Формування психогігієнічної позиції педагога

 

Особистість педагога – інструмент педагогічного впливу на учнів та вихованців, що зумовлює необхідність постійного руху до набуття ним нових вимірів досконалості. На це спрямовані також і очікування суспільств, ям прагнуть вбачати в педагогічних працівниках реальне втілення ідеалів відповідного народу. У сучасних соціально-педагогічних дослідженнях на цьому особливо наголошують І.Д.Звєрєва, Л.Г.Коваль, С.Р.Хлєбік: «Одна з центральних ідей народної педагогіки – ідея досконалої людини. В цьому образі створюється своєрідний ідеал людини, який вбирає в себе всі кращі риси особистості. Водночас – це кінцева мета виховання й самовиховання кожного члена суспільства» [204, с. 247].

Відзначимо, що довіра суспільства до педагогічних і медичних праців­ників значною мірою залежить від якості їх освітньо-кваліфікаційної підго­товки. Педагоги й лікарі прямо або опосередковано здійснюють андрагогічний вплив на доросле населення, включаючи фахівців інших спеціаль­ностей.

Учитель для суспільства – уособлення мудрості й моралі, а лікар – культури здоров’я та здорового способу життя.

Проведене вивчення думки батьківської громадськості дало змогу виявити підвищення вимог з боку спеціалістів з вищою, середньою спеціа­льною освітою (тобто повною і базовою вищою освітою) непедагогічних галузей знань до педагогічного фаху і його представників, які працюють з їх дітьми. Високі очікування виявили щодо педагогів і особи, що не мали закінченої середньої спеціальної, вищої освіти (бабусі і дідусі, частина матерів і батьків).

В результаті дослідження була встановлена закономірність, яка полягає в тому, що зростання кількості фактів аморальності серед дорослого насе­лення зумовлює підвищення громадської вимогливості до особи педагога. Особистісні оцінки педагогів стають значно суворішими й безкомпромісними.

Вчинки і спосіб життя батьків, які за освітою були інженерами, геологами, архітекторами, розглядалися як звична норма, тим часом як аналогічні дії вчителя викликали осуд, неприйняття, страх за власних дітей. Результати проведеного нами анкетування батьків подані у табл. 4.8.

 

Таблиця 4.8

Результати анкетування батьків щодо оцінки прийнятних вчинків

для працівників різних професій

 

Зміст питань	Торговці	Вчителі	Інженери	Робітники
так	ні	так	ні	так	ні	так	ні
Чи вважаєте Ви, що страйк є прийнятним і виправданим способом відстоювання своїх прав?
Чи думаєте Ви, що вживання спиртних напоїв хорошому спеціалісту не завадить?
Чи схвалюєте Ви принагідну тор­гівлю, якщо немає іншої роботи?

 

Як видно з наведеної табл. 4.8, громадська думка батьків різко виді­ляє допустимі межі прийнятної діяльності для чотирьох запропонованих в анкеті категорій (торговців, інженерів, робітників і вчителів).

Результати анкети свідчать про виявлене протиставлення: 93% опи­таних відмовляють вчителеві у праві на страйк, якщо це стосується на­вчання й виховання власних дітей, і в той же час допускають такі дії для інших категорій – в середньому 66,6%. Аналогічні розбіжності одержані за результатами оцінки батьками вживання спиртних напоїв: 96,5% опи­таних вбачає у вживанні спиртних напоїв учителями перешкоду для про­фесійної діяльності, в той час як для інших категорій цю думку підтримує в середньому тільки 45,5% опитаних. Співчутливе ставлення для принагі­дної торгівлі, яка сприймається батьками як вимушений спосіб прогоду­вати родину, виявили стосовно більшості непедагогічних категорій пра­цівників 96,2% респондентів, і в той же час можливість такого заробітку для працюючих учителів допускає тільки 17,4% батьків.

Загальнопедагогічну позицію вчителя і роль у ній особистості як його професійного інструменту найбільш узагальнено й точно визначив украї­н­ський педагог Т.Г.Лубенець: «Шкільне виховання, так само як і викла­дання, обумовлюється постановкою викладання, особистими якостями й особливо темпераментом і характером учителя. Перше місце, зрозуміло, займає любов до справи й учнів, потім стоїть суворе виконання обов’язків і точність навіть у дрібницях; далі – справедливість» [205, с. 89].

