Листи на Наддніпрянську україну1

 

«Листи з Наддніпрянської України» д. Вартового

В наших «Чудацьких думках про українську національну справу» ми мали пригоду говорити про те, що філософія наївних московських шовіністів прийщлась по серцю і деяким українським патріотам, котрі теж усвоїли собі манеру рішати всі трудні справи «своїм умом».

Тепер насторожі той справи явився новий вояка, – д. Вартовий, котрий написав чимало «Листів з Наддніпрянської України» в газеті «Буковина»... Вони написані живо, прекраcною мовою... Він хоче оглянути країнську народну справу з усіх боків і в усій її політичній і соціальній глибині. Вартовий поклав собі обходитись без наукового точного методу... через те Листи д. Вартового можуть послужити приміром самого безпардонного суб’єктивізму в обсуджувані справи досить складної і важної.

...Вартовий батато говорить про історію української національної самосвідомості. Вартовий вказує, так рельєфно, як сього досих ніхто не робив, на московсько-монархічні заяви чільних українських писателів: Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка, і пояснює ті заяви недостачею національної української самосвідомості – тим, що в «тодішньому українському діячеві сиділо дві душі – одна українська, а друга російська». Він назива монархічний настрій думок тих наших писателів – сервілізмом. Ми не згоджуємось на такий термін... Росія з Україною в політичному житті власне проходять європейський XVII–XVIII вік, і через те не дивно, що тут навіть у XIX столітті ще бачимо повну силу монархічного ідеалу у чесніших людей. Виводити той монархізм з недостач національної самосвідомості – є чистою фантазією... З другого боку сам д.Вартовий признає, що в ХVII ст. в наших українських козаків була досить розбуджена національна свідомість, а тим часом державний ідеал козаків був власне монархічний, хоч обставини життя нав’язували їм фактичні республіканські порядки. Ідеал Б. Хмельниького був власне дрібно-шляхецький монархізм... Згодом більше образовані люди, як Виговський, Немирич внесли більше політичного лібералізму в круг старшини Хмельницького... Свідомий лібералізм, як і свідомй демократизм, зародився на Україні вже після смерти наших історичних автономних інституцій... Коли цього не знають і не хотять знати такі націонали, як д. Вартовий, тим гірше для них...

Що може дати сама етнографічно-національна свідомість і при яких умовах?.. Дивлячись справді історичним способом на старовину, треба признати, що часто писателі і мали рацію для свого часу. Московське царство наробило нам чимало лиха, бо се такий уряд, котрий наробив і робить лихо своїм. Але це все таки те царство, що було певною організацією громадських сил, до котрої пристала і наша Україна і котра все ж таки виповняла і наші національні завдачі, з того часу, як історія склалась так, що ми самі по собі не можем їх виповнити. (Звісно, бувають в історії і нещастя, а все таки багато правди в слівці, що всякий народ має той порядок, якого він заслугує.)

Такими національними задачами були між іншими: увільнення нашого краю від насильства татарсько-турецького і від підданства польського.

...Аграрні реформи 1863–66 р.р. власне закінчують період української історії, початий Б. Хмельницьким, і через те одчиняють новий період. Вони робили політичну силу панства польського на Україні, і через те поставили і справу українсько-московську так ясно, як доти вона не могла ставитись... Як увільнитись Україні і від московського чиновництва, як інтелігенції українській зорганізуватись вкупі з народом, підняти українську національну культуру і так далі...

Так то виходить справа, коли на неї подивитись з реально-історичного погляду, а не абсолютного. Всякому часу – своя завдача! В свій час виповнили свою завдачу на Україні і європейсько-російська культура в лиці Капніста, автора «Исторіи Русовъ» і самого москаля Рилєєва, і етнографічне українство Котляревського, Гулака, Стороженка і т. і. навіть з їх монархізмом і шовінізмом...

В 80-ті роки формальний націоналізм запанував в українських кружках над космоплітичним науково-соціальним напрямком... Огляд історії і теперішньої практики європейських народів показує, що автономія політична і національна можлива і без державної відрубності. От через те і я, не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії... Ми мусимо требувати права для нашої народньої мови, як і других політичних прав, не іменем історії, котра часто буде проти нас, а іменем сучасного здорового розуму... Український національний рух в Росії не може стати консервативним, по програмі Качали, Романчука, Барвінського і т. п., бо інакше сам на себе накладе руки. В Росії довго українське поступовство не могтиме себе заявити навіть літературно. Остається йому одно – шукати собі трибуни і ґрунту для праці в Галичині...

Ми дозволяємо собі сказати, що д. Вартовий своїм поділом українців на українофілів і свідомих українців веде до затемнювання справи.

Принціпіяльно, – тобто і раціонально, – українська інтелігенція може ділитися на: 1.українських націоналістів і 2. українських гуманістів. Між такими тілько групами можливий і принціпіяльний спор, при котрому треба пам’ятати, що обидві групи однаково вихідні точки, наукові основи своїх тенденцій.

Франко І.

ПРО СОЦІАЛІЗМ1

 

Що таке соціалізм?

Соціалізм – це змагання усунути всяку суспільну нерівність, усякий визиск і всяке вбожество, запровадити справедливіший, щасливіший від теперішнього лад, а саме таким способом, щоб теперішній продукційний капітал2, себто грунти, фабрики, машини й інше знаряддя праці, а так само усяка сировина, замість бути приватною власністю кількох людей, має перейти у власність загалу. Тим самим соціалізм противний усякому поділові, – він не хоче відбирати від одних, а давати іншим, уважаючи все, що тепер має_: людськість, за наслідок праці всієї людськості від довгих віків, –  що, отже, несправедлива річ давати його у виключне володіння кільком людям, які можуть знищити те, на що працювали інші, або вживати його навіть на шкоду трудящим. Найсправедливіша річ, щоб те, що досі випрацювала людськість, належало тільки їй усій, було її спільною й вічною власністю, з якої однаково може скористатися кожен і до якої з свого боку він повинен докладати своєї праці, скільки може.

