2018-02-14
389
З приходом в Україну радянської влади приходить поступова, але рішуча ліквідація національної української преси. Залишається і в дальшому розвивається лише комуністична преса.
Преса більшовиків спочатку, від ленінської “Искры”, завозилася в Україну, здебільшого з Росії. Але невдовзі після лютневої (1917 р.) революції в Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську почали виходити перші газети комуністів. Зокрема, в червні 1917 р. розпочала свою історію газета “Донецький пролетарій”, що, змінивши кілька разів назву, виходить і в наші дні як “Луганская правда”, одна з провідних газет Донбасу. Першим редактором її став К. Ворошилов, майбутній відомий державний і політичний діяч УРСР та СРСР.
Але “першою ластівкою” слід вважати харківську газету “Пролетарий”, яка вийшла в світ 10 лютого 1917 р., випускалася до кінця вересня і припинила виходити через нестачу коштів – після кількох невдалих спроб зібрати, за прикладом російських видань, гроші з робітників. Від початку й до кінця вона витримувала ленінську лінію “Правды”, на відміну від деяких інших видань, що допускали “хитання” в бік націонал-комунізму. Так, київський “Голос социал-демократа” дозволяв собі не передруковувати ленінські статті з петроградських видань, натомість видрукував так звану Київську платформу, що містила сумнівні, з точки зору ортодоксальних комуністів, положення.
Перші ж видання зіткнулися з шаленим опором газет всіх політичних партій України. Їм відмовляли друкувати тиражі, чинили перешкоди у їх розповсюдженні. Несприйняття більшовизму як ідеології та особливо як способу вирішення політичних проблем відразу було в Україні дивуюче одностайним.
Кількісно видання більшовиків у 1917–1918 рр. значно поступалися часописам інших партій. Так, в Одесі у 1917 р. з 117 часописів лише 4 підтримували більшовиків, у Києві з березня по серпень того ж року з 106 періодичних видань лише “Голос соціал-демократа” та й то нечітко, відстоював ленінську лінію. Єдиного центрального видання в Україні більшовики довгий час не мали. Нетривалий час виходила газета першого українського радянського уряду ЦИКУК (Центральный Исполнительный комитет Украины) “Вісник Української Народньої Республіки” на двох мовах, спочатку у Харкові, а потім у Києві, обидва випуски очолювали правдисти, і “диригували” виданням через вірну соратницю Є. Бош з ЦК РКП(б).
Основною темою більшовицької преси були критика буржуазних урядів, пропаганда марксистсько-ленінських ідей та захоплення політичної влади, відомості про робітничий рух. Найвпливовішим гаслом було припинення Першої світової війни, мир без анексій та контрибуцій. Постійно, з номера в номер на всіх сторінках тут друкувалися матеріали про необхідність переходу політичної влади в руки пролетаріату, керованого партією більшовиків, та про єдність історичних доль пролетарів України і Росії, про необхідність возз’єднання їх в новому інтернаціоналістичному пролетарському союзі.
Втім, ні ідеї більшовизму, ні преса цієї партії у 1917–1918 рр. великого впливу на перебіг подій в Україні не мали. Певна аудиторія була у більшовицької преси у великих промислових центрах, але головними рушійними силами історії в Україні були селянство та армія, отже редакції цих видань наполегливо шукали контактів з ними, друкували корисну для себе інформацію з сіл, з війська.
Весною 1918 року в Таганрозі й Москві проходив перший з’їзд Компартії України. На ньому перемогла лінія інтернаціоналістів, і з тих часів організаційно КП(б)У трактувалася в Москві як обласна організація РКП(б). Відповідним було ставлення й до преси. Українська комуністична преса внаслідок цього складалася як несамостійна, підпорядкована центральним партійним виданням. Наприклад, у 1917 році в Харкові виходила газета “Пролетарий”, в Катеринославі – “Звезда”, які непохитно трималися ідеологічної лінії “Правди” та інших російських видань ленінської платформи.
На жовтень 1917 року в Росії виходило більше 100 соціал-демократичних, тобто переважно комуністичних, газет. В Україні ж видавати таку кількість газет ця партія не могла. Треба було застосовувати іншу тактику. Більшовики прагнули контролювати профспілки, а тому перехоплювали вплив на профспілкові видання і в такий спосіб посилювали свій вплив на маси.
