2017-11-01
358
Тестування, робота з поняттями, бесіда.
Основні терміни: Центральна Рада, автономіст, Універсал, Генеральний Секретаріат, УНР, ЗУНР, Ультиматум, Народний Секретаріат, Українська держава, Директорія, Трудовий Конгрес.
Вивчення нового матеріалу.
План.
1. Прояви кризи в Росії в умовах війни.
2. Початок Української революції. Утворення Української Центральної Ради.
3. Прийняття I і IIУніверсалів Центральної Ради.
4. Проголошення Української Народної Республіки.
5. Ультиматум Рад наркому Росії Українській Центральній Раді.
6. Війна Радянської Росії з УНР.
7. Україна і Брестський мир.
8. Гетьманський переворот.
9. Внутрішня і зовнішня політика П.Скоропадського.
10. Боротьба проти Гетьманату.
11. Утворення Директорії і повалення Гетьманату.
12. Наступ Червоної армії. Отаманщина.
13. Бойові дії Директорії в 1919 році. Поразка Директорії.
14. Утворення Західно-Української Народної Республіки.
15. Українсько-польська війна.
16. Причини поразки визвольних змагань в Україні.
17. Культура України в 1919-1920 роках.
1. Війна підірвала продуктивні сили Російської імперії, що не могли зупинити ні пропаганда, ні воєнно-промислові комітети (об’єднували 1200 підприємств), ні Союз земств і міст (об’єднання місцевих організацій в ім’я перемоги). Видобуток вугілля в 1916 році зріс лише на 10%, видобуток залізної руди впав на 20%. Протягом 1914-1916 років в Україні закрилось 1400 підприємств. Валовий збір зерна впав на 200 мільйонів пудів. Причина цього становища і в тому, що кожний другий чоловік був мобілізований на війну. Зростала продовольча криза, при цьому реальна зарплата зменшувалась.
Зростала кількість страйків. В 1915 році страйкували 50 тисяч робітників України, а в 1916 році – 200 тисяч. З 1914 до 1916 року відбулось 200 селянських виступів. Найбільш гучним був виступ селян волосного центру Нижня Сироватка, Сумського повіту, Харківської губернії, в якому прийняло участь 3 тисячі селян. Подібні настрої були також серед інтелігенції і молоді.
В серпні 1915 року Микола ІІ оголосив себе головнокомандуючим, тому наступні поразки пов’язувались з ним. Часто мінялись уряди. Так, за два роки війни змінилось чотири керівники уряду, шість міністрів внутрішніх справ, чотири військових міністри. Зростав вплив на царську сім’ю Григорія Распутіна. Восени 1916 року Микола ІІ почав схилятись до сепаратного миру з Німеччиною. Але в листопаді 1916 року лідер партії кадетів Мілюков на засіданні Державної Думи сказав: “Що це – дурість чи зрада”. Цими діями царська сім’я була дискредитована. Росія ішла до революції.
2. 25-27 лютого 1917 року в Петрограді відбулась буржуазно-демократична революція, в результаті якої було повалено царське самодержавство (цар Микола ІІ зрікся престолу), проголошені політичні права і свободи, сформовано при сприянні Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів Тимчасовий уряд (його очолив князь Львов). Але при цьому не вирішувалось питання виходу Росії з війни, не вирішувалось національне питання, не вирішувалось земельне питання, передача влади Петроградською Радою робітничих і солдатських депутатів Тимчасовому уряду породила двовладдя, яке тривало до липня 1917 року.
Українська Центральна Рада. Процес українського національного відродження очолила УЦР, створена 3-4 березня 1917 року у Києві партіями українського спрямування (УСДРП, УПСР, УПСФ та іншими). Центральну Раду очолив Михайло Грушевський (М.Грушевський (1866-1934 рр.) – український історик, політичний діяч. Закінчив Київський університет. Автор 2 тисяч друкованих праць. В роки Української революції признаний її діяч. Він автор Конституції УНР і перший Президент УНР, обраний Центральною Радою 29 квітня 1918 року. За поглядами – автономіст (прихильник автономії в складі Росії). Через незгоди в уряді Директорії на початку 1919 року емігрує за кордон. Після громадянської війни повертається в Україну. Працює в Академії наук УСРР. Помер в Кисловодську. Після перевезення в Київ похований на Байковому кладовищі). Програма Центральної Ради передбачала автономію в складі Росії а в майбутньому –незалежність України, тому це була національна революція.