Важливе значення педагогічної характерології, підкреслене Т.Г.Лубенцем, поєднується з розвитком почуттєвої основи педагогічної діяльності, яка рів­ною мірою охоплює і власне професійне призначення, і учнів.

Наприкінці 20-х років нинішнього століття Ф.Д.Забугіним були сфор­мульовані психогігієнічні показання для педагогічної професії, які не втра­тили своєї актуальності і нині. Враховуючи необхідність їх цілісного роз­гляду та малодоступність джерела, вважаємо за доцільне наведення їх основного змісту:

«Фізичні якості: гарне, міцне здоров’я, особлива витривалість нервово-психічної сфери; достатньо гучний, витривалий голос, що має власти­вість не стомлюватись, не змінювати тембру і висоти.

Психофізичні якості: бажана точність і рівномірність рухів, здатність до розбірливого мовлення, не дуже швидкого, з умінням пристосуватись до особливостей сприймального апарату учнів групи, уміння точно вира­жати свої почуття й уявлення шляхом жестів, міміки й змінювання голосо­вих засобів.

У галузі почуттів: важливо вміти вгамовувати будь-який мимовіль­ний рух, особливо пов’язаний з негативними емоціями, які викликаються групою як подразником. Педагог повинен уміти добре розрізняти барви, диференціювати шуми, розрізняти найменші коливання температури шкі­льної атмосфери.

У галузі інтелектуально-вольовій повинен володіти активною ува­гою, з великим обсягом, з умінням зосереджувати увагу на одному пред­меті, не відволікаючись навколишніми враженнями, але й умінням також, коли це необхідно у педагогічному процесі, зосереджувати увагу одразу на декількох предметах; великою опірністю до навіювання та відсутністю здат­ності до автоматизму.

Сприймання повинне відрізнятися швидкістю й багатоманітністю. Утри­мування сприйнятого – тривале, правильне й широке; особливо бажана висока здатність запам’ятовувати обличчя, неопосередковані (абстракт­ні) знаки й символи (пам’ять на імена, числа, букви і т.д.).

Відтворення повинно бути точне й швидке. Уміння спостерігати поведінку дітей і швидко комбінувати, тобто пов’язувати думки й уявлення, Причому комбінації повинні відзначатись доцільністю, широтою суджень і оригінальністю. Повинна бути ясно виражена здатність до абстракції. Фа­нтазія жвава, зі схильністю до творчості. Зовсім педагог не повинен мати жодної з форм збудливості нервово-психічної сфери і не повинен виявля­ти негативних емоцій (він повинен уміти вгамовувати гнів, мати чутли­вість до болю і нестатків, шумів, запахів, схильність до швидкої зміни на­строю, збентеження у незвичних або урочистих випадках і втрату душев­ної рівноваги). Йому повинно бути властиве переважання приємних по­чуттів і настроїв. Максимум його інтересів повинен бути спрямований на природу, дітей і суспільні питання. Володіючи здатністю до підлеглості (дисципліна), він повинен володіти здатністю до співробітництва (колек­тивізм) і швидкої орієнтації в чужих і нових умовах, бути енергійним і по­слідовним. Темп його роботи швидкий, без ознак втоми, з умінням вико­ристовувати вправи» [121, с. 17].

У наведених психогігієнічних вимогах до особи педагога відображені базові властивості, що визначають професійну позицію педагогічного пра­цівника щодо збереження та зміцнення як власного психічного здоров’я, так і психічного здоров’я учнів і вихованців. До них належить міцне здоро­в’я педагога, яке має здатність до тривалого контролю за власною психі­чною діяльністю як інструментом педагогічного впливу, позитивна її спря­мованість та необхідна для цього активність.

Слід відзначити, що педагог уособлює в собі властивості ідеалу, який суспільство прагне втілити у виховній нормі. Тому психологічна самоор­ганізація особистості педагога виступає еталоном і зразком для сприй­мання та відтворення у психічній діяльності дітей, підлітків, юнаків та орі­єнтиром для дорослих. Не тільки група учнів, як справедливо відмічає Ф.Д. Забугін, виступає подразником, але й сам учитель, вихователь, ін­ший педагогічний працівник є для учнів потужним психогенним чинником, від психічної культури якого (психологічної патриці) залежить формуван­ня системи як усвідомлених, так і підсвідомих психічних дій, образів, спо­собів діяльності (психологічні матриці вчинків).

