Сприйняття і осмислення студентами навчального матеріалу

Бесіда

 

1) В чому суть політики “воєнного комунізму”?

2) Які причини переходу до НеПУ?

3) Назвіть причини голоду 1921-1922 років в Україні?

4) Чи був створений СРСР рівноправним утворенням?

 

Домашнє завдання: робочий конспект, рекомендована література, самостійна робота №1.

 

Література до теми

1. Новітня історія України (підручник) ч.І, Турченко Ф.Г., К. Генеза, 2002.

2 Василь Шкляр. Чорний ворон. 2010.

 

Лекція 5: Закріплення Радянської влади в Україні (1929 – 1938 роки). Індустріалізація. Колективізація. Голодомор 1932-1933 років- геноцид проти українського народу. Сталінські репресії в Україні 30-тих років. Західноукраїнські землі в 20-30 роки.

Мета: студент (студентка) визначає хронологічні межі періоду в Україні;

описує та порівнює зрушення у повсякденному житті різних верств українського населення; розкриває зміст індустріалізації, колективізації. Знайомиться однією з найбільших трагедій українського народу голодомором 1932-1933 років. Студент отримує уявлення про сталінські репресії та дізнається про життя українців в Західній Україні.

 

Вид заняття: проблемна лекція.

Матеріально-технічне забезпечення: історична карта, комп’ютер, ілюстрації.

Основні терміни: індустріалізація, колективізація, голодомор-геноцид, репресії, пацифікація, утраквістична школа, УВО, ОУН, осадники, дискримінація.

 

Організаційний момент.

Актуалізація опорних знань.

Експрес- тестування знань студентів.

 

Бесіда

 

1) Якими були причини введення НеПУ?

2) Роз’ясніть суть НеПУ?

3) Якими були наслідки для України входження в СРСР?

 

Вивчення нового матеріалу

План

 

1. Сталінська індустріалізація України.

2. Наслідки індустріалізації для України.

3. Запровадження колгоспного ладу в Україні.

4. Голодомор 1932-1933 років – геноцид проти українського народу.

5. Сталінські репресії в Україні.

6. Культура України в 30-ті роки.

7. Особливості соціально-економічного і політичного становища західноукраїнських земель в 20-30 роки.

8. Національно-визвольний рух в Галичині.

9. Політичні партії в Західній Україні.

10. Мюнхенська угода і її наслідки для України. Карпатська Україна.

 

1. У грудні 1927 року ХV з’їзд ВКП(б) взяв курс на індустріалізацію народного господарства. Причини індустріалізації наступні: економічні – відсталість СРСР від передових країн світу; політичні – ВКП(б) вважала, що потрібно опиратись на підтримку робітничого класу, а значить збільшувати їх кількість; стратегічні – віра в можливість побудови комунізму в одній окремо взятій країні для чого потрібна високорозвинена промисловість. З 1928 року економіка СРСР почала розвиватись згідно п’ятирічного плану, що свідчить про перехід від підтримки вільної ринкової економіки у вигляді НЕПу до одержавленої економіки. Приріст продукції планувалось довести до 20% на рік. Та з кінця 1929 року почалась “над індустріалізація”(форсована індустріалізація) – різке збільшення темпів виробництва (за наказом Й.Сталіна 40-45% в рік). Кошти для індустріалізації планувалось взяти у непманів, через конфіскацію їхнього бізнесу, в селян – через залучення їх в колгоспи і вилучення продовольчих запасів для продажу за кордон, в робітників – через недоплати їм зарплат, через продаж за кордон цінностей і т.п.

Особливістю індустріалізації в Україні в першій п’ятирічці (1928 – 1932 рр.) було виділення 20% капіталовкладень від вкладень всього СРСР. З 1500 підприємств, 400 будувались в Україні (наприклад: Дніпрогес, Криворіжсталь, Азовсталь, ХТЗ, Краматорський завод важкого машинобудування і т. п. Насправді ж реальні прирости виробництва в рік становили 16 – 18 %. Це в той час коли в 1932 році було оголошено, що п’ятирічка виконана за чотири роки і три місяці. В другій п’ятирічці (1932/33 – 1937/38 роки) Україна отримала менше коштів на індустріалізацію, так як більшість коштів направлялась в Сибір і на Урал в зв’язку з наближенням війни в Європі.