Наростання соціального і національного руху. Формування військових з’єднань. Всеукраїнський національний конгрес. Революційні події в Україні весною 1917 року перебували під впливом різних політичних сил, як загальноросійських, так і українських національних. Тому умовно можна сказати, що в Україні було трьохвладдя: влада Тимчасового уряду в лиці губернських комісарів і загальноросійських буржуазних партій, Рад робітничих і солдатських депутатів (перші ради виникли в березні 1917 року в Харкові, Кременчуці, Полтаві та ін. містах), Центральної Ради в лиці українських політичних партій. Зокрема у квітні 1917 року була заснована ще одна українська партія (УПСР). Українські національні партії організували 19 березня в Києві велику маніфестацію на підтримку автономії України, в якій взяло участь біля 100 тисяч чоловік. Водночас ішов процес формування військових з’єднань. Якщо на сході України більшовики формували червоногвардійські загони, то українські політичні сили здійснювали українізацію війська. Перший Український полк ім.. Богдана Хмельницького під командуванням Ю.Капкана був сформований 17 травня 1917 року.
З 6 по 7 квітня 1917 року в Києві працював перший Український національний конгрес. Учасниками конгресу було 900 чоловік з різних регіонів, як України, так і від громадських організацій Кубані, Холмщини, Москви, Зеленого клину і т.п. Результатом роботи конгресу стало схвалення вимог автономії України та вибори нового складу ЦР та його голови. Ним знову став М.Грушевський
3. У травні 1917 року відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який поставив вимогу перед ЦР щодо здобуття автономії України. На ньому було створено Генеральний військовий комітет для організації українського війська. В кінці травня делегація ЦР на чолі з В.Винниченком відбула до Петрограда за офіційним визнанням автономії України, але отримала відмову. 5 червня 1917 року відбувся ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд, який підтвердив необхідність створення української армії (хоч проти цього виступали деякі соціал-демократи, зокрема В.Винниченко, який говорив: “Не свої армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій”). Також цей з’їзд наполіг прийняти самочинно, без дозволу Тимчасового уряду, рішення про автономію України. 10 червня 1917 року В.Винниченко проголосив І Універсал (урочисте звернення), яким Україна оголошувалась автономією.
Генеральний секретаріат-уряд України. Після прийняття І Універсалу постала необхідність мати виконавчий орган влади. Ним став Генеральний секретаріат, утворений 15 червня 1917 року. Його очолив В.Винниченко. Також до уряду ввійшли: С.Єфремов, С.Петлюра, Б.Мартос, І.Тешенко та інші. Як крайовий орган влади Генеральний секретаріат проводив нерішучу внутрішню політику. Не вирішувались питання націоналізації банків і промисловості, не створювалась ефективна система управління на місцях, не проводилась аграрна реформа, не створювались ефективні збройні сили, час втрачався у безкінечних чварах.
ІІ Універсал Центральної Ради. Після прийняття І Універсалу і невдалого наступу на Південно-_Західному фронті делегація Тимчасового уряду в складі О.Керченського, М.Терещенка та І.Церетелі прибула до Києва на переговори з Центральною Радою. Результатом переговорів став ІІ Універсал ЦР, який був компромісом цих переговорів і поступкою Тимчасовому уряду. За ним ЦР робила наступні поступки: вводила в ЦР представників російської та інших націй, українізація армії відбувалась під контролем російських чиновників, відмовлялась від само проголошення автономії до рішення Всеросійських Установчих зборів. Єдине, на що пішла делегація Росії, то це визнання Генерального секретаріату, як крайового органу влади, що було конкретизовано 4 серпня “Тимчасовою інструкцією Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні” за якою повноваження цього органу поширювалось лише на 5 губерній. Ці рішення були одним з чинників, який привів до липневої кризи Тимчасового уряду в Петрограді і повстання самостійників під керівництвом М.Шаповала, Л.Гана, І.Луценка, В.Отамановського. В Петрограді двовладдя закінчилось після розстрілу Тимчасовим урядом демонстрації 4 серпня 1917 року, а в Києві ЦР посприяла придушенню повстання самостійників, які вимагали відмовитись від принизливих угод з Росією. Після цих подій в Україні посилилось міжнаціональне протистояння. Посилилась шовіністична реакція. Почали відроджуватись чорносотенні організації. Одна з них “Союз малороссов ім..Гоголя” проголосила своєю метою “боротьбу за Росію проти України”. Український полк ім.. Богдана Хмельницького, який дислокувався у Києві, був відправлений на фронт. При цьому його супроводжували російські загони донських козаків, які обстріляли вагони богданівців з криками “Ми вам покажемо автономію, хохляцькі морди”.
Висновок. І все ж, з прийняттям УЦР акту конституційного значення – І Універсалу, утверджувалось право українського народу на створення власної державності.
