Князювання Олега

Князь Олег (882–912 рр.) за кілька років у результаті численних війн і походів підкорив своїй владі племена полян, древлян, сіверян, радимичів. А загалом влада Києва тепер поширювалася ще й на словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фіно-угорські племена, чудь, мерю.

Значних успіхів вона досягла і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега були дії, спрямовані на захист держави від нападів сусідів, зокрема й варягів. Цій меті слугувала данина варягам у триста гривень на рік — «заради миру», яка виплачувалася до смерті князя Ярослава I Мудрого. Це був своєрідний договір про «мир і дружбу». У такий самий спосіб (данина 10 тис. марок) Олег порозумівся з уграми, які проходили через землю Русі на Захід. Компенсацією за ці матеріальні витрати стала данина, яку Візантія виплачувала Русі «заради миру» за договорами з часів Аскольда.

У Повісті минулих літ описано похід Олега на Царгород 907 року. Значна частина істориків вважає його легендарним, оскільки він відсутній в інших джерелах. Відомості про цей похід можуть базуватися на поході 860 року Аскольда і Діра, або на пізніших походах Ігоря.

911 року було підписано новий, значно вигідніший і ширший договір. Було укладено і воєнні угоди. Цікаво, що Олег на знак перемоги прибив щит на воротях Царграда (так слов'яни тоді іменували Константинополь).

8. Князювання Ігоря.

Наступник Олега князь Ігор I (912—945) продовжував справу свого попередника, хоч і не так вдало. Перш за все він приборкав непокірних древлян, приєднав землі тиверців та уличів між Дністром і Дунаєм. Двічі ходив на схід: 913 року за угодою з хозарами пройшов до берегів Каспійського моря і дістався Баку, руйнуючи і грабуючи все на своєму шляху. 943 року ходив на багаті мусульманські міста Кавказу, де захопив велику здобич.

У роки князювання Ігоря на кордонах Київської Русі вперше з'явилися печенізькі племена. 915 року вони уклали договір з Києвом і відкочували до Дунаю, однак 930 року порушили угоду і почали напади. Дослідження сучасних істориків свідчать, що це пов'язано з інтригами візантійської дипломатії, яка використовувала печенігів для ослаблення Русі. У Києві не зразу здогадалися про підступність імператорського двору і аж до 30-х років X ст. надавали Візантії військову допомогу. Зокрема, русичі у складі імператорської армії брали участь у війнах в Італії.

У 30-ті роки X ст. економічна, військова і політична міць Русі продовжувала зростати. Русь посилює свої намагання міцно утвердитись у Причорномор'ї, а також на східних торговельних шляхах, особливо у Приазов'ї, Поволжі, Закавказзі. Але найбільші зусилля руські керівники спрямовують на боротьбу проти Візантії. На початку 40-х років X ст. імперія припинила виплату Русі щорічної данини і 941 року починається війна. Ігор організував похід на Візантію великої флотилії, однак у морській битві біля Константинополя греки використали пальну суміш — «грецький вогонь», яким спалили багато човнів і примусили слов'ян відступити. Після цієї невдачі Ігор організував новий похід 943 року, однак імператор Візантії запропонував мир і відновлення виплати данини. Русичі отримали дари і від Дунаю повернули додому. 944 року було укладено новий русько-візантійський договір, який увібрав в себе статті угод 907 і 911 років. Однак умови торговельної діяльності руських купців були погіршені.

Загинув Ігор 945 року під час спроби вдруге зібрати з древлян данину. Така форма збирання, відсутність законодавчо встановлених розмірів податку призводили до того, що в населення часто забиралося майно, руйнувалося господарство. У країні загалом, а надто у волелюбних древлян та інших племен, зростало невдоволення. Древляни влаштували під Іскоростенем засідку, в якій загинули Ігор і його невелика дружина.

9. Регентство княгині Ольги.

Перші спроби регламентації даниний адміністративно-судової системи. Ольга

Єдиний відомий з літопису син Ігоря — Святослав був ще хлопчиком, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона виявила себе розумним, енергійним і далекоглядним державним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян навесні 945 р., штурмом здобувши їх головне місто Іскоростень, забивши древлянських князів і багато воїнів. Водночас княгиня, певно, зрозуміла, що настав час встановити розмір данини, насамперед полюддя, із залежного населення, що вона й зробила. «Повість» розповідає: «І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм і дружиною, встановлюючи устави й уроки; й існують становища її й ловища». А далі — «пішла Ольга до Новгорода й встановила по Мсті погости й данини, й по Лузі оброки й данини, ловища її є по всій землі».