Чи соціалізм скасує цілком приватну власність?

Ні. Речі, що кожна людина безпосередньо вживає, наприклад, пожива, одіж –  лишаться приватною власністю. Соціалізм касує тільки власність на такі речі, що володіння ними допомагає визискувати інших.

Хто й яким способом визискує трудящі класи?

Визискують їх усі власники великих капіталів, чи то в грошах (рантьє), чи то в фабриках і машинах (фабриканти), чи то в грунтах (власники великих земельних маєтків), чи то в житлових будинках по містах, чи то, наприкінці, в товарах, призначених на продаж. Бо все це капітали, що постали з праці багатьох людей і багатьох поколінь, себто повинні служити загалові, а не поодиноким особам на шкоду іншим. Великі капітали в руках таких одиниць могли постати тільки через визиск праці інших, себто через частинне привласнення того, що інші виробили. А справедливість каже, щоб, той, хто працює, мав також і те, що виробить, а коли він, працює чужим знаряддям,^: то віддавав би їх власникові тільки те, що належить за використання знаряддя. Тимчасом тепер ми бачимо зовсім не те. Робітник виробить денно товарів, наприклад, на 5 зол. вартості, а одержує платні 1зол., тобто роботодавець 4 зол. його заробітку ховає до своєї кишені. Славетний німецький соціаліст Карл Маркс ясно довів, що саме з таких тільки додаткових вартостей, урваних від робітників, постали всі капітали. Тут не конче треба розуміти тільки заробітну платню. Домовласник, що наймає кімнати за дорогу ціну, за кілька або кільканадцять років поверне всі кошти, які витратив на його побудову, а дальші прибутки він одержує вже задурно від бідніших людей, що не мають власного будинку. Отже бачимо, що теперішній визиск є не тільки там, де роботодавці надуживають робітників, як дехто твердить, –  він є всюди, де тільки є окремі стани: роботодавці й робітники, купці, фабриканти, багачі й бідні. Його освячують теперішні закони; опиратися проти нього визискуваним однаково, що опиратися владі й законам, і ми, наприклад, часто бачимо, що під час т. зв. страйків військо й поліція силоміць приневолює і жене робітників працювати за таку ціну, яку зволили поставити роботодавці.

Чи капіталіст може платити робітникам усю вартість їхнього заробітку?

Не може, бо в такому разі його капітал не тільки не наросте, а, навпаки, швидко зникне цілком.

Чому?

Бо він, як звичайно кажуть, «не може витримати конкуренції». Конкуренція в цьому разі – це вічна боротьба капіталі­стів між собою. Хто має товари, пильнує продати їх якнайшвидше і якнайкорисніше; хто має фабрику, пильнує фабрикувати якнайшвидше, якнайбільше і якнайдешевше; хто має помеш­кання до наймання, пильнує наймати його якнайбільше і якнайдорожче; хто має грунти, пильнує обробити їх якнайшвидше і витягнути з них якнайбільше зиску. Всі неначе тиснуться один поперед одного. Але крім того бачимо, що найчастіше багатший випереджує бідніших і здобуває найбільше користі, а бідніші тратять. Наприклад, купець, бажаючи продати якнайбільше своїх товарів, мусить пустити їх якнайдешевше. Коли він пустить їх дешевше від інших, що продають такі самі товари, то більше покупців піде до нього, отже, інші продадуть менше і відносно втратять. А коли ж ^;він може продати дешевше без утрати? Очевидно, тоді, коли вироблення цього товару менше ^:коштує. А ми знаємо, що хто виробляє чогось багато відразу, тому ви­роблення коштує дешевше, наприклад, дешевше виробляти якусь річ машинами, ніж руками. А тому тільки багатший капіталіст, що може виробляти багато товарів відразу, за допомогою машин і т. ін., може продавати їх дешевше. Крім того, маючи багато товарів, він продає їх у різних місцях і може бути певним, що хоч утратить в одному місці, то заробить по інших. Через це саме менший капіталіст не може цього зробити й мусить постійно тратити в такій боротьбі, бо хоч він робить за допомогою машин, та маючи менше товарів, виносить їх на один торг, і втративши там раз, падає зовсім. Отже бачимо, що внаслідок конкуренції більші капітали постійно неначе пожирають менші та сходяться в руках щораз меншого числа багачів. Із другого боку, й товари, бодай деякі, через конкуренцію стають щораз дешевші.

А чому ж робітники постійно живуть у злиднях, коли товари для вжитку дешевшають?

Різні товари, правда, дешевшають (сукно, металеві вироби тощо), але зате дорожчають речі, найпотрібніші для життя: хліб, м'ясо й інші харчі. А крім того, платня робітникова не збільшується так швидко, як його потреби, і хоч, наприклад, робітникові перед сто роками плачено 50 центів, а тепер платять гульдена, то цього не тільки що не можна назвати підвищенням платні, але швидше зниженням її, бо перед 100 роками робітник міг удвічі краще жити за цих 50 центів, ніж сьогодні за гульдена. Взагалі, за працю робітникові платять тепер згідно з тими самими законами, що й за усякий інший товар.

То, виходить, людська праця теж товар?

Відповідно до того, що тепер бачимо, можемо сказати, що вона справді товар, і то найдешевший і найгірше оплачуваний. Ми вже згадали, що звичайно платять тільки малу частину її вартості, а всієї вартості – ніколи. Але й ця частина не зав­жди рівна, і капіталісти силкуються постійно вменшати її, як тільки можна. Робітник не може їм противитися, бо, не маючи власних коштів, мусить або брати те, що йому дають, або гинути. Інший товар може чекати, поки знайдеться такий, що дасть за нього стільки, скільки купець жадає, – але товар робітника – його праця – не може чекати, бо голод не тільки мучить, а не­забаром відбирає йому сили й робить його нездатним до праці.

Яка ж відповідно до теперішнього ладу пересічна ціна робітникової праці?