4. 25 жовтня (7 листопада) 1917 року в Петрограді відбувся більшовицький переворот. До влади прийшла партія більшовиків (РСДРП), очолювана В.Леніним, яка утворила уряд під назвою Рада Народних Комісарів. Та невдалою виявилася спроба більшовиків захопити владу в Києві. Контроль над більшою частиною України взяла на себе Українська Центральна Рада, яка 7 листопада 1917 року прийняла ІІІ Універсал, яким проголошувалась Українська Народна Республіка у федеративному союзі з Росією. В цьому Універсалі була вміщена соціально-економічна, політична і національна програма. Соціально-економічна програма передбачала: в аграрному секторі землю передати тим, хто її обробляє, в промисловості вводився державний контроль за виробництвом і розподілом продукції, 8-годинний робочий день; в національній політиці передбачалось прийняти закон про національно-персональну автономію для національних меншин; політична програма передбачала будівництво федерації з демократичною Росією. Але ця програма майже не виконувалась, більше того, більшовицька Росія не сприймала Центральну Раду, а прагнула встановити більшовицький уряд і в Україні.
5. На протязі листопада 1917 року робилися різні спроби захопити владу в Україні більшовиками. Одна з таких спроб була здійснена на початку грудня. Але перша сердюцька дивізія роззброїла більшовицькі загони у Києві і відправила їх до Росії. 4 грудня 1917 року у Києві відбувся І-ий Всеукраїнський з’їзд Рад при присутності 2 тисяч делегатів. Він зірвав спробу невеликої групки більшовиків проголосити більшовицьку владу. Цей з’їзд підтримав Центральну Раду.
Наростання протиріч між УЦР і Рад наркомом Росії привело до прийняття РНК 4 грудня 1917 року “Ультиматуму до Центральної Ради”, де більшовицький уряд Росії нібито визнавав УНР, але без Центральної Ради. Ультиматум вимагав припинити роззброєння більшовицьких загонів в Україні, допомагати в боротьбі більшовиків з Каледіним на Дону. Невиконання ультиматуму вело до оголошення стану війни через два дні. 8 грудня 1917 року російські загони ударом від Бєлгорода оволоділи Харковом, де утворили штаб по боротьбі з контрреволюцією в Україні, який очолив Антонов-Овсієнко. 9 грудня 1917 року в Харкові розпочав роботу з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів, який безпідставно оголосив себе всеукраїнським, так як по суті не презентував Центральну і Правобережну Україну. 12 грудня 1917 року він проголосив Україну Республікою Рад робітничих і солдатських депутатів. Одночасно було створено ЦВК на чолі з соціал-демократом Є.Медведєвим і уряд – Народний Секретаріат, до якого ввійшли Ф. (Артем) Сергєєв, Євгенія Бош, М.Скрипник та інші. Створення цього уряду усувало необхідність Росії самій вести війну проти УНР а лише допомагати новоствореному урядові. Проголошення УСРР у Харкові було початком громадянської війни в Україні. Без підтримки Росії цей уряд і ця республіка існувати не могли.
6. Захоплення Харкова дало можливість арміям більшовицької Росії здійснити наступ на Київ. Він здійснювався з трьох напрямків: від Гомеля на Чернігів наступала військова група під командуванням Берзіна, з Брянська на Чернігів наступала група Знаменського, а з Харкова, через Полтаву – група П.Єгорова і Муравйова. На протязі грудня 1917 – січня 1918 року більшовики захопили Катеринослав, Миколаїв, Херсон. Спільно з російськими більшовицькими загонами наступали українські загони під командуванням Ю.Коцюбинського і В.Примакова. Ці дії більшовиків примусили Центральну Раду відмовитись від автономістських ілюзій про братерське, спільне життя в федеративній Росії. 22 (9) січня 1918 року ЦР затверджує ІV Універсал, яким Україна оголошується самостійною країною. Одночасно київські більшовики 16 січня (за новим стилем)1918 року розпочали збройне повстання, центром якого став завод “Арсенал”. П’ять діб ішли бої між українськими військами і загонами робітників цього заводу. В них загинуло біля 300 робітників. Тим часом більшовицькі загони, що йшли на Київ, об’єдналися в місті Бахмач і під командуванням Муравйова спільно рушили на Київ.
Битва під Крутами. Захищаючи столицю С.Петлюра, як секретар з військових справ, вирішив затримати наступ М.Муравйова біля станції Крути. Серед інших він надіслав туди курінь, сформований з студентів Українського народного університету та учнів старших класів Кирило-Мефодіївської гімназії. Бій відбувся 29 січня 1918 року. Після бою невеликий загін студентів у сутінках відірвався від своїх, потрапив у полон і був розстріляний. Всього в бою 2 тисячам противника протистояло 500 чоловік, з яких 300 були студенти і учні. Після цих подій стало неможливим захищати Київ. Тому Центральна Рада евакуюїться до Житомира, а на початку лютого більшовики входять до Києва і піддають розправі жителів міста. Одним з організаторів і учасником битви під Крутами був уродженець Лохвицького повіту Полтавщини Юрій Гончаренко.