Український педагог С.В.Васильченко відобразив цю взаємозалежність у такому прикладі: «Учити творчості можуть тільки творці – і за вчителів кличте в школи поетів і художників слова: Шевченка, Вовчка, Квітку, Ко­цюбинського, Стефаника... Народну пісню...» [206, с. 92].

Отже, підготовка педагога до здійснення творчої педагогічної дії ґрун­тується на двовимірності:

– духовного змісту культури нації, виховний ідеал якої уособлює в собі педагог;

– цілісного знання індивідууму-особистості дитини й передбачення шляхів природного набуття нею власної індивідуальності.

Закономірна спадкоємність підходів, які виражаються в розвитку тео­рії і практики педагогічної психогігієни щодо вивчення, збереження й змі­цнення психічного здоров’я дітей і підлітків психолого-педагогічними за­собами передбачає цілеспрямовану розробку й застосування системи за­ходів, здатних забезпечити:

– природоцільність і органічну цілісність виховного впливу;

– розпорядок діяльності дітей і підлітків, що сприяє накопиченню та раціональному витрачанню їх енергетичних можливостей, зо­крема й психічних зусиль:

– організацію мікросоціального середовища, позбавленого потен­ційно психотравматичних факторів;

– подолання професійного егоїзму педагога (професійна позиція, за якої вихованець виступає засобом задоволення егоїстичних прагнень вихователя: його «любові до дітей», «любові й віддано­сті справі», невідступного використання нав’язливих, неприрод­них способів поведінки, надання переваг у виконанні «своїх на­станов», позбавлення вихованця права вибору вчинку тощо);

– збільшення енергетичного обсягу резервних можливостей мис­лення, почуттів і уяви вихованця.

Людинознавча спеціалізація фахівців, що здобувають або удоскона­люють свою педагогічну освіту, несе в собі базальні виміри психогігієніч­ного знання, яке в процесі педагогічної діяльності має виявитися в таких уміннях:

– усвідомлено здійснювати педагогічний вплив з урахуванням генези психічних станів дітей і підлітків, етапів їх онтогенезу, особ­ливостей психосоматичного розвитку;

– ефективно коригувати й відновлювати ослаблені нервово-психічні функції педагогічними засобами, при необхідності узгоджуючи цю роботу з психологічними й медичними працівниками (практи­чним психологом, шкільним лікарем, дитячим психіатром, психоневрологом, педіатром, іншими спеціалістами);

– залучати до спільної виховної діяльності батьків, осіб, що їх замі­нюють, інших членів родини, використовуючи їхні знання про ди­тину, підлітка;

– дотримуватись послідовності, наступності, узгодженості у здійс­ненні психогігієнічних заходів.

Такий підхід дає можливість переорієнтувати професійне самоусвідо­м­лення педагогічного працівника, націленого на конструювання особис­тості учня за мірками і в площинах власних професійно-егоїстичних або запрограмованих змістом предмету навчання обсягів пізнання, на фор­мування психогігієнічної Я-концепції, що включає:

1. Оберігання психічного здоров’я та неповторності індивідуальних шляхів пізнання, виявлення психологічних механізмів дитячої креативності.

2. Коригування інтелектуальних, емоційних і вольових вад.

3. Відновлення (реабілітація) ослаблених функцій нервово-психічної сфери, їх компенсація за рахунок збережених функцій.

Наприкінці 80-х років нинішнього століття проблему лікувально-педагогічного, оздоровчо-щадного, психогігієнічного переорієнтування по­зиції педагогічних працівників і всієї освітньої системи колишнього СРСР зробив спробу поставити і вирішити О.О.Дубровський. Написана ним і розповсюджена серед делегатів Всесоюзного з’їзду вчителів брошура «Відкритий лист лікаря вчителю» розкривала такі положення:

1. «...Біда не тільки в тому, що ми в минулому погано орієнтували вчителя на охорону здоров’я учнів, але засмучує і та обставина, що сам учитель не навчений берегти своє здоров’я. Мій досвід підтверджує те, що невмілий у збереженні свого здоров’я не зу­міє його зберегти і в інших» [46, с. 14];

2. «Не було на вчительському з’їзді розмови про найголовніше – про здоров’я дітей. Із сорока виступаючих там делегатів з’їзду ніхто не зачепив, чуєте, ніхто не торкнувся цієї проблеми! А хі­ба її немає?» [46, с. 14-15].