 

Наслідки індустріалізації для України: УСРР (з1936 року УРСР) з аграрної перетворилась на індустріально-аграрну; індустріалізацією був закладений адміністративно-командний стиль управління економікою. Україна наповнилась шкідливим для екології виробництвом; прискорений розвиток важкої промисловості привів до занепаду легкої і харчової промисловості; посилилась урбанізація (кількість жителів міст зросла вдвічі); Україна повністю втратила економічну самостійність так як значна частина збудованих підприємств обмежувалась виробництвом сировини і напівфабрикатів, в той час як подавляючи частина завершеного виробництва знаходились в Російській Федерації.

 

3. До 1929 року в українському селі були різні форми господарювання: індивідуальні куркульські, середняцькі і бідняцькі (таких було більшість), так і колективних (комуни, артілі (колгоспи), ТСОзи і т.п. В кінці 1929 року розпочалась суцільна колективізація, тобто насадження однієї колективної форми господарювання – артілі. Причини колективізації: економічні – проведення індустріалізації вимагало великих коштів, тому вирішено було взяти їх у селян, політичні – з погляду марксистів –селянин дрібний власник, а значить є ворогом пролетаріату. Мета колективізації, створити колгоспи з максимальним усуспільненням виробництва. Водночас ішло розкуркулення – вилучення майна у заможних селян. Їх нараховувалось по Україні 3%, а було розкуркулено – 15%. Куркулів ділили на три категорії: 1) учасники антирадянських виступів (їх страчували або відправляли до Сибіру); 2) ті що чинили пасивний опір (висилали за межі республіки); 3) ті, що висловлювались проти колективізації (висилали за межі району чи села). Колективізації українське населення чинило опір. В повстаннях прийняло участь 40 тисяч селян.

Наслідки колективізації: занепад сільського господарства України; винищення самими селянами взимку 1929 –30 року майже половини поголів’я худоби, щоб не віддати її до колгоспу; відновлення “воєнного комунізму” на селі (примусове вилучення державою продуктів харчування; внаслідок колективізації до колгоспів в кінці 1932 року залучено 70% селянських господарств; розкуркулено один мільйон укр. селян; в українських селян знищено почуття власника, господаря; штучний голодомор 1932 – 1933 років.

4. Голодомор 1932 – 1933 років був організований комуністичною партією на чолі з Й.Сталіним. Його метою в Україні було: примусити іти українських селян в колгоспи, вилучити всі необхідні запаси продуктів харчування а також голодом знищити український національний супротив, носіями якого було українське селянство. Знищення етносу за національною ознакою за визначенням ООН підлягає під поняття “геноцид”, тому рішенням Верховної Ради України від 2008 року (правда за це рішення в той час не голосувала Партія регіонів в силу орієнтації на російську оцінку цієї події) голодомор визнаний геноцидом проти українського народу. Таку ж оцінку дали ряд парламентів країн Європи і Америки.

Восени 1032 року в Україну приїхала надзвичайна комісія на чолі з В.Молотовим, яка ввела блокадний стан. Ще раніше, у серпні був прийнятий закон про захист соціалістичної власності, який передбачав за взяті на полі колоски від 10 років ув’язнення до розстрілу. Війська НКВС (так стало на-зиватися колишня ВУНК, потім ОДПУ) блокували села, які не виконували плани хлібозаготівель. З них утікачі не могли вийти, а всі їстівні запаси забирали буксирні бригади. Це і привело до масової смертності взимку 1932 – 1933 років. За різними оцінками від голоду загинуло від 3 до 10 мільйонів українських селян.

 

5. Сталінські репресії в Україні можна поділити на два етапи: 1) охоплює 1929 – 1934 роки – в цей період здійснюються репресії проти робітників, селян, інтелігенції (голодомор 1932-1933рр., сфабриковані процеси “Спілка визволення України”, “Український національний центр”, “Шахтинська справа”, справа “Промпартії”, розпуск УАПЦ і т.п. 2) з 1934 року. В цей час, у грудні 1934 року спеціальною постановою ЦВК СРСР для ведення справ з приводу, так званих терористичних актів, встановлювалося 10 днів, відмінялась участь у справах прокурорів і адвокатів, скасовувалось право на помилування, суд здійснювали “трійки” (керівник осередку партії, начальник НКВС та начальник міліції). Вироки виносились негайно, вища міра покарання здійснювалась зразу ж після вироку за списком. В Україні біля кожного великого міста є місця масових розстрілів. Одним з найбільших вважається Биківнянський ліс під Києвом, де вимушено знайшли свою смерть тисячі українців.