Висновок. На протязі осені 1917- початку 1918 року відбулась еволюція українського мислення від автономістських настроїв через проголошення УНР як автономії у складі Росії до незалежницьких, що відбилось у змісті ІV Універсалу. Прикладом для нащадків є мужня боротьба за незалежну Україну студентів-героїв Крут.
7. З листопада 1917 року у Брест-Литовську, в штабі німецьких військ ішли переговори про укладення мирного договору між Росією та країнами Четвертного союзу. Росія всіляко відтягувала підписання невигідного для себе договору. УНР після проголошення самостійності стала суб’єктом міжнародного права і на запрошення країн Четвертного союзу, попри заперечення більшовицької Росії, приєдналась до переговорного процесу. Приєднання України до переговорів було вигідним перш за все Німеччині, яка мала тяжкий економічний стан і потерпала від нестачі продовольства. Адже в цій країні добова норма робітника становила 285 грамів хліба, 300 грамів картоплі, 28 грамів м’яса. М’ясо, масло замінялись капустою, бруквою, а цукор-сахарином. 9 лютого (27 січня) 1918 року вперше в історії Першої світової війни укладається сепаратний мирний договір між УНР і країнами Четвертного союзу. За ним кордони між УНР та Австро-Угорщиною встановлювались по довоєнних кордонах (Галичина, Буковина і Закарпаття залишались в складі Австро-Угорщини), УНР зобов’язувалась поставити Німеччині значну кількість зерна, круп, м’яса (Слід відмітити, що продукти вивозились з України не безкоштовно. Так за травень-листопад 1918 року до Німеччини та Австро-Угорщини від’їхало 37 тисяч вагонів, а в Україну – 26 тисяч вагонів з німецькими товарами). Четвертний союз зобов’язався допомогти УНР в боротьбі з російським більшовицькими загонами.
Наслідком договору став спільний наступ в Україні українських та союзницьких військ 18 лютого 1918 року. Більшовицький радянський уряд України стримував на протязі місяця цей наступ, відступаючи в сторону кордону Російської Федерації. 3 березня 1918 року Росія підписала з Четвертним союзом свій Брестський мир, за яким, зокрема визнавала самостійність УНР. 22 березня Центральна Рада повернулась до Києва. Українські союзники поставили свої гарнізони, поділивши Україну на контрольовані території. Австро-Угорщина зайняла південно-західну частину Волині, Подільську, Херсонську і Катеринославську губернії; Німеччина – всі інші. Визнаючи суверенність УНР союзники насправді втручались і внутрішню діяльність Центральної Ради, яка і сама не мала сильної влади в Україні. За березень-квітень 1918 року ЦР прийняла ряд постанов, які і нині протирічиво сприймаються в суспільстві. Це постанови: про поділ УНР на 32 землі; про заміну підписів і вивісок з російської мови на українську; про засвоєння держслужбовцями української мови; про демонтаж пам’ятників Катерині ІІ та інших російських високо посадовців; заборона виплати грошових переказів з Росії і т. п. При цьому кардинальні рішення соціально-економічного характеру не приймалися що знижувало довіру до своєї влади. Але все ж Центральна Рада 28 квітня прийняла Конституцію УНР і вибрала першого Президента країни. Ним став М. Грушевський.
8. Частина українських заможних селян були незадоволені лівою фразеологією лідерів ЦР. Вони боялись втрати приватної власності на землю. Ці люди, ще в 1917 році створили на Полтавщині Українську демократично-хліборобську партію. Порядку і захисту власності вимагали поміщики та буржуазія. Союзники також хотіли, щоб в Україні була сильна влада. В ніч на 29 квітня 1918 року в Києві відбувся гетьманський переворот. Центральна Рада при допомозі німців була розпущена. До влади прийшов Павло Скоропадський. П.Скоропадський (1873-1945 рр.) з дитинства виховувався в пошані до української старовини. Закінчив Пажеський корпус, став ад’ютантом Миколи ІІ. Під час війни командував дивізією і корпусом. Улітку 1917 року українізував 40-тисячний Перший корпус. Напередодні перевороту очолив об’єднання “Українська народна громада”, яке пропагувало сильну владу. Політичні симпатії пояснювались походженням: його родичем був український гетьман Іван Скоропадський, який в свій час вірно служив російському цареві Петру І. Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України, а Україна стала називатися “Українська держава”.
Причинами гетьманського перевороту були: втрата Центральною Радою авторитету серед робітників і селян; невдоволення власників заводів, земель декларованою ЦР соціалістичною орієнтацією, її неспроможністю навести порядок; невдоволення німецькою адміністрацією безсиллям ЦР по виконанню умов Брестського миру.