З перемогою більшовиків у жовтні 1917 р. в Росії докорінно змінюється політична ситуація. Ця партія стає правлячою. Першими ж декретами нового уряду (Ради народних комісарів) було заборонено діяльність “буржуазної” контрреволюційної преси. Беззаперечному закриттю підлягали ті органи преси, які закликатимуть до відкритого опору радянській владі, – але вирішувати, що і як трактувати в текстах, належало самій радянській владі. Згодом було видано декрет про державну монополію на оголошення, і це сильно погіршило позиції недержавної преси. Партійні комітети завжди дуже багато уваги прагнули приділяти саме пресі, добре знаючи її силу, особливо в екстремальних умовах. Про надзвичайно жорстке ставлення їх до преси й поліграфії свідчить історія “чорного тижня” у Києві, коли 31 жовтня 1917 року рішенням пробільшовицьких профспілок було бойкотовано роботу друкарень, де видавалися монархічна газета “Киевлянин”, буржуазні “Последние новости” та “Южная копейка”. В цей день не вийшла навіть “Нова Рада”. А вже 5 листопада на цих друкарських потужностях почала виходити “Пролетарская мысль”.
В міру захоплення українських земель Червоною Армією в зайнятих нею місцях з’являлася і радянська (фактично, партійно-радянська) преса. Її розвиток і стан складає нову сторінку в історії журналістики на українських землях. Можна її поділити на три виразні доби.
Історія української радянської преси від 1918 р. по 1939 р. складається з кількох періодів:
· громадянська війна в Росії та встановлення радянської влади (1918–1923 рр.);
· період нової економічної політики та “українізації” (1923–1930/1931 рр.);
· доба прискореного соціалістичного будівництва, культу особи Й. Сталіна, масових репресій, згортання попередньої національної політики.
Характерною рисою першого періоду була ліквідація періодичних друкованих органів української національної і соціалістичної думки, що не стояли на ґрунті радянської дійсності. Залишалася ще на короткий час преса, що приймала цю дійсність у надії знайти в ній розв’язання національних вимог українського народу. Були це кілька органів “боротьбистів” та незалежних українських соціалістів і демократів, що об’єдналися і створили Українську комуністичну партію. Органами “боротьбистів” у першу чергу був центральний щоденник під назвою “Боротьба”, якого 1920 р. за редакцією В. Еланського (Блакитного) вийшло 75 чисел; “Трудове життя”, що виходило в Києві до 25 березня 1920 р., та декілька назв на провінції. Незалежна УСДРП мала в Києві своїм центральним органом щоденник під назвою “Червоний прапор”, що виходив у 1918 р. і став в 1920 р. органом організаційного комітету Української комуністичної партії (УКП). Виходило в цей час кілька органів цієї партії і на провінції, як “Червоний шлях” у Кам’янці-Подільському та інші. Незабаром УКП примушена була влитися до новоствореної КП(б)У (Комуністична партія (більшовиків) України), як до територіальної партії, і ліквідувати свої органи.
Початки преси КП(б)У українською мовою припадають на березень 1919 р., коли у Києві губернський комітет цієї партії почав видавати щоденну газету під назвою “Більшовик”, а у Харкові Центральний і Харківський комітет – щоденник під назвою “Комуніст–Коммунист”. Окрім того почав виходити центральний орган радянської влади під назвою “Вісти – Известия Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад”. Як щоденна газета, виходить вона спочатку російською і українською мовами, а з ч. 131, коли редакцію очолив В. Блакитний (Еланський), –лише українською мовою. З цього моменту стають “Вісти” фактично на той час єдиним органом, що гуртував дійсно українські сили, які намагалися пристосовуватися до радянської системи.
Під час війни і відразу після її закінчення газети виходили у світ в обстановці загальної кризи. Громадянська війна привела до страшної скрути в друкарській справі. Не було запасів паперу, фарби, бракувало поліграфічного обладнання та фахових поліграфістів. Газети 1919–1920 рр, що збереглися до цього часу, мають вигляд листівок: надруковані на сірому папері, збитими шрифтами, саморобною фарбою, що зсипається зі шпальт. Період відбудови країни після громадянської війни охопив і поновлення друкарської бази. Партія приділила цій справі надзвичайну увагу, проблеми відновлення в повному обсязі роботи друкарень обговорювалися на двох її з’їздах.
Стан української преси в порівнянні з російською пресою в Україні у 1919–1922 pp. можна побачити зі статистики, яку подають В. Ігнатієнко і А. Русанов. У 1919 р. на 222 періодичні видання російською мовою припадало 173 українською, з яких 21 видання належало до комуністичної преси.