3. «Вчитайтесь і вдумайтесь у будь-яку роботу будь-якого новато­ра, в будь-яку пропозицію щодо інтенсифікації педагогічної пра­ці. І знову знайдете там усе, починаючи з економії часу, із збере­ження кожної хвилини уроку і закінчуючи дидактичними пропози­ціями, але там немає ні слова про турботу й охорону здоров’я учня» [46, с. 15].

Отже, положення, висунуті О.О.Дубровським, розкривають необхідність:

– фахової підготовки й удосконалення педагогів у сфері збере­ження власного здоров’я, що є основою для забезпечення куль­тури здоров’я, зокрема психічної культури учнів;

– професійно-педагогічної оцінки, обміну досвідом і постійного фа­хового інтересу до проблем збереження здоров’я, зокрема психі­чного здоров’я дітей і підлітків в освітніх закладах, що можливе лише на основі фахової підготовки педагогічних працівників з цих проблем;

– подолання спеціалізованості педагогічного сегрегаціогенезу у ву­зьких питаннях технологій, методів, новацій, педагогічних знахі­док і дій, яка не дозволяє дослідникам-спеціалістам і педагогам-практикам усвідомити синтезогенетичну модель мети й ідеалу виховання, їх цілісності, що може бути досягнута тільки здоро­вою дитиною.

Враховуючи це, нами розроблена структура психогігієнічної позиції пе­дагога, яка передбачає:

– охорону душевних цінностей дитини, їх збагачення (наприклад, емоційна підтримка, визнання й заохочення розвитку почуття лю­бові учня до матері, навіть якщо вона пиячить і жорстоко б’є його;

– довіру до людини у білому халаті – лікаря, інших дорослих лю­дей; здатності до емпатії тощо;

– підтримку особистісної самостійності, відповідальності, волі, мо­жливостей самовираження дитини («терапія свободою», «вольо­ве зцілення»);

– створення умов для реальних виборів дитиною видів діяльності, способів пізнання, вчинків, способів поведінки;

– визначення схильностей, здібностей і таланту дітей, що виявля­ється у залученні їх до максимально різнопланових видів діяль­ності;

– самоудосконалення педагога, що включає:

а) загартування власного здоров’я;

б) уміння визначати межі доцільного педагогічного впливу і передбачати обсяги його психогенних наслідків;

в) забезпечення власної врівноваженості, стриманості, терп­лячості у кризових ситуаціях спілкування з дітьми й підліт­ками, у відповідні моменти життя дитячого колективу;

г) постійну підтримку здатності до справедливого вирішення суперечностей і конфліктів у міжособистісних стосунках;

д) відтреновування способів індивідуальної психорегуляції особистості.

Реалізація змісту окресленої структури психогігієнічної позиції педа­гога відбувається в колективі освітнього закладу. Виходячи з цього, по­требують уточнення напрямки гармонізації спільної діяльності педагогіч­них працівників у колективах освітніх закладів, які сприяють повномірно­му розкриттю психогігієнічного змісту поданої структури.

До цих напрям­ків належать:

– визначення спільної мети методичної та практичної роботи пе­дагогічного колективу, яка відповідає потребам життя й розвитку дітей і підлітків, сприяє об’єднанню професійних зусиль;

– сприяння набуттю кожним працівником освітнього закладу (не тільки педагогічним) належної психічної рівноваги, виправлення дратівливості, мінливості й пригнічення настрою, які ведуть до розвитку суміжних психоневрологічних станів як вихованців та уч­нів, так і педагогічних працівників;

– проведення психогігієнічних (корекційних, реабілітаційних, пер­винно-профілактичних, лікувально-педагогічних) заходів, спрямо­ваних на попередження суміжних психоневрологічних станів пе­дагогічних працівників (неврівноважених, нервових, істеричних, які створюють атмосферу нервової напруженості, намагаються, не рахуючись з умовами, досягти успіху в педагогічній діяльності навіть ціною перевтоми й перенапруження учнів, а власні прорахунки, забудькуватість, непослідовність перекладають на них, безпідставно звинувачують їх у ледарстві, «тупості», бажанні зроби­ти «на зло»).

Отже, психогігієнічна позиція педагога формується у процесі практич­ної реалізації професійних установок, спрямованих на захист, оберігання індивідуального психічного розвитку особистості дитини, у підтримці й сти­мулюванні зростання рівня її домагань.

