Мета, завдання курсу. Художня культура

Мета: вивчення художньої культури в загальноосвітніх навчаль­них закладах, як зазначено у навчальній програмі (Див.: Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Художньо-естетичний цикл. 5—11 класи— Київ: Ірпінь, 2005.— С, 184—І86), полягає в особистісно­му художньо-естетичному розвитку учнів, формуванні у них світоглядних орієнтацій, компетентностей у сфері художньої культури, вихованні потреби у творчій самореалізації та духовному самовдосконаленні у процесі опану­вання цінностями української та зарубіжної культури.

Мета (варіант 2): за допомогою комплексного впливу різних мистецтв сформувати духовний світ школяра, його моральність, естетичну вихованість, індивідуальну художню культуру в особливо відповідальний період розвитку – переходу до самостійності.

Згідно з концепцією середньої освіти, акцент в опанування художніми цінностями в курсі ХК переносить з традиційної настанови на засвоєння заданої кількості інформації на цілісний розвиток культури мислення, почуттів, поведінки школярів, що досягається спрямуванням процесу навчання з одного боку на художню підготовку школярів, а з другого – на формування їхнього внутрішнього світу. Тому задання курсу ХК можуть зосереджуватись у 2 площинах:

1. художньо-пізнавальній (осягнення школярами художньої картини світу);

2. духовно-творча (удосконалення мистецьких запитів і смаків учнів, формування в них потреби систематичного спілкування з мистецтвом, їх духовне збагачення під впливом отриманих мистецьких вражень).

Курс Художня культура покликаний розв'язувати такі головні за­вдання:                             

• збагачення емоційно-естетичного досвіду, учнів, формування культури почуттів, пробудження особистісно позитивного ставлення до мистець­ких цінностей;                           

• опанування учнями художньо-практичними знаннями та навичками, формування комплексу художніх компетентностей, що забезпечують здатність керуватися набутими знаннями та вміннями у самостійній діяльності, у процесі самоосвіти;

• розуміння учнями зв'язків мистецтва з природним, соціальним і куль­турним: середовищем життєдіяльності людини, усвідомлення власної причетності до художніх традицій свого народу з одночасним розумін­ням особливостей інших національних картин світу;   

• виховання культури міжнаціонального спілкування через вивчення ху­дожніх традицій народів різних країн.

Отже, у навчальних програмах з художньої культури мета розглядаєть­ся як комплексна категорія, що охоплює різні грані освітніх результатів уч­нів, які заплановано досягти, але обов'язково в єдності навчання, виховання і розвитку. До комплексу цілей включено пара­метри, які сукупно забезпечать головну якість випускника школи — здат­ність до художньо-творчої самореалізації і духовного самовдосконалення (це принципова позиція для втілення особистісно орієнтованої парадигми освіти).

Зауважимо, що навчальна програма є ескізною формою інфор­мації про систему знань з художньої культури, яка пропонується для засвоєння учнями. Для неї характерні такі ознаки ескізності, як охоп­лення сутності, втілення задуму на рівні загальної композиції, значний простір для різних варіантів наступного довершення, деталізації. Художня інформація безмежна за обсягом, отже виникає проблема педагогічної адаптації значного масиву даних, «дидактичного перекладу» максимальної інформації в оптимальну для засвоєння. Головні ризики у цьому аспекті пов'язані з проблемою дефіциту навчального часу і необхідності запобігати перевантаженню учнів загальноосвітньої школи. Зміст навчання та виховання на уроках художньої культури має групуватися навколо фундаментальних явищ і процесів, і за умов обмеженості навчального часу бути достатньо концентрованим.

 

Компоненти змісту та результати вивчення шкільного курсу Художня культура:

1. кругозір читача, глядача, слухача, його світогляд; (кругозір учнів – уявлення, поняття, фактичні відомості про предмети, явища, природи, громадського життя, культури людської психіки, доступні учням на кожному етапі їх розумового розвитку. Основа кругозору – знання. Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює навколишню дійсність як світ свого буття та діяльності, визначає і сприймає своє місце і призначення в ньому)

2. пізнавальна діяльність;

3. естетична активність

1. Кругозір – ведучий компонент, оскільки 2-й та 3-й є функцій ними відносно нього. Його зміст – твори СХК, які повинні бути прослухані, прочитані, сприйняті зором до моменту завершення навчання. Він забезпечує умови реалізації важливого завдання курсу – організації живого спілкування учнів з творами СХК, виховання інтересу і любові до мистецтва, формування потреби звертатись до мистецтва в житті як до моральної опори. Твори, запропоновані програмами та відібрані вчителем, повинні відповідати наступним вимогам:

· вони входять до скарбниці СХК і є шедеврами, що несуть у собі вічні життєві цінності;

· вони відображають та яскраво представляють епоху, в яку були створені;

· є доступними, близькими школярам 14 – 17-літнім підліткам.

Суттєво розширюють кругозір і позапрограмні твори, з якими школярі знайомляться за власним бажанням. Саме наявність таких творів є показником художнього інтересу та сформованості художніх цінностей учнів.

2-й та 3-й компоненти забезпечуються лише реалізацією діяльнісного підходу до викладання предмета ХК. В пізнавальній діяльності та естетичній активності визначені ті знання, вміння, здібності, що дозволяють учням бути справжніми реципієнтами мистецтва. Показниками розвитку пізнавальної діяльності є:

1. знання основних закономірностей розвитку ХК, основних теоретичних понять, митців, що творять ХК, їх творів, біографічної інформації, сюжетів, героїм, головних образів мистецьких творів.

2. Вміння, які виявляють здібності учнів порівнювати, співставляти, роздумувати, робити самостійні висновки, висловлювати власну думку з приводу прочитаного, прослуханого, побаченого.

Особливістю знань та вмінь, отриманих в курсі ХК, є їх інтегративний, узагальнений характер.

3-й компонент – Естетична діяльність, визначається наявністю у школярів вмінь, здібностей, пов’язаних

· з процесом сприймання мистецтва;

· з власною естетичною, творчою діяльністю

· з рівнем розвитку у підлітків емоцій, почуттів, уяви, інтуїції, здатності до співпереживання, до художнього узагальнення, встановлення асоціативних зв’язків.

·

Основними результатами вивчення курсу є:

Гносеологічний компонент: історико-теоретичне пізнання мистецтва, закономірностей його функціонування як основи художньої культури суспільства. Результат: знання та уявлення учнів.

Перцептивно-аксіологічний компонент (сприймання, аналіз-інтепретація, естетична оцінка явищ художньої культури (чуттєве сприймання предметів, їх зовнішніх ознак – перцепція; аксіологічний - ціннісний). Результат: ціннісні орієнтації учнів.

Праксеологічний (діяльнісний компонент) – активна художня діяльність та творче самовираження у сфері мистецтва. Результат: досвід художньо-творчої діяльності. Вміння:

· Виділення найбільш характерних елементів творів різних видів, жанрів, що дозволяють віднести їх до культури певної епохи, регіону.

· Аналізування шедеврів світової художньої культури в контексті історичної епохи з позицій сучасного сприймання

· Порівняння творів різних мистецтв та жанрів в рамках однієї епохи чи стилю, динаміку розвитку жанру від епохи до епохи

· Аналізувати прояви національного характеру і національної художньої школи в межах епохи

· Втілювати свої знання у творчих роботах.

Найважливіший результат опанування художньою культурою є не тільки набуття певних знань, умінь, уявлень, а й загальний духовний розвиток особистості, загальними складовими якого є: творчі здібності, морально-естетичне самовдосконалення, гуманістична світоглядна позиція, повага до національної культури.

Вчителю слід пам’ятати, що в початковій школі домінує праксеологічний компонент освіти (молодші школярі пізнають художню культуру через включення в активну практичну діяльність). В основній школі провідним стає гносеологічний компонент, що характеризує досягнення рівня художній узагальнень, ступінь систематизації набутих знань, усвідомлення себе як суб’єкта спілкування з мистецтвом. У старшій школі домінує аксіологічний компонент: на основі попереднього художнього досвіду формується образне мислення, їх емоційно-ціннісне ставлення до мистецьких явищ, відбувається становлення критеріїв власної вибіркової позиції.

 

 Сучасні підходи до викладання шкільного курсу Художня культура

Методологічною основою курсу є наукова концепція, що розглядає культуру як механізм соціального наслідування, що стверджує особливу, безальтернативну роль мистецтва в передачі від покоління до покоління духовних цінностей.

У процесі викладання «Художньої культури» необхідно враховувати су­часні методологічні підходи, на яких будується зміст і загальна логіка курсу: культурологічний, аксіологічний, особистісно виховний, компетентнісний.

У контексті культурологічного підходу інтерпретуємо художню культуру як результат цивілізаційного розвитку людства, а вчителів та учнів – не лише як пасивних споживачів, а й суб’єктів, творців культури. Завдяки збереженню і збагаченню художніх традицій шкільна освіта транслює естетичні ідеї та властивості в культуру сучасності, здійснюючи важливу культуротворчу функцію.  

 В аксіологічній (ціннісній), площині розглядаємо предмет «Художня культура» як чинник гуманітарної освіти, а гуманітарна культура передбачає домінування мислення, що продукує не лише логічні абстрактні конструкції, раціональні способи осмислення інформації, а насамперед пізнання культури через особистісні духовні смисли, опанування учнями вмінь ціннісної інтерпретації художніх текстів.

