Події російської революції 1905-1907 рр. на українських землях

 

Причини революції:

- Погіршення соціально-економічного становища унаслідок економічної кризи 1900-1903 рр.;

- Невдоволення політикою самодержавства (невирішені аграрне, робітниче, національне питання, необхідність здійснення політичної реформи);

- Відсутність демократичних свобод;

- Поширення ідей марксизму, діяльність революційних організацій;

- Поразка у війні з Японією 1904-1905 рр.

 

Початком революції стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі, які отримали назву «кривава неділя». Саме в цей день була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робоча демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію зі своїми проханнями. Звістка про загибель 1200 робітників та поранення 5 тис. осіб швидко облетіла країну і викликала хвилю обурення, кристалізувалася в загрозливе для царизму гасло «Геть самодержавство!» Тільки в січні в Російській імперії страйкувало майже 440 тис. осіб, тоді як в попередній період страйкуючих налічувалося 43 тис. осіб на рік. Держава вступала в епоху революції.

Періодизація революції:

1) піднесення (січень — грудень 1905 p.). Характеристика періоду:

- Наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру;

- Політизація мас;

- Активізація процесу самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок і т.д.);

- Поширення хвилі заворушень серед селян і армії;

- Переплетення і взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

- Часткові поступки уряду. 17 жовтня 1905 Миколою II підписаний Маніфест, в якому народу обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту - законодавчої Державної думи із залученням до виборів усіх верств населення.

2) спад (січень 1906 р. — червень 1907 p.).Характеристика періоду:

- Посилення репресій (каральні експедиції, арешти, обшуки і т.п.);

- Помірне зменшення масштабів та інтенсивності робітничих страйків і селянських виступів;

- Перехід більшості політичних партій в підпілля;

- Поширення серед революціонерів терористичних форм боротьби (1906-1907) рр. У Російській імперії було вбито і поранено 97 тис. Посадових осіб, на П. Столипіна було скоєно 10 замахів)

- Спроби опозиції продовжити антифеодальну, антиімперську, антикапіталістичну боротьбу парламентськими методами в стінах Державної думи;

- Перехід реакції в наступ.

 

Різною була й тактика партій у революції. Більшовики та есери виступали за збройне повстання як основний засіб вирішення завдань революції (есери, крім цього, також за терор). Меншовики, кадети, лідери українських національних партій — за парламентський шлях через вибори до Державної Думи. Чорносотенні партії були за беззаперечне збереження існуючого ладу» тобто проти будь-яких змін.

 

Головні події революції в Україні:

• січень-березень 1905 р. страйки робітників — 177 страйків, 170 тис. учасників;

• повстання на броненосці «Потьомкін» (14-25 червня 1905 р.);

• загальний політичний страйк (жовтень 1905 р. — 120 тис. учасників);

• створення профспілок (3 листопада 1905 р.; у 1907 р. — 280 організацій);

• селянські виступи (за 1905 р. — 4 тис. у 7 тис. сіл);

• повстання матросів флотської дивізії у Севастополі (крейсер «Очаків» та ін., на чолі з лейтенантом Шмідтом — листопад 1905 p.);

• повстання саперів у Києві на чолі з поручиком Б. Жаданівським — листопад 1905 p.;

• грудневе збройне повстання 1905 р. (у Донбасі).

У ході революції виникли нові опозиційні урядовим органам влади — Ради робітничих депутатів. В Україні вони діяли в Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві та інших містах.

Зростання громадської активності й організованості привело до створення профспілок. Однією з перших виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Наприкінці 1905 р в Україні нараховувалось близько 80 професійних об'єднань.

У ці роки значно посилився національний рух. Громадськість України виступала за рівноправність усіх народів, проти великодержавної, шовіністичної політики царизму, за право вільно користуватися рідною мовою. У цей час більшого поширення на буває українська преса. У 1905-1907 pp. виходило вже 24 україномовних газет і журналів.

Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-освітні організації — «Просвіти», які керувались демократичними і ліберальними діячами української інтелігенції (М. Коцюбинський, Б. Грінченко, П. Мирний, Л. Українка). Вони засновували бібліотеки і читальні, організовували літературні і музичні вечори, лекції, спектаклі, створювали школи з викладанням українською мовою. В Одеському університеті починається викладання історії України, а в Харківському — історії літера тури українською мовою.

Українське питання обговорювалося і в Державних думах. Вибори у І Думу відбулися весною 1906 р. Від України було об рано 102 депутати, найбільше було кадетів — 36 чол. У Думі сформувалася «Українська думська громада», яка об'єднувала 45 депутатів. Основною її вимогою було надання автономії Україні. Вибори до II Думи відбулися в січні 1907 р. Знову від України обрали 102 депутати, і знову була створена «Українська думська громада». II Дума виявилася ще лівішою, ніж І Дума. «Думська громада» дещо розширила свої вимоги, пропонуючи запровадити українську мову в систему освіти і державного управління. Для цього вони вважали за необхідне утворити кафедри української мови та історії в університетах, ввести українську мову в учительських семінаріях. Діяльності «Думської громади» активно допомагав видатний український історик М. Грушевський, який спеціально для цього переїхав до Петербурга. За його участю почали видавати журнал «Украинскийвестник», а потім газети «Рідна справа» («Вісті з Думи»), де друкувались виступи депутатів, статті на актуальні політичні теми. Склад «Думської громади» був дуже строкатим, неоднорідним, і, крім того, в умовах спаду революції і посилення реакції майже неможливо було досягти якихось демократичних зрушень.