Є підстави розглядати сенс державних нововведень Ольги та її «мужів» (верхівки дружини, радників) у регламентуванні повинностей залежного населення (запровадження «уроків»), створенні уставів, що їх застосовували княжі дружинники, збираючи данину, виконуючи адміністративні й судові функції. Все це було, напевне, пов'язано з переходом від системи полюддя до нового порядку стягнення данини через спеціально посланих для цього представників князівської адміністрації, що приймали її від населення в укріплених пунктах — «становищах». Ольгою були також влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна ж і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних княжінь.

В часи Ольги розбудовувався, прикрашався і зміцнювався стольний град Русі. Літописці під 945 р. згадують резиденцію Ольги у Києві: «двір княжий» і «терем кам'яний». Археологи розкопали цю велику кам'яну, слід гадати, двоповерхову споруду, прикрашену мармуром, червоним шифером і декоративною керамікою. З князюванням Ольги можна пов'язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності.

Він ознаменувався візитом Ольги до Константинополя близько 946 р. Уперше в історії глава Давньоруської держави ішов до Візантії не з флотом і суходольним військом, а на чолі мирного посольства. Руську княгиню урочисто прийняв візантійський імператор Константан Багрянородний. Було укладено союзну русько-візантійську угоду. Ольгу було охрещено патріархом та імператором у головному храмі Візантійської імперії, грандіозному й пишному Софійському соборі.

Але давньоруське суспільство середини X ст. виявилось не готовим до запровадження християнства як офіційної релігії. Це, зокрема, доводиться розповіддю Нестора про невдале намагання Ольги схилити сина до нової віри: Святослав «не послухав матері, відправляючи язичницькі обряди», оскільки побоювався, що над ним сміятиметься його військова дружина. Минуло ще більше ста років, аж поки князь Володимир Святославич зважився запровадити християнство на Русі.

10. Воєнна активність Русі за Святослава.

Воєнна активність Русі в 60-х — на початку 70-х рр. X ст. Святослав

Недовге князювання у Києві сина Ольги Святослава (964—972) сповнене майже безперервними походами і битвами. Під час князювання Святослава Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в'ятичів, що потрапило під владу хозарів. Для цього йому довелося здійснити похід у межиріччя Оки і Волги.

По тому, 968 р., Святослав завдав нищівної поразки Хозарському каганатові, що постійно зазіхав на східнослов'янські землі, перешкоджав торгівлі Русі, перерізаючи шлях її купцям у гирлах Дону і Волги. Потім київський князь звернув погляд на південь, втрутившись у затяжну війну між Візантією й Болгарією. Походи Святослава 965—968 рр., за виразом академіка Б. Рибакова, нагадували удар шаблі, що одним махом прокреслив на карті Європи широке півколо від Середнього Поволжя до Каспію й далі Північним Кавказом і Причорномор'ям до балканських земель Візантії. Святослав на чолі величезного на той час війська (що налічувало, за візантійськими джерелами, 60 тис. воїнів) вирушив до Болгарії, розбив під Доростолом сильне болгарське військо й закріпився у Переяславці на Дунаї. Деякі сучасні історики гадають, що так руські літописці називали давню столицю Болгарії — Преслав Великий. Візантійський уряд мав на меті вижити звідти руського князя, що зробив свою справу, але до часу не мав для того сили.

Того ж таки 968 р. печеніги раптово напали на Київ. Вчасно попереджений гінцем з Києва Святослав спішно повернувся до стольного града й відігнав печенігів. Безперервно воюючи п'ять довгих років, він дещо занедбав державні справи й, здається, розумів обгрунтованість закидів киян: «Ти, княже, шукаєш чужої землі й про неї дбаєш, а свою залишив напризволяще».

Однак було б однобічно й неправильно розглядати Святослава виключно як завойовника, шукача воєнної здобичі. Він таки піклувався на свій лад про Руську землю. Свідченням цього було те, що Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як вирушити в другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив своїм намісником у Києві, молодшого Олега — в Овручі, стольному граді завойованої його матір'ю Древлянської землі, де, мабуть, ще не вщухли сепаратистські настрої. А позашлюбного сина — Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода Великого, боярство якого завжди прагнуло відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу Ольги щодо консолідації держави, зміцнення влади київського князя у землях племінних княжінь.