Ціну робітникової праці за теперішнього ладу обраховують так само, як ціну всякого іншого товару. Як ціна всякого то­вару мусить складати бодай стільки, скільки коштувало витво­рення цього товару, то й ціна робітникової праці становитиме стільки, скільки конче треба на витворення робітника, себто на його попередню професійну освіту й на утримання його при житті під час праці. Що кошти попередньої освіти враховують до ціни праці, цього ніхто не заперечить; бачимо ж, що кваліфікованішим робітникам платять дорожче, що платня, наприклад, друкарів, годинникарів, механіків тощо, більша від платні тачкарів, мітлярів, рубачів і т. ін., бо ж праця перших потребує довгої попередньої вправи, яка самому робітникові коштувала чимало часу, сил і грошей. Проте саме ці кошти, які витратив перед тим сам робітник під час науки, вирівнюється цією надвишкою плати (і це не завжди!) так, що властива пересічна ціна, можна сказати, однакова у всіх робітників, без огляду на їхнє ремество, зручність, силу й пильність.

Чи ця ціна незмінна?

Ні. Вона то часом спадає нижче від міри життєвих потреб робітника, то знову підноситься вище, але завсіди не надовго.

Чому так діється?

Так діється і так мусить діятися тому, що коли, наприклад, платня підвищиться в якійсь околиці, зараз із інших околиць насуне більше робітників, або й місцеві робітники за трохи кращих умов життя частіше женяться, а тому число дорослих і недорослих робітників швидко збільшується і постає більший натиск робітників до фабрик; з часом буде їх більше там, ніж треба, так що всі не зможуть дістати роботи. Ці безробітні засуджені на голодну смерть, і тому вони готові продавати свою працю за будь-яку ціну, аби жити. З цього користають робо­тодавці. Адже ж вони воліють мати робітника за дешевшу ціну. І або приймають тих, голодних за низьку ціну, або знижують платню всім своїм робітникам. А коли плата спаде нижче того, що конче потребує робітник, щоб прохарчуватися, то через голод, холод і смерть або й через вимандрування робітників до інших місцевостей число їх зменшиться, а роботодавці, бажаючи виробляти товарів стільки, як і перед тим, мусять решті робітників підвищити плату, щоб і вони не вимандрували або не вимерли. Отже бачимо, що це хитання заробітної платні не зовсім залежить від людської волі, а більше від причин, що конче випливають із теперішнього ладу. Кожний капіталіст виробляє на власну руку якнайбільше товарів і тисне робітників, але не знає, чи на торгу купуватиме хто його товари, або чи інші не назвозять їх іще більше і дешевше. Коли справді так станеться – він утратить усе, а робітники, що перед тим не могли дати собі ради з працею, тепер лишаються без праці й мусять найматися в інших за дешевшу ціну й тим самим зни­жувати платню інших робітників. А коли капіталіст заробить на торгу раз, тоді він прагне виробляти ще більше, щоб і надалі перемагати в конкуренції; він підвищує на хвилину заробітну платню; через це він притягає більше робітників до своєї фабрики, що незабаром веде до нового зниження платні. За теперішньої сліпої конкуренції так мусить діятися, і вчені назвали ці постійні зміни заробітної платні «заробітним законом Рікардо», бо англійський учений Рікардо перший відкрив і довів цей закон. Ось він: пересічна заробітна платня за теперішнього ладу не може довго перевищувати тієї норми, яка конче потрібна на утримання робітника відповідно до звичайних потреб цього краю й тих відносин, в яких він живе. Ця життєва потреба не всюди й не завжди однакова. Англійський робітник ніяк не обійдеться без багатьох таких речей, без яких обходиться наш, а китайський робітник виживе й з такою платнею, з якою наш умре з голоду. Деякі вчені пробують заперечувати закон Рікардо, доводячи, що заробітна платня, наприклад, протягом останніх 100 років – пересічно дуже підвищилася.

Вже вгорі ми сказали, що таке підвищення платні поруч підви­щення цін на харчі й інші потрібні до життя речі – тільки видиме. Тут мусимо ще додати, що не тільки харчі подорожчали, але з поступом освіти й усякі інші потреби робітника збільшилися. Коли, наприклад, перед 100 роками книги й газети читали тільки найбільші пани, то тепер книга або газета стала майже життєвою потребою кожного робітника тощо. Згідно з законом Рікардо, заробітна платня не підвищується цілком у такому відношенні, в якому збільшуються потреби робітників.

Чи цей закон діятиме і за соціалістичного ладу?

За соціалістичного ладу діяння цього закону не тільки що не потрібне, а, навпаки, він утратить зовсім силу, бо сьогоднішня сліпа капіталістична конкуренція зникне, і товари вироблятимуть відповідно до потреб і умови із споживачами; крім того, людська праця не буде вже товаром, який можна продавати й купувати, а буде першим обов'язком усіх громадян, і робітники перестануть добиватися тільки шматка хліба, щоб не вмерти з голоду, перестануть нищити своє здоров'я надмірною працею, яка збагачує не їх, а роботодавців, а користатимуть цілком з усіх здобутків спільної праці.

До чого простує ідея соціалізму?

Ідея соціалізму простує до загальної вільності всіх людей, до рівності їх не тільки перед законом (теперішня рівність перед законом виглядає так, неначе хто потішає голодного тим, що він має право бути ситим, не даючи йому хліба; що нам із цього, що на папері пообіцяно рівність перед законом, коли в житті на кожному кроці бачимо, що це неправда, що на багатого нема рівного права, що бідний не може поскаржитись за свою кривду й що за такий самий вчинок бідного карають удвічі тяжче, ніж багатого), але до рівності перед громадянством, що кожному дає однакову можливість користати з усіх своїх установ. Наприклад, тепер усі мають право ходити до школи й учитися, але чи всі мають змогу? Соціалізм хоче всім дати змогу користати з науки, мистецтва й вигод життя, а тільки там, де це є, можна говорити про справжню вільність. Ідея соціалізму простує, зрештою, до найщільнішого збратання (федерації) людей із людьми й народів із народами, як вільних із вільними й рівних із рівними, простує тим самим до скасування всякої підлеглості, всякої політичної залежності, всякого поневолення народу народом і до скасування воєн, що противні людській природі, нищать поступ і роблять людину дикою. Ідея соціалізму простує тим самим і до скасування всяких класових привілеїв і всіх станів та до цілковитого зрівняння прав чоловіка із правами жінок. Бо доки жінка займатиме підрядне становище проти чоловіка, доти не можна говорити про жодну рівність ані жодну вільність.

