріт, що є братами й сестрами. Нею була запропонована також методика формування ро­динних почуттів у даної категорії дітей.

Для вивчення ролі суто етнічного фактора у відновленні родиноутворюючих можливостей дітей-сиріт були зібрані дані про 156 випускників шкіл-інтернатів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених ба­тьківської опіки та піклування, за період від 2-х до 8-ми років після закін­чення ними цих закладів. За матеріалами особових справ випускники бу­ли розподілені на дві групи: діти, що народилися від батьків однієї національності, та діти, що народились від батьків різних національностей. Се­ред батьків, що належали до різних національностей, були представлені українці, росіяни, якути, македонці, лівійці, ефіопи, білоруси, казахи. Утруднення виникло у визначенні етнічної належності батьків, дані про яких записані зі слів матері. Тому в кожному конкретному випадку ці дані аналізувались і на цій підставі приймалося рішення про віднесення до тієї чи іншої групи (наприклад, мати росіянка, а батько записаний зі слів мате­рі, але протягом навчання сина у школі-інтернаті батько приїжджав до нього, і підтверджував, що він за національністю – якут). Вивченням були охо­плені випускники шкіл-інтернатів м. Києва і Київської області.

Реалізація родиноутворюючих мо­жливостей випускників шкіл-інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбавле­них батьківської опіки та піклування, здійснюється тільки в третині випа­дків, до того ж вона не відзначається стійкістю. Стан реалізації родиноутворю­ючих можливостей юнаків і дівчат, які залишились сиротами, враховуючи чинники не тільки педагогічної їх сформованості і психологічної готовно­с­ті, але й ускладнену багатофакторність соціального становища та впли­вів: забезпеченість роботою, житлом, колом спілкування, дозвіллям тощо. В той же час за цих рівних умов встановлене незначне зниження роди­но­утво­рю­ючих можливостей юнаків і дівчат, народжених від батьків різного етнічного походження. Проте і детермінанти цього зниження не відзначаються одновимірністю. Так, відчутною є роль етнічної близькості чи віддаленості національних груп, до яких входить один із батьків (наприк­лад, поєднання білоруського, російського, українського етносів менше позначається на здатності до родиноутворення, ніж македонського та ефіопського), ступеня адаптованості до соціально-культурного середо­вища, самоусвідомлення тощо.

Таким чином, розглядаючи взаємозумовленість впливу на збереження психічного здоров’я особистості таких цілісностей, як родина і суспільс­тво, необхідно виділити педагогічні особливості процесу підготовки до народження дитини. До таких особливостей, виключаючи фактор спадковості, належать:

–забезпечення освітнього рівня матері і батька відповідно до мінімаль­но встановлених для даного суспільства норм;

– встановлення максимальної етнічно-культурної та культурно-етні­чної адекватності змісту родинного середовища природним закономірно­стям філогенетичного розвитку даної національної спільноти;

– адаптація родини до етнічної культури суспільства.

Психогігієну родинно-суспільного виховання, що полягає у збереженні психічного здоров’я дитини в процесі її розвитку, розглядається як забезпечення особистісно-родинно-суспільного гомеостазу, за якого всі параметри педагогічного впливу взаємоузгоджують свої цілі і підтримують їх здійснення у природно допустимих межах,

Родинно-суспільний гомеостаз, що обумовлює взаємоузгодженість педагогічних цілей і підтримку послідовності та постійності чинників вихов­ного впливу, надає психічній діяльності й активності дитини певних форм, прийнятних для даного середовища. Якщо вони відповідають природі дитини, то це полегшує їй власне закономірне віднайдення відповідних форм життєдіяльності, зберігає її життєві сили для саморозвитку. Цим самим виховання, втілюючи в дитя­чій діяльності досвідні форми звичаєвості, історичної пам’яті, мовлення, вивільняє частину енергетичного потенціалу для активності, спрямованої на індивідуально значущі цілі.

В ході дослідження виявлений взаємозв’язок між рівнем інди­відуалізації дитячої активності і станом психічного здоров’я дітей.