Одночасно розпочались “чистки” КП(б)У, жертвами яких стали 100 тисяч українців, членів партії. Їх виключали за різними мотивами з партії, а потім заарештовували і багатьох розстрілювали. В 1937 – 1938 роках з 62 членів ЦК КП(б)У репресовано 55, з 11 членів Політбюро ЦК КП(б)У – репресовано 10. Також були репресовані відомі червоноармійські командири, такі як Йона Якір, Євген Жовтюк, Дмитро Шмідт, Іван Федько, Юрій Коцюбинський, Віталій Примаков та інші. Загалом репресовано 150 представників вищого командного складу Червоної Армії, що перебувала в Україні.

 

 

6. Розвиток культури України початку 30-тих років пов’язаний з введенням комуністами так званої культурної революції, основним завданням якої було утвердження марксистсько-ленінського світогляду у всіх сферах культурного життя.

Освіта. Перш за все слід відмітити, що великим здобутком більшовиків стала ліквідація неписьменності. За переписом населення 1939 року лише 15% дорослих жителів України були неписьменними. Шкільна освіта була спрямована на виховання відданості більшовицькій партії і комуністичним ідеалам. Також, на початку 30-тих років був оголошений загальний похід на всеобуч. 25 липня 1930 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про загальне обов’язкове навчання”. Вводилось обов’язкове чотирикласне навчання. В 1932-33 роках в Україні працювало 22 тисячі шкіл з 4,5 мільйонів учнів. Кількість шкіл в селах була меншою. На кінець другої п’ятирічки було завершено перехід до обов’язкової початкової освіти, а в містах – до загальної семирічної школи. Негативними тенденціями в освіті були: переповненість шкіл, дефіцит учителів (в тому числі і через репресії), припинення українізації школи, введення обов’язкового вивчення російської мови, наближення української абетки і граматики до російської, ідеологізація в напрямку створення піонерських та комсомольських організацій на базі шкіл (так в 1940-1941 році в школах України нараховувалось близько 4 млн. піонерів і 250 тисяч комсомольців.

Формування нових кадрів спеціалістів. Сталінський режим не довіряв старим спеціалістам, більше того, організував проти них судові процеси “Шахтинська справа”, справа СВУ та інші. Було взято курс на підготовку спеціалістів з робітників і селян. З 1926 до 1933 років кількість вузів зросла з 35 до 190, а кількість студентів з 27 до 160 тисяч. В 1933 році відновили діяльність Харківський, Київський, Одеський, Дніпропетровський університети. Зросла кількість робітфаків. Вища школа цілеспрямовано наповнювалась комуністами, комсомольцями. Збільшилась кількість технікумів. На кінець 1937 року їх стало 576, а учнів в них – 159 тисяч. Втрати вищої школи: зниження кваліфікаційного рівня підготовки, розрив моральної спадковості старої і нової інтелігенції, поширення в вищій школі безпринципності, фабрикування доносів, наклепництва і т.п.

Наука. Головним центром науки була Всеукраїнська академія наук яку очолював О.Богомолець. З 1934 року вона стала складатись з окремих науково-дослідних інститутів. В фізико-технічному інституті в Харкові працювали такі відомі вчені, як І.Курчатов, Л.Ландау (останній написав роботу з кінетичної теорії плазми). В 1932 році вони розщепили ядро літію. З 1932 року під керівництвом Є.Патона було засновано Інститут електрозварювання (вони розробили спосіб електрозварювання під флюсом). В галузі математики і математичної фізики успішно працювали Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов. На ці роки припадає творча діяльність винахідника Ю.Кондратюка, який розробив математичні розрахунки польоту і посадки на Місяць, що було використано в 60-ті роки, під час польоту американців до Місяця. Ю.Кондратюк – уродженець Полтави. Багато зробили вчені біохімік О.Паладін, медики В.Філатов, М.Стражеска, генетики М.Холодний, А.Сапегіна та інші.

