Тема 8. Країни Азії та Африки в 1945 – на початку ХХІ ст

«Великий стрибок» - авантюристичний курс Мао Цзедуна на побудову комунізму в Китаї за дві-три п’ятирічки. Проголошений у 1958 р. Передбачав збільшення до 1962 р. виробництва сільськогосподарської продукції у 2,5 рази, а промислової – у 6,5 разів, виплавку сталі довести до 80-100 млн. т (за старим планом було 10-12 млн. т). Для здійснення цього плану по всій країні будувалися сотні тисяч кустарних доменних і мартенівських печей. Ця сталь була низької якості та непридатною для промисловості. «Великий стрибок» закінчився повним провалом. Він обійшовся китайському народові у 100 млрд. юанів. Промислове виробництво скоротилося, господарські зв’язки було порушено, в деяких регіонах країни почався голод.

Деколонізація – ліквідація колоніального панування метрополій, відновлення суверенності народів колоніальних і залежних країн як господарів власної долі та утвердження цих країн як самостійних і повноправних суб’єктів міжнародного права та міжнародних відносин. Процес деколонізації зумовили дві обставини: 1) в добу НТР колоніальна система, як така, втратила сенс, перестала бути рентабельною для метрополій; 2) розгортання національно-визвольного руху. Цей процес поділяють на три етапи: перший – 1945-1955 рр. (здобуття незалежності здебільшого країнами Азії – 11 держав, в Африці – Лівія); другий – 1955-1965 рр. (становлення незалежних країн Північної та Тропічної Африки – 37 країн, в Азії – 7 країн); третій – 1975-1990 рр. (здобуття незалежності країнами Південної Африки, деколонізація островів Тихоокеанського регіону). В другій половині 1990-х – на початку 2000-х років були ліквідовані залишки колоніалізму: Гонконг – Сянган (1997), Східний Тімор (1975, фактично – 2002).

Культурна революція – події 1966-1976 рр. в Китаї, які нічого спільного з культурою не мали. Це була цілеспрямована акція Мао Цзедуна і його прихильників, спрямована на усунення, аж до фізичного знищення, усіх критиків та опозиціонерів тоталітарного режиму в Китаї. Разом з тим це був закономірний період становлення комуністичної диктатури. В ході «культурної революції» постраждало близько 100 млн. осіб. Тільки в 17 провінціях і містах було репресовано 142 тис. працівників освіти, репресовано більше 53 тис. осіб, які працювали в сфері науки і техніки.

Модернізація – руйнування підвалин традиційної (аграрної) цивілізації. Це складний, доволі тривалий процес, що охоплює всі сфери життя суспільства. Модернізація включає в себе: урбанізацію, індустріалізацію, демократизацію політичних структур тощо. Для країн і народів Азії та арабської Африки характерною була форсована модель модернізації. Традиційне суспільство цих держав трансформувалось (у зв’язку з експансією провідних індустріальних країн) у колоніальне, і тільки внаслідок національно-визвольних революцій 1950-х – 1970-х років процеси модернізації почали розвиватися форсовано (прискорено). Існують різні варіанти такої модернізації: 1) гармонійне поєднання східних традицій і євро капіталістичних стандартів (Тайвань, Південна Корея). Традиції тут залишаються доволі сильними, але ті з них, що можуть завадити модернізації, послаблені, або видозмінені; ті, що не заважали, - збереглися; 2) країни, що успішно розвиваються за євро капіталістичною моделлю, але ще не перебудували свою традиційну внутрішню структуру. Велика частина країни та її населення вже існують у межах нової економіки, а інша залишається в рамках звичного для їхніх предків способу життя, якого зміни і нововведення лише торкнулися. Кожна з частин населення живе за своїми законами, хоча контактує одна з одною, водночас являючи собою єдиний організм.

