double arrow

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології.


Саме у зв'язку з реальним нормативним змістом юридич­ної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника:

• формування у юриста усвідомлення внутрішнього ім­перативу службового обов'язку;

• конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів;

• підвищення рівня правового почуття у суб'єктів права;

• виховання у юристів поваги до права;

• вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юри­дичної репутації та самоутвердження;

• встановлення юристом об'єктивної правової дійсності;

• сприяння вибору юристом справедливого рішення;

• виховання у правників духовної, моральної і юридич­ної відповідальності;

• обґрунтування індивідуального регулювання профе­сійних дій юристів та усвідомлення їх наслідків;

• - дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування націо­нального права в Україні:

• утвердження національного духу українського права;

• забезпечення панування права;

• створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.




3. Функції, які сприяють регулюванню суспільних від­носин у державі:

• уміння визначити цінність права і цінність держави;

• сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні;

• сприяння виробленню індивідуальних (власних)нормпрофесійної поведінки юриста (деонтологічних норм).

Розкриємо зміст деяких функцій юридичної деонтології.

Важливу роль відіграє насамперед функція підвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття —цеособливий вид емоційних переживань, які мають чітко ви­ражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і почуття - це наслідок комплексного емоційного сприйнят­тя явища. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) для юриста не існує. Тому доречно вести мову про культу­ру почуттів, емоційну культуру.

Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явигце, співпереживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов'язане з уявленням про певний об'єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба розглядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов'язку (що виражає внутрішній імперативслужбового обов'язку). Емоційно-правовий аспект дотич­ний до емоцій, ідей, знання права, почуття провини, спів­переживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини й справедливості.

Обидва аспекти спрямовані на вироблення вміння про­никнути у внутрішній світ людини, на пошук найефектив­ніших методів юридичної діяльності у кожному конкрет­ному випадку. Можна сказати, що правове почуття забез­печує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологічне ставлення, певна налаштованість на правові явища.



Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в рамках сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття - суто індивідуальний фактор. Воно наці­лює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка сприймає певну зацікавленість, потребу тощо. Юрист не ви­конує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність пра­вових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини припи­сів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Складовими правового почуття юриста є почуття за­конності, власного обов 'язку, милосердя та ін. Існують і специфічні принципи правового почуття юриста. Це пере­дусім індивідуальність, зацікавленість, емоційність, відпо­відальність, стійкість, дух права тощо.

Правове почуття юриста пов'язане з іншими правовими категоріями. Зокрема, це стосується правосвідомості, яка містить сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та приписів права. Зрозуміло, що правові почуття є складо­вим елементом правосвідомості юриста, як і будь-якої ін­шої особи, підсвідомим виявом правової психології.



На формування правового почуття юриста впливають:

ерудиція, рівень соціалізації, вольові якості, творче мис­лення, твердість духу, комунікабельність, розсудливість, наполегливість, уміння керуватися здоровим глуздом тощо.

Основний критерій правового почуття — прийняття юристом правильних рішень у конкретній ситуації. Право­ве почуття юриста проходить довгий шлях синтезу у про­цесі професійної діяльності.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формуван­ня національного духу українського права.

Вперше проблема духу права була розглянута давньорим­ськими юристами, згодом - визначним французьким полі­тичним мислителем Ш. Монтеск'є у його основоположній праці «Про дух законів». Німецький філософ Г. Гегель у працях «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопе­дія філософських наук», «Філософія права» грунтовно роз­крив поняття суб'єктивного духу (проблема волі), дійсного духу (питання договору, злочину і покарання законом), об'єктивного духу (право, мораль), абсолютного духу, філо­софії духу, духу логіки, волі духу та ін. Філософ довів, що в законах відображається національний характер певного на­роду, ступінь його історичного розвитку тощо.

Дух людини - це насамперед її світогляд, ідеї, віра, спо­дівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмо­сфера. Він вічний і належить лише одній конкретній люди­ні. Дух - це також внутрішній вияв морального та інтелек­туального розвитку людини. Він сильніший від самої лю­дини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Ство­рені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух - це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.

Для юридичної деонтології важливо з'ясувати поняття духу права, який виявляється в природі. Всесвіті, законах та різних нормативних документах. Адже закони творять юристи - члени суспільства, а право є відображенням при­роди, величі духу народу. Звідси можна зробити висновок, що дух законів - це їхній внутрішній вияв, структура та пе­вна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух пра­ва відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому. Тому є потреба розмежувати по­няття духу права і духу законів.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всена­родне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духов­ності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілком нові, що не дає змоги гово­рити про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення мо­ральних норм, що на практиці відображається стійкою від­ сутністю норм правового регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з'являються но­ві прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Існує істотна різниця між буквою і духом закону. Так, бу­ква закону відображає обов'язковий припис поведінки особи, незважаючи на її внутрішню реакцію, а дух закону спрямо­ваний на відображення ідей законодавця. Тобто дух закону значно складніший порівняно з буквою закону, хоча вони доповнюють одне одного. Загалом дух закону виражає істо­рично зумовлену мету букви закону. Всупереч духові права часто приймаються відомчі нормативні акти, які суб'єк­тивно тлумачать закон. У цьому випадку витримана буква закону, а дух права змінений або взагалі проігнорований.