Чому соціалізм касує поодинокі стани?

Соціалізм, мусить бути противний станам або суспільним класам, які тепер бачимо, хоч би вже тому, що вони є найбільша перешкода на шляху до людської рівності, бо вони, покладаючи вічно однакову працю на одних, не дозволяють їм діставати всебічної освіти, – а інших, даючи їм змогу жити без праці, роблять дармоїдами й п'явками трудящих класів.

Який же новий лад ставить соціалізм замість теперішнього?

Докладно передбачити цей майбутній лад важко, але головні підстави, на які він має спертися, такі: замість прочої власності на капітал – власність загальна, національна, громадська; замість суспільних класів – всебічна освіта кожного громадянина й праця по черзі в різних галузях виробництва; замість теперішньої сліпої конкуренції – вільна умова громади з громадою, народу з народом; замість теперішніх злиднів і боротьби за існування – постійний добробут, спертий на постійну пряцю й безупинний розвиток усіх природжених здібностей кожного громадянина.

Хто дбатиме про це все?

Загал громадян, який буде зацікавлений, щоб усі співгромадяни були якнайкориснішими громаді, а це можливо тільки за якнайкращого та якнайвсебічнішого розвитку.

Чи громада матиме засоби для такої освіти кожного свого члена?

Громада, що складатиметься з самих трудящих людей, певно матиме стільки засобів, бо ж вона вся творитиме неначе одне велике господарство, а ми знаємо, що велике господарство наслідком належного керування й устаткування (доброї економії) може мати завжди більше засобів і достатків, ніж кілька малих окремих господарств разом узятих, хоч би в них разом стільки ж робочої сили, скільки й у великому господарстві. Крім того, треба звернути увагу й на те, що в соціалістичному ладі кожний трудящий буде переконаний, що від його праці залежить збільшення загального добра, отже і його добра – тому він працюватиме краще й охітніше, ніж тепер, коли знає, що з своєї праці він сам матиме мало користі. А втім, і тепер навіть тих капіталів, які складає народ на потреби держави, вкупі з тими, які висмоктують із нього багачі і лихварі вистачило б на те, щоб кожній людині в державі дати належне виховання, коли б, розуміється, їх цілком повернути на мету й коли б найбільша частина їх не йшла на військо, гармати, фортифікації, плату для дармоїдів або просто на речі розкоші й на розпусту вищіх станів.

Отже, чи можна майбутню соціалістичну громаду уважати чимсь подібним до теперішньої держави?

Аж ніяк не можна, бо майбутня громада складатиметься з рівних між собою людей, із самих робітників, що будуть, правда, всі політичними людьми, подібно як теперішні урядовці, але жодної окремої платні за це не матимуть, крім того, що зароблять.

Чи ідея соціалізму нова в історії?

Зовсім ні. Вже з найдавніших часів вона ширилась і в житті і в науці. Ми, наприклад, знаємо, що в найбільшої частини теперішніх європейських народів, у дуже давніх часах, земля була спільною громадською власністю (рештки цієї громадської власності збереглися по багатьох місцевостях іще й досі, а в Росії всю землю й досі ще уважають за громадську власність); знаємо далі, що перші християнські громади жили спочатку за правилами, подібними до сучасного соціалізму, що в багатьох давніх і новіших учених соціалістичні ідеї виявлялися досить виразно, хоч властивого сучасного соціалізму ще не було на світі. Кінець кінцем, і весь людський поступ є почасти соціалізм, бо він полягає на спільній праці людей і почасти на спільному користанні з того, що раніше зроблено або вигадано. Зокрема, найновіші часи великої фабричної промисловості й машин найвиразніше виявляють картину соціалістичного способу праці.

А чому ж не вдержалися колишні соціалістичні спроби?

Колишні соціалістичні спроби не могли вдержатися через великі хиби, які в кожній бачимо. Давня спільність грунтів, наприклад, не могла вдержатися тому, що їй бракувало спільного оброблення цих грунтів і справедливого, на чесній праці спертого, поділу здобутків. Так само й соціалістична християнська громада не вдержалася через брак спільної праці. А ми знаємо, що спільна праця – це перша умова соціалізму, й що тепер, коли на вироблення малої голки треба поєднати спільну працю кількох або кільканадцятьох людей – ця умова справді існує, що, отже, одну половину соціалістичного ладу, й то найважчу половину, вже запроваджено в життя.

Чого ж іще бракує?

Бракує тільки правильного поділу достатків для спільного вжитку трудящих, а це саме й має на меті соціалістична реформа.

Чи можлива така реформа?

Така реформа не тільки можлива, а навіть неминуча, бо сучасний фабричний стан, незважаючи на всякі дрібні запобіжні засоби, не може довго тривати, доки не скасувати підставу всякої нерівності й усякого визиску – приватну власність продукційного капіталу.

Нащо ж соціалістична пропаганда, коли сама реформа однаково неминуча?

Соціалістична пропаганда має на меті не нагло зробити саму реформу, а саме її розумно, обмірковано та якнайдосконаліше переводити. Заразом вона хоче, підготувавши та просвітивши народ, зарадити страшному, кривавому вибухові, що через щораз більший утиск, злидні та збільшення пролетаріату був би неминучий і для всієї людської освіти, для всього поступу дуже шкідливий.

Чи можуть робітники і за теперішнього стану мати якусь користь із уряду?