Палестинська проблема – це проблема стосунків між арабським та єврейським населенням Палестини. Згідно з резолюцією ООН від 29 листопада 1947 р. передбачалося створення в Палестині двох держав – єврейської та арабської. Рішення ООН не визнали арабські держави. 14 травня 1948 р. було проголошено створення єврейської держави Ізраїль. Держава палестинських арабів не була створена. Регіон охопили постійні військові конфлікти (1948-1949 рр. – перша арабо-ізраїльська війна; жовтень 1956 р. – друга арабо-ізраїльська війна; червень 1967 р. – третя арабо-ізраїльська війна; жовтень 1973 р. – четверта арабо-ізраїльська війна). Міжетнічні збройні конфлікти призвели до масової втечі арабів з Палестини (близько 900 тис. чол.). У 1964 р. виникла Організація визволення Палестини на чолі з Ясиром Арафатом. У 1993 р. досягнуто домовленості про створення палестинської автономії в межах Ізраїлю. Арабо-ізраїльське порозуміння викликало спротив як серед радикалів з арабського світу, так і з боку ізраїльських екстремістів. У 2003 р. сторони досягли домовленостей про врегулювання відносин під назвою «Дорожня карта». Ізраїль погодився вивести свої війська з окупованих ним територій, а палестинці – власними силами припинити діяльність терористичних організацій. У майбутньому Ізраїль і Палестина мусять визнати один одного як незалежні держави і встановити кордони між собою. Проте, і в даний час палестинська проблема остаточно не вирішена.

Рух неприєднання – міжнародне об'єднання країн світу, які визнають неприєднання до військових блоків великих держав одним з основних принципів своєї зовнішньої політики.

«Червоні кхмери» – маоїсько-націоналістичний

партизанський комуністичний рух у Камбоджі, що захопив та утримував владу у країні в 1975-1979 рр. Звинувачується трибуналом ООН в практиці терору та геноциду проти мирного населення. Створений у 1968 р. Чисельність — близько 30 тисяч осіб. Широка соціальна база у цього руху з'явилась після вторгнення в 1970 р. американців (для удару в тил військам Хо Ши Міна), які знищили не менше 100 тис. мирних жителів. Рух в значній мірі поповнювався дітьми у віці 12-15 років, які втратили батьків і ненавиділи мешканців міст як «пособників американців». У 1975 р. партизани захопили столицю країни — м.Пномпень і встановили диктаторський режим. Камбоджа (перейменована у «Демократичну Кампучію») була майже повністю ізольована від зовнішнього світу, контакти підтримувались тільки з Китаєм та Югославією. Навіть імена та портрети керівників країни (Пол Пот, Ієнг Сарі) тримались в таємниці від населення. У результаті безграмотної економічної політики країна опинилась у занепаді.

Шлях соціалістичної орієнтації – один із варіантів подальшого розвитку країн, які звільнилися від колоніалізму. Для цього шляху характерні: панівне становище державного сектору, централізоване регулювання економіки, впровадження колективних принципів організації праці, обмеження громадянських свобод, орієнтація в зовнішній політиці на СРСР. Цим шляхом свого часу йшли Єгипет, Алжир, Сирія, Гвінея-Бісау, Конго, Ефіопія, Мозамбік, Ангола та інші країни. Однак наприкінці 1980-х рр. ці країни опинилися в глибокій кризі. На рубежі 1980-1990-х рр. вони вступили на шлях економічної та політичної лібералізації, відмовилися від соціалістичних принципів.

Японське «економічне диво» – багаторічне стійке та стрімке зростання японської економіки. Передумовами такого зростання були: закупівля ліцензій, патентів, використання нових технологій; реформа податкової системи, запропонована американцем Доджем; відсутність значних військових витрат; відносна дешевизна японської робочої сили; кредити США, великі замовлення під час воєн США в Кореї та В'єтнамі; зниження цін на світових ринках на сировину і паливо та ін. «Економічне диво» було ретельно розроблене. У 1955 р. був прийнятий 5-річний «план економічної незалежності», а через два роки С.Окіта – творець японських реформ – очолив роботу над новим довгостроковим планом економічного розвитку. «Економічне диво» базувалося на використанні досягнень електроніки в економіці, автоматизації праці, створенні і використанні принципово нових матеріалів, форсованому розвитку фундаментальних і прикладних наук. Японське «економічне диво» зробили можливим самі японці. Дисциплінованість, працьовитість і ретельність в усіх сферах трудової діяльності завжди були найважливішими рисами японського національного характеру. Протягом повоєнних років японські трудящі працювали значно більше й інтенсивніше, ніж робітники в інших країнах світу, і за досить скромну винагороду. Наслідками «економічного дива» було те, що Японія на кінець 1960-х рр. змогла посісти друге місце в західному світі за обсягом промислового виробництва, а на початку 1970-х рр. і за обсягом ВНП. Протягом 1950-1973 рр. темпи зростання японської економіки були найвищими в світі і становили 11% за рік.