Вчені, під час сталінських репресій також зазнали переслідувань. Були репресовані і або загинули, або відсиділи у в’язницях геолог М.Світальський, генетик І.Агол, Ю.Кондратюк, математик М Кравчук. В цьому владі допомагав академік родом з Карлівки (Полтавщина) Т.Лисенко. Ще важче було вченим суспільних дисциплін. В 1937 році був розстріляний палкий комуніст історик М.Яв орський, в 1934 році за загадкових обставин помер М.Грушевський, були репресовані філософи С.Семковський, П.Демчук та багато інших суспільствознавців.

Література. В 30 –ті роки влада поставила під свій контроль літературу через створення в 1934 році єдиної Спілки радянських письменників України. Хто не піддавався контролю, той пішов під ніж влади і ввійшов в історію, як “Розстріляне відродження”. Тому багато українських письменників писали лише “правильні” книги. Так публікувались твори П.Тичини, М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, П.Панча, Ю Яновського, Івана Ле, А.Головка Ю.Смолича, І.Микитенка та інших. Ці твори прославляли тоталітарний режим в Україні. Так, в 1933 році, в час голодомору, П.Тичина пише вірш “Партія веде”, де є такі кощунські слова “О прекрасний час! Неповторний час!”. Подібне прославлення є і в творах В.Сосюри, М.Бажана та інших. Коментуючи в еміграції вірш П.Тичини поет Є Маланюк напише “Від кларнета пофарбована дудка зосталась”. Дії цих українських письменників і поетів можна пояснити лише прагненням до виживання. В 30-ті роки в літературний процес поступово входило поняття вторинності української літератури в порівнянні з російською.

Мистецтво. Подібні процеси відбувались і в театральному мистецтві, живопису, скульптурі, кіномистецтві і.т.п. Продовжили працювати корифеї сценічного мистецтва П.Сакса ганський, М.Садовський, Н.Ужвій, А.Бучма, співаки І Паторжинський, О.Петрусенко, Б.Гмиря. На новий рівень піднявся О.Довженко, який зняв відомий на той час фільм “Броненосець Потьомкін”. В Харкові, в 1934 році скульптор М.Манізер поставив пам’ятник Т.Шевченку. Але одночасно ішли репресії. Заарештований і загинув режисер Лесь Курбас та багато інших. Через те, що керівник з ЦК КП(б)У А.Хвиля назвав кобзу і бандуру ворожими інструментами, були зібрані в Харкові і розстріляні в 1934 році українські кобзарі.

 

В 30 – ті роки репресивний апарат НКВС почав винищення української культури. В результаті була знищена майже вся українська інтелігенція – на противагу українському Відродженню 20-тих років., тому 30-ті роки називають добою “розстріляного Відродження”. Жертвами репресій стали письменники і поети О.Вишня, М.Яловий, С.Плужник, Г.Косинка, Д.Васильківський, М.Зеров, О.Ковінька та багато інших. З 259 письменників, які друкувались в 1930 році, після 1938 року лишилося лише 36. В 1933 році покінчив життя самогубством відомий діяч українського Відродження М.Хвильовий. Проти інтелігенції фабрикувалися надумані справи і багато письменників, щоб врятуватися, таврували один одного (писали доноси). В результаті були сфабриковані справи “Спілка визволення України”(1930), “Український національний центр” і “Українська військова організація” (193 – 1932)

 

Комуністи формували в населення атеїстичні погляди. З прийняттям 1 січня 1928 року Адміністративного кодексу УСРР, попередній декрет Уряду УСРР про свободу совісті, втратив чинність. На рубежі 20-30 тих років відношення влади до церкви стало зовсім нетерпимим. Слова “піп”, “петлюрівець”, “куркуль” сприймались як синоніми. Першими удар на собі відчули вірні УАПЦ, яка була заборонена в 1930 році. Було заарештовано біля 2000 священників цієї церкви, а також митрополити В.Липківський, М.Борецький, І. Павловський. Друга п’ятирічка була оголошена Й.Сталіним “безбожною”. Тому в 1934 – 1935 роках відбулось масове знищення церковних споруд, пам’ятників архітектури. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор та ряд інших у Києві; Свято-Миколаївський монастир у Харкові; Покровський собор у Запоріжжі; Успенський собор у Полтаві та інші. Решта церковних споруд були перетворені на склади, кінотеатри, божевільні або в’язниці. Частина з них стояли пустками і руйнувались. В середині 30-тих років лишилось лише 9% діючих церков, а віруючі стали людьми нижчого ґатунку.