Деонтологічні норми, які особа виробляє для себе, по­винні орієнтувати правомірну поведінку юриста на дотри­мання не стільки букви закону, скільки духу права. Цей момент зафіксувати у чинному законодавстві, відобразити на письмі дуже важко. Здебільшого поведінка юриста ске­ровується на дотримання лише букви закону.

Отже, право існує для того, щоб встановлювати відпові­дні межі поведінки для членів суспільства. Його дія забез­печується відповідними інститутами, які покликані реалі­зувати правові норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає інколи силу, а не цінність, і діяти не перестає. Дію права забезпечує його ідея, дух. Це ж стосується і того моменту, коли вказані інститути лік­відовані, а дух права не зникає. Існує третій випадок, коли раніше прийняті закони ліквідовані, але їхній дух продов­жує діяти. 1 не з почуття страху чи боязні (хоча і таке буває, але нетривалий період), а з почуття глибокої поваги до пра­ва, норми якого схвалило суспільство, оскільки вони відо­бражають інтереси більшості.

У такому випадку говорять про національний дух права. Його розкривають факти з історії держави і права. У них відо­бражаються історичні традиції, національні звичаї, психо­логічні властивості характеру нації, особливості її потреб та інтересів, умови і можливості життя. Адже право - це продукт людської культури і цивілізації, їхнє надбання. Воно виражає загальнолюдські інтереси, національні ідеї, є унікальним, неповторним витвором людського розуму, од­ним із знарядь забезпечення соціальної справедливості, прав та інтересів людини. Через право практично виража­ються національні, загальнолюдські цінності, особливо національна мораль. Це все сприяє формуванню національного духу права. Тому без знання його історії формувати новітнє право неможливо. Лише окремі особи прагнуть обходитися без знання історії, що є їхньою великою помилкою.

Історія правильно визначає шляхи майбутнього і гаран­тує неповторюваність помилок, що треба враховувати у законотворчому процесі, який триває в Україні. Адже нові­тнє українське право покликане виражати рівень загальної правової культури українського народу, бути інструментом духовного оздоровлення.

Цінність національного духу українського права потріб­но шукати у витоках історії права. Так, вигідне геополітич-не становище України-Руси сприяло високому рівню роз­витку відносин з Візантією, Римською імперією, зі сканди­навськими та багатьма іншими державами, утвердженню демократичності внутрішніх суспільних відносин, терпи­мості, толерантності, високій правовій та політичній куль­турі, запровадженню писаного права тощо. Тобто давнє київське право почало творити міцну правову традицію. На розвиток права у Київській Русі позитивно вплинуло при­йняття християнства, правові ідеї Візантійської держави, проникнення біблійних правових норм, рецепція світського та церковного візантійського права.

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки тут панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азіат­ських цінностей, хоча в останніх українське право, зважаю­чи на історичні обставини,певною мірою розчинилося.

Отже, національний дух українського права не лише вби­рає у себе інтелектуальний потенціал української нації, а й використовує традиції, кращі способи та методи правового регулювання інших народів. Надбання інших націй повинно мати практичне застосування в українській правовій системі.

Національний дух українського права — це внутрішній вияв права у контексті історичного розвитку та формування культурних і правових надбань цивілізо­ваних держав.

В українському праві зберігається історична наступність та спадковість, що пов'язано з розвитком української дер­жавності. Першими зразками українського національного права є, звичайно, збірники чинного законодавства Київсь­кої держави: «Руська Правда», Статут Ярослава Мудрого, Статут Володимира Мономаха та міжнародні договори Русі і Візантії. «Руська Правда» була першою збіркою писаних законів, що ґрунтувалися на звичаєвому праві. Зокрема, у ній не передбачалися смертна кара, тяжкі тілесні покарання, тюремне ув'язнення тощо, незважаючи на те, що в той же час у Західній Європі широко використовувалися тортури. Фактично «Руська Правда» є збірником найгуманніших за­конів, засобом національного утвердження. Тому відрод­ження і використання політичних, моральних, культурних, національних, загальнолюдських г/інностей, закладених у «Руській Правді», дало б змогу оздоровити сучасне українсь­ке право, виховати українську наиіонально-правову еліту, яка б вивела нашу державу на шлях європейського розвитку.

Основу національного права становлять також такі тво­ри, як «Повчання чадам» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Слово про Закон і Благодать» їларіона, а також правові й політичні погляди київських та галицько-волинських князів, християнських мислителів.

Правотворчі традиції Київської Русі підхопила Галицько-волинська Русь, а потім Литовсько-Руська держава. Це спри­яло розвиткові нового українського права. Відомо, що прин­ципи українського права широко використовували литовські князі. Тому Литовські статути (особливо «Новий», 1588 р.) вважаються своєрідним українським національним кодексом.

