Верховенство права - це один із принципів демократичної держави

До нього повинні прагнути всі члени суспільства. Але окремі регіони, населені пункти, здебільшого віддалені від великих міст, майже не відчувають верховенства права, во­ни використовують у своїй життєдіяльності вплив різних соціальних норм, звичаїв тощо.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, на­ціональності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені дер­жавою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумов­лене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що дер­жава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відпо­відає за панування права в суспільстві.

Панування права має певні передумови. Це: визнання державою та її органами пріоритету права, підпорядку­вання владних структур праву, наявність високої правової культури посадових осіб (у тому числі юристів), високо-професійна діяльність юристів, додержання державою ос­новних прав людини, наявність чіткого законодавства, зла­годжені дії кожної з трьох гілок влади — законодавчої, су­дової та виконавчої, налагоджений високий контроль за пануванням права з боку Конституційного Суду, прокура­тури, адвокатури, суду і громадськості. Задоволення цих передумов означає, що держава наближена до правової ін­ституції, оскільки абсолютне, повне панування права мож­ливе лише у такій державі, а не в тоталітарній.

Крім цих передумов, існують ще й специфічні ознаки панування права, якими, зокрема, є:

• висока правова культура, правосвідомість і законослу­хняність громадян;

• повага до права усіх членів суспільства;

• регулювання відносин у всіх сферах;

• створення законів, які не суперечать духовному праву, інтересам суспільства;

• забезпечення виконання правових норм не стільки дер­жавним примусом, скільки переконаннями;

• відсутність верховенства людини чи ідеології над пра­вом;

• сприяння держави відкритому доступу людини до здійснення і реалізації її основних прав;

• високий рівень правового почуття.

Звичайно, панування права ґрунтується на певних прин­ципах. Серед них: корисність, забезпечення інтересів за­гального блага, позитивні погляди на закон, загальнообо­в'язкова сила, незалежність від дій окремих осіб, принцип «дозволено все, що не заборонено законом».

До функцій панування права належать: забезпечення іс­нування правової держави; захист загальнолюдських цінно­стей та інтересів; піклування про громадян, регуляція дер­жавного примусу, розподіл прав і обов'язків, об'єднання української нації, створення правовідносин та системи су­спільних зв'язків, формування правил поведінки, націо­нальної системи норм та правосвідомості у громадян. Ці функції орієнтують юристів на створення таких власних норм діяльності, які б сприяли пануванню права в Україн­ській державі.

Юридична деонтологія передбачає ство­рення умов для функціонування україн­ської національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своє­рідність правової системи, утверджувала право української нації. Це — продукт української нації (і держави, коли вона вже існувала), виразник правової свідо­мості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення іс­торії українського права та державності.

Так, кожен політико-правовий документ, створений ук­раїнцями у будь-яку добу, наголошував на автономії, обме­жував вплив імперій. Були спроби створити суто національні законодавчі акти. Наприклад, велику історичну цінність має конституція Пилипа Орлика, кодекс «Права, за якими суди­ться малоросійський народ» та ін. У козацькій гетьманській державі право було побудоване на засадах військової демо­кратії, хоча саме воно не фіксувалося письмово.

' На всіх етапах розвитку українського суспільства націо­нально-правова теорія захищала своє національне право, виробляла власні правові норми. Характерною рисою було утвердження повноважень права не засобами примусу чи насильства, а в основному засобами громадської думки та переконання. При цьому важливу роль відігравали мораль­ні норми, які і сьогодні допомагають формувати право (особливо це стосується західного регіону України). Тобто ідеї національної державності розвиваються разом з ідея­ми національного права.

Україна стала суверенною державою. Разом з тим бага­товіковий економічний, політичний, духовний і моральний занепад, негативний досвід творення держави як об'єднан­ня республік дають підставу стверджувати, що становлення правової держави, для якої характерні повновладдя народу, гарантії прав і свобод кожного громадянина, доцільно по­чинати з національно-правової теорії.

Акт проголошення незалежності України, Декларація про державний суверенітет України, а згодом і Конституція України - це не тільки державні документи, а й відповідна дія українського народу, рівень його політичної свободи, що віддзеркалилися в цих документах. У них закладені основи національно-правової теорії, які необхідно реалізу­вати на практиці.

