Утворення й розвиток ранньо феодальної держави Київська Русь

Выводы

Конкретно о рецепции.

Новый текст вызывает у читателя (слушателя) известный по прошлым текстам горизонт ожиданий и правил игры, которые могут затем варьироваться, корректироваться, сменяться или же только воспроизводиться. Вариация и коррекция определяют игровое пространство изменение или воспроизводство - границы жанровой структуры.

Восприятие нового произведения может привести через отрицание привычного или осознание выраженного опыта к "смене горизонта понимания". Соответственно расстояние между заданным горизонтом ожидания и появлением нового произведения можно определить как эстетическую дистанцию. Исторически она объективируется в спектре реакций публики и суждений критики: внезапного успеха, непризнания, шока или признания лишь единицами, медленного или запоздалого понимания.

Дистанция между горизонтом ожидания и произведением, т.е. между тем, что знакомо по предшествующему эстетическому опыту, и "трансформацией горизонта", вызванной восприятием нового произведении, обусловливает для рецептивной эстетики художественный характер литературного произведения.

Развивая тезис Коллингвуда о том, что "текст можно понять только тогда, когда понят вопрос, на который он явился ответом", Гадамер доказывает, что реконструированный вопрос больше не может находиться в своем изначальном горизонте, так как этот исторический горизонт теперь уже включен в горизонт нашей современности.

Расхождение моего проекта рецептивно-эстетического обоснования истории литературы с принципом истории воздействия у Гадамера начинается там, где Гадамер возводит понятие "классического" в прототип любого исторического опосредования прошлого и настоящего. Его определение - "классично то, что уже не требует преодоления исторической дистанции, так как само классическое постоянно осуществляет это преодоление в качестве посредника" - выпадает из отношения "вопрос - ответ", конститутивного для всего исторического наследия, для классического текста уже не надо искать вопрос, на который он дает ответ: если он классичен, то "говорит нечто любому настоящему так, как если бы сказанное предназначалось именно ему". Но не является ли такое понятие "классического", которое "само себя означает и само себя истолковывает", лишь описанием результата того, что я назвал "второй сменой горизонта"? Разве за бесспорной самодостаточностью смысла так называемого "шедевра", возникающей только в ретроспективном горизонте образцовой традиции, не скрывается его изначальная негативность, и разве не вынуждает она нас снова отыскивать правильный горизонт вопроса, который противоречит благообразной обывательской классичности?
Воспринимающее сознание и в случае классического произведения не освобождено от необходимости сознавать "напряженное взаимоотношение текста и современности".

Формальная теория "литературной эволюции", бесспорно, является одним из наиболее значительных подходов к обновлению истории литературы. Понимание того, что исторические изменения и в области литературы разыгрываются внутри системы, попытка функционального определения литературного развития и, не в последнюю очередь, теория автоматизация - это достижения, которые необходимо сохранить, несмотря на то, что односторонняя канонизация изменения у формалистов требует поправки.

Рецептивно-эстетический подход не только возвращает "литературной эволюции" утраченное направление, делая местонахождение историка литературы "точкой схода" - но не целью! - процесса. Он также открывает взгляду временные глубины литературного опыта, делая очевидной меняющуюся дистанцию между актуальным и потенциальным значением литературного произведения. Это подразумевает, что художественный характер произведения, смысловой потенциал которого формализм редуцировал до инновации как единственного ценностного критерия, ни в какой мере не должен быть воспринят в горизонте своего первого появления сразу и целиком (не говоря уж о том, чтобы исчерпаться чистой противоположностью старой и новой формы).

Таким образом, новое - категория не только эстетическая. Оно не исчерпывается факторами инновации, неожиданного, победы, перегруппировки или остра нения, которым формальная теория придавала исключительное значение. Новое становится и исторической категорией, коль скоро диахронический анализ литературы приводит к вопросу о том, какие же собственно исторические моменты делают новое в литературном явлении новым, в какой степени это новое может быть воспринято в исторический момент его появления, какой дистанции, какого пути или каких окольных путей понимания потребовало раскрытие его содержания, и обладал ли момент его полной актуализации столь мощным воздействием, что смог изменить перспективу прошлого, а тем самым и пересмотреть его литературную канонизацию.

Если с продуктивно-эстетической точки зрения литература, существующая одновременно, распадается на гетерогенное многообразие разновременного - на произведения, отмеченные различными моментами жанрового, по-разному оформленного времени (как видимое в его мнимой одновременности звездное небо распадается для астронома на точки самой разной временной отдаленности}, то с точки зрения рецептивной эстетики это многообразие литературных явлений вновь соединяется в единстве общего горизонта литературных ожиданий (воспоминания, предвосхищений) публики, воспринимающей и соотносящей эти произведения между собой, как явления своей современности.