Можуть, але тільки тоді, коли їхні представники подаватимуть свої голоси під час ухвали заковів для цілої держави, і коли інтереси робітників, як класу, який не тільки найчисленніший, але й найважніший в державі, стоятимуть найвище перед інтересами всіх інших шарів. До такого впливу на уряд повинні простувати робітники, бо ж, ухвалюючи закони згідно із своєю думкою і для свого добра, вони зможуть поступово запроваджувати в життя той високий ідеал, який накреслює їм наука й природна неминучість.

А чи згідна з людською природою та система, якої домагається соціалізм, чи, може, вона штучна, як дехто називає її?

Такі закиди можуть робити тільки люди, що нічого не думають. Адже ж від самого початку свого існування людина простує до щастя й добробуту, що дав би їй змогу піднятися над звірячою боротьбою за існування й досягнути якогось ідеалу людської довершеності. Коли досі можна було досягти якогось ідеалу в тисячах і тисячах випадків, коли люди через науку, працю, чесність і всебічний розвиток, за належного матеріального достатку доходили до дуже високого ступня людської довершеності й задоволення (згадаю тут Сократа, Шекспіра, Гете, Міля), і це не було противне їхній природі, то чому ж щастя, добробут і розвиток мають бути противні цілим масам народів? А казати, що людей так уже сотворено, щоб одні були щасливі, а інші ні, щоб одні працювали й терпіли злидні, а інші жили й розкошували без праці – це єсть надзвичайно вузьке нелюдське й егоїстичне міркування вищих шарів, а перед робітничим станом – це найбільший злочин, який тільки може зробити людина. Зрештою, це старі байки, що не мають найменшого значення, найменшої здорової рації. Колись так само вірили й твердили, що землю так уже сотворено, що вона плаває на воді й що сонце обертається круг неї – а тепер ніхто вже не вірить у цю дитячу байку.

А чи можливий соціалізм у нас у Польщі, а зокрема в Галичині?

Як усюди, так і в нас є визискувачі й визискувані – є трудящий клас по селах і по містах, становище якого не тільки не краще, а часто навіть гірше, ніж деінде. Земля наших хліборобів надзвичайно подріблена, вона не спроможна навіть прохарчувати протягом року сім'ю і, вганяючи її в борги, дуже швидко робиться власністю лихварів, банків або багачів, а коли й може прогодувати сяк-так сільську сім'ю, то все-таки не дає їй жодного способу посилати дітей до шкіл, розвивати їх, як треба, обробляти грунт і удосконалювати господарське знаряддя та набувати потрібного в господарстві знання, – а це спричиняє до занепаду сільських господарств, які ніяким робом не можуть витримати конкуренції з більшими, бодай трохи вміло веденими господарствами. Велика частина нашої сільської людності – це цілковитий пролетаріат, а друга частина – напівпролетаріат, бо дарма, що він має малу реальність, а мусить протягом більшої частини року шукати заробітку деінде, отже мусить підлягати тому самому залізному законові Лассаля (Рікардо), який ми вгорі означили. Про міських робітників, видима річ, треба сказати це саме, тільки більшою мірою. Отже бачимо, що грунту для соціалізму є у нас досить і що наші відносини так само, як і скрізь, домагаються швидкої зміни.

Чи противний соціалізм нашому патріотичному почуттю?

Зовсім ні, – і такий закид навіть смішний. Адже ж сказано вже, що соціалізм противний усякому утискові, визискові, – чи то людини людиною, чи народу народом. Отже коли запанує вільність і єдність серед народів, тоді кожен зможе розвиватися якнайкраще, не терплячи утиску від іншого, як це маємо тепер. Навпаки, можемо сказати, що розвиток кожної народності, дійсно гарний і вільний, може настати тільки при соціалістичному ладі, бо цей лад найвільніший і забезпечує народові матеріальне існування.

А може, самого патріотичного чуття досить для нас, поляків? Може, саме тільки повернення політичної незалежно­сті ущасливить наш народ, а тоді й соціальна реформа для нас непотрібна?

Хто так каже, той або засліплений вкінець, або нічого не думає. Бо політична незалежність нічогісінько не важить для людей за внутрішньої соціальної невіри. Яка користь буде нашому народові з того, що наші податки, замість російського або прусського братиме й марнуватиме уряд, складений із на­ших власних панів, що дбають, як і російські та пруські, про себе самих, а не про народне добро? Яка нам користь із того, що матимемо власного короля, коли лихварі й капіталісти будуть здирати й визискувати нас по-давньому? Навпаки, доки не дамо народові надії на соціальну реформу, себто на поліпшен­ня матеріального існування, доти він усією масою не стане до змагання за свою й нашу політичну незалежність. Треба забез­печити йому передовсім хліб і всі здобутки його праці, а тоді жодна сила, жоден наїзд не зігне нашого народу в ярмо неволі, не позбавить його незалежності. Іншого способу нема!

Грушевський М.

ХТО ТАКІ УКРАЇНЦІ І ЧОГО ВОНИ ХОЧУТЬ [24]

 

В Інформаційнім Бюро Центральної Української Ради, де даються всякі пояснення в українських справах, записуються запитання, з якими приходять туди люди. Переглядаючи ці запитання, я бачу, як іще багато є людей, які неясно собі розуміють, що таке Українці, чого вони хочуть, до чого йдуть, і хто може йти разом із ними, бути в їх рядах. Хоч величезна маса людності за сі останні роки усвідомилася дуже, і тепер свідомість поступає дуже швидко, проте вважав я потрібним пояснити для несвідомих самі основні та прості питання, зв'язані з українством. Що означає ся назва, хто такі Українці, кого вони вважають своїм товаришем у своїм ділі, і чого вони хочуть для свого народу й краю?

 

Звідки пішла назва Українців?