Значний внесок у формування національного духу права зробила українська козацька держава. В її устрій було за­кладено чимало принципів державного устрою Київської держави. «Березневі статті» Богдана Хмельницького, «Вивід прав України» (перший український міжнародно-правовий документ), конституція (угода) Пилипа Орлика, кодекс українського права — «Права, за якими судиться малоросій­ський народ», «Історія Русів» та інші важливі документи відображали українську національно-правову ідею, стали своєрідною духовною субстанцією, мобілізували духовно-моральні сили усієї української нації, піднесли життєдіяль­ність національного духу права.

Звичаї, більшість яких побутувала на Запорозькій Січі, склали «козацьке право». Джерелом звичаєвого права запо­рожців були також трансформовані норми давньоруського права, а також запозичені традиції та правові норми сусід­ніх народів. Звичаєве право запорожців - це приклад ран­ньої стадії формування правових норм. Мета покарання полягала в основному у відшкодуванні збитків, хоча засто­совувалися і більш жорстокі покарання, запозичені в азіат­ських народів.

Доба козацтва характеризувалася доволі високою право­вою культурою. Демократичні вибори гетьмана, сприйняття лідера як першого серед рівних громадян, парламентський устрій конституції Пилипа Орлика та інші чинники підтверд­жують, що український народ не був схильний до монархіч­ної влади. Державні питання вирішувалися колегіальне. Це важлива основа національного духу українського права.

На формування нового українського законодавства по­зитивний вплив мали Магдебурзьке право та ухвали польсько-литовського сейму, що сприяло зміцненню основних правових ідей в Україні.

Національний дух українського права активно формува­ли в тяжких соціально-політичних умовах представники української правової й політичної думки Микола Костома­ров, Сергій Подолинський, Маркіян Шашкевич, Іван Ваги-левич, Кость Левицький, Михайло Грушевський, Михайло Драгоманов, Микола Міхновський, Іван Франко, Станіслав Дністрянський, Микола Хвильовий, Микола Скрипник, В'ячеслав Липинський та інші. їхні наукові праці істотно вплинули на розвиток українського права. Деспотизм ро­сійського царизму негативно вплинув на національний дух права українського народу. Різноманітні домисли, неправ­дива інформація про Богдана Хмельницького, Івана Мазепу та інших гетьманів, фальсифікація та перекручення істо­ричних подій, фактів дуже нашкодили українському праву. Але національний дух права попри все це зберігся.

У 1917-1920 рр. разом з відродженням Української дер­жави почали відновлюватися демократичні засади україн­ського права. Чотири Універсали Центральної Ради стали важливими нормативно-правовими актами нового україн­ського законодавства.

Звичайно, український консерватизм у XX ст. нівелював національне питання як основу політико-правової концеп­ції держави.

У 1990-1991 рр. розпочалося відродження українського новітнього права, яке має незаперечну цінність як основа духовного оздоровлення українського суспільства.

Отже, відтворення національного духу українського права - важлива функція сучасної юридичної деонтології. Навіть найкращі знання не підносять професіоналізм юрис­та настільки, наскільки це робить національний дух права. Становлення правової, високоцивілізованої держави немис­лиме без знання правдивої історії України, використання національних здобутків у юридичній науці. Українське су­спільство, не спираючись на національний дух, знову може обрати хибний шлях розвитку. Тому духовними і моральни­ми орієнтирами повинні слугувати такі чинники духу, як любов, радість, мир, терпимість, милосердя, доброта, ві­ри, поміркованість, стриманість. Вони мають бути при­таманні кожному українському юристові.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функціязабезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов'язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реа­лізувати свободу волевиявлення, а також утримує суспільс­тво від хаосу й безладдя, об'єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв'язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною су-спільнот силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують лю­дину і позбавляють її певної неправомірної свободи, зде­більшого свободи тіла, а не душі. Право - це також прав­да, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

У суспільстві існує певна ієрархія норм, де підзаконні ак­ти, відомчі нормативні документи підпорядковані відповід­ним законам. А закон - це зовнішній вияв права. Тому доці­льно розмежувати такі поняття, як верховенство, всесилля, панування закону та права. Закон нікому не підвладний, він має відповідати суспільним вимогам. Проте закон може міс­тити у собі суперечливі, навіть шкідливі норми. Це означає, що верховенство закону не завжди виправдане, хоча воно може виникнути з моменту прийняття закону. Поряд з вер­ховенством закону існує верховенство людини, державного апарату, а це не завжди доцільно, можливе верховенство правового закону. Всесилля закону може бути тимчасовим явищем, розрахованим на певний період, за умови, що тако­го всесилля потребує конкретна ситуація в суспільстві.

Панувати може лише правовий закон, а неправовий за­кон не діє, не визначається суспільством. Останній створе­ний не для народу, а для можновладців. Тому панівним за­кон є у по справжньому демократичному суспільстві. Проте навіть за такої обставини діють лише окремі частини зако­ну. Наприклад, це стосується законів України про міліцію, про мову та ін. Рідко який закон, що не відповідає умовам панування, виконується повністю.

Всесилля права також не відповідає дійсності, бовононе всесильне. В окремих випадках більшу силу мають ду­ховність, мораль, звичаї чи інші соціальні норми.







Сейчас читают про: