Набуття та припинення права власності

Правовідносини власності виникають, змінюються і припиняються на підставі визначених юридичних фактів(Юридичний факт — це життєва обставина, з якою норми права пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.За наявності норм права без юридичного факту правовідносини неможливі. Юридичний факт — передумова правовідносин. Наприклад, наявність норм права, які регулюють порядок спадкування, не означає, що індивід вступив у спадкоємні правовідносини і одержав спадщину. Необхідне настання певних обставин, що фіксуються в гіпотезах норм права)

Підстави набуття ПВ іменуються титулами власності, і являють собою юридичні факти, на підставі яких виникає ПВ у конкретних осіб.ст 328 ЦК встановл. Принципові засади набуття ПВ: перелік є невичерпним;має місце презумпція законності набуття ПВ.

Можна визначити наступні різновиди підстав набуття ПВ:

1.підстави передбачені ЦК, іншими актами цив законод-ва

2.до підстав набуття ПВ, які звичайнг вважаються такими, хоча й не передбачені ЦК відносяться: відділення подів,прирощення рухомих речей до нерухомих, змішання

3.способами набуття ПВ є способи припинення цього права у іншої особи, наприклад, реквізиція, конфіскація.

Існують класифікації набуття ПВ на первісні(ПВ на річ виникає вперше чи незалежно від права попереднього власника), похідні(ПВ одного суб’єкта встановлюється на підставі права попереднього власника);загальні(набуття майна будь якою особою загальни способом), спеціальні (виключно право комунальної власності)

Глава 25 ЦК визначає підстави припинення права власності Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі:

1) відчуження власником свого майна;

2) відмови власника від права власності;

3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4) знищення майна;

5) викупу пам'яток історії та культури;

6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю,

7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене,

8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника,

9) реквізиції;

10) конфіскації.

Слід звернути увагу на те, що наведений перелік не є вичерпним. Згідно з ч.2 ст.346 ЦК право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених законом. До них належить, наприклад, придбання майна проти волі власника добросовісним набувачем (ст.388 ЦК), смерть власника (ст. 1216 ЦК).

Залежно від значення волі власника усі підстави припинення права власності можна поділити на дві групи:

1) припинення права власності з волі власника;

2) припинення права власності незалежно від волі власника.

Припинення права власності з волі власника найчастіше відбувається внаслідок передачі цього права іншій особі на підставі правочинів (договорів купівлі-продажу, дарування тощо). Можливі також знищення речі власником (шляхом її споживання, переробки в іншу річ, фізичної ліквідації) і безадресна відмова від права власності на майно (дерелікція).

Припинення права власності незалежно від волі власника може бути двох різновидів:

а) припинення права власності з об'єктивних причин (загибель речі, загублення речі власником; сплив строку набувальної давності);

б) припинення права власності внаслідок волевиявлення інших суб'єктів права (примусовий викуп майна, звернення стягнення на нього за зобов'язаннями власника, реквізиція, конфіскація тощо). При цьому слід дотримуватися положення Конституції: "Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності" (ст.41).

ПВ юридичних осіб

Право власності юридичних осіб. 115 ЦК. Ст.12 ЗУ Про господар товариства.

Ст115 ЦК

 1. Господарське товариство є власником:

1) майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу;

2) продукції, виробленої товариством у результаті господарської діяльності;

3) одержаних доходів;

4) іншого майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

2. Вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Стаття 12. Власність на майно товариства

Товариство є власником:

майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу; { Абзац другий частини першої статті 12 в редакції Закону N 997-V (997-16) від 27.04.2007 }

продукції, виробленої товариством в результаті господарської діяльності;

одержаних доходів;

іншого майна, набутого на підставах, не заборонених законом.

Ризик випадкової загибелі або пошкодження майна, що є власністю товариства або передане йому в користування, несе товариство, якщо інше не передбачено установчими документами.

ПВ держави

Право власності держави. Ст.318 ЦК – держава – суб’єкт права власності. Вона може також бути і суб’єктом спільної власності. 141 ГК – можуть встановлюватись у законах такі види майна, які можуть належати лише державі. У держави виникнення права власності пов’язане з особливими підставами – наприклад, примусове відчуження; конфіскація, реквізиція. Ст. 20 ЗУ Про концесію. Здійснення державою права власності. З-ння права держ власності має ряд особливостей. За зак-ом заборонена безоплатна передача майна…. Мораторій на примусову реалізацію майна підприємств…

Припинення права власності у держави – безоплатна передача у комунальну власність; приватизація.

Довірча власність

ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ -, траст - система фі-дуціарних, тобто заснованих на довірі, майнових відносин (fiduciary ownership). Суб'єктами даних відносин можуть бути засновник Д. в. (settlor), довірчий власник (trustee), а також бенефіціарій (cestui que trust) — особа, на користь якої створюється Д. в. Довірчий власник зобов'язується управляти майном (тобто здійснювати не заборонені законом трастові операції), переданим йому ін. суб'єктом — засновником Д. в., таким чином, щоб бенефіціарій отримував у межах строку, на який встановлено Д. в., певний прибуток. Відбувається немовби розщеплення права власності: повноваження щодо управління об'єктом права власності належать одній особі, а вигоди отримує інша. Бене-фіціарієм може бути як сам засновник, так і вказані ним особи. Довірчий власник використовує передане майно лише згідно з визначеною засновником метою. Д. в. як система майнових відносин сформувалася ще за доби Середньовіччя і найбільш рельєфно відбилася в англ. праві справедливості (equity) для регулювання феод, земельних відносин. З серед. 19 ст. Д. в. поширилася у СІНА у зв'язку з необхідністю регулювання капіталістичних ринкових відносин і розвиненого торгового обігу. У Великобританії відносини Д. в. регулюються законом «Про власність» (Law of Property Act, 1925) та спеціальними нормативними актами про благодійну Д. в. У СІНА в деяких штатах прийнято закони про окремі види Д. в., але на більшій частині території країни застосовується Звід правил про Д. в. (Restatements of the Law of the Trust). Найбільший вплив на регулювання та розвиток Д. в. у країнах англо-американської системи права продовжує справляти судовий прецедент.

Д. в. виникає на підставі: особистого волевиявлення засновника за його життя (inter vivos) або на випадок смерті (mortis causa); закону [логічно виведений траст (resulting trust), конструктивний траст (constructive trust)]; договору. Об'єктами Д. в. можуть бути будь-яке нерухоме або рухоме майно та майнові права, крім прямо заборонених законом. Права та обов'язки суб'єктів Д. в. визначаються у декларації про створення Д. в. Забороняється включати до декларації такі права та обов'язки, що суперечать закону, а також ті, які неможливо виконати. Обов'язок довірчого власника щодо піклування про збереження об'єкта Д. в. презю-мується, а право щодо відчуження об'єкта Д. в. має передбачатися у декларації про створення Д. в. Довірчий власник зобов'язаний подавати звіт про власну діяльність на першу вимогу бенефіціарія і відшкодовувати (за наявності) заподіяну об'єктові Д. в. шкоду, якщо не доведе, що він чесно й розумно розпоряджався переданим йому майном. У разі зловживання повноваженнями довірчий власник може підлягати ув'язненню. Він не має права змішувати власні кошти із коштами бенефіціарія. У випадку банкрутства довірчого власника вимоги бенефіціарія задовольняються у першу чергу. Бенефіціарій має право витребувати майно, що є об'єктом Д. в., або його вартість від третіх осіб у разі порушення довірчим власником обов'язків щодо розпорядження об'єктом Д. в.

Бенефіціаріями може бути будь-яка кількість осіб. Якщо кожна з цих осіб конкретно визначена, Д. в. має назву «приватної» і за її управлінням здійснює нагляд виключно суд. У разі невизначеності бенефіціаріїв створюється громадська (public) Д. в. на користь не-визначеної частини населення, яка ще має назву благодійної (charitable) Д. в. Нагляд за благодійною Д. в. здійснюють не тільки суди, а й спец, орган — «уповноважені з питань благодійності».

Існує дві концепції стосовно Д. в. залежно від її застосування англо-амер. чи континентальною системами права. Відповідно до англо-амер. системи довірчий власник вважається у відносинах з третіми особами справжнім власником. Конт. система права не визнає розщеплення прав і титулу власника, тому довірчі відносини юридично оформляються за допомогою договорів доручення, комісії або договору на управління майном. Гаазька конвенція про визначення Д. в. 1984, не вдаючись до англо-амер. системи права, визначає Д. в. з погляду майна і фондів.

Сьогодні інститут Д.. в. застосовується в найрізноманітніших сферах правового життя: для управління цінними паперами та захисту інтересів їх володільців; для здійснення банками, фін. компаніями трастових операцій; для контролю за діяльністю благод., пенс, та ін. фондів; для захисту інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб. Відповідність інституту Д. в. потребам сучас. торг, обігу, розвиненим фін. стосункам зумовили її поширення у країнах з конт. системою права (Японія, деякі д-ви Лат. Америки тощо). У зак-ві України немає поки що достатньої визначеності поняття «довірча власність». Що стосується довірчих операцій, які здійснюються довірчими товариствами згідно з декретом KM України «Про довірчі товариства» від 17.III 1993 (із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України», 1995), то вони мають суто зобов'язальний характер і визначаються вказаними актами як «представницька діяльність щодо реалізації прав власників — довірителів майна». Літ.: Waternbury Т. Materials on Trust and Estates. St. Paul, 1986; Нарьішкина P. Торг, право зарубеж. стран. М.. 1992.