Другий похід Святослава до Болгарії, що почався 969 р., склався не так успішно, як перший. Князеві довелося воювати не лише з болгарським царем Борисом, а й з новим візантійським імператором Іоанном Цимісхієм, що підступно порушив мирну угоду з прямодушним і чесним руським князем. Імператор з переважаючими силами змусив Святослава зачинитися в болгарському місті Доростолі й обложив його.

Але візантійцям так і не вдалося здобути міста. Руси неодноразово виходили з Доростола й біля його стін билися з ворогом. 971 р. знесилені сторони розпочали переговори. Було укладено мирний договір. Іоанн Цимісхій зобов'язався випустити військо Святослава із зброєю з Доростола і навіть забезпечити його харчами на зворотний шлях на Русь.

Після підписання миру Святослав з військом попрямував на Русь. Імператор Іоанн, вражений силою й мужністю руських воїнів та полководницьким талантом князя, вирішив позбутися небезпечного суперника в Причорномор'ї. Він змовився з печенігами, аби усунути київського князя. Повертаючись додому, Святославу з військом довелося зазимувати у степу, поблизу дніпровських порогів. Навесні 972 р., коли руси стали повертатися до Києва, на них зненацька напала печенізька орда хана Курі. Святослав загинув у бою.

Між його синами розпочалася запекла боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата. У свою чергу Ярополк вирішив приборкати братів і стати єдиновладним володарем Русі. З цією метою він 977 р. вирушив із військом на Овруч. Олег програв йому битву й трагічно загинув біля брами міста.

На історичну сцену рішуче виступив Володимир Святославич, Він не став очікувати, поки Ярополк нападе на нього, а попрямував до Скандинавії. Там Володимир набрав військо із варягів, професійних воїнів, що з часів Олега служили руським князям. 978 р. Володимир рушив на Київ. У короткій війні між братами Ярополк загинув, і 11 червня того року за свідченням автора середини XI ст. Іакова Мніха, Володимир вокняжився в Києві.

11. Хазарський Каганат і його роль в історії Русі.

У 6-му – 7-му ст. в байнах нижньої Волги та Дону постала держава хазарів, яка досягла у 8-9 ст. великої політичної могутності та економічного розвитку. Вона підбила собі східнослов”янську людність над доном; її зверхність мали визнати поляни сіверяни в”ятичі родоничі. Через хазар сх.-слов”янські племена всткпали в культурний і торгівельний зв”язок зі Сходом, з персами та арабами. Головна вага хазарської держави для наших предків полягала в тому, що вона служила оборонним валом проти кочових азійських орд. Цю державу було зруйновано Святославом (Київський князь (957 - 972)), і зразу ж в степу з”являються орди печенігів.

12. Володимир Великий і його реформи.

Введение в Киевской Руси в 988 г. князем Владимиром Великим христианства, безусловно, было крупным историческим событием не только для Киева, но и для всей Киевской Руси и окружающих ее других государств. Оно означало победу феодальных отношений Киевской Руси над отживающим родовым строем и сыграло положительную роль в развитии древнерусской культуры и повышении авторитета среди большинства стран, где христианство существовало и было принято ранее. Но не сразу решился Владимир на столь решительный и весьма рискованный шаг в языческой Руси, где 'старая вера' укоренилась и окрепла с приходом в Киевскую Русь Рюрика и первых продолжателей рюриковского наследия. А ими, как известно, были киевские князья Олег, Игорь и славный сын Игоря, храбрый и отважный князь-воин Святослав.

В Киеве уже в 980 г. Владимир Святославич, став единым князем Киевской Руси, начал проводить первую религиозную реформу, целью которой было превратить Киев в религиозный центр всех восточных славян. До этого в языческой Руси каждая область поклонялась своим местным, довольно многочисленным, богам. И в руках сторонников сепаратизма это было сильным идеологическим оружием против централизации власти в руках единого князя Киевской Руси. Поэтому в центральной части киевского Детинца было сооружено языческое капище - пантеон главным языческим богам во главе с Перуном - богом грома и молнии, которого Владимир считал своим личным покровителем и всей дружины. Впрочем, такого же мнения был и отец Владимира, киевский князь Святослав, что четко было зафиксировано в мировом договоре Святослава с Византией еще в 971 г. Святослав заканчивал этот договор такими словами: 'Если же не соблюдем мы чего-либо из сказанного раньше, пусть я и те, кто со мною и подо мною, будем прокляты богом, в которого веруем - Перуном и Велесом, богом скота, и да будем желты, как золото, и да будем иссечены своим же оружием'.

