Заохочувально-спонукальні механізми освітньої процесуальності

Пізнавальні прагнення обумовлюються базальними потребами люди­ни, зокрема дитини, підлітка, юнака. Їх реалізація відбувається в діяльнос­ті, яка узгоджує вияв пізнавальних потреб з іншими, підсилюючи або виті­сняючи їх. Пізнавальні прагнення, реалізовані в пізнавальній діяльності, є засобами самовідновлення та самозбагачення духовно-інтелектуальної сфе­ри людського розвитку. Спонукальні фактори актуалізації пізнавальних по­треб і пізнавальної діяльності полягають в усвідомленні мотиву, який міс­тить у собі прийняття мети й зосередження волі.

В загальносуспільному контексті обидва фактори – суспільного моти­ву й суспільної волі – взаємопов’язані, а їх рівновиявленість є найголо­внішою умовою дійової урегульованості спонукальних можливостей у сфері формування стійкого вияву освітніх потреб і домагань дитини, підлітка, юнака, дорослої людини.

Проведений теоретичний аналіз філософської, зокрема культуроло­гічної, історичної, педагогічної, психологічної та медичної літератури дав змогу виявити розвиток протягом періоду, що охоплює понад два з поло­виною тисячоліття (починаючи з людинознавчих уявлень Древньої Греції і Скіфії), основної суспільної мети виховання – мети людської доскона­лості. Культура, що поєднує в собі науку, мистецтво, літературу, освіту, політику, господарювання (економіку), інші галузі, є засобом досягнення людиною цієї мети. Так, набуття матеріального добробуту з мети, що періодично опановує значні суспільні групи при втраті ними інших сенсів жит­тя, перетворюється на засіб досягнення вищої мети, наприклад, здоров’я, а ця мета стає засобом досягнення іншої – освіченості. Проте й освіта є тільки засобом набуття людиною досконалості.

Ідея людської досконалості дає змогу створювати засобами культури український виховний ідеал, збагачувати його, втілювати в усіх сферах суспільного й державного життя. Реальне втілення ідеалу служить утво­ренню української виховної норми.

Доцільно визначити важливу психогігієнічну властивість викладених понять норми, ідеалу та мети – їх не стримуючий, не обмежуючий (деприваційний), а розвивально-творчий характер, що є продовженням природної традиції розвитку єства української нації. В основу досягнення суспільної мети ми поклали розроблений в ході нашо­го дослідження цілісний заохочувально-спонукальний механізм, який охоп­лює найголовніші сфери духовно-інтелектуального та матеріального обслу­говування суспільства й держави. Встановлювані ним умови поширюються на індивідуальні ролі в суспільстві кожного українського громадянина.

Методологічною засадою розроблення цього заохочувально-спонукального механізму є принцип ідейно-реалістичної єдності кожного з його компонентів. Так, за цим принципом, кожне з дійових підкріплень, за­охочень, стимулів освітніх домагань особистості обумовлюється відповід­ним місцем у системі поглядів на загальносуспільну й конкретну освітню мету. У той же час мотивація освітніх прагнень і домагань особистості ві­дображається у відповідних дійових підкріпленнях, заохоченнях і стимулах. Цим самим українська освітня система зможе подолати негативні вияви дисбалансу попередньої, що виявлялись у різкій невідповідності між про­голошуваним і здійснюваним, розриві слова й діла, ідеального та реально­го. Це призводило до суспільних, мікросоціальних і особистісних дисгар­моній як психогенних умов виникнення психофізичної захворюваності. Причи­ни цього явища полягають не в технологічному невмінні утворити систему як цілісний механізм реалізації мети, а в змінюваності ідеологем, які по­чергово кладуться в її основу, і пов’язаній з цим необхідності їх творців за­лишати незавершеними, незаповненими важливі частини механізму як запобіжну, резервну сферу для маніпулювання суспільною свідомістю. Для уникнення цієї методологічної помилки в новостворюваній освіт­ній системі слід виходити з того, що зміст має визначати форму. Таким змістом, що існуватиме до того часу, поки житиме український народ, є його культура, яка ґрунтується на триєдності і відтворює собою тріаду суспільно-особистісного самоусвідомлення: мову, звичаєвість та історич­ну пам’ять.

Отже, найважливішими принципами, що забезпечують методологіч­ну надійність всієї будови української освітньої системи, є засади її на­родності та природовідповідності.

Взаємозв’язок розглянутого принципу природовідповідності, що охоп­лює комплекс природних пізнавальних прагнень людини й суспільства, з принципом ідеально-реальної єдності заохочувально-спонукального ме­ханізму освітньої системи виявляє свою продуктивність у розв’язанні внутрі­шніх суперечностей встановленого нами феномену латентизації освітніх прагнень особистості.

Так, проведене дослідження дало змогу виявити комплекс фобій (стра­хів) у випускників середніх загальноосвітніх шкіл, пов’язаний із перспекти­вою вступних випробовувань до вищих навчальних закладів. Насамперед цим, а не тільки адекватністю самооцінки власної освітньої підготовле­ності, професійною і життєвою зорієнтованістю, що не збігається з на­явними спеціальностями вищих навчальних закладів, пояснюється уникнення частиною молоді вступу до них. Переважна більшість випускників, які так і не наважились складати вступні іспити, мотивували це тим, що «все одно не приймуть», «провалюсь на...» (зазначався предмет), «не хочу осоромитись», «страшно». Саму ж думку про вступ не заперечив жоден з опитаних. Результати опитування, яке проводилось педагогічними працівника­ми за нашою методикою з протокольним фіксуванням відповідей, подано у табл. 3.8.

Як видно з наведеної табл. 3.8, найбільшу кількість (30,09%) скла­дають фобії (страхи) невпевненості, які разом із застосуванням випуск­никами такого способу їх подолання, як відкладання перспектив вступу на потім (27,31%), становлять разом 57,4% всіх названих мотивів.

Як не навести тут красномовну психологічну деталь, яку підмітив Т.Г.Шевченко, аналізуючи власний стан при подоланні аналогічного утруднення вступу в автобіографічній повісті «Художник»: «Це був пер­ший його твір, який з такими труднощами наважився він показати мені. Мені сподобалась його скромність, або, краще сказати, боязкість: це на­дійна прикмета таланту» [187, с. 21].

Як бачимо, ступінь латентності пізнавальних, освітніх, творчих праг­нень і можливостей особистості – показник рівня сприятливості або не­сприятливості соціально-психологічної атмосфери середовища. Витребуваність, сам факт і ступінь вияву цих потенцій свідчить про його спри­ятливість як психічну норму, якої має досягти українська освітня система.

Слід звернути увагу на те, що в педагогічній та психологічній літерату­рі, а відтак – у сучасній суспільній і професійно-педагогічній свідомості утвердились уявлення про способи витребування таланту дитини, що ма­ють форми «добору», «пошуку», «відкриття».

За нашими даними, це процес легалізації, тобто набуття законних, уз­вичаєних підстав, становища норми в певному мікросоціальному середовищі пізнавальних, освітніх і творчих потенцій учня. Можливості, що виявляють­ся, мають бути прийняті цим середовищем, стати зрозумілими для нього, а отже – увійти до міри, норми закономірностей його сфери розуміння.

Таблиця 3.8