9. Новосформований уряд Рада Міністрів (очолив полтавський поміщик Федір Лизогуб) в основному складався з представників загальноросійських партій. Внутрішня політика П.Скоропадського залежала від окупаційних властей і українських землевласників. Тому нова влада почала повертати поміщикам землі і маєтки, фабрикантам заводи, які в них забрали під час тимчасового перебування більшовиків при владі. При цьому посилювалась дисципліна на виробництві, проводились локаути (звільнення з роботи), заборонялись страйки. До успіхів нової влади можна віднести: створення дієвої адміністрації (на роботу були повернуті царські чиновники), створення боєздатних військових формувань і флоту (підрозділи гайдамаків і Чорноморський флот), створення Державної варти (прикордонники, митниця), досягнення в галузі освіти і науки (відкриття українських гімназій, Академії Наук України), досягнення в міжнародних відносинах (Україну визнало 30 країн). Але П.Скоропадський допустив фатальні політичні прорахунки: в своїй діяльності він залежав від німців; підтримка ним землевласників і каральні експедиції проти селян; надання притулку російській царській верхівці, російським офіцерам, що викликало невдоволення національної опозиції.
10. Репресивні дії П.Скоропадського викликали розгортання робітничого, селянського та національного руху. З весни 1918 року прокотилась хвиля робітничих страйків. Лише в середині липня 1918 року страйкувало 200 тисяч залізничників. Уміло направляли боротьбу селян України проти гетьмана і німців російські більшовики через Закордонне бюро ЦК КП(б)У-створене з малоросів маріонеток 5-12 липня 1917 року. Так, член ЦК КП(б)У Микола Скрипник послав з російського міста Бєлгород в Україну біля 1 тисячі агентів. До осені 1918 року в основному на Півдні України діяло 200 більшовицьких груп. Влітку 1918 року повстали селяни Звенигородського і Таращанського повітів Київщини під керівництвом Миколи Щорса (більшовика) і Василя Боженка. Кількість повсталих нараховувалась 40 тисяч бійців. Борючись з карателями, вони перейшли до партизанської боротьби і згодом відійшли в нейтральну зону на кордоні з Росією, де почали формувати повстанські дивізії. На Катеринославщині повстання селян очолив анархіст Нестор Махно, який в ніч на 16 жовтня зі своїми загонами захопив Гуляй Поле, яке зробив центром першої в світі анархістської республіки. Представники колишньої Центральної Ради також утворили опозиційний до влади Український Національний Союз з метою повалення Гетьманату.
Тим часом, в зв’язку з наближенням поразки країн Четвертного союзу у війні з Антантою П.Скоропадський відчував незахищеність своєї влади, часом зневірювався у своєму народові. В 1925 році він напише: “Сім років тому в народі сплили дикі, антидержавні, негативні інстинкти, у бруді топилося все позитивне, але не можна нехтувати своїм народом, треба ростити українських патріотів. Доки не поборять українці в собі руйнівних почуттів, не буде ні добра, ні спокою, ні ладу в нашій нещасній Батьківщині”.
Попри цих слів щодо українського патріотизму, він, на початку листопада 1918 року, під час зустрічі з лідером білогвардійців на півдні Росії отаманом Красновим домовився про спільні дії проти більшовиків та про відмову від самостійності України і входження її в білогвардійську Росію як автономію.
Висновок. Таким чином поразка і розпуск Центральної Ради а пізніше проголошення Української держави є етапами становлення державності в нашій країні, а також служить певним історичним уроком для майбутніх поколінь українців
11. 14 листопада 1918 року УНС утворив Директорію у складі 5 чоловік, лідерів українських національних партій, з метою організації повстання проти П.Скоропадського. Її очолив В.Винниченко. С.Петлюра організував виступ проти гетьманату підрозділу Українських січових стрільців, дислокованих в Білій Церкві під командуванням Є.Коновальця. Вони розгромили біля села Мотовилівка підрозділ сердюцької дивізії та російських офіцерів. На сторону Директорії перейшли сірожупанна дивізія в Чернігові та Запорізька дивізія отамана П. Болбачана, яка захопила Харків і Полтаву. 14 грудня 1918 року П.Скоропадський зрікся влади і таким чином в Києві встановилась влада Директорії. Вона відновила УНР. Її уряд очолив В.Чеховський, прихильник замирення з Радянською Росією, яка в цей час розгорнула наступ на сході. Функції парламенту виконував Трудовий Конгрес, куди могли бути вибрані робітники, селяни і трудова інтелігенція. Було прийнято закон про передачу землі селянам без викупу. Правда цей закон не встигли реалізувати. Важливою дією Директорії є прийняття Акту Соборності України, який був проголошений 22 січня 1919 року на Софіївській площі Києва. Ще восени 1918 року розпочались переговори між ЗУНР та УНР про об’єднання в єдину українську державу. 3 січня 1919 року в Станіславі було урочисто оголошено це рішення. Події 22 січня були кульмінацією цих подій.