На холме, за теремным двором, Владимир поставил сделанного из дерева бога Перуна с серебряной головой и золотыми усами. Боги Хорс и Дажбог (Даждьбог) олицетворяли солнце, но имели разное происхождение. Дажбог - чисто славянское божество, а Хорс - иранский бог. Стрибог - славянский бог ветров, а Симарга - бог земли и подземного царства, также иранского происхождения. Богиня Микоши, богиня плодородия и домашнего очага, имела финское происхождение, так как земли некоторых финских племен входили в состав Киевской Руси того времени. В Новгороде, где Владимир посадил править своего дядю Добрыню, последний, придя к власти, также поставил кумира - Перуна над рекой Волховом. Провозглашая Перуна верховным божеством пантеона, Владимир Святославич этим освещал всю феодальную систему на Руси.

Начиная с 980 г. Владимир начал укреплять также и военную силу государства, в том числе южно-черноморское пограничье, от разрушительных набегов печенегов. По его приказу были сооружены оборонительные города-крепости на реках Остер, Десна, Сула, Стругон, Ирпень, Трубеж, преграждающие печенегам путь на Киев. Начал расширять территорию Руси Владимир и на западе, где в 981 г. русские дружины совершили поход к реке Буг, а также присоединил к Руси так называемые Червенские города - Червень, Грубешев - и взял город Перемышль, из-за которых, по сути, и началась война с Польшей. В 981 г. были подчинены вятичи и наложена на них дань 'от плуга'. В 983 г. Владимир совершил поход на ятвягов (древнее литовское племя) и присоединил их земли.

В 984 г. русские дружины князя Владимира Святославича совершают поход на радимичей и подчиняют их власти киевского князя. В 985 г. Владимир в союзе с торками двигает войско на восток в Волжскую Болгарию. После победы над болгарами было решено не взимать контрибуцию с побежденных, а наладить долговременные мирные отношения. 'И створа миръ', - говорится в 'Повести временных лет', - 'Владимир съ болгара и реша болгаре: 'Толи не будеть межо нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути'. И был установлен мир на Руси и с западными странами.

Как сообщает летописец Нестор, Владимир начал жить в мире, любви и покое 'и с Болеславом Лядьскимъ, и со Стефаном Угрьским, и с Андрихом Чешескым'. Польский король Болеслав Храбрый даже выдал свою дочь за сына Владимира - Святополка.

В этот период практически и завершился длительный процесс формирования территории Киевской Руси, и определились ее рубежи. Границы Руси проходили по Днестру, Карпатам, Западному Бугу, Неману и Западной Двине на западе. На севере по Чудскому озеру, Финскому заливу, Ладожскому и Онежскому озерам. На востоке по верховьям Оки и Волги, а на юго-востоке вдоль рек Сула, Дон, Рось и Южный Буг. В состав Киевской Руси входило Тмутараканское княжество и Приазовье на Керченском полуострове с городами Тмутаракань, Белая Вежа, Корчев (Керчь). Для завершения своей административной реформы, которая была направлена на политическую консолидацию всех восточно-славянских земель, Владимир посадил своих сыновей вместо князей местных династий. Вот как об этом пишет летописец: 'И посади Вышеслава в Новегородъ, а Изъяслава Полотьске, а Святополка Турове, а Ярослава Ростове. Умершю же старейшему Вышеславу Новегороде, и посади Ярослав Новегороде, а Бориса Ростове, а Глеба Муроме. Святослав в Деревехь, Всеволода Володимери, Мстеслава Тмуторокани'.

В менее важных городах Владимир назначил посадников из своего ближайшего окружения. Таким образом, административная реформа Владимира Святославича ликвидировала власть местных князей, тесно связанных происхождением и интересами со своими землями. При этом следует напомнить, что в 987 г. киевский князь Владимир заключил союзный договор и с византийским императором Василием II, согласно которому Владимир обещал императору помощь в борьбе за престол Византии с самозванцем Бардом Фокой.

13. Прийняття християнства на Русі.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються 6 різноплеменних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Однак вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира. До цього додалися зовнішньополітичні обставини, за яких Київська держава опинилася практично в оточенні християнських держав.