Її утвердження та зміцнення здійснюється в умовах суперечності між куль­турним досвідом суспільства (вимоги освітніх програм і стандартів) і потреба­ми та індивідуальними можливостями кожної дитини, підлітка, юнака.

Соціальний контекст формування психогігієнічної Я-концепції педагога як базальний компонент ефективності його майбутньої професійної адап­тації передбачає якнайширше використання багатоманітності об’єктів со­ціально-педагогічної та педагогічної практики майбутніх учителів, зокрема таких спеціалізованих типів навчально-виховних закладів, як спеціальних і санаторних шкіл-інтернатів для дітей з психоневрологічними захворюван­нями, для дітей, які потребують особливих умов виховання, лікарень і їх відділень з організованим навчанням дітей, психолого-медично-педагогічних консультацій, дитячих психоневрологічних диспансерів тощо.

Ступінь сформованості психогігієнічної Я-концепції педагога визнача­ється рівнем і універсальністю людинознавчої підготовки, критеріями якої виступають професійні уміння діяти відповідно до інтересів цілісного роз­витку дитини.

Переживання станів дітей і підлітків, емпатичне співвіднесення їх із влас­ним досвідом почуттів сприяє цілеспрямованому формуванню психогігієніч­ної позиції педагогічного працівника. Цілісне сприймання дитини у соціаль­но-психологічній нормі й патології в поєднанні з дослідницькою психогігієніч­ною установкою дає можливість педагогові практично утверджувати профе­сійні основи терпимості, допомоги, співчуття, людяності, милосердя.

Слід відзначити, що ці професійні основи є спільними як для фаху пе­дагога, так і для фаху лікаря. Домінуючий сегрегаціогенез суспільного роз­витку призвів до надмірної спеціалізації фахівців різних галузей знань, ву­зькість якої дає можливість задовольняти дедалі специфічніші й тому не­численні суспільні запити. Специфічне вміння (певна педагогічна або ме­дична технологія, методика) набуло самодостатньої професійної цінності, на тлі якої моральні основи людиноорієнтованих професій стали відіграва­ти менш значущу, вторинну, допоміжну роль. Це призвело до полегшеного їх порушення, нехтування, якщо суспільне замовлення витребовує тільки видимий, придатний для негайного використання освітній або медичний результат ефективної технологічної майстерності фахівця.

Один із крайніх виявів професійного сегрегаціогенезу – вчинення пе­дагогічними й медичними працівниками аморальних і кримінальних дій, облік, статистика й аналіз яких за певною системою органами державно­го управління освітою, окремими дослідниками не проводиться.

Аналіз окремих випадків даного типу, які були викриті, свідчать про однобічність професійної самооцінки вчителів, вихователів як носіїв знань і спеціальних умінь, підтримувану загальною думкою соціального сере­довища. При цьому моральні засади професійної діяльності розгляда­лись як менш важливий, на думку як самого педагога, так і колег, що його оточують, фактор. Наводимо аналіз таких прикладів.

 

Приклад 1.

Учитель математики К. багато зусиль доклав для утвердження свого професійного статусу як найкращого знавця й викладача предмета (участь у конкурсах, підготовка учнів до олімпіад, самореклама тощо).

Працюючи у випускних профільних класах з учнями, які мріяли всту­пити до вищих навчальних закладів на спеціальності, де профілюючим є іспит з математики, ставив умову: хто відвідуватиме мої додаткові занят­тя – матиме необхідний бал в атестаті про середню освіту. За ці заняття ним брались значні грошові суми. Хто не ходив або не платив, одержував занижені оцінки. Учень Л., батьки якого не в змозі були сплатити необхід­ну суму, вчинив спробу суїциду (перерізав вени) і був госпіталізований.

Приклад 2.

Вихователь школи-інтернату відзначався вмінням гарної організації дитячого колективу. Його професійні здібності цінувались колективом за­кладу, і на цій підставі він був направлений керівником групи вихованців, що виїжджали за кордон на оздоровлення.

Наприкінці оздоровлення він був викритий органами правопорядку за організацію крадіжок речей у ресторані, де вихованці харчувалися, в го­телі, де вони жили.

Речі, вкрадені дітьми за завданням педагога, ним перепродувались, а частина виручених грошей видавалась вихованцям як оплата їх «роботи».

