Дані про латентизацію освітніх прагнень на міжрівневому уступі

«середня – вища школа» у 1996-2000 рр.

Нинішніми соціально-психологічними стереотипами кульмінація цьо­го процесу відноситься на ранні етапи онтогенезу, здебільшого – юнаць­кий, підлітковий вік, вік шкільного дитинства. Але чим більш ранніми є етапи визначення кульмінації, тим більш новаторською і свіжою здається ця застаріла установка.

«Пошук талантів» досягає свого апогею в базовій і повній середній школі, оскільки це сприяє визначеності системи ставлень педагогічних працівників до різних категорій дітей і підлітків, самоствердженню дорос­лих (і педагогів, які «виявили талант», і батьків, чиїх дітей «виявили»), і в основному припиняється у вищих навчальних закладах (крім разових за­ходів, спрямованих на відбір до участі у студентських олімпіадах, конкур­сах наукових робіт, на пошук майбутніх аспірантів тощо), оскільки вважа­ється, що із вибором і набуттям спеціальності талант себе знайшов. Сту­пінь витребуваності особливих здібностей дитини, підлітка, юнака вимі­рюється соціальним замовленням, яке визначається у показниках чисе­льності місць, необхідних для заповнення: при вступі до відповідного на­вчального закладу, на конкурсі, на олімпіаді тощо. Одиницею соціальної потреби, як правило, виступає місце.

Таким чином, талант вимірюється професією, професійною готовніс­тю або професійною перспективністю, необхідні властивості яких входять до структури особистості, але не охоплюють всієї її цілісності. З іншого боку, «відкритий» талант дуже часто залишається нелегалізованим і не­витребуваним на інших рівнях освіти, професійної діяльності й життя, що справляє психотравмуючий вплив на особистість.

В основі соціального розподілу місць є виробнича організація самого суспільства, яка витребовує людей з оптимальними для відповідної сфе­ри якостями на певному віковому рівні. Вища педагогічна освіта обслуго­вує цей суспільний підхід професійного витребовування людини у пост­пубертатний період її розвитку, тобто в юнацькому віці. Так, курси загаль­ної педагогіки, вікової психології в основному зосереджені на розгляді онтогенетичного розвитку людини до її юності. Чи залишаються психо­логічні властивості незмінними з 18 до 70 і більше років її життя? Звичай­но, ні, але масові педагогічні й психологічні установки спрямованості на ранні етапи онтогенезу, спеціалізація в них при відповідному запиті сус­пільства формує думку про те, що поза цим віком вияв таланту людини є рідкісним, навіть аномальним явищем, якщо закономірно він не сформу­вався (не був відшуканий, не був виявлений, а точніше – легалізований) раніше.

Таким чином, вікова психолого-педагогічна установка поширюється на непізнані нею періоди людського життя, утворюючи масову повсякденну упередженість: подальша освіта, пізнання і творчість – марна справа, оскільки ми (я, він, вони) вже вийшли з того віку, що перебуває у сфері педагогічного впливу, в якому педагоги можуть допомогти; якщо здібності були б, на них звернули б увагу в дитинстві, підлітковому віці, юності, але, оскільки цього не сталося, їх, напевно, немає.

В процесі анкетування 388 осіб віком від 35 до 45 років з середньою спеціальною освітою виявлено, що 342 з них (або 88,1%) мали різного ступеня вираженості бажання здобути наступний освітній рівень – повну вищу освіту. Однак перелічені ними чинники соціально-психологічного пригнічення перевершували своєю значущістю це прагнення (невисокий освітній рівень мікросоціального середовища, що їх оточує, і пов’язаний з цим страх перед фрустрацією – «спробую і не досягну»; вищий освітній рівень мікросередовища, що зумовлює аналогічний страх, додаткові фа­ктори докладання зусиль, що виправдовують невпевненість у своїх силах – сімейні турботи, побутові клопоти тощо).

Опитування 7609 педагогічних працівників віком від 29-ти до 57-ми ро­ків з повною вищою освітою дозволило виявити 1445 осіб (або 18,9%), які вважають здобутий освітній рівень достатнім, і при цьому виявляють пі­знавальну інертність у своїй спеціальності. Основний масив – 4793 осо­би (або 62,9%) виявили ситуативну і часткову пізнавальну активність: подальше навчання, удосконалення фахової освіти, кваліфікації, науко­во-дослідницька робота перебувала в прямій залежності від легітимізації їх прагнень у мікросоціальному середовищі, насамперед, у родині, серед колег, перед адміністрацією освітнього закладу, власними дітьми, сусіда­ми, знайомими тощо). Серед 1217 осіб (або 15,9%), що активно виражали власні пізнавальні прагнення, встановлена полярна кореляція з віковим самоусвідомленням: «Над цим треба подумати, бо я ще не дозрів до цьо­го» – у молодшому віці – 760 осіб (або 9,9%) і «Я вже стара», «Вік не той» – у літньому віці – 457 (або 6,0%).

Отже, фактори соціально-психологічного пригнічення пізнавальних по­треб мають властивості:

а) особистісних засобів уникання психічних напружень, пов’язаних із пізнанням нового, його переробкою і засвоєнням («тиск новизни»);

б) загрози самооцінці утвердженого Я-образу кваліфікованого спеціаліста, знавця у своїй галузі, професіонала;

в) агресії мікросоціального середовища («Працювати треба, а він учиться», «Він що, хоче бути розумнішим за нас?, «Про сім’ю треба думати, а не про навчання» тощо).