Акт проголошення незалежності України створив умови для формування нової правової системи з пріоритетом національ­них ознак.

Цей документ дав поштовх до обгрунтування національ­но-правової теорії, вираженої у Конституції України, тим більше, що до цього зобов'язує інтеграція нашої держави у європейські і світові правові структури.

Враховуючи, що правова система України має змішаний характер (йдеться про публічне й приватне право), потріб­но орієнтуватися на міжнародне та європейське право, міжнародні стандарти, але зберігаючи власні традиції фор­мування національно-правової теорії. Дня цього необхідна комплексна, фундаментальна теоретична розробка націо­нальної правової системи України, цілісна демократична законодавча основа та гуманістична спрямованість.

Виходячи з і{ього, сучасна юридична деонтологія спря­мовує українського юриста на створення дієвої національно-правової теорії, яка є гарантом розвитку суверенної право­вої держави, утвердження цивілізованого правопорядку.

Відзначимо й таку функцію юридичної деонтології, як сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано - формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв'язок між правопорядком і законністю. Правопорядок - це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, цивілізований правопорядок — це результат досить високого рівня загальної нормативної культури та правосвідомості громадян, свідчення ефективного право­вого регулювання правовідносин, їхня стабільність, а також надійні юридичні гарантії прав і свобод членів суспільства.

Цивілізований правопорядок - основна цінність народу, він несумісний з приниженням гідності людини і можливий лише у правовій державі.

Правова держава забезпечує зміцнення свідомої дисцип­ліни громадян, виховує повагу до права, створює умови для нормального функціонування суспільства з використанням традицій, звичаїв та культури народу. У такій державі ос­новними засобами дотримання високого ступеня правопо­рядку є не стільки покарання, скільки переконання, вихо­вання, авторитет державної влади та правосуддя. Головне у цивілізованому правопорядку - забезпечення охорони прав і свобод громадян, шанобливе ставлення до них (у тому числі і в державних установах), утвердження віри насе­лення у державу та йустанови.

Досягти ідеального правопорядку неможливо. Але звести до мінімуму вчинення злочинів можна. Основне - піднести духовний рівень життя народу, підвищити його правосвідо­мість, домогтися високого ступеня професіоналізму юристів та працівників вищих державних органів. Наразі вся право­охоронна діяльність і нормативна база повинні мати націо­нальне підґрунтя, а при врегулюванні різноманітних конфлі­ктів треба використовувати духовні норми, законослухня­ність населення, високоцивілізовані способи співжиття.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки по­лягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового за­безпечення життєдіяльності народу.

Юридична деонтологія сприяє виробленню індивідуаль­них норм поведінки. Причому ці норми є поєднанням при­родним, моральним і правовим. Індивідуальні норми можуть відповідати загальноприйнятим або суперечити їм. Зміст і ступінь відхилення індивідуальних норм від інших можуть бути різними залежно від причин та інтенсивності існуючої невідповідності. На вироблення юристом власних норм по­ведінки впливають також його знання (загальні і профе­сійні), ерудиція, інтелект, психологічний стан, певна ситу­ація тощо. Проте найбільший вплив мають духовні норми.

Природні норми є основою моральних, правових та ін­ших видів соціальних норм. Вони становлять підґрунтя ду­ховності, орієнтують юриста на добро, опосередковано впливають на юридичну практику через свідомість людей. Відомо, що дотримання природних норм - це запорука ви­конання норм права, навіть вчинення гріха призводить до порушення правових норм. Правові й природні норми виро­бляють певну систему поведінки. Хоча деякі природні норми незафіксовані у праві, проте юристи ними користуються (ін­коли й несвідомо). Ефективність їх використання полягає в тому, що юрист чинить згідно зі своїми переконаннями, а не зі страху перед законом. Це вагомий здобуток юриста, крок до цивілізованого суспільства, особливо, коли на зло він від­повідає добром (звичайно, така дія юриста досить умовна).

Правова та духовна свідомість збігаються, а правова культура будується на духовності. Якщо ж роль природних норм незначна, то знецінюється право, мораль і знижується життєдіяльність, оскільки правові норми регулюють части­ну суспільних відносин, а духовні - усі відносини, хоча й багато природних норм трансформувались у законодавство.