12. 11 листопада 1918 року в Німеччині відбулась революція, а вже 13 листопада цього ж року Росія анулювала Брестський мир і розпочала військові дії проти УНР силами сформованих в нейтральній зоні так званих українських дивізій під командуванням М.Щорса та В.Боженка. Одночасно 16 листопада 1918 року флот Антанти ввійшов в Чорне море і до кінця грудня висадив 60-тисячний десант в південних містах України. Українські війська змушені були без бою відступити. Переговори ЦР з Антантою не дали результатів, тому що головна ставка робилась на єдину Росію і її білогвардійських лідерів Колчака та Денікіна, які в свою чергу не сприймали існування незалежної України. Та головна загроза ішла зі сходу. УНР мала на час приходу до влади 100-тисячне військо, яке за півтора місяці скоротилося до 20 тисяч бійців. До цього добавилось особисте суперництво В.Винниченка та С.Петлюри. Небезпечним явищем в армії була отаманщина (анархія і сваволя отаманів) (в той час як у Червоній Армії відновилось єдиноначалля і військова дисципліна). Також під впливом невирішеності питань землі (в Росії більшовики уже її роздавали), розростався процес “більшовизації” українського війська. На сторону російських більшовиків перейшли отамани Зелений (Терпило), М.Григорєв, Ю.Тютюнник та інші (до речі М.Григорєв за здобуття для більшовиків Одеси отримає від Москви орден Бойового Червоного Прапора, а згодом, за участь у повстанні уже проти більшовиків, за підмовою Москви буде вбитий, на той час ще союзником червоних Нестором Махно). Вірними Директорії залишалась лише Запорізька дивізія та Українські січові стрільці. На ноту протесту проти дій Росії нарком закордонних справ Г.Чичерін відповів, що бойові дії ведуть не російські війська а збройні сили УСРР. Тому 16 січня 1919 року Директорія змушена була оголосити війну Росії. Це була друга війна з Радянською Росією. Так званий Український фронт в кількості 11 тисяч бійців наступав з трьох напрямків: на Полтаву, Катеринослав і Донбас. Їм допомагали загони Директорії, що переходили на їхню сторону. По ходу чинилися єврейські погроми непідконтрольними С.Петлюрі отаманами. 5 лютого 1919 року перша повстанська дивізія під командуванням М.Щорса ввійшла в Київ. Директорія змушена була відступити до Вінниці. Тим часом делегація Директорії продовжувала вести переговори з Антантою, яка в ультимативній формі примушувала підкоритись білогвардійському уряду Денікіна, який в цей час наступав на Москву і Київ з Півдня. В зв’язку з цим відбувся розкол Директорії, внаслідок якого В.Винниченко емігрував за кордон а боротьбу очолив Головний Отаман Симон Петлюра (уродженець Полтави). Під тиском Червоної Армії він залишив Вінницю і перебрався до Жмеринки.
13. Скориставшись прорахунками більшовиків генерал А.Денікін, який очолював білий рух (антипод червоному рухові) розгорнув влітку 1919 року наступ на Москву та Київ відрізавши таким чином Південну групу Червоної Армії на Україні під командуванням Й.Якіра. Останні змушені були пробиватись з боями з оточення. А.Денікін не бачив самостійної України. Ключовим було питання повалити владу більшовиків і відновити єдину і неділиму Росію. Тому на захопленій Лівобережній частині України відновлювалось поміщицьке землеволодіння, губернський устрій на чолі з генерал-губернаторами, боролися з усякими проявами українського національного життя (навіть були познімані портрети Т.Шевченка і заборонено видання книг “малоросійською мовою”). На території, захопленій денікінцями розгортався анти білогвардійський рух, який вели різні сили. На осінь 1919 року в їх рядах нараховувалось біля 100 тисяч бійців. Вони навіть брали великі міста (зокрема 2 рази Полтаву). В селі Баштанка (Миколаївщина) існувала так звана Баштанська республіка, яка мала біля 20 тисяч бійців. Найбільші успіхи мав Нестор Махно, який примінив нову тактику партизанської війни (тачанки з кулеметами і блискавичні переходи). С.Петлюра надав допомогу Н.Махно зброєю і продовольством. На осінь 1919 року Н.Махно контролював майже весь Південь України, захопивши в тому числі Катеринослав, який тримав до грудня.
В червні 1919 року Директорія на чолі з С.Петлюрою переїздить до Кам’янця-Подільського, куди в цей час відступила з Західної України Українська Галицька армія. В середині 1919 року вони спільно здійснюють наступ: С.Петлюра на Умань проти денікінців, УГА на Київ проти Червоної Армії. УГА навіть 30 серпня, на короткий час, захоплює Київ, але згодом передає його денікінцям. Тим часом Червона Армія біля Кром і станції Косторна повністю розбила Добровольчу армію Денікіна і відновила наступ, в тому числі і на Україну. 7 лютого 1920 року кавалеристи Г.Котовського захопили Одесу. Українське військо С.Петлюри деморалізоване здачею УГА Києва денікінцям, відступило у так званий “трикутник смерті”(восени 1919 року була велика смертність у війську С.Петлюри від тифу, трикутник, тому що українці в районі Кам’янець-Подільського були оточені трьома арміями: радянською, денікінською і польською. В листопаді 1919 року Кам’янець окуповують польські війська, в зв’язку з чим армія УНР переходить до партизанської боротьби, сподіваючись на всеукраїнське повстання проти російських радянських військ. 24 грудня 1919 року Директорія розформовується, а С.Петлюра виїздить до Варшави, де стає першим президентом УНР в екзилі (вигнанні). Убитий в Парижі в 1925 році представником російських радянських спецслужб Шварцбергером нібито за єврейські погроми в Україні. Убивця оправданий судом.
Висновок. Події 1918-1919 років в Україні показали волелюбність нашого народу і водночас роз’єднаність, яка стала основною причиною втрати української незалежності.
14. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії, в зв’язку з поразкою в Першій світовій війні країн Четвертного союзу, посилився національно-визвольний рух в Західній Україні, зокрема в Східній Галичині. У жовтні 1918 року представники українських партій цього регіону обрали Національну Раду – вищий орган влади майбутньої держави. В зв’язку з зазіханням Польщі, яка в цей час також відроджувалась як держава, на землі Західної України, в ніч на 1 листопада 1918 року підрозділи УСС (січових стрільців) на чолі з Дмитром Вітовським захопили Львів та підняли синьо-жовтий прапор над ратушею міста. Згодом вони взяли під свій контроль всю Східну Галичину. Ця поспішність була викликана тим, що напередодні, у Кракові, була створена ліквідаційна комісія з правом передати Польщі українські землі. 13 листопада 1918 року була проголошена ЗУНР. Її Президентом став Євген Петрушкевич, а керівником уряду Державного Секретаріату (утвореного 11 листопада) – Кость Левицький. Новоутворена держава встановила державну монополію на продаж продуктів харчування ввела тверду грошову одиницю гривню, затвердила державність української мови та розпочала ліквідацію поміщицького (перш за все польського) землеволодіння. При цьому влада не поспішала передавати землю селянам. Також була утворена Українська Галицька Армія.
Також національно-визвольні рухи відбулись і в інших регіонах Західної України. Зокрема частина населення Північної Буковини мали тяжіння до України, зокрема до ЗУНР. 3 листопада 1918 року в Чернівцях відбулось 40-тисячне Буковинське народне віче, яке проголосило курс на воз’єднання з ЗУНР. Але королівський уряд Румунії послав війська, які захопили територію всієї Буковини, яка до цього належала Австро-Угорщині. В січні 1918 року румунські війська захопили Бессарабію. 28 січня 1919 року у відповідь на це розпочалось Хотинське повстання і утворена Хотинська Директорія, яка взяла під свій контроль 100 населених пунктів. Під ударами румунської регулярної армії повстанці відступили на територію Поділля. В боях загинуло 15 тисяч селян. В Закарпатті ситуація була складною. Її спочатку поділили між собою Румунія і новоутворена Чехо-Словаччина. У березні 1919 року в Угорщині, за зразком Росії встановилась влада Рад. В Закарпатті в цей час формується Русинська Червона гвардія, яка орієнтується на більшовицьку Росію і отримує від Радянської Угорщини автономію в складі цієї країни. Після 40 днів існування влади Рад в Угорщині, вона терпить поразку, після чого за проханням Народних українофільських рад в Хусті, Ужгороді ці території, під назвою Підкарпатська Русь входять до Чехо-Словаччини не отримавши статусу автономії.
15. Зазіхання Польщі на Східну Галичину привели до українсько-польської війни, яка відбулась в три етапи і закінчилась поразкою українців: Перший етап: листопад 1918 – червень 1919 року. Уже 21 листопада 1918 року українське військо припинило вуличні бої у Львові, залишивши місто польським “соколятам” (так називали себе поляки, жителі Львова, які воювали з українцями). В грудні 1918 року Директорія з Києва прислала головнокомандуючим УГА М. Омеляновича-Павленка. Він наростив кількість бійців УГА з 60 до 125 тисяч бійців, і здійснив ряд спроб відвоювати Львів. Занепокоєна Антанта прислала свого посланця генерала Бартелемі, щоб припинити конфлікт, встановити кордон за яким третя частина зі Львовом залишалась полякам. За ці поступки обіцялось визнання ЗУНР як країни. Українська сторона цих умов не прийняла, тому війна продовжилася. В квітні 1919 року до Польщі прибула 80-тисячна армія під командуванням генерала Ю.Галлера, мобілізована Антантою з поляків у Франції. УГА під її ударами змушена була відступити до Тернопільщини. Другий етап
: 8 – 28 червня 1919 року. В цей час новим командиром УГА було призначено генерала О.Грекова. В середині червня галицька армія організувала наступ відчаю в районі міста Чортков (звідси Чортковська офензива (наступ). Польська армія відступила, але вже 25 червня перейшла в контрнаступ. Антанта дала згоду Польщі на окупацію всієї Східної Галичини до річки Збруч. Третій етап: кінець червня – середина липня 1919року. На початку липня 1919 року Є. Петрушкевич призначив головнокомандуючим УГА генерала М.Тарнавського. 16-17 липня під його керівництвом УГА перейшла річку Збруч і об’єдналася з армією УНР. Центром спільного супротиву польській, денікінській та радянській армії став Кам’янець-Подільський.