7. Після поразки ЗУНР в україно-польській війні і підписанні Ризького мирного договору 1921 року західні українці були відрізані від східних і центральних і опинилися в складі трьох країн. Найбільша їх частина опинилась в складі Польщі (Сх.. Галичина, Зах. Волинь, Закерзоння), решта у Румунії (Північна Буковина, Хотинщина і Південна Бессарабія) та Чехословаччині (Закарпаття). Скрізь українці були об’єктом дискримінації. Особливо це відчувалось у Польщі та Румунії. Тому українці бойкотували перепис населення в Польщі 1921 року і вибори до Сейму (польського парламенту) 1922 року. В 1924 року польський уряд приймає закон, що заборонив користуватися українською мовою в урядових установах. Також було введено двомовні навчальні заклади (утраквістичні) з метою більш інтенсивного ополячення українців. В економічному відношенні Польща була поділена на два регіони Польща – А (етнічні польські землі, економічно і соціально більш розвинуті) і Польщу – Б (власне українські землі, економічно більш відсталі). В Західній Україні розвивався лише нафтовий промисел (Борислав) та деревообробка. Українські землі масово заселялись польськими переселенцями (осадниками), які мали привілеї у виборі земельної ділянки, звільнення від податків і т.п. Це породжувало ненависть до осадників серед українців і в 1943-1944 роках породило Волинську трагедію (взаємне винищення українцями поляків і поляками українців. Нині, в умовах російського вторгнення в Україну російська пропаганда, щоб не допустити єдності Польщі і України в протистоянні їй розпалила ненависть частини поляків, які на рівні Сейму хочуть встановити 11 липня як день пам’яті жертв геноциду поляків на Волині, вважаючи і до нині ці території східними кресами Польщі).

В Румунії українські землі також були слаборозвинутим регіоном. Земельні угіддя передавались румунським колоністам, обладнання вивозилось до Великої Румунії. 500 тисяч українців оголошувались “українізованими румунами”. Кілька разів в регіоні вводився військовий стан.

В Закарпатті населення не відчувало відкритого насильства з боку чеської влади, більше того, уряд вкладав сюди коштів більше, ніж збирав податків. Та все ж край залишався мало розвинутим регіоном країни.

 

8. Соціальне та національне приниження викликало супротив українського населення. Одним з таких прикладів може бути проведення в 1930 році нападів на польські маєтки в Східній Галичині. Протести зводились до підпалів, потрав, знищення обладнання і т. п. Зафіксовано 2200 таких акцій. Польська влада вдалась до “пацифікації” (умиротворення).

 

9. В 20-30 роки в Польщі існувало 12 політичних партій, що відбивали погляди українців Східної Галичини. До речі, це велика відмінність від Радянської України, в якій де дозволялась багатопартійність. Партії в Польщі ділились на легальні та нелегальні. До легальних відносились ті, які не загрожували територіальній цілісності, приватній власності, не закликали до терористичних актів. До легальних партій відносились: Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) (дата утворення 1925 рік. Виступала за конституційний шлях поступового здобуття незалежності України, використовуючи в тому числі участь в роботі польського сейму. Опиралась на помірковану укр.. інтелігенцію. Її лідер В.Мудрий в кінці 30-тих років був навіть віце-маршалком польського сейму).; Радикальна партія (об’єднувала 20 тисяч членів. Опиралась на селян, сільську інтелігенцію. Схилялась до аграрної реформи, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави. Також проповідувалась ідея незалежності України і від Польщі і від СРСР. Керівниками були Лев Бачинський потім Іван Марчук). Нелегальними партіями і організаціями були: Комуністична партія Західної України (КПЗУ) – утворена в 1923 році. Опиралась на робітників, бідних селян. Ставила за мету об’єднатись з СРСР і УСРР. Керівник Олекса Борканюк. Після стрімкого розчарування в партії в зв’язку з організованим голодом в УСРР, була розпущена за ініціативою Й.Сталіна через Комінтерн в 1938 році, а її лідери, що були запрошені до Харкова, згодом були репресовані.; Організація Українських Націоналістів – утворена в 1929 році у Відні на основі Української Військової організації. Її очолив Євген Коновалець, колишній командир армії УНР. Більшість учасників організації – галицька молодь. Після вбивства Є.Коновальця сталінським агентом Романом Судоплатовим в 1938 році ОУН розкололася на дві течії: бандерівці (керівник С.Бандера) і мельниківців (керівник А.Мельник). Ідеологічною основою ОУН була теорія “інтегрального націоналізму” Д.Донцова. Її суть – зусиллями всіх націй, які проживають в Україні вибороти її незалежність. Організація нараховувала біля 20 тисяч осіб. Методи боротьби сприймались різноманітні, включно з терористичними актами, саботажем і т. п. До 1939 року оунівці здійснили 62 замахи, в ході яких було вбито 25 поляків (серед яких комісар львівської поліції Є.Чеховський), 36 українців (польських прислужників, яких називали “хруни”), 1 росіянин (працівник радянського консульства у Львові О.Майлов, як помста за організацію голодомору в Наддніпрянській Україні) і 1 єврей. Польська влада переслідувала оунівців. Зокрема, з 17 червня 1934 року почав діяти концтабір у Березі – Куртузькій (нині територія Білорусії) де знаходилось 4500 українців.