Анкетування батьків та учнів, вивчення шкільної документації загаль­ноосвітніх шкіл та шкіл-інтернатів у поєднанні з даними диспансерного обліку міжрайонних психоневрологічних диспансерів м. Києва, Київської та Одеської областей дозволили виявити взаємозалежність цілеспрямо­ваної пізнавальної активності учнів і стану їх психічного здоров’я.

Цілеспрямована позаурочна пізнавальна активність учнів достовірно знижується у зв’язку з погіршен­ням стану психічного здоров’я, загостренням окремих функціональних роз­ладів. Так, якщо учні групи «Цілком здорові і оптимально адаптовані», надають перевагу вибору пізнавального дозвілля у гуртках, студіях, клубах поза школою – ніж у школі, то в інших гру­пах – навпаки, позанавчальна активність, крім меншої вираженості, ви­являє більший зв’язок з уже відомим змістом та оточенням і цим тяжіє до шкільних видів позанавчальної діяльності.

У групі «Легкі функціональні порушення та стани, що потребують психолого-педагогічної корекції (доклінічні стани)» кількість учнів, що від­дають перевагу шкільним гурткам. У групі «Суміжні психоневрологічні стани» ця тенденція ще більш очевидна – на 9 осіб або 81,8%. Крім названих причин, це пояснюється більшою інер­ційністю психофізично ослаблених дітей, швидкою вичерпуваністю енергопотенціалу їх психічних процесів (інтерес виникає так само, як в першій групі, але швидко вичерпується). Зустрічі з новими людьми, об­ставинами, необхідність самому пристосовуватись до них, зумовлюють появу напруженості, яка сприяє цій вичерпності психоенергетичних мож­ливостей, – згасанню пізнавальних почуттів та емоцій, ослабленню здатності до вольових дій. Тому для цієї категорії учнів сплески інтересу до нових людей, занять, явищ, які швидко згасають, характерні більше, ніж систематичність, яка вимагає постійного відновлення вольових зусиль.

Педагогічна місія родинно-суспільного гомеостазу полягає у збереженні, корекції та відновленні рівноваги та взаємоузгодженості середовищних впливів, значущих для особистості дитини і підлітка. Це дає змогу йому зосередитись на подоланні суперечностей власного природного вікового розвитку, пережити їх.

Визначення змісту збереження рівноваги та взаємоузгодженості се­редовищних впливів неможливе без усвідомлення загальної мети вихо­вання та втілення її у формі певного виховного ідеалу. Мета виховання та її виховний ідеал виступає нормою родинно-суспільного гомеостазу, ви­робляється ним і підтримується у неперервному процесі його трансфор­мації та взаємоузгодження. Поява нових, ще невідомих суспільних цілей та ідеалів викликає в родині протиріччя, пов’язані з досвідною різницею їх оцінок членами родини, які групуються за виміром поколінь. Приналеж­ність до того чи іншого покоління визначається природним перерозподі­лом сімейних ролей. Набуття кожної нової ролі людина може уникнути, лише вийшовши за межі родини. Так, народжуючи дитину, жінка неми­нуче стає матір’ю, набуваючи відповідних обов’язків щодо догляду і ви­ховання. З появою онуків її сімейна роль змінюється – матір стає бабу­сею і т.д. Родинно-суспільний гомеостаз використовує виховну мету як норму духовного (загальносуспільна цінність) і душевного (особистісна цінність) спрямовування процесів індивідуального розвитку дитини.

Таким чином, душевна норма як поняття, властиве для поетично-гуманітарного пізнання, є відповідником медично-біологічного та психолого-педагогічного терміну «психічна норма», яка виражає узагальнений зміст мети виховання, сформованої родинно-суспільним гомеостазом певного культурно-історичного середовища. Це є норма упорядкування психічної діяльності дитини педагогічними засобами, яка в результаті відповідного педагогічного впливу набуває властивостей форм поведін­ки. Надання психічній діяльності дитини певних, визначених родинно-суспільним гомеостазом, форм є процесом формування психічної культу­ри особистості, тобто опосередкування діяльності певними нормами, які й визначають її виробленість, належність до норм відповідної культури.