Художні смисли принципово не можуть бути повідомлені й сприйняті лише як інформація, адже мистецькі образи не зображають предмети та явища, а концентровано виражають їх глибинні сутності (О. Лосєв). Художні образи ніби непомітно підключають емоційні канали «зараження», впливаючи на свідомість і підсвідомість, на розум і почуття.

Виховний потенціал цієї шкільної дисципліни важливий у двох вимірах: формування національної культурної ідентичності учнів і виховання у них здатності до міжкультурного діалогу. Також необхідно, щоб старшокласники опановували способи крос(через)-культурноїкомунікації на засадах толерантності, критичного мислення. Діалог має використовуватися не   як спорадичний додатковий, засіб навчання, а як визначальна сутність ху-дожнього пізнання. Діалогу, побудованому на особистісних засадах, прита-інні не тільки суто аналітичні дискурси й рефлексія, а й атрибути людської підсвідомості: ціннісне осягнення, емпатійний злет, евристичне осяяння. У цьому полягає специфіка мистецтва.

Компетентнісний підхід (компетентний – від належний, відповідний – досвідчений у певній галузі, якомусь питанні). Визначені у програмі курсу «Художня культура» для 9—11-х класів завдання, спрямовують учителів на формування комплексу компетентностей, пріоритетним стає забезпечення здатності старшокласників ке­руватися набутими знаннями, й уміннями у самостійній діяльності, підготовці до мистецької самоосвіти, а також усвідомлення власної при­четності до, художніх традицій свого народу з одночасним розумінням особливостей інших національних картин світу. У зв'язку з переорієнтацією загальної мистецької освіти на компетентнісний підхід переносяться акценти із за­своєння художньої інформації на формування, комплексу загальнокультур­них і спеціальних художньо-естетичних компетентностей. Загальна освіта передбачає не тільки виховання грамотного споживача художніх цінно­стей, а й розвиток «авторської здатності», тобто спроможності виступити ініціатором того чи іншого мистецького задуму, проекту, втілю­вати його у власній творчій діяльності, бути перформативним, тобто оригіналь­ним і виразним у її презентації назовні.

Отже, кінцевим результатом навчання учнів у школі має стати не лише система художніх знань і вмінь, на що традиційно спрямовувалась шкільна мистецька освіта, а система художньо-естетичних цінностей і компетентностей — важливих складників естетично розвиненої особис­тості, що полягає в її здатності керуватися набутими художніми знаннями й уміннями, готовність використовувати отриманий досвід у самостійній практичній художньо-творчій діяльності згідно з універсальними загально­людськими естетичними цінностями й світоглядними позиціями.

 Принципи загальної мистецької освіти в курсі Художня культура

Будь-яка освітня система й окремий навчальний предмет ґрунтуються на певних фундаментальних засадах — принципах, які відображають основні властивості. Під принципами освіти розуміють основні положення, що визначають сутність, зміст, провідні вимоги до взаємодії вчителя та учня, виконання яких передбачає досягнення результативності процесу оволодіння учнями мистецтвом. Поряд із глобальними принципами загальної середньої освіти, які вже стали «класикою» сучасної педагогіки: демократизація, гуманітаризація, гуманізація, педагогіки співробітництва тощо — заслуговують на спеціальне виділення та аналіз принципи мистецької освіти, які є узагальненими закономірностями мистецького навчання. Це перш за все наступні принципи (за Л.Масол, О.Гайдамакою):

· цілісність (єдність навчання, виховання і розвитку учнів);

· конгруентність (взаємна відповідність освітньої моделі й моделі куль­тури, в якій вона існує), цей принцип називають культуровідповідності осіти (— «людина в культурі — культура в людині»);                              

· гармонізація етнокультурного і полікультурного аспектів виховання шляхом органічного поєднання універсального (загальнолюдського), на­ціонального (державного) і локального (краєзнавчого) компонентів загальної мистецької освіти;

Враховуючи що художня культура суспільства і художня культура осо­бистості функціонують у взаємозв'язку, формування останньої неможливе без опанування національними культурними цінностями. Доцільно для цього залучати поряд із націо­нальною художньою спадщиною, що має загальнодержавну значущість, ви­ховний потенціал художнього краєзнавства — чинник формування націо­нальної свідомості й самосвідомості, патріотичних почуттів, який поглиблює і збагачує загальнодержавний компонент етнолокальними здобутками. Вод­ночас мистецька спадщина різних країн світу здатна яскраво репрезентува­ти полікультурний простір світової цивілізації, стимулюючи міжкультурну взаємодію, взаєморозуміння, толерантну поведінку школярів стосовно різ­них народів при збереженні власної етнічної ідентичності.  