Обережна і далекоглядна політика Володимира швидко приносить йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80х рр. Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру та сприяти охрещенню населення Київської держави.

Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) - опору візантійського панування в Криму - і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними. Після офіційного хрещення киян у 988р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення. А саме, Володимир намагається не підпорядковуватися на константинопольському патріархату, ні римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

14. Розквіт держави за Ярослава Мудрого.

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 рр.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку Київської Русі. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030—1031 рр. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські племена чуді, оволодів містом Юріїв над Чудським озером. 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди. Піклуючись про зміцнення південних кордонів Pyci, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами».

У зовнішній політиці Ярослав надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними шлюбами (рис. 1, с. 674). Ярослава називали «тестем Європи».

У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення загальноприйнятих у ті часи законів Київської Pyci в єдину «Руську Правду». Вона була правовим кодексом держави, що вперше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювала майнове розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так, розмір штрафів за злочини залежав від статусу потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина смерда — 5 гривень.

Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час «золотоверхий» Київ ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія. Та справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софійський собор (1037 р.). Собор прикрашала чудова мозаїка і різнокольорові фрески, які й сьогодні належать до шедеврів світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій.

Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що 1051 р. Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха, щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі. Іларіон — знаменитий книжник, автор першого давньоруського філософського твору «Слово про Закон і Благодать». Багато істориків вважають, що він був автором літопису.

Дипломатичні й торговельні зв’язки Pyci з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. Iз цією метою 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополит Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців — претендентів на корони королів. Серед них у різні часи навчалися діти англійського короля Едмунда, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та інші. У школі, поряд з богослов’ям, вивчали філософію, риторику, icтopiю, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Вінцем освіти вважалося опанування ораторського мистецтва. Це був перший вітчизняний вищий навчальний заклад, що з’явився раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі.

Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. «Країною міст» називали Русь іноземні купці й мандрівники. Їх вражала краса й велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові. За часи князювання Ярослава площа стольного града Pyci зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм, привабливістю ремісничих виробів, кількістю торжищ вирізнялися і такі давньоруські міста, як Гадяч, Чернігів, Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, відкритих археологами. Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були зосереджені органи державної влади та церковного управління.

Основу продуктивного населення міст становили ремісники. Великий попит мали вироби ювелірів, ковалів, зброярів, гончарів, іконописців та інших майстрів. У Київській Русі існувало близько сотні ремісничих спеціальностей. У давньоруських містах точилася жвава торгівля. Авторитету та широкого визнання не лише на Русі, а й далеко за її межами набули давньоруські купецькі організації. Торговельні подвір’я і цілі вулиці давньоруських купців успішно процвітали в Константинополі, у шведському мicтi Сігтуні, у столиці Волзької Болгарії — місті Булгарі на Камі та в інших міжнародних центрах. Кам’яниці купців з Єгипту, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини стояли і на площах Києва. Розмістившись посередині дніпровського водного шляху «із варяг у греки», Київ став одним зі світових центрів торгівлі.

За князювання Володимира і Ярослава родоплемінна держава остаточно переросла в ранньофеодальну, а її дружинна форма обернулася на монархічну. Поступово, у міру того, як князі та знать захоплювали землі общин, складався клас феодалів-землевласників. Земля, як основне багатство й джерело добробуту, перебувала у власності феодалів на чолі з князем, який утримував бояр і дружину. У літописах перші згадки про князівське землеволодіння датуються кінцем XI ст. Від XII ст. починає запроваджуватися велике індивідуальне земельне володіння бояр. Його виникнення знаменувало подальший розвиток феодальних відносин і вплинуло на структуру держави й характер влади.

З ім’ям Ярослава пов’язаний і розквіт давньоруської культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Pyci. У князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований 1015 р. За Ярослава було укладено перший літописний звід, розвивалися література і перекладалися книги іноземних авторів.

Завдяки мудрій і далекоглядній політиці в ycix галузях державного життя Ярослав увійшов в icторію з ім’ям «Мудрий», а невідомий автор, що зробив запис про смерть цього видатного діяча на стіні Софії Київської, назвав його «царем». Отже, часи князювання Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва Давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, значним культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Pyci в середньовічному світі. 

15. “Руська Правда” і її значення.

Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Русі-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—XVIII ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і скорочену), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).