Оскільки психогігієнічна функція збереження психічного здоров’я пе­редбачає забезпечення константності певної, наявної від природи, ста­лої цілісності, відповідності її параметрам природної даності й одночасно нормі, визначеній родинно-суспільним гомеостазом, тобто родинно-суспільній формі, у педагогічному вимірі це є процесом формування психіч­ної культури як виховної основи психічного здоров’я. Взаємозумовленість форм природної даності і норм, вироблених родинно-суспільним гомеостазом, забезпечується їх зрівноважуванням засобами виховання та освіти. Дисбаланс однієї із складових призводить до виникнення гострих протиріч між нею та рештою складових взаємозалежностей: природне єство дитини (людини) – родина – суспільство. Так, примат природного єства і відчуження від родини та суспільства утво­рив феномен «мауглі», який різко відрізняється від виробленої родинно-суспільним гомеостазом виховної мети і її втілення у психічній нормі. При­мат родини, яскраво виражений в епоху Середньовіччя, призвів до кри­вавих сутичок і загибелі великої кількості людей, в тому числі й родин, розпаду суспільств і державних утворень, які забезпечували їх збережен­ня (наприклад, Київська Русь). Примат суспільства над родиною і природною даністю людини де­формував свідомість, звужував духовні та психофізичні потреби і мотиви людського життя (наприклад, радянська доба з особливою вираженістю примату суспільного над родинно-природним у 30-50-х роках).

Психогігієнічні функції корекції та відновлення рівноваги і взаємоузгодженості середовищних впливів, значущих для особистості дитини, є похідними від основної – їх збереження, яке полягає у формуванні пси­хічної культури як виховної основи психічного здоров’я. Педагогічна ко­рекція забезпечує виправлення, а педагогічне відновлення (реабілітація) – повернення попередніх природно набутих та прийнятних для родини і суспільства параметрів психічного розвитку. Взаємозалежність функцій родинно-суспільного гомеостазу.

 

Цілісності	Функції
	Суспільство	Вироблення загальної мети виховання як психічної норми та втілення її в системі суспільних ідеалів
	Родина	Визначення індивідуальної мети і конкретизація норми як втілення виховного ідеалу
Дитина (особистість дитини):	Самореалізація обраної мети, ідеалу та норми
	Природна даність (єство) дитини – дитячий індивідуум	Самодостатність

 

Рис. 3.1. Виховні функції родинно-суспільного гомеостазу

 

Як показано у рис. цілісності «Суспільство», «Родина» і «Дитина» утворюють взаємозалежну тріаду, кожна із складових якої не є самодостат­ньою в реалізації повноти власних функцій сама по собі, крім природної даності.

Природна даність (єство) або дитячий індивідуум має мету в собі (самодостатність), яка полягає у безперешкодності реалізації власних потенцій. Засобами цієї самореалізації виступає тріада, яка набуває дієвості з виникненням дитячої особистості. Поява у дитини відчуття себе є почат­ком процесу власного самоспіввіднесення зі світом, а отже виходом за межі власної самості.

Слід відзначити, що різні аспекти родинного виховання, взаємин у родині докладно висвітлені у працях вітчизняних та зарубіжних вчених. Так, психологічні проблеми побудови взаємин у сім’ї висвітлив С.В.Ковальов, шляхи попередження конфліктів у взаєминах між дітьми і дорослими були розглянуті Д.Варгою, Д.Х.Джайноттом, В.М.Соко­ловою і Г.Я.Юзефовичем, А.С.Співаковською, Х.Шольцем та ін.

Створені родинні типології (Е.Г.Ейдеміллер, П.Хербст та ін.) розкривають рольові функції членів родини та вплив внутрішньосімейних взаємин на дитину.

Типологія, складена Е.Г.Ейдеміллером, констатує типи внутрішньо­родинних взаємин (гармонійна, деструктивна сім’я; сім’я, що розпадаєть­ся; сім’я, що розпалась; неповна сім’я; ригідна псевдосолідарна сім’я) у взаємозв’язку з типами неправильного сімейного виховання (гіпопротекція, прихована гіпопротекція, потуральна гіпопротекція, домінуюча гіперпротек­ція, потуральна гіперпротекція, явне і приховане емоційне відчуження, виховання за типом суворого ставлення до підлітка, виховання за типом підвищеної моральної відповідальності, суперечливе виховання, зміню­ваність виховних прийомів залежно від динаміки сімейного життя, вихо­вання поза сім’єю).