У Румунії було кілька українських партій. Одна з них, організація “Визволення” розгорнула роботу з програмою одержавлення економіки і приєднання до УСРР, але належної підтримки у населення не отримала. Більшу популярність мала Українська національна партія, утворена в 1927 році. Її керівником став В. Залозецький. На початку це обєднання було ліберальним і схильним до компромісів з румунською владою. Але в 30-ті роки в партії почало формуватись молодіжне радикальне крило, на зразок оонівського. Тому в 1938 році, з приходом в Румунії до влади військових, ця партія була заборонена.

У Закарпатті тривалий час самостійних українських партій не існувало, хоча як і раніше, існував русинський (москвофільський) рух, який зводився до переконання, що русини це росіяни, і українофільський рух, який схилявся до пропаганди державності українців. Кардинальні зміни відбулись після подій 1938 року.

 

10. За Мюнхенським договором, який був підписаний між Німеччиною та Англією і Францією у вересні 1938 року, частина Чехословаччини переходила до Німеччини, Словаччина отримувала формальну незалежність. В цих умовах українці Закарпаття почали вимагати автономії, з чим Чехословаччина погодилась. 11 жовтня 1938 року Закарпаття отримало самоврядування, яке очолив Августин Волошин. Новостворений уряд розпочав українізацію освіти та інші заходи. Але 20 листопада 1938 року угорські війська розпочали наступ на Карпатську Україну. Та все ж, з певних міркувань, А.Гітлер заборонив Угорщині продовжити цей наступ, що підняло його авторитет серед закарпатців. В лютому 1939 року на виборах до місцевого парламенту представники українських політичних сил здобули 86% голосів виборців. Почалось формування Карпатської України та її збройних сил “Карпатської Січі”. Та в березні 1939 року, після окупації Чехії, Німеччина дала згоду Угорщині на окупацію Карпатської України. В ніч на 14 березня 1939 року відбулось вторгнення угорських військ. 15 березні 1939 року в місті Хуст Андрій Волошин проголошує незалежність Карпатської України всупереч забороні зі сторони А.Гітлера. Приймається символіка цієї країни (прапор синьо-жовтий, герб-тризуб, гімн “Ще не вмерла Україна”). 15-17 березня 1939 року 5-тисячна “Карпатська Січ” веде нерівний бій з 40-тисячним угорським військом. В ході боїв загинуло біля 2 тисяч українців. Таким чином Карпатська Україна, хоч і потерпіла поразку, але першою в Європі вчинила супротив зовнішньому агресору в лиці союзника Німеччини, Угорщині. Керівник Карпатської України Августин Волошин довгі роки буде перебувати у фашистських а потім у радянській в’язниці де і буде закатований у Бутирській тюрмі в 1945 році. 15 березня 2002 року посмертно отримає звання Героя України, яке в нього чомусь не за -бирають, на відміну від Степана Бандери І Романа Шухевича з поясненням, що ті не були на той час громадянами України. Так і Августин Волошин на той час ним не був.???