Проблема отбора материала, значимого для новой истории литературы, может быть решена нетрадиционным способом, т.е. с помощью синхронного рассмотрения: изменение горизонта в историческом процессе литературной эволюции можно не только отслеживать, распутывая различные факты и связи в их диахронии, но и устанавливать, анализируя изменения элементов синхронной литературной системы, сопоставляя их с данными анализа последующих синхронных срезов. В принципе описывать литературу через историческую смену таких систем было бы возможно, перебирая любые пересечения синхрония и диахронии. Между тем историческое измерение литературы, ее утраченная (как в традиционной, так и в позитивистской истории литературы) событийная непрерывность, может быть восстановлена только в том случае, если историк литературы обнаружит и высветит такие срезы литературы и такие произведения, в которых процессуальный характер литературной эволюции артикулируется в его исторических моментах и эпохальных цезурах.

Но и поныне модный литературный "структурализм", который с сомнительным порой правом ссылается на архетическу. критику Нортропа Фрая или на структурную антропологию Клода Леви-Стросса, все еще целиком остается в плену этой, по сути, классицистской эстетики изображения и таких ее схем, как "отражение" и "типизация". Интерпретируя выводы структурного языкознания и литературоведения как архаические антропологические константы, переодетые в литературный миф (что нередко удается сделать только благодаря аллегоризации текстов), структурализм сводит, с одной стороны, историческое бытие к древнейшим структурам общественной природы, а поэзию, с другой стороны, к ее мифическому или символическому выражению. Но тогда из виду упускается именно важнейшая общественная функция литературы - функция создания или образования общества (или его идеи).

Рецептивно-эстетическая постановка вопроса о формирующей функции литературы по отношению к обществу выходит за пределы компетенции традиционной эстетики изображения. Попытка преодолеть разрыв между литературно-историческим и социологическим изучением литературы с помощью рецептивно-эстетического метода облегчается тем, что введенное мною в литературно-исторический анализ понятие "горизонта ожидания" значимо и для аксиоматики социальной науки начиная с Карла Мангейма.

Так, например, "новый роман", много обсуждавшийся молодой романный жанр, предстает как форма модерного искусства - по словам Эдгара Винда, как парадоксальный случай, "когда решение проблемы дано, а сама проблема устранена, чтобы дать возможность осознать решение как решение". Здесь читателю отказано в роли ближайшего адресата и предложена роль непосвященного "третьего", который, встретившись с еще чужой по смыслу реальностью, должен сам найти вопросы, где бы для него открылось то восприятие мира или та человеческая проблема, на которые и отвечает эта литература.

Пропасть между литературой и историей, между эстетическим и историческим познанием станет преодолимой только в том случае, если история литературы будет не просто описывать процесс общей истории в зеркале литературных произведений, а если в ходе "литературной эволюции" будет вскрывать ту в собственном смысле слова формирующую общество функцию, которая присуща литературе, как и другим конкурирующим между собой искусствам или социальным силам, участвующим в процессе эмансипации человека от его природной, религиозной или социальной закрепощенности.

РОЗПАД ДЕРЖАВИ КИЇВСЬКА РУСЬ.

Після смерті Володимира Мономаха у 1125 р. Київська Русь ще трохи протрималася єдиною державою при його синові князі МСТИСЛАВІ ВЕЛИКОМУ (1125-1132 рр.), а потім почався її розпад. Нащадки Рюрика, не поділивши між собою владу, почали чвари, бійки, війни. На місці єдиної великої і могутньої держави Київська Русь були створені КНЯЗІВСТВА: Київське, Турівсько-Пінське, Чернігівське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське з центром у місті Володимир - на - Клязьмі, заснованому ще князем Володимиром Великим та багато інших, дрібніших.

Причинами занепаду Київської держави більшість істориків вважають такі: 1) великі простори Київської Русі і головне - КНЯЖІ МІЖУСОБИЦІ, які розідрали державу на клапті; 2) напади степових кочівників (печенігів, половців, татаро-монголів); 3)занепад економічного життя через війни та втрату торговельного шляху до Чорного моря; 4) зміна торговельної кон'юнктури. У зв'язку з хрестовими і торговими походами Західна Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київська держава залишилася осторонь поза світовими торговельними шляхами і поступово втрачала світове значення.

Може Київська держава і вийшла б із кризи, як це було в інших державах. Однак татаро-монгольска навала 1240 р. призвела до остаточного занепаду Київської Русі.

Формальним початком феодальної роздрібленості став з'їзд князів у м. Любечі (1097 р.), який проголосив: "Кождо та тримає отчину свою". За цією декларацією, щоб уникнути княжих міжусобиць, кожен князь повинен був володіти тільки тією землею, яка належала його батькові. Наслідком стало те, що у ХП-ХШ ст. Київська Русь ПЕРЕСТАЛА ІСНУВАТИ, як єдина держава. Вона стала легкою здобиччю для кочових орд та агресивних сусідів.