Отже, побудова такого впливу повинна відповідати природним моде­лям організації соціального середовища. Докладний розгляд такої пробле­ми зробив М.Г.Стельмахович: «Дитина почуває себе щасливою, коли росте в колі своїх сестер та батьків, вбирає ласку дідусів і бабусь, до­брозичливу увагу родичів, свояків, сусідів. На допомогу батькам у вихо­ванні дітей нерідко приходять в сім’ю няні. А в прикрих випадках, у разі втрати батьків, їх місце займають опікун, вітчим, мачуха, названі бать­ки».

М.Г.Стельмахович визначив внутрішній сенс даної моделі – дитяче відчуття щастя. Даний сенс цілком збігається з основ­ною частиною визначення психічного здоров’я як ста­ну повного тілесного, душевного і соціального благополуччя. Слід відзначити, що поняття «благополуччя» є синонімом щастя. Отже, стан повного психічного здоров’я може забезпечити тільки повна сім’я.

Дослідники справедливо звертають увагу на те, що три покоління складають собою природно необхідну основу повномірної передачі ду­ховного досвіду. Мінімально достатньою цілісністю є «трьохпоколінна сім’я», сім’я як єдність «материнської та дочір­ньої сімей».

Проведене дослідження дало змогу виділити міжвіковий дисба­ланс сформованих вихованням і освітою стереотипів та їх особливу вираженість в умовах стрімкої змінюваності суспільної свідомості. Вираженість цього дисбалансу посилювалась через порушення гармонії сімей­ної тріади: діти – батько і мати – дідусь і бабуся, що перейшла до нашо­го часу в спадок від періоду активної урбанізації та культивування мігра­ційних процесів. Родинна передача досвіду відбувається головним чином шляхом утво­рення вторинних діад: внук – дід, внучка – бабуся, які виконують цю функцію. Первинні діади (батьки – діти) призначені насамперед для створення і забезпечення процесу життєдіяльності, включаючи його пі­знавальні аспекти. Проте пізнавальні аспекти забезпечення життєдіяль­ності дитини, які задовольняються батьками, характеризуються в першу чергу оперативністю (відповідністю потребам повсякденної діяльності), інструментальністю (розкриттям способів дій), нормоутворюваністю (встановленням системи бажаних і небажаних форм дитячої діяльності та їх відстеженням). Як видно з цієї характеристики основних функцій батьківського і материнського забезпечення дитячої життєдіяльності, в них пізнання форм діяльності дитини домінує над усвідомленням змісту і сен­су пізнаного. Чим молодші батьки, тим ця властивість має більшу вираженість. За відсутності можливостей пізнати і усвідомити взаємозв’язок по­дій, явищ, зумовлюваних ними форм поведінки, дитина змушена запов­нювати цей вакуум сама, що найчастіше призводить до неадекватного усвідомлення засвоєних способів поведінки, їх механічного виконання че­рез страх перед покаранням і страх перед невідомістю, нез’ясованістю саме таких норм діяльності, які жорстко відстежуються батьками. Пізнавальна різноспрямованість інтересів дитини вступає в суперечність із пізнавальною спеціалізованістю батьків, яких до поглибленості спеціалі­зації спонукають утилітарні потреби життя, міжпрофесійний розподіл пра­ці (більше в містах, менше, але теж виражений у сільській місцевості). Отже, батьки замість відповіді на питання «Для чого?» переважно відпо­відають дитині на питання «Що це?» і «Як робити?» (або чого не робити).

Сенс відповіді на питання «Для чого?» також міститься у відповідях батьків, але відзначається маловираженістю, близькою перспективністю, утилітарністю, максимальним наближенням до потреб найближчої дії. Депривованість сенсу значень у сприйманні навколишнього світу дитиною, яка виховується у двохпоколінній сім’ї (діти і батьки), звужує коло її переживань, посилюючи і невиправдано гіпертрофуючи окремі з них, які під впливом батьків дістали найбільшого розвитку. Напруженість в ово­лодінні сенсом, викликана однобічною соціалізацією (батьки і ровесни­ки), збільшується до пубертатного періоду розвитку. Вона перебуває у стані пригнічення зовнішнім батьківським впливом до накопичення влас­ної критичної величини. Незаповнений пізнавальний вакуум сенсу, сяг­нувши критичного періоду свого накопичення, виявляється у гострій по­требі виходу за межі встановлюваних батьками норм поведінки, які рані­ше діти не розуміли, але виконували, а тепер так само не розуміють, але виконувати тепер уже відкрито відмовляються.