З наведених прикладів 1 і 2 видно, що професійний сегрегаціогенез забезпечив високий розвиток спеціалізованих знань і умінь; у першому випадку – в галузі методики викладання математики, а в другому – в галузі організації дитячої групи. В той же час моральні основи педагогіч­ної професії, як видно з цих прикладів, не були витребувані ні колегами (професійним осередком), ні батьками (суспільним осередком), оскільки усвідомлювалися ними як менш значущі, ніж прагматичні результати ви­сокої технологічності.

Самодостатність моральної позиції цих педагогів виявилась для них менш важливою, ніж схвалювана ефективність технологічного результату.

Отже, якщо освітній результат, спрямований на здобуття життєвих благ, витребовується суспільством як цінність, вища за мораль, педагог опиняється в ситуації вибору: бути як усі, чи зберігати основи моралі? Якщо він обирає перший варіант відповіді, то перестає бути потрібний суспільству як хранитель еталону, суспільної певності, на яку можна покластися, взя­ти за життєвий приклад, ідеал. У цьому випадку його потрібність визнача­ється тільки конкурентоздатністю, технологічністю специфічних знань та умінь, а не гуманістичною сутністю педагогічного призначення. Вибір дру­гого варіанту відповіді вимагає самопожертви і цим самим служить ви­пробувальною загальнопедагогічною основою психогігієнічної позиції пе­дагога, неперехідною моральною цінністю якого є турбота про психічне здоров’я дитини.

Спеціалізований розвиток гуманітарного знання, виникнення внутрі­шньої спеціалізації таких галузей як педагогіка, психологія, медицина (на­приклад, соціальна, експериментальна, спеціальна педагогіка; педагогі­чна та вікова, спеціальна, соціальна психологія тощо) викликав необхід­ність зрівноваження професійного сегрегаціогенезу людинознавчим син-тезогенезом, відновлення спільної гуманістичної основи наукового пізнання і наукоємної практики.

У першу чергу це стосується двох найбільш масових і виключно людиноорієнтованих професій, якими є педагоги й лікарі. Методологічна осно­ва їх спільного ідеалу достатньо обґрунтовано сформульована дослідни­ком А.М.Коньковим: «Про те, що Гіпократ – великий лікар античності, основоположник медицини, безперечно знають всі, хто пов’язав свою до­лю з лікарською професією. Проте навряд чи кожен медик, не кажучи вже про людей інших спеціальностей, знає: найбільша заслуга Гіппократа по­лягає в тому, що йому вдалося ще до виникнення християнства, опер­шись на одвічний догмат діяльної любові до ближнього, закласти мора­льні основи медицини (Виділення наше. – Прим. С.Б.). Цьому релігій­но-моральному духу вчення Гіпократа, який висунув на перший план гу­манність по відношенню до пригноблених і бідних, до принижених і скри­вджених, людство зобов’язане виникненням перших благодійних установ, таких, скажімо, як притулки для незаможних і немічних.

Учення Гіпократа стало фундаментом для зведення всієї «будівлі» філософської системи медицини у тому вигляді, в якому вона постає пе­ред нами тепер. Основними її «несучими конструкціями» є ідеї гуманізму, добра і милосердя по відношенню не лише до хворих, які потребують зцілення, а й до всього живого на Землі» [207, с. 35].

Отже, приклад Гіпократа як втілення гуманності, добра й милосердя цілком заслуговує на місію професійного ідеалу не тільки лікаря, але й педагога, який освітніми засобами впливає на вихованця, його психічне і більш опосередковано – соматичне здоров’я. Неосвіченість, неуцтво, не­вігластво, невихованість, неокультуреність людини, що становить собою несформованість моральних і пізнавальних норм та відповідних особистісних уявлень про себе й навколишній світ у процесі цивілізаційного розвитку дедалі виразніше виступатиме відповідником медичного визначен­ня хвороби, патології, інвалідизації.

Дослідження другої половини, особливо 90-х років нинішнього століття, зокрема й наше дослідження, дали змогу встановити достовірну кореляцію між рівнем освіченості і загальним станом здоров’я людини та її потомства, зосібна виражений взаємозв’язок між освітнім цензом матері та батька і кіль­кісними характеристиками факторів ризику захворювання дитини. Минулі XIX і XX століття дали яскраві приклади поєднання лікарського й педагогічного фаху в одній особі. Це M.I.Пирогов як всесвітньовідомий хі­рург і педагог – автор педагогічних праць, керівник Одеського, а пізніше Київського навчального округу; І.О.Сікорський – лікар-психоневролог, пси­холог і педагог, методист (автор методик навчання медичних працівників); І.П.Скворцов – гігієніст, викладач гігієни у Харківському університеті, автор педагогічних праць з проблем гігієни навчання й виховання; Януш Корчак (Г.Гольдсміт) – лікар і всесвітньо відомий педагог.