 

Назва: Україна, Українці давня, тільки поширилася вона так велике останніми часами. За давніх часів, коли була Київська держава і правили нею київські князі, – за святої Ольги і Володимира, що хрестив Руську землю, – звалась отся держава Руською, і так звалися наші краї і наші люди, бо тут і була сила сеї держави – в наших українських сторонах: коло Києва, Чернігова і Переяслава. Тут була Русь справжня. Освіта і право, і всякі порядки київські розходилися по всіх землях, які підлягали Києву – в теперішніх великоруських сторонах, де Москва, Твер, Нижній, і в білоруських краях, де Витебськ, Могилів, Мінськ. Сі краї теж звалися Руссю, тому що належала до Києва, а проте сама справжня Русь вважалася та, що коло Києва.

Та коли стали татари наші краї пустошити, стали з Києва й інших міст люди заможні, багаті, а головне, книжні, духовні переїздити в дальші, затишніші сторони – на Волинь, до Галиччини і до країв московських. Стара Київська держава за той час розділилася, Київ підупав, і київських князів уже ніхто не слухав. Київський митрополит і вище духовенство осілися замість Києва в Москві. Тоді в галицьких і волинських сторонах поставлено свого осібного митрополита на тутешні краї, щоб не звертатися до московського. Але той митрополит, що з Києва перейшов до Москви, вважався першим і старшим, і його митрополія звалася «Великою Росією», а ті землі, що тягли до га­лицького митрополита, звалися Малою Росією. Так стався початок отсього поділу Русі Малої й Великої, в 1300-х ро­ках, тому 600 літ, значить.

Між народ сей поділ не переходив, у нас в київських і галицьких сторонах люди далі звали себе Руссю, Русина­ми. Тим часом за довге життя все більше виступало різ­ниць між нашими українськими і північними, великоруськими та білоруськими сторонами, і книжні люди пильнували відрізняти їх. Коли за Богдана Хмельницького, в 1654 р., об'єдналися землі українські й білоруські з московськими, вважалося потрібним назвати осібними йменнями сі краї, і з того часу пішло се означення «Великої, Малої і Білої Русі», і звідти йдуть назви Великоросів, Малоросів і Білорусів, для тих народів, що колись належали до одної Руської, Київської нашої держави, але своєю мовою і всім життям розійшлися дуже.

Та сі назви були все-таки більш книжні й тепер. Між народом вони не приймалися. Зате приймалася у наших людей дедалі все більше назва «Україна». Так за давніх ча­сів, за Київської держави звалися пограниччя. Наприклад, Україною звалася земля Переяславська, що тоді була пограниччям із степом і вела тяжку боротьбу із степовими ордами. Потім, за польських часів, Україною прозивалося ціле наше українське Подніпров'я, тому що се були край­ні землі, за котрими починалися степи, де ходили татари. Але на сій Україні тоді стало гуртуватися все, що було жи­вішого і сміливішого між нашим народом. Запанувало тут козацтво і до нього пішло все, що горнулося до волі, до рівності, і хотіло кращої долі своєму народові. Коли ся Україна звела свої війни з польським панством і виграла свою боротьбу за Богдана Хмельницького, стала вона го­ловою, центром, представницею цілої української землі, від Карпатів до Дону, і під Україною стали розуміти не тіль­ки козацькі сторони, а весь український народ.

Так і в старих піснях, які заховалися до наших часів, «Україною» зветься та країна, де живуть наші люди. А ще більше таке значення ствердило нове українське письмен­ство, що почало розвиватися після Котляревського, бо і для мови своєї прийняло воно скоро назву «української». Ве­ликий же кобзарь наш Тарас Шевченко – найбільший поет України – таки й знати не хотів назви «Малорос», чи «малоросійський», що тим часом все-таки вживалася в писаннях, писаних мовою руською (великоросійською). І Шевченко то, можна сказати, й рішив се питання, як мають себе називати його земляки, – люди, котрі говорять українською мовою, держаться свого життя, своєї історії. Скоро й відчулася: різниця між назвою Малоросів і Українців. Малоросами називали всяких людей українського роду, з України, і тих, що їм байдуже було і до України, і до українського життя. А Українцями називано людей та­ких, що добро українського народу ставили метою свого життя, і про нього хотіли дбати. Не говорилося сього го­лосно, але почувалося, і правительство се помітило, і стала цензура і начальство дивитися підозріло на назву Украї­ни, вичерпувати її з книжок, з газет.

Почалося се давно, було перестало якийсь час, за свобідніших років, 1904–1914. Але з війною, як старе царське правительство задумало викоріняти і знищити українство до решти, стала цензура знову не дозволяти українського імені. Та українське громадянство з тим більшим завзяттям держалося сього свого народного ймення. За останній час воно поширилося по всіх українських землях як ім'я національне, і витиснуло стару назву «Русинів», ще держалася ще в Галиччині, і «Малоросів», що між деякими трималася на Вкраїні Російській. І теперішнє свідоме українське громадянство не хоче знати іншого імені, як тільки Україна, Українці.

Не відрікається воно через те старого Імені Руси,що зв'язує його з старими київськими часами, з старим письменством і культурою, що сотворили предки теперішніх Українців. Але для означення себе як нації сучасної України держиться тільки сеї назви: «Україна».

Тим більше, що вживання старого руського імені крім Українців також Великоросами і Білорусами давало старому правительству і великоруському громадянству притоку до різних причіпок. Мовляли, коли й ви руські (чи Малороси), і ми руські, то повинна бути у вас одна мова, осібної мови української не треба – не давати їй волі! Се все досить набридло за старого режиму нашому громадянству і воно постановило зробити тому край. Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви, Великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша, освіта й культура, і ми тої історичної зв'язі не заперечує­мо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою останню печать на наше життя: відродження XVI віку, козаччину, великі народні повстан­ня XVII віку, розвій українського народовластя, козацько­го демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби, за волю і рівність, котрої не знали інші «народності руські». В ній ми остаточно сформувалися в український народ, а теперішні події закінчують його перетворення в українську націю.

 

Хто Українці?

 

Так я вже сказав, що іменем Українців від часів Шевченка означалися люди, які хотіли волі для України і для всього українського народу, рівності, освіти і добробуту для всіх людей, особливо ж для робочого українського селянства, що тоді було в лютій неволі поміщицькій і казьонній.