Явище «безконтрольності підлітків» таким чином є наслідком духов­ної «безконтрольності батьків», позбавлених можливості співвіднесення власних виховних дій з еталонами досвідного сенсу.

Отже, відсутність третього покоління (дідусь і бабуся) у родинній структурі виховання породжує досвідний вакуум підлітка, який він виму­шений надолужувати власними зусиллями.

Як свідчать результати дослідження, цей вакуум батьки не мо­жуть заповнити своїми силами. Ця неможливість пояснюється відсутніс­тю цілісності – цілісного досвіду життя і усвідомлення його сенсу в усій повноті – від початку до передодня його закінчення. Цілісність і універ­сальність життєвого досвіду дідів і бабусь, тобто їх мудрість, якнайповні­ше співвідноситься з цілісністю і універсальністю пізнавальних запитів дитячого віку, що прагне заповнити вакуум власного усвідомлення світу. Депривація пізнавальної активності дитини у заповненні цього вакууму компенсується в підлітковому віці самостійними дослідами практичного життя, але тепер уже – поза межами родини: в середовищі «вулиці».

Крім цілісності пізнавального досвіду, діди і бабусі реалізують його почуттєвий зміст, накопичений протягом життя. Яскравіша вираженість почуття любові до внуків, що перевершує відповідні почуття батьків до своїх дітей, дає підстави стверджувати: емоційна домінанта психічного здоров’я дитини набуває свого розвитку завдяки третьому поколінню кож­ної родини і призводить до латентної депривації емоційно-вольової сфе­ри дітей у двохпоколінній сім’ї.

Проведене дослідження, яким були охоплені підлітки 14-15 років (8-9 класи середніх шкіл м. Києва, сільських шкіл Броварського, Богуславсько-го, Білоцерківського районів Київської області), дало змогу виявити сту­пінь взаємозалежності стану їх психічного здоров’я від факторів двох- та трьохпоколінності родин, в яких вони виховувались.

Підлітки, що виховувались у трьох-поколінних сім’ях, рідше страждають на психоневрологічні захворювання та потребують психологічної корекції. Різниця у стані психічного здоров’я свідчить про те, що трьохпоколінні родини більше за­безпечують гармонійний психофізичний розвиток особистості дитини. Необхідно зазначити, що в процесі даного дослідження були використані педагогічні дані (матеріали особових справ, за якими класні керівники відібрали наявні дані про повні двохпоколінні родини та доповнили ці дані результатами анкетування підлітків, яке містило запитання: «Розка­жи про свого дідуся, бабусю. Де вони живуть?»), карти обліку індивідуаль­ної психокорекційної роботи шкільних психологів та матеріали міжрайон­них психоневрологічних диспансерів. До уваги брались тільки ті трьох­поколінні родини, в яких дідусь і бабуся (або один із них) постійно про­живали разом з хлопчиком або дівчинкою і завдяки цьому мали можли­вість справляти відповідний виховний вплив.

Таким чином, родина і суспільство виступають у своїй сукупності мікро- і макроцілісностями, які, при власній взаємоузгодженості цілей, гар­монізують психічний розвиток дитини, а при їх взаємній невідповідності посилюють напруження психофізичних механізмів адаптивності дітей і підлітків. Збереження рівноваги та взаємоузгодженості середовищних впливів забезпечується родинно-суспільним гомеостазом, що утворює нор­ми загальносуспільного та особистісного спрямовування індивідуального розвитку.

Структура родини як психосоціальної цілісності, здатної зберігати ці­лісність і повноту психічного розвитку дітей та підлітків, становить собою мінімальну достатність при наявності тріади: діти – батьки – дідусі й бабусі. Така сім’я ефективніше, порівняно з двохпоколінною, виконує функ­цію збереження і зміцнення психічного здоров’я дітей від їх народження до пубертатного періоду розвитку.