Виходячи з цього, цілком справедливою є постановка А.М.Конь­ковим питання про те, що в змісті педагогічної освіти студентів вищих педагогіч­них навчальних закладів «...практично не помічалися, а отже, в навчаль­но-виховному процесі не використовувалися приклади високих мораль­них ідеалів доброти, милосердя, самопожертви, на які багата історія роз­витку медицини» [207, с. 76].

Для заповнення цієї прогалини, а також з метою забезпечення спіль­ної методологічної основи у підготовці фахівців з людинознавчих спеціа­льностей нами був розроблений зміст курсу педагогічної психогігієни для студентів, що здобувають повну вищу відповідну психоло­гічну освіту на психологічному факультеті Київського міжрегіонального інституту удосконалення вчителів імені Бо­риса Грінченка, медико-психологічному факультеті Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця. Програмою курсу передбачалось вивчення таких основ­них питань: «Предмет і завдання педагогічної психогігієни. Історичний роз­виток психогігієнічних ідей. Роль педології у розробленні та практичному вирішенні психогігієнічних завдань. Проблеми охорони психічного здоро­в’я в діяльності Всесвітньої організації охорони здоров’я, служб охорони психічного здоров’я в Європі. Визначення та критерії психічного здоров’я, їх характеристика. Поняття про референтну й вікову психогенність. Пси­хогігієнічні критерії адаптації дітей і підлітків до умов освітнього закладу. Діалектика освітньої диференціації та інтеграції як психогігієнічний фак­тор. Роль школи у формуванні психічного здоров’я учнів. Виховання пси­хічної культури учнів».

Навчальний курс містив виконання самостійних дослідницьких робіт, спостереження над учнями з суміжними психоневрологічними захворю­ваннями, а також з вадами у психічному та фізичному розвитку. Практи­чне зіставлення психічної самоорганізації дітей і підлітків різних груп пси­хічного здоров’я дало можливість студентам-психологам і студентам-медикам засвоїти межі тієї різниці у психічних станах вихованців, яка відділяє кожну з цих груп одна від одної. Виконуючи самостійні спостере­ження й окремі види педагогічної та психологічної роботи з цими дітьми, студенти мали можливість розвинути в собі почуття емпатії, терпимості, милосердя.

Для фахового удосконалення вчителів різних спеціальностей з повною вищою педагогічною освітою на курсах Київського міжрегіонального ін­ституту удосконалення вчителів імені Бориса Грінченка протягом 1991– 1999 років вводились 8-10-годинні спецкурси з педагогічної психогігієни, які давали змогу, спираючись на базові знання загальної педагогіки, ме­тодики викладання предмета й загальної психології, розширити й погли­бити знання педагогів у цій галузі.

Наводимо приклад навчально-тематичного плану одного з таких спец­курсів.

Навчально-тематичний план

актуальних питань педагогічної психогігієни

для курсів фахового удосконалення вчителів

(перша кваліфікацій­на категорія)

 

Загальна кількість годин – 10.

З них:

– лекції – 4 год.;

– практичні заняття – 4 год.;

– підсумкова консультація – 2 год.

Лекції:

1. Збереження психічного здоров’я учнів засобами педагогічної психо­гігієни – 2 год.

2. Психогігієнічні методи та прийоми у викладанні предмету (українсь­кої мови та літератури, історії, математики) – 2 год.

Практичні заняття:

1. Методи оцінки рівня особистісної тривожності та прийоми його зни­ження у роботі з учнями – 2 год.

2. Комунікативні здібності та уміння учнів, їх розвиток і психогігієнічне значення – 2 год.

Консультація:

Особиста психогігієна вчителя – 2 год.