Закономірною характеристикою цих властивостей є їх висхідне поси­лення з моменту виникнення, фіксації у процесі накопичення досвіду, життя людини. Так, утруднення, що виникло у процесі професійної діяльності, або обминається через нездатність до напруження з метою його вирішен­ня, або перетворюється на запитання, задачу, проблему, яка посилює пі­знавальне прагнення і веде до свого вирішення як етапу у цілісному пі­знанні. Саме тому важливим психогігієнічним аспектом стимулювання освітніх потреб і домагань є забезпечення константності впливу на їх витребування, його постійність протягом усього періоду продуктивної дія­льності спеціаліста.

Отже, легітимізація пізнавальних, освітніх, творчих потреб і домагань дитини, підлітка, юнака, зрілої людини, перехід цих потреб і домагань у статус соціальної, виховної та психічної норми потребує власного заохо­чувально-спонукального механізму, побудованого на засадах природо­відповідності, народності, ідеально-реалістичної єдності.

Найголовніші складові цього механізму охоплюють усі виховні, освітні, освітньо-кваліфікаційні та кваліфікаційні рівні.

На рівні дошкільного виховання реальним способом стимулювання його якості є функціонування загальносуспільної мережі дитячих дошкільних закладів з метою забезпечення самої можливості для всіх батьків вихо­вувати із залученням фахівців в галузі дошкільної педагогіки та психоло­гії, дошкільного дитинства в цілому своїх дітей до 6-7-річного віку. Наяв­ність розгалуженої мережі дошкільних закладів, доступних для кожної дити­ни, є самодостатнім стимулом і загальнонаціональним виховним орієнти­ром. Проте в сучасних умовах, як про це свідчать наші дані, система до­шкільного виховання потребує суттєвого підвищення свого якісного рівня з урахуванням перспективного зростання освітніх потреб суспільства. Так, аналіз статистичних даних за 1992-1994 роки показує таку картину якості кваліфікаційного забезпечення дошкільного виховання: «З 241 тис. педа­гогічних працівників 98,6 відсотка мають відповідну освіту» [188, с. 6]. Дані 1996 року підтверджують таку ж якість у 1993 р., а у 1994 році показу­ють незначне зниження – 98,5% при скороченні загальної чисельності працюючих майже вдвічі до 124,7 тис. чол. [183, с. 69].

Дана кваліфікаційна якість характеризує завідуючих і вихователів до­шкільних виховних закладів, які «мають вищу, незакінчену вищу та серед­ню спеціальну освіту» [183, с. 69].

Нашим дослідженням удалось уточнити дані про кількість керівного й педагогічного персоналу в дошкільних установах Київської, Донецької та Одеської областей, який має повну вищу освіту зі спеціальності «Дошкі­льне виховання». Середнє відношення цих педагогічних працівників до загальної їх чисельності становить 1:19.

Як свідчить аналіз, недостатність заходів державного управління осві­тою щодо забезпечення повної кваліфікаційної якості дошкільного вихо­вання зумовлена утвердженням спрощених суспільних і професійно-педагогічних уявлень про дошкільне виховання як про догляд за дитиною, який не потребує спеціалізованих знань в обсязі повної вищої освіти. Науко­ве й практичне подолання цих спрощених уявлень – основа забезпечення кваліфікаційної якості кадрів системи дошкільного виховання, здатної виконувати спеціалізовані консультативні, діагностичні, виховні та інші функції допомоги сім’ї в галузі педагогічної психогігієни дошкільного дитинства.

Враховуючи встановлену в процесі дослідження необхідність наближен­ня системи роботи закладів дошкільного виховання до родинної моделі, на­ми була розроблена схема оптимальної наповнюваності виховних груп ді­тей. В основу цієї схеми була покладена теоретично обґрунтована й експериментально перевірена методика діагностики психогенності мікросоціуму. Застосування цієї методики дало змогу одержати оптимальні кількісні пока­зники. Одержані нами результати в частині, яка стосується дітей сьомого ро­ку життя, збіглися з концептуально визначеним кількісним параметром О.В.Проскури, Е.В.Бєлкіної, Н.М.Бібік та інших дослідників цього питання: «в групі має бути не більше 15 дітей» [186, с. 10]. Були враховані висновки А.С.Макаренка, який при загальній чисельності очолюваної ним комуни ім. Ф.Е.Дзержинського – 500 вихованців – сформулював таку закономірність: «Первинний колектив, тобто колектив, який уже не повинен далі поділятися на дрібніші колективи, утворення, не може бути менше 7 і більше 15 чоловік. Я не знаю чому це так, я цього не вираховував. Я тільки знаю, що коли пер­вісний колектив менше 7 чоловік, то він починає перетворюватися на друж­ній колектив, на замкнену групу друзів і приятелів.

Первісний колектив понад 15 чоловік завжди прагне до поділу на два колективи, завжди є лінія розподілу» [189, с. 130].

Загальне положення А.С.Макаренка про перетворення первісного колективу чисельністю менше 7 осіб на дружню, товариську групу має важливий психогігієнічний зміст, оскільки розкриває закономірність її на­ближення до родинної моделі взаємин між братами й сестрами, в даному випадку – суспільними братами й сестрами. Цим самим забезпечується необхідна повноцінність соціальних контактів і їх сприятливе для психіч­ного здоров’я особистості емоційне вираження, що відображається в оптимальних показниках психогенності мікросоціального середовища.

Розроблена нами схема оптимальної наповнюваності виховних груп дітей у закладах дошкільного виховання з урахуванням вікової динаміки подана у табл. 3.9.

Таблиця 3.9