У 1169 р. Вотодимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський захопив Київ і жорстоко зруйнував його. А у 1240 році татаро-монгольський хан Батий знищив його майже повністю. Після цього центр об"єднання українських земель на деякий час змістився на захід до Волинського князівства.

З розпадом єдиної Київської Русі за її окремими частинами в ХП-ХШ ст. закріплюються нові назви. Князівства Київське, Переяславське, Сіверське, Чернігівське отримало назву МАЛА РУСЬ. Князівство Полоцьке і м. Мінськ - БІЛА РУСЬ, а князівство Турівсько-Пінське - ЧОРНА РУСЬ. Згодом Чорна Русь була поглинута Білою Русью. Князівства Галицьке і Волинсько-Володимирське стало називатися ЧЕРВОНА РУСЬ. Коли в ХГУ-ХУ ст. сформувалося князівство, а потім царство Московське, його території почали називати ВЕЛИКА РУСЬ.

БОРОТЬБА З ТАТАРО-МОНГОЛЬСЬКОЮ НАВАЛОЮ.

У першій половині ХШ ст. на землях далекої Азії біля річки Амур, у кордонів Китаю кочували монголо-татарські племена. Серед них з'явився талановитий лідер Темучин, який підкорив чи знищив окремих племінних князів, об'єднав татарські та монгольські орди в одну велику Орду І створив могутнє військо.

У 1206 р. на курултаї(з'їзді) племенної верхівки його обрали великим ханом з титулом ЧІНПСХАНА. За короткий час йому вдалося підкорити Північний Китай, Сибір, Корею. В Середній Азії він розбив Хорезмську державу, підкорив Північний Іран і Північний Кавказ і побив половецьких князів.

Половці звернулися за допомогою до русичів. Руські князі зібрали дружини і виступили назустріч монголо-татарам. 31 травня 1223 р. біля річки КАЛКА (зараз р. Кальчик - притока р. Кальміус) відбулася жорстока битва. Дії руських князів були незлагодженні, кожен з них намагався бути першим. Єдиного командування не було. Дружинники билися з ворогом відчайдушно, але їх союзники - половці не витримали тиску татаро-монголів і почали тікати. Русь потерпіла страшну поразку. Більша частина князів трагично загинула.

Але переможці не пішли далі на Русь. Вони повернули назад у свої безкраї степи.

У 1227 р. помер Чінгісхан. Почалася боротьба за центральну владу між його синами і онуками. Переміг онук Бату-хан. На Русі його називали ХАН БАТИИ.

У 1237 році він вирушив на завоювання нових територій на схід аж „до останнього моря". Татаро-монгольське військо опинилося на кордонах північно-східної Русі. Були вщент зруйновані великі міста: Рязань, Москва, Володимир, Суздаль, Ярославль, Твєрь, Торжок. Значний опір вчинило загарбникам населення невеличкого міста на Чернигівщині Ковельська, за що Батий назвав його „злим містом".

У 1239 р. монголо-татарська орда захопила міста південної і південно-західної Русі: Чернигів, Глухов, Переяслав. У 1240 р. полчища ворогів перейшли Дніпро і обложили Київ. Київський воєвода Дмитро вміло організував оборону столиці. Цілий місяць кияни героїчно боронили місто. Київ було спалено, майже всі його захисники загинули, але на милість ворога не здалися.

Батий, піддавши Київ страшному спустошенню, рушив далі на захід. Монголо-татари пройшли через Галицько-Волинське князівство, потім підкорили Польщу, Чехію, Угорщину і погрожували Італії, Німеччині, Франції. Але героїчна боротьба русичів послабила силу монголо-татарів. І вони повернули назад, на схід, залишаючі за собою руїни і мертвих.

На Волзі хан Батий заснував місто Сарай, яке стало столицею новоствореної монголо-татарської держави - ЗОЛОТА ОРДА.

На цілих 240 років на Русі запанувало криваве чужоземне іго, яке надовго затримало її поступальний розвиток. Зате, врятовані героїчною боротьбою русичів, держави Західної Європи далеко пішли уперед.

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

За період існування держави Київська Русь тут сформувалася і досягла значного рівня неповторна культура. Вона була двох рівнів - елітарна (для невеличкого кола правлячої верхівки) і народна, традиційна.

При церквах, монастирах відкривалися школи, де навчалися діти князів, бояр, дружинників, священників. Школи створювалися не тільки для хлопчаків, але і для дівчаток. ОСВІТА була поширена головним чином серед пануючого класу, але широкі маси населення - ремісники, купці і навіть селяни також були освічені. Про це свідчать знайдені археологами численні написи на окремих речах і особливо на берестяних грамотах. Береста в той час заміняла для простих людей папір.