Результати вивчення стану навчально-виховного процесу в освітніх закладах м. Києва та Київської області, в яких працюють вчителі-студенти, психологи-студенти та вчителі-курсисти, дали змогу виявити такі основні тенденції:

– посилилась увага до питань збереження психічного здоров’я учнів і здоров’я взагалі в колективах навчально-виховних закладів, уважність

учителів і психологів до емоційного стану, первинних виявів психо-травматичних переживань дітей і підлітків:

– достовірно знизився рівень тривожності, надмірної напруженості, по­в’язаної з навчальним навантаженням, перевантаженням учнів, що зумовлювався жорсткістю професійної позиції педагогічних праців­ників;

– посилився інтерес педагогічних працівників до професійного спілку­вання, з’ясування професійних підходів до питань психофізичного здо­ров’я учнів з точки зору різних спеціалістів, зокрема психологів, ліка­рів різ­них спеціальностей (поява запитів на проведення психолого-педагогічних семінарів з даної проблематики, зростання звернень до обласної та міської психолого-медично-педагогічних консультацій, впровадження оздоровчо-педагогічної програми «Школяр» у серед­ній школі №10 м. Бровари за науковим керівництвом кандидата ме­дичних наук В.А.Шаповалової тощо).

Таким чином, процес формування психогігієнічної позиції педагога пе­редбачає загальнопедагогічне підготовлення, зміст якого складають моральні основи педагогічної професії та універсальна база людинознавчих знань, і набуття системи педагогічно-психогігієнічних знань та умінь, методоло­гічною основою яких є спільні для педагогічної та лікарської професії фа­хові ідеали (педагогів-лікарів і лікарів-педагогів як виразників ідей гуман­ності, добра й милосердя).

Психогігієнічна позиція педагога формується як системою вищої пе­дагогічної освіти, так і системою фахового удосконалення, безпосе­редньою роботою вчителя, вихователя, психолога над власним самовдо­сконаленням, яке потребує самопожертви і професійної відданості обра­ній справі, дітям та учням, які свідомо або неусвідомлювано використову­ють у своєму подальшому житті засвоєні від учителів і вихователів спосо­би психічної самоорганізації життя,

 

Висновки до лекції 4

 

Отже, основними компонентами індивідуальної психорегуляції особи­стості є закономірні вікові психорегуляційні етапи, лімінальна (порогова) динаміка індивідуального сенсу дитини, підлітка, юнака, дорослої люди­ни, розвиненість адаптивних механізмів і соціально детерміновані спосо­би психічної самоорганізації життя. Індивідуальна психорегуляція, почи­наючи з ранніх етапів онтогенезу, виступає наслідком адаптації дитини до процесуально ускладнюваних взаємин у мікросоціальному й соціаль­ному середовищі. Індивідуальна неповторність вияву психорегуляційних механізмів особистості полягає у креативному заповненні дитиною, підлі­тком вакууму значущого для себе сенсу. Етапами розвитку механізмів індивідуальної психорегуляції є наслідувально-латентний, оцінювально-відображувальний, суперечливий і стереотипізований періоди вікового ста­новлення особистості. Віковий перебіг індивідуально-суспільної процесуальності, якій притаманна ієрархічна цілісність, детермінує лімінальну (порогову) динаміку індивідуального сенсу особистості. Цілісність потреб осо­бистості є джерелом саморуху, що зумовлює вияв креативності як засобу зрівноваження вакууму бажаного продуктом утвореного.

Умови змінюваного соціального середовища зумовлюють розвиток адаптивності дітей і підлітків, яка становить собою епігенетичне утворення міри й наслідку пристосованості до них особистості. Психогігієнічну ціліс­ність розвитку адаптивності забезпечує поєднання методів синтезогенезу та сегрегаціогенезу. Створена нами методика «Самооцінка адаптив­ності», що включає в себе педагогічні, психологічні й клінічні показники, дає можливість проводити лонгітюдіальне вивчення самооцінки дітей і підлітків 11-16 років та використовувати одержані дані для розроблення й практичної реалізації системи необхідних психогігієнічних заходів. За­своєння способів психічної самоорганізації життя дітьми й підлітками від­бувається внаслідок свідомого або неусвідомлюваного сприймання об­разу вчителя, вихователя, інших значущих для особистості дитини лю­дей. Тому психогігієнічна позиція педагога має формуватися на спільній для всіх людинознавчих професій методологічній основі, об’єднуючи фа­хові ідеали педагогів і лікарів як виразників ідей гуманності, добра й ми­лосердя. Розроблені основи індивідуальної психорегуляції особистості зу­мовлюють необхідність висвітлення проблеми оптимальних критеріїв яко­сті психічного здоров’я та способів їх відстеження.

 

Лекція 5