Особливості тлумачення односторонніх правочинів і договорів

Засади тлумачення правочину встановлює ст.213 ЦК, яка визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Тлумачення одностор. правочину = автентичне тлумачення. Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого «автентичного» тлумачення, як правило, достатньо і спір у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин, і дає викривлене його тлумачення, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст.13ри автентичному тлумаченні вказана норма ЦК має рекомендаційний характер, то у разі тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч.3, 4 ст.213 ЦК є обов'язковими. ЦК).

У дореволюційний період у рамках загальних досліджень його розглядали Г. Ф. Шершеневич, Й. О. Покровський, Є. Годеме та інші дослідники. В радянські часи, — О. С. Іоффе, Н. В. Рабинович, І. Б. Новицький, В. А. Ойгензихт. В сучасній цивілістиці увагу йому приділяють С. В. Сарбаш, О. П. Сергєєв, Ю. К. Толстой, Н. С. Кузнєцова та інші дослідники.

Два основних підходи тлумачення договору: буквальне тлумачення та з’ясування умов договору і встановлення дійсних намірів сторін.

Загальним правилом тлумачення договорів у законодавстві дореволюційної Росії було буквальне тлумачення. У випадку недостатності такого тлумачення використовувалися критерії кінцевої цілі, намірів сторін та доброї волі. Але дослідники вважали буквальне тлумачення невиправдано звуженим і пропонували тлумачити договір саме за намірами сторін.

У радянській цивілістиці проблемі тлумачення не приділялося багато уваги, вона розглядалася в межах питання про співвідношення волі та волевиявлення. Було сформульовано три основні позиції з цього питання. 1)Прихильники пріоритету волі стверджували, що саме внутрішня воля є основою правочину.2)Послідовники протилежної теорії перевагу надавали волевиявленню, оскільки правочин — це, перш за все, дія особи, а тому юридичні наслідки пов’язуються саме з зовнішнім виявом волі особи, волевиявленням. Завдяки цьому можливо досягти стійкості правочинів та цивільного обороту в цілому. 3) Третя група дослідників намагалася поєднати волю та волевиявлення, проголошуючи їх єдність неодмінною умовою дійсності правочину.

Сучасній доктрині цивільного права відомі два основні протилежні підходи до тлумачення змісту договору: теорія волевиявлення та теорія волі. (такий розподіл завжди залишатиметься досить умовним)

Згідно першого підходу, при тлумаченні договору перевага надається зовнішнім проявам волевиявлення.

Другий підхід, навпаки, визнає пріоритет внутрішньої волі, обґрунтовуючи це принципом автономії волі, відповідно до якого лише внутрішня воля суб’єктів права породжує правові наслідки та виступає джерелом юридичної сили договору.

Вчення про особисті немайнові права (консп.Кузнецовой)

Поняття і ознаки особистих немайнових прав

   Цивільне право регулює два види суспільних відносин — майнові та немайнові. Якщо майнові пов'язані із власністю, то немайнові позбавлені економічного змісту.

В будь-якій сучасній цивілізованій демократичній країні права людини посідають найважливіше місце. Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. проголошують право кожної людини на життя, свободу, особисту недоторканність тощо. Положення міжнародних правових актів знайшли своє відображення в Конституції та в Книзі другій ЦК України "Особисті немайнові права фізичної особи", яка складається з трьох глав та 47 статей (статті 269—315).

Характерними ознаками особистих немайнових прав є такі:

- вони мають нематеріальний характер;

- за своїм характером вони є абсолютними правами;

- ці права належать кожній без винятку фізичній особі та спрямовані на її розвиток;

- їх виникнення та припинення пов'язане, як правило, із народженням та смертю фізичної особи і більшості з них вона не може бути позбавлена.

Необхідність класифікації особистих немайнових благ зумовлена необхідністю з'ясувати їх спільні риси та особливості, для того, щоб можна було не лише належним чином реалізовувати ці права, а й гарантувати та захищати їх.

В ЦК особисті немайнові права поділено на два види:

- особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи;

- особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

Класифікація особистих немайнових прав

У ЦК особисті немайнові права поділяються на два види: 1. Права, що забезпечують природне існування людини (право на життя та права, що забезпечують функціонування цього блага).

2. Права, що забезпечують соціальне буття громадян (право на ім´я, честь та гідність, на індивідуальність тощо).

Пропонується іншу класифікацію зазначених у ЦК особистих немайнових прав: 1) права, що забезпечують природне існування людини; 2) права, спрямовані на індивідуалізацію особистості; 3) права, спрямовані на забезпечення недоторканості внутрішнього світу особистості й автономію її в суспільстві.

Право на безпечне для життя, здоров´я і соціального благополуччя довкілля є також складовою частиною прав, що забезпечують природне існування людини.

До прав, спрямованих на забезпечення недоторканості внутрішнього світу особистості належать:

1. Право на повагу до гідності, честі та недоторканості ділової репутації. 2. Право на особисте життя та його таємницю. 3. Право громадянина на недоторканість житла. 4. Право на вибір виду занять. 5. Право на захист від протиправного втручання в сферу приватного життя громадян.

Право на приватність

Право на приватність значною мірою гарантується Конституцією України. Зокрема, стаття 30 захищає територіальну приватність (недоторканність житла), стаття 31 – комунікаційну приватність (таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції), стаття 32 – інформаційну приватність (“ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків передбачених Конституцією України”, “не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди”), а стаття 28 – деякі аспекти фізичної приватності („жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам”).Конституційні норми, які формулюють вичерпний перелік підстав для втручання в право на приватність і умови для такого втручання, не отримали достатнього розвитку в законах і підзаконних актах. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання, – є найбільш невирішеною проблемою в законодавчому регулюванні права на приватність, що породжує численні порушення цього права на практиці.

Відповідальність за порушення права на приватність передбачена як у кримінальному, так і цивільному й адміністративному законодавстві, проте через нечіткість законодавства застосувати норми про цю відповідальність практично неможливо. Загалом, ситуація в цій сфері погіршується, особливо в питаннях, що стосується комунікаційної та інформаційної приватності.