В 1037 р. було засновано першу БІБЛІОТЕКУ в Київі при Софіївському соборі. Потім вони виникали в інших містах. Серед книг переважала перекладна література - твори грецьких філософів Демокрита, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура. Але більшість складали релігійні твори.

На початку XI ст. створюється і своя оригінальна ЛІТЕРАТУРА. Це „Слово о законі і благодаті", а також „Похвала кагану Володимиру", автором яких є київський митрополіт Іларіон. Розповсюджені були „Житія" руських святих, „Паломник" ігумена Данила. Князь Володимир Мономах залишив для нащадків „Поученіє дітям".

Виникли історичні ЛІТОПИСИ. Серед них центральне місце належить „Повісті врем'яних літ" київо-печерського монаха Нестора. Найбільшим художнйм і мистецьким твором тієї доби є „Слово о полку Ігоревім" невідомого автора. Вважають, що ним був один з дружинників князя Ігоря, учасник походу.

Поширені були народні БИЛИНИ про давньоруських богатирів - Іллю Муромця, Добрито Микитовича, Альошу Поповича та інших. Вони усно передавалися від покоління до покоління. До усної народної творчості також належали казки, загадки, приказки тощо, які дійшли до наших часів.

Крім літератури високого мистецтва досягла АРХІТЕКТУРА та ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО. Мозаїка і фрески храмів і

особливо Софіївського собору у Київі і зараз вражають глядачів.

Значного рівня досягло ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО - ювелірне ремесло(чернь, фініфть, емаль, зернь), косторізне, керамічне, зокрема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер'єрів різних споруд. Високого мистецтва досягло оформлення рукописної книги.

З далеких часів частиною слов'янської культури були пісні, музика, танці. Носіями їх і виконавцями були актори з народу -скоморохи.

3"явився і символ Київської держави, який потім став гербом України - ТРИЗУБ, зображення якого ми зустрічаємо на монетах Київських князів.

ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ.

Київська Русь мала велике значення не тільки для українського народу, але і для сусідніх народів - російського і білоруського, її можна порівняти з великим стовбуром дерева, на якому виросли три величні гілки - держави: Україна, Росія, Білорусь. А коренем цього дерева є східно-слов'янські племена. Київська Русь стала КОЛИСКОЮ ТРЬОХ БРАТНІХ СХІДНО­СЛОВ'ЯНСЬКИХ НАРОДІВ - українського, російського, білоруського, які успадкували її велич, її культуру

Сучасні кон'юктурні історики і політики, які прагнуть протиставити ці народи один проти одного, а дехто з них навіть проголошують ВИНЯТКОВІСТЬ якогось із цих народів відносно інших, фальсифікують історію своїх держав. Більш того, вони виступають проти загальнолюдської моралі і пропагують націоналістичні людиноненависні ідеї, нацьковуючі один народ на інший.

Держава Київська Русь мала велике МІЖНАРОДНЕ ЗНАЧЕННЯ. Вона була однією з найсильніших і розвинутіших країн Європи, її соціально-політичний і культурний потенціал визнавали усі імперії того часу. Наймогутніші королі і імператори Європи вважали за честь породичатися з правляючою династією київських Рюриковичів.

Прийняття Руссю християнства значною мірою укріпило велич і культуру Київської держави. Тут швидко поширюється писемність, освіта, мистецтво навіть серед простого народу. Величні архітектурні споруди, яки встояли до наших часів, своєю красою і досконалістю вражають сучасників.

Народ держави Київська Русь ЗАХИСТИВ ЄВРОПЕЙСЬКІ ДЕРЖАВИ від навали численних кочівників зі сходу і врятував їх від страшного монголо-татарського іга, давши можливість нормально розвиватися.

Завдяки Київській державі Західна Європа стала континентом найбільш розвинутим і передовим серед інших континентів світу.

Але сучасні керівники європейських держав забули історію і не бажають допустити нащадка Київської Русі - європейську державу Україна до Європейського Союзу держав.

Згадку етноніма „УКРАЇНА" вперше зафіксовано в Іпатіївському літопису під 1187 р. Літопис пов'язує його з іменем переяславського князя Володимира Глібовича, який помер,захищаючі край від половців: „И плакашася по нем вси Переяславці..., о нем же ОУКРАИНА много постона". Деякі історики вважають назву „Україна" похідною від терміну „країна", як синонім держави і визначає ареал його поширення в межах Південної Русі, що відповідає території сучасної України. Але є і інші тлумачення виникнення терміну „Україна".

Загальне вживання назви держави „Україна" поширилося тільки після революційних подій 1917 р. До цього вона мала офіційну назву „МАЛОРОСІЯ". Але для більшості українського населення вона є рідна РОДИНА-РУСЬ.