З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843–1844), Л. Ґетц (1910–1913); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH СРСР «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).

Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував М. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачали в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Русі й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).

16. Господарство Київської Русі.

В хозяйстве восточных славян периода Киевской Руси IX-н. XII ст. ос­новной отраслью оставалось как и ранее земледелие. Господствует натуральное хозяйство, при котором все необходимое производится не для продажи на рынок, а для внутреннего потребления.

Важную роль хозяйства на Руси составляло скотоводство. Восточные славяне занимались также охотой, рыбной ловлей.

Во времена Киевской Руси интенсивно развивалось ремесло, которое в основном сосредотачивалось в городах и при дворах князей и бояр. Ремесленники обеспечивали потребности феодалов в ору­диях и предметах быта, а также производили разные предметы на заказ, работали и на рынок.

В целом хозяйство Киевской Руси имело натуральный характер. Одна­ко, развитие ремесла, усиление общественного разделения труда способст­вовали расширению обмена, торговли. Внутренняя торговля преимущест­венно сосредотачивалась на местных рынках, которые связывали экономи­чески различные районы.

Широко развивалась на Руси внешняя торговля - с восточными странами по Волге и Каспийскому морю, с Византией, Скандинавией, со странами Цен­тральной Европы. Вывози­ли на международные рынки меха, мед, воск, лен, льняные ткани, изделия из серебра и железа. Ввозили - главным образом предметы роскоши.

Развитие торговли требовало усовершенствования денежной системы, которая на Руси возникла задолго до образования Древнерусского государст­ва. Сначала роль денег исполняли скот, а потом мех куницы. В об­ращении были иностранные монеты. Со времен Владимира начали чеканить монеты.

17. Русь і печеніги.

Боротьба Русі з печенігами. У середині IX ст. печенізькі племена, що кочували поміж Уралом і Волгою, посилили натиск на хозарів, прагнучи перейти Волгу Але й самі печеніги зазнавали сильного тиску торків зі сходу, за якими рухалися ще численніші половці (кипчаки). За свідченням візантійського імператора й письменника X ст. Константина Багрянородного, не пізніше 70— 80-х pp. IX ст. печеніги зламали-таки опір хозарів і перейшли Волгу Відтак напали на угрів, що жили тоді втих місцях, і розбили їх. Переслідуючи угрів, печеніги на поч. 890-х pp. досягли нижнього Дунаю, відтіснивши угрів у середню течію цієї ріки. Наприкінці IX ст. печеніги посідали величезний простір між Доном і Дунаєм

Щойно з'явившись у степах Північного Причорномор'я, печеніги здійснювали набіги на східних слов'ян, але літописи згадують про них лише з 2-го 10-літгя X ст., коли ці кочовики почали загрожувати Середній Наддніпрянщині й Києву. Під 915 р. «Повість временних літ» відзначила: «Прийшли печеніги на Руську землю і склали угоду з Ігорем, і прийшли до Дунаю». Мир виявився нетривким. За свідченням літопису, 920 р. Ігор воював проти печенігів. Потім вони зникають із сторінок літопису й знову з'являються там під 968 р Тоді, скориставшись із відсутності у Києві Святослава Ігоревича, печеніги обложили місто. Святослав кинувся на виручку киянам і відігнав ворога від Києва. Повертаючись із невдалого для нього походу до Болгарії, навесні 972 р. Святослав на Дніпрових порогах потрапив у засідку і загинув від руки печенізького хана Курі. Новий етап боротьби Русі з печенігами розпочався за князювання Володимира Святославича. Під 988 р. літопис повідомляє, що князь поставив міста по pp. Десні, Остру, Трубежу, Сулі й Стугні. Були насипані також земляні вали — рукотворна захисна лінія від печенігів. У 90-ті pp. X ст. Володимир не раз зупиняв і перемагав печенігів на цій лінії. Останній похід проти печенігів Володимир здійснив у рік своєї смерті (1015). Його син Ярослав продовжував зведення оборонних споруд проти печенігів на р. Рось. У 1018—1019 pp. печеніги підтримали Святополка Ярополчича в боротьбі за Київ проти Ярослава. 1036 р. у битві біля самих валів Києва Ярослав завдав печенігам вирішальної поразки, назавжди відкинувши їх від рубежів Русі. В сер. XI ст. під натиском торків і половців вони відкочували до Карпат і Дунаю.

18. Варязький фактор в українській історії.