Список використаної літератури

Логічним завершенням побудови будь-якої наукової роботи має стати детальна бібліографія з проблеми, якій було присвячене дослідження.

Цілком вмотивованим є включення у бібліографічний перелік не тільки тих позицій (методологічної, спеціальної та довідкової літератури, джерел, періодичних видань, інтернет-посилань, архівних матеріалів тощо), які були процитовані чи згадані у роботі, але й більшої (із прагненням до максимальної вичерпності) кількості літератури, що має певну дотичність до теми, над якою працювали у рамках дослідження. Така розширена бібліографія не тільки зайвий раз доводить повноту розуміння проблеми та глибину ознайомлення із усім корпусом літератури щодо конкретної теми, але й має наукову цінність сама по собі як додаткове джерело інформації.

Ставлення до підготовки бібліографічної довідки має бути якнай-серйозніше, оскільки вона ще з одного боку демонструє і підкреслює здатність конкретного науковця (студента) відшукати максимальну (принаймні необ-хідну) кількість спеціальної літератури (як загальновідомої, так і тієї, з якою працює вузьке коло спеціалістів) із визначеної проблематики.

 

 

Додатки

              Вони не є обов’язковою частиною наукової роботи, але деякі з досліджень можуть передбачати чи навіть потребувати спеціальних додатків, які виконують різні функції:

7) ілюстративних матеріалів до тих логічних побудов, які були викладені в основних розділах дослідження;

8) додаткових чи супровідних аналітичних та емпіричних розробок, представлення яких при викладі змісту дослідження (в основній частині праці) було неможливим чи через перевищення обсягу роботи, чи через певні особливості тих міркувань, які автор має намір запропонувати.

      За своєю формою такі додатки також можуть бути найрізнома-нітнішими:

9) різнорідні статистично-цифрові матеріали, згруповані чи то у вигляді таблиць, чи в якийсь інший прийнятний спосіб;

10) зразки матеріалів, які є предметом дослідження у конкретній науковій праці (наприклад, журналістські матеріали, які автор аналізував у науковій роботі, якщо йдеться про дослідження у галузі журналістики);

11) важливі запозичення в інших авторів, які дослідник вважає за необхідне запропонувати для глибшого ознайомлення, не включаючи їх у повному обсязі у текст основної частини;

12) картографічні матеріали, без яких неможливе географічне чи навіть загальнопросторове представлення якоїсь проблеми та явища;

13) поширені авторські коментарі з окремих проблем, над якими автор хоче зупинитися детальніше, не шкодячи при цьому стрункості магістральної логічної побудови роботи;

14) авторські чи запозичені схеми та інші графічні зображення, які унаочнюють та формалізують виклад в основній частині роботи;

15) додаткові розробки автора наукової праці, які мають лише опосередковане відношення до теми конкретної праці, але які автор також хоче запропонувати для ознайомлення у контексті цієї наукової праці.

              Тобто, варіантів авторського самовираження у науковій роботі із застосуванням додатків може бути дуже багато. У кожному конкретному випадку треба пам’ятати, щоб запропоновані додатки логічно пов’язувалися із змістом та структурою основної частини дослідження.

 

        

Анотація

              Вона є логічним доповненням і навіть завершенням структури наукової праці. Призначення анотації – коротке, але переконливе представ-лення теми та найзагальнішої ідеї наукової роботи (є своєрідною візиткою дослідження).    Як вже зазначалося вище, написання анотацій однією з іноземних мов обсягом 2-3 сторінки є обов’язковим елементом оформлення магістерських робіт, хоча культивувати таку форму ознайомлення з дослідженням слід у роботах всіх рівнів.

    Загальновизнаною світовою практикою є використання анотацій (англійською мовою - resume чи abstract) не тільки як структурного компонента власне наукової роботи, але й як окремої наукової форми, що має на меті ознайомити у найзагальніших рисах із суттю та змістом дослідження. Власне, на підставі цього ознайомлення (чи за окремими збірниками, чи за спеціально надісланими матеріалами) інші науковці роблять важливі висновки щодо свого ставлення та оцінки наукової праці (наприклад, чи замовляти повний текст праці для детальнішого ознайомлення з метою включення до збірника, чи запрошувати автора представленої анотації наукового дослідження на наукове зібрання – конференцію, симпозіум тощо).

              Отже, за кордоном вага і роль таких наукових анотацій не є формальною, оскільки саме від якості їх написання значною мірою залежить навіть доля, відомість, можливості реалізації (коли йдеться про анонс дослід-ницького проекту) та рівень репрезентації самого дослідження. Надсилання та розгляд анотацій є обов’язковим етапом підготовки (він передує безпосеред-ньому запрошенню учасників до участі у науковому форумі) усіх авторитет-них конференцій.

              У зв’язку із викладеними вище обставинами є всі підстави для того, аби заохочувати та культивувати написання анотацій до наукових робіт всіх (у т.ч. й студентських праць) рівнів з метою вироблення стійких навичок підготовки цих важливих документів зі сфери оформлення та загальноприй-нятого інформування про специфіку та характер наукових досліджень. Крім того, цілком закономірним є написання анотацій не тільки українською, але, принаймні, ще однією іноземною мовою (у першу чергу – англійською та німецькою), яка допоможе ввести проблематику конкретного дослідження у ширший науковий обіг.

 

ОСОБЛИВОСТІ СТИЛЮ

              Необхідність зайвого наголошення на цьому важливому, хоч, на перший погляд, абсолютно очевидному аспектові зреалізування наукової стратегії викликаний тим, що надто часто студенти (у ширшому контексті – автори), які декларують звертання до наукової проблематики, використовують при цьому публіцистичний стиль викладу.

              Змішання стилів не є виправданим під жодним оглядом, оскільки створення якісного інтелектуального продукту, який претендує називатися науковим, не може асоціюватися із публіцистичністю у будь-якій її формі. Публіцистика і наука – це дві повноцінні, важливі для суспільного розвитку, але зовсім відмінні сфери інтелектуального самовираження.

              Тому чимало із тих прийомів і форм, які застосовує публіцистика для досягнення своїх цілей (емоційність, прагнення вплинути на підсвідомість, часте, інколи маловмотивоване використання метафор та інших образних за-собів, можливість жонглювання вибірковими чи висмикнутими із контексту чи системи аргументами тощо) у жодному випадку не можуть співвідноситися із науковим засвоєнням матеріалу.

              Отже, починаючи зі стадії осмислення прийомів збору інформації та закінчуючи формами викладу тих концепцій та ідей, до яких дійшов автор у результаті дослідження, слід чітко та однозначно орієнтуватися на загально-визнані наукові стандарти рівня аргументованості та стилю викладу матеріалу. При цьому треба пам’ятати, щоб:

16) у роботі не було бездоказових тез та концепцій;

17) усі ідеї знаходилися у закономірному та обґрунтованому взаємозв’язку;

18) автор прагнув до максимальної об’єктивності та пошуку наукової істини, вільної від тиску ідеології та емоцій.