Протягом наступних років відбувається різке зменшення загальної кількості періодичних видань при одночасному зростанні кількості комуністичних часописів. Так, у 1920 р. на 73 українських видання припадає вже 63 комуністичні (російських виходило тоді 151, з яких 120 комуністичних). А в 1921 р. із 77 українських періодичних видань 75 були комуністичними. З цього ж року починає зростати російська преса: 188 видань, з яких 169 комуністичних.
Врешті, 1922 р. українська некомуністична преса цілковито зникає. Залишається преса лише партійно-комуністична та офіційна радянська, що поступово взаємно покриваються. Українською мовою цього року виходило 56 часописів. За місцем видання розподілялися вони так: Київщина – 22, Харківщина – 20, Полтавщина – 7, Катеринославщина – 3, Поділля – 2 і Херсонщина – 2. Переважна кількість органів припадала на адміністративні центри. Так, Київ мав 16, Харків – 18, Полтава – 3 періодичні видання.
З 1923 р. кількість преси українською мовою збільшується. Головно збільшується кількість газет. Поширюється їх видання на місцях (села, фабрики тощо). Поступово відбувається перехід до другого періоду історії української радянської преси міжвоєнного періоду.
Цей період визначається новими економічною (неп) та національною політикою радянської влади (“українізація”). З початком непу, у 1922 р. політика диктатури пролетаріату дещо послабилася. Але навіть під час непу, тобто після дозволу, за певних умов, капіталістичної форми власності (держкапіталізму) та з відновленням ринкових відносин в СРСР не відбулося послаблення партійного контролю над пресою. Однак неп привів до загального пожвавлення життя в містах і селах, і це, в свою чергу, не могло не позначитися і на стані журналістики.
“Українізація” тривала від 1924 до 1930–1931 pp. На цей час припадає переведення багатьох центральних і місцевих органів на українську мову та збільшення їх кількості. Тоді ж тривав розвиток щоденної газети “Вісти” в напрямі скупчення визначніших українських літературних, наукових і журналістських сил. Такий стан справ зберігався у “Вістях” якийсь час і по смерті В. Блакитного (Еланського) (1925 p.), наступником якого на посаді редактора став Є. Касьяненко. На сторінках додатку до “Вістей” під назвою “Культура і побут” з’являлися відомі памфлети М. Хвильового, де підносить він історичне гасло “Геть від Москви”. Тут також друкувалися статті М. Шрага, П. Христюка, М. Чечеля з економіки, історії, техніки тощо. Врешті, була сторінка гумору і сатири О. Вишні (П. Губенка – П. Грунського), що сприяла особливій популярності часопису серед ширших кіл громадянства.
До цього ж часу належить народження і розвиток таких літературних, наукових, мистецьких часописів як “ВАПЛІТЕ” (Вільна Академія Пролетарських Літераторів) під проводом М. Хвильового, а пізніше, як спадкоємець “ВАПЛІТЕ”, – знаменитий “Літературний ярмарок” і потім “Пролітфронт”, “Червоний шлях” за редакцією Гринька (1923), “Життя і Революція”, “Радянська література” та інші видання, що принесли в українську літературу чимало добірного зерна, порушили чимало проблем літературного, національного та соціального світоглядового характеру. Це ж саме відбилося на сторінках літературно-критичного органу під назвою “Критика”. Не меншого значення здобуло освітньо-педагогічне видання під назвою “Радянська освіта”. З’явився високоцінний своїм завданням і змістом бібліологічний орган під назвою “Бібліологічні вісти”, перших двоє чисел якого вийшли у кількох примірниках, друкованих на машинці, після чого він перетворився у солідне видання. Врешті, відновлюється, з поворотом із еміграції проф. М. Грушевського, науковий орган українознавства “Україна”, як орган історичної секції Всеукраїнської Академії Наук.
В 1925–1926 рр. починається поступове піднесення україномовної радянської преси. З’являються місцеві газети в численних невеликих містах, сільських районах, а також нові видання: спеціалізовані часописи окремо для робітників, селян, кооператорів, інженерів, для вчителів і молоді, жінок, але, на відміну від подібних численних видань 1917–1918 рр., вони знаходилися під партійним контролем і вели пропаганду виключно комуністичних ідей. Швидкими темпами створюється всеохоплююча мережа партійно-радянських газет. Деякі з них від початку друкуються українською мовою, інші були переведені на неї під час політики українізації. З 1927 р. починає свою історію масове радіомовлення.
З 1923–1924 рр. по 1930–1931 рр. преса брала активну участь у політиці українізації, коли вживання української мови, в тому числі і в засобах масової інформації, було форсовано. Газети переводили на українську мову за авторитарними рішеннями і не завжди обгрунтовано. З часом, після відповідних змін у національній політиці, що почалися у 1930-х роках, зокрема посилення позицій російської мови в союзних республіках, все повернулося на свої місця. Наприклад, обласна газета “Луганская правда” знову почала виходити російською мовою. Однак слід відзначити, що саме радянська влада створила розгалужену мережу україномовних газет, переважно районних, у південних і східних областях України, хоч і робилося це не стільки для розвитку української мови, культури і т. п., скільки для піднесення рівня комуністичної пропаганди і агітації.
У цей період формується і заводська багатотиражна преса. Окрема постанова ЦК з цього питання визначила, що кожен колектив, який має більше 1000 робітників, повинен випускати свою газету. Перший секретар парткому ставав особисто відповідальним за її випуск.
Тим часом радянська влада, постійно стежачи за розвитком української думки, готувала перехід до нової національної політики, що поступово настав з 1930–1932 pp. Тоді ж почався третій період історії української радянської міжвоєнної преси.
Для нього характерними були рафіновані, цинічні методи ліквідації української національної думки, які відзначалися двома основними моментами: 1) фаворизуванням жаргону в пресі як шляхом до мовної асиміляції і 2) протиставленням до ідеї українства ідеї радянської батьківщини (“советского отечества”) і братання української культури з російською на користь останньої. Наслідком цього став процес усунення всіх органів, що в умовах радянської дійсності намагалися зберігати чистоту української мови і працювати на розвиток української культури, літератури та науки.
Це був час, коли прозвучали постріли Хвильового і Скрипника. А за ними відбулася низка судових процесів і дуже багато визначних журналістів, письменників, наукових працівників та громадських діячів пішли до північних концентраційних таборів і на смерть. Досить згадати хоча б такі імена найвідоміших редакторів періодмчних видань та журналістів перших двох періодів: Г. Гринько, О. Шумський (“Червоний шлях”), О. Дорошкевич, М. Терещенко, Е. Черняк, Антоненко (“Життя і Революція”), Г. Косинка (“Нова громада”), М. Ірчан (А. Баб’юк) (“Західна Україна”), М. Семенко, Г. Шкурупій (“Нова генерація”) та багато інших, не кажучи вже про проф. М. Грушевського як редактора “України”. У 1930 р. цей журнал з наказу влади перестав виходити. Його відновили через 10 місяців, на цей раз вже за редакцією колегії в складі П. Шурана, М. Іваненка, С. Скомського та М. Качеровського. Беручи свій початок у 1930–1932 pp., третій період історії преси радянської України тягнеться до Другої світової війни, розгортається і поглиблюється в повоєнні сорокові роки.
У всій справі керівництва пресою встановлюється надмірна централізація. І ідейно-політично, і організаційно, і в плані матеріально-технічного забезпечення редакції стають повністю підлеглими відповідним парткомам. Багато чого в ідейній сфері, в політичному устрої країни опиняється поза критикою преси. Свободі слова на багато десятиліть був покладений край – однак це подавалося як вища форма пролетарської демократії, в якій обмежувалася лише “буржуазна” свобода боротьби з цією “вищою” свободою. А відтак ворожою пропагандою оголошувався кожний неузгоджений з партійним комітетом критичний виступ. Наприклад, у газетах 1932–1933 рр. ані слова не було сказано про страшний голодомор в Україні – лише на нараді в Москві у виступі народного комісара сільського господарства, зміст якого наводився в “Правді”, визнавалася наявність “труднощів” з харчуванням.
Згодом за різних політичних обставин радянсько-партійній пресі дозволялися більші чи менші ступені свободи, але вільною вона не була ніколи. По-перше, через повну і принципову відсутність законодавчої бази такої свободи (вона лише проголошувалася в конституціях СРСР та УРСР), а по-друге, через те, що партія ніколи не випускала ключових важелів керівництва пресою, зокрема підготовки й розстановки кадрів, ідеологічного та матеріального забезпечення, вимагаючи за це повної політичної, ідеологічної та всякої іншої покори з боку журналістів і редакторів.