16. Причинами поразки українських визвольних змагань в 1918- 1921 роках були: розкол українського суспільства (російське, або частина російськомовного населення не ототожнювали себе з українською державою і відповідно боролося проти УНР чи ЗУНР в рядах білогвардійців, Червоної Армії чи в рядах анархістських загонів); відсутність політичного досвіду в лідерів визвольних змагань; утопізм економічного законодавства, яке в умовах безкінечних бойових дій не виконувалось; відсутність авторитетних органів управління на місцях; однобока орієнтація на російський соціал-демократизм, потяг до федералізму з Росією; курс на парламентську республіку, в той час як була потрібна в час війни сильна централізована влада; анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість до самостійного державницького життя; невміння зокрема керівників УНР створити регулярні збройні сили; чвари між лідерами національно-визвольних змагань; незацікавленість сусідів України в існуванні незалежної держави.
17. Українська національно-демократична революція 1917-1921років сприяла піднесенню культурного життя, але були чинники, які гальмували розвиток культури. Вони наступні: класове та міжнаціональне протистояння в ході революції; надмірна політизація суспільного життя; фізичне знищення діячів культури; масова еміграція інтелігенції (наприклад відомий диригент і композитор О.Кошіце створивши український народний хор у 1919 році за завданням С.Петлюри, виїхав до Європи і Америки пропагувати існування такої країни, як Україна, та так і не повернувся в зв’язку з поразкою УНР); часті зміни політичних курсів під час революції.
Діяльність щодо відродження української культури розпочалася ще за Центральної Ради, коли почали діяльність “Просвіти” (осередки, групи інтелігенції, які розповсюджували українську мову, звичаї), що сприяло поширенню освіти на селі. В часи Центральної Ради було засновано 53 українських гімназії в основному за рахунок закриття російських гімназій.
За часів Гетьманату зміни в культурі стали ще помітніші. Головними здобутками цього часу були: створення Української Академії Наук (1918р.), яку очолив академік В.Вернадський; створення нових україномовних шкіл (восени 1918 року налічувалось 150 укр. гімназій) при збереженні російських гімназій; зростання кількості українських підручників, прийняття закону про обов’язкове вивчення української мови та історії; створення Державного Українського університету; заснування у 1918 році Національної бібліотеки; заснування українських музеїв і Українського національного театру, який очолив О.Саксаганський. Розвиток культури цього періоду називається початком Українського Відродження. В цей час плідно працювали молоді поети і письменники: П.Тичина, В.Сосюра, М.Зеров, М.Рильський, молоді режисери Лесь Курбас, Гнат Юра, О.Саксаганський, композитори О.Кошіце, М.Леонтович, Л.Ревуцький, Г.Вірьовка, Б.Лятошинський.
З приходом більшовиків українська культура зазнала шаленого тиску. Головними напрямками діяльності більшовиків в галузі культури стали: курс на підкорення “Просвіт” новій владі і їх розпуск у 1923 році; підпорядкування системи навчання в Україні уряду Росії, тим більше, що Наркомом Освіти в РСФСР був уродженець Полтави В.Луначарський; відокремлення церкви від школи; запровадження обов’язкового навчання дітей з 7 до 16 років (школа стала державна, приватні були заборонені); надання переваг до вступу у вищі навчальні заклади дітям робітників і селян; втілення в життя ленінського плану монументальної пропаганди (знищення старих пам’ятників, будівництво пам’ятників борцям революції); зневажливе ставлення до дореволюційного мистецтва, в тому числі українського народного (навіть народні пісні перетворювались в революційні, наприклад: “Ой що ж то за шум учинився, то комарик та й на мусі оженився” стала звучати “Как родная меня мать провожала, тут и вся моя родня набежала. А куда же ты сынок а куда ж ты не ходил бы ты Ваньок во солдаты, В Красной Армии штыки чай найдутся, без тебя большевики да обойдутся». Наслідком цих дій стала фактична втрата традиційної української народної культури.