Тоді про се не можна було писати свобідно, писане те, що можна було з того, і то більше в віршах та оповідання, а не в статтях по газетах та політичних брошурах: газет та брошур українських таки й зовсім не можна було друкувати в Росії до недавніх часів, до 1906 року. Тому свідомих всеї справи Українців не було багато. Гуртувалися вони в невеликих гуртках та по змозі ширили свої думки живим словом між людьми. І тільки тепер, як прийшла справжня свобода для всіх і для України, стало можна сказати всю правду про те, чого треба Україні і україн­ському народові. Стало можна закликати всіх, хто почуває себе Українцем, хто хоче бути Українцем і з Українцями працювати спільно і одностайно. Покликати їх до того, щоб організувалися по місцях, від села і волості почавши, до повіту, до губернії, щоб вступали до партій, котра кому ближча, або до організацій і союзів селянських, робітни­чих, солдатських, аби освідомляти людей і всім дружніми силами доходити кращого життя для свого народу і для всіх народностей, які живуть на Україні і разом з Україн­цями хочуть працювати для добра України і робочої, тру­дящої людності, яка на ній живе.

Хто ж ті Українці, що мають відзиватися на сей заклик? Хто може бути Українцем, і кого Українці приймуть у свої ряди як свого товариша?

Передусім, розуміється, всі ті, хто зроду Українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер іти спільно з своїм народом, з усіми свідомими синами українського народу, які хочуть працювати для його добра, боротися за його свободу і кращу долю.

Але не тільки хто природжений Українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з Українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до Українців і ділом се показує, він Українцям – товариш і земляк. Нагадаю євангельську притчу про милосердного Самарянина, що поміг в біді Євреєві, Жидові, по нашому, хоч був іншої віри і іншого народу, і став для нього ближчим, ніж жидівський священик і левит, що свого одновірця і земляка проминули без помочі. Так і ті, що пристали до Українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі Українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час.

Кожний народ, і український також, складався з різних людей і пород, що приставали до нього, приймали його мову, віру і звичаї. Подивитися на вигляд Українців – зараз можна помітити, що се люди не одної породи: одні чорняві, інші біляві, одні мають голову круглу, інші довгасту, одні тілом худі і костисті, інші товсті, тілистії. Видно, що се потомки людей з різних народів і племен, поміщалися і злилися в один народ, об'єднані одною мовою, а головне – одною свідомістю народною чи національною. Переглядаючи фамілії українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких і сербських, і жидівських, що пристали до Українців в різних часах і вважають себе Українцями. Се, власне, й рішає завсіди і тепер про приналежність до того чи іншої народу, незалежно від того, якого хто роду, якої хто вірі, а часом навіть, і якої хто мови.

Головна маса Українців – православні, і будуть ними. Але галицькі Українці уніати, себто католики українського обряду. А бувають римо-католики української народності і лютерани. Бували і з Жидів українські патріоти, котрі не відрікалися своєї жидівської віри. Правда, що небагато було таких. Проте, коли-вони будуть тепер, будуть до Українців приставати, і ділом самим показувати, ще вони щиро йдуть з українським народом, Українці не допхнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів. Між католиками, які здавна живуть на Україні, багато й родом походять від нашого ж народу, і через те тільки що стали католиками, рахувалися за Поляків. Можливо, з них теж знайдеться багато таких, що щиро пристануть до Українців, не зрікаючися віри своєї. Може, і з тих, що досі вважали себе «Русськими», хоч вони з роду Українці, або потомки захожих Великоросів, чи з іншого народу, тепер захочуть пристати до Українців. Заслужені українські діячі Антонович, Рильський, Свенціцкий, Юркевич і інші вийшли з польських домів, а стали вірними синами нашого народу. Пок. Русов був чистий Великорос родом, а життя своє віддав українському народові.

Але зістанеться, певно, далеко більше таких людей, кот­рі схочуть зіставатися і далі при своїй народності не-українській, тільки згідно з Українцями раді працювати для добра краю, добиватися для нього свободи і долі. З ними Українці будуть порозуміватися у всім, що торкається но­вого ладу на Україні. Спільно з ними вони постараються-упорядкувати нове життя так, щоб воно було добрим не тільки для самих Українців, але і для всіх тих інших народностей, які історична доля розселила на Україні, і які хочуть теж бути її добрими горожанами і вірними синами, разом з Українцями.

 

Який повинний бути той новий лад, котрого хочуть Українці?

 

Я вже попереду сказав, що здавна добивалися Українці. Насамперед вони хотіли волі для України і українського народу. Кілька століть український народ добивався сво­боди. 270 літ тому він своїм великим повстанням виборов собі свободу від польського панування, але необачно зв'язався з Московським царством, шукаючи його помочі проти Поляків, і московське правительство помалу поне­волило його. Помогло панам повернути в кріпаків вільний народ, вільне селянство українське, а само позбавило вся­кої політичної свободи старшину, козацтво, міщан і духо­венство України. Одібрало від них всяке право і можність порядкувати своїм життям через своїх виборних людей. Забрало на царя та на казну всі вільні землі, всі прибут­ки і доходи. Наставляло чиновників з Великоросів або з таких Українців, які одріклися свого народу, а тих, які хо­тіли держатися його, гнало і ніякого ходу не давало. Забо­ронило саму мову українську, вигнало її з усіх шкіл, з церкви і з урядів, не позволяло нею писати і друкувати книжок і газет. Не позволяло навіть свобідно описувати минувшину України – саме се слово намагалося не дати уживати, щоб Українці не знали, хто вони і як прийшли до такої неволі.

Українці не хочуть більше такої неволі ні собі, ні кому іншому на Україні і в усій Російській державі.

Разом з іншими народами Росії скинули вони царя і піднялися проти гнобителів українського народу, здобули свободу народам Росії. А тепер сю свободу треба утвер­дити і запевнити на дальші часи, щоб не було вороття ста­рому ладові, старому режимові, як його називають.