· інтегративність — зорієнтованість на поліхудожнє виховання і розви­ток учнів;

· варіативність — урізно­манітнення змісту і технологій, гнучкість у виборі форм, методів навчання і виховання;

Шляхи:

1. індивідуалізація навчального процесу, урізноманітнення форм і методів з урахуванням індивідуальних особливостей і здібностей учнів, застосування завдань різної складності і їх вибору учнями з метою художнього саморозвитку та художньої самореалізації.

2. диференціації – допрофільної та профільної освіти, яка надасть необхідні стартові умови для різного ступеня поглиблення і спеціалізації підготовки учнів основної і старшої школи в обраних художніх напрямах з урахуванням нахилів, здібностей, створення умов для професійного самовизначення.

· діалогічність.  Принцип діалогічності мистецької освіти трактуємо як її комунікативне її  спрямовання, втілення ідеї «діалогу культур у процесі навчання та виховання як властивість художньо-гуманітарного пізнання, діалог учня з художнім образом, автором мистецького твору, учителем, з учнями партнерами по художньому спілкуванню, внутрішній мікродіалог – ось горизонти дії принципу діалогічності.

Внутрішній діалог потребує здатності до рефлексії, усвідомлення власного ставлення до твору мистецтва. Втілення ідеї «діалогу культур» відіграє важливу роль саме в мистецькій освіті, адже через розуміння художніх творів різних епох і країн школярі можуть зануритись у безмежно багаті духовні світи. Через діалог з автором відбувається пізнання його оригінального світобачення. Адже митець – це зазвичай непересічна особистість і вступити з ним у невербальний діалог означає перетнути просторові і часові кордони, проникнути в унікальний мікрокосмос.

· естетизація освітнього середовища — активізація педагогічної взаємодії школи з навколишнім соціокультурним середовищем. Освітнє середовище – система впливів і умов формування особистості, що містяться в її оточенні - природному, соціальному (середовище спілкування), предметно-просторовому (приміщення, їх дизайн). Естетизація – комплекс художньо-педагогіних заходів, які підвищують статус мистецтва.

Прояви естетичзації освітнього середовища:

1. в естетичному просторі конкретного освітнього закладу (через зв’язок навчальної та позаурочної художньої діяльності);

2. у площині узгодженості шкільних мистецьких заходів і досвіллєвих форм художньої діяльності учнів;

3. у вимірі гармонізації соціальних естетико-виховних впливів – професійно-предагогічних і сімейно-родинних.

4. Середовище – довкілля, простір. Освітнє середовище – система впливів і умов формування особистості, можливостей для її розвитку, які містяться в оточенні: природному, просторово-предметному (шкільні приміщення,їх дизайн; речі, символи,, обладнання, спеціальна форма); соціальному (середовище спілкування); психодидактичному (технології).

 Г.М.Падалка пропонує також наступні принципи:

· культуровідповідності – передбачає таке змістовне наповнення навчального процесу, в результаті якого мистецтво сприймається учнями як культурна цінність, як надбання розвитку світової культури;

· естетичної спрямованості - звертання в процесі мистецького навчання до осягнення насамперед,естетичної цінності художніх творів, формування схильності учнів до сприймання мистецтва як явища, що містить величезний потенціал втілення прекрасного в житті людини. Мета естетичної спрямованості навчання – формування в учнів естетичного ставлення до життя, здатності до адекватної оцінки прекрасного у творах мистецтва і дійсності, формування високих естетичних ідеалів;

· рефлексивності -  спрямований на спонукання учнів у процесі мистецького навчання до співвіднесення власних життєвих позицій, світоглядних установок зі змістом художніх образів, зіставлення цінностей внутрішнього життя із морально-світоглядними позиціями, відтвореними в мистецтві, співвіднесення найглибших переживань особистісного «Я» із художніми оцінками автора твору. Мистецька рефлексія – усвідомлення власних психічних станів і процесів у зіставленні із переживаннями, відтвореними в художньому образі, роздуми людини над власним життям, заглиблення до власних почуттів у зв’язку зі змістом мистецького твору, зіставлення об’єктивного змісту художніх образів із результатами самоаналізу власного внутрішнього життя.

О.П.Рудницька наголошує на наступних принципах:

· Принцип емоційної насиченості навчально-вихованого процесу розкриває роль емоцій як регуляторів діяльності учня. В емоціях, які є специфічною формою взаємодії людини з явищами навколишнього світу, завжди присутня оцінка, що дає можливість корегувати та контролювати навчальну діяльність.

· Принцип спонукання до творчого самовираження. Творчим актам навчити неможливо, проте реальним є їх стимулювання за допомогою спеціально орієнтованих прийомів і методів навчання.