Кожен повинний мати свободу висловлювати свод гадки живою мовою і друкованим словом, збиратися на зіб­рання і обговорювати на них свобідно всякі справи, зв'язу­ватися в товариства і союзи, не питаючися на те нічийого дозволу. Книги і газети повинні виходити, як тепер вихо­дять, без цензури, без дозволу начальства. Не повинно бути ніякого примусу в вірі як давніше було: кожний може дер­жатися такої віри, якої хоче, і свобідно переходити з одної віри на другу.

Окрім свободи Українці як завсіди добивалися, так і тепер хочуть рівності для всіх людей. За Польщі та Моск­ви так зложилося, що котрі заможніші Українці, то сполячилися й змосковщилися, а до них понаходило багато приходнів з Польщі і Москви, і сі Поляки та Москалі забрали в свої руки всі землі, все багатство, всю власть, а українські люди, котрі держалися своєї віри, своєї мови, свого народу, ті опинилися в кріпаках та в роботі і бідності. Проти сього боролися предки наші, зброєю і словом, повстання робили, складали товариства, кров свою проливали, страждали по в'язницях і засланнях, добиваючися, щоб була рівність. Хотіли, щоб було однакове право для всіх: щоб пани не коверзували народом, не томили його  роботою на себе, з його праці не тягнули зисків тільки для себе.

От тепер має бути рівність! Однакове право повинні мати пани і мужики, багачі і робітники, просвіщенні і прос­ті, чоловіки і жінки, якого б хто був народу і віри – всім одно право. Всі мають право вільними голосами вибирати собі всяку власть. Всім повинний бути приступ до вибор­них урядів, хто тямущий і може йогр сповняти. Всім має бути можність учитися, просвіщатися, доходити розуму і знання.

Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного!Се називається устроєм демократичним, щоб народ сам собою правив. Яку селі все має становити вибрана сільська рада, а правити виборна сільська управа, так має бути в повіті, в губернії і всім краю!

Вибори мають бути такі, щоб всі мали право вибирати, щоб кожен мав тільки один голос і голос голосові був рів­ний. Щоб вибирали відразу кого треба, а не так, щоб виби­рати спочатку виборщиків, а ті вже тільки вибиратимуть кого треба. Треба, щоб голосування було тайне, письменне, щоб не можна було знати, хто за кого голосував, і потім за те мститися і надокучати. Се зветься чотирьохчленне виборче право: загальне, рівне(всеобще), пряме (безпо­середнє) і тайне.Воно найкраще запевняє право свобідного вибирання.

Вибрані депутати мають становити закони людям. Вибрані власті мають завідувати всіми справами. Власті вся­кі мають вибиратися тільки на певний час, на скільки там) років, і за свою діяльність, за те, що вони зробили недоб­ре, мають відповідати перед виборним судом. Вибрані до законодатної роботи депутати крім того, що вибираються теж на недовгий час, скажім, на три роки, важніші зако­ни мають подавати під волю всього народу, щоб він свої думку про них вимовив.

Такий устрій, коли не має бути ні царя, ні короля, всі власті і всі установи мають бути з вибору народного, і сі вибори мають бути так уряджені, щоб у них мали право дійсну перевагу люди всі, робочий народ – такий устрій зветься демократичною республікою, і Українці хочуть його. Вони хочуть, щоб Росія з царства зробилася демо­кратичною республікою. Та ще на тім не край. Українці сочуть, щоб у тій республіці, хоч би як добре урядженій, не порядкували всім на місцях люди з столиці, з парламенту (Думи) тої республіки чи міністерства її, вибрані всіми людьми з Російської республіки. Кожний народ і ожний край має свої потреби, свої звичаї, свої справи на місці, до котрих трудно приладиться правительству чи думі цілої республіки. Російська республіка занадто великий край, складається з різних великих країв, дуже неоднакових, і народів дуже відмінних. Однакового закону не скла­деш для Сибіру і України. Трудно заразом порядкувати нашими хліборобськими краями і якими-небудь північними, кого Білого моря або Тихого океану. Українці через те хочуть, щоб головний парламент республіки і правительство її завідувало тільки такими справами, які не можна роздати на місця. Небагато таких справ: як от ведення війни чи миру, уложення трактатів з іншими державами, за­відування військом усеї республіки, уставлення однакових грошей, міри та ваги і інші такі справи. А все інше – щоб порядкували у себе в краю виборні думи чи сойми та виборні міністерства, які вибере собі людність: щоб становили закони для свого краю, накладали податки і розпоряжали ними і всіми прибутками свого краю, всіми землями і багатствами його, уділяючи скільки треба на потреби республіки.

При старім царськім правительстві з України, як найбагатшого краю, тягнули скільки влізло на царський двір, на міністрів і чиновників, на всяких дармоїдів, що купчи­ся коло правительства, на армію, котрою царський уряд держав народи Росії в страху і неволі. А Україна не мала від своїх прибутків ніякої користі, народ зіставався темним, голодним, наймитом на своїй рідній землі. Не міг вчитися на своїй рідній мові, пропадав без освіти й науки, всі доходи йшли різним чужинцям. Тепер Українці того більше не хочуть.

Українці добиваються того, щоб Україною всею правила виборна рада України чи сейм, як його називають, та виборні міністри. Щоб вони могли дбати про свій край, не питаючися ні в кого ухвали та потвердження, крім свого народу – питалися волі виборців України, а не правительства республіки. Щоб вони були зв'язані вічним союзом між собою, спільно порядкували найважніші для сього союзу справи, а всередині, в своїх внутрішніх справах були самостійні, автономні, як се називається. Такий устрій зветься федеративною республікою з широкою автономією її країв. Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці, щоб порядкувати вільно у себе свої справи, самостійно правити ними. Сього хочуть Українці, щоб забезпечити свободу і добробут всій люднос­ті України, а найпаче робочому народові її!

 

Якого добробуту хочуть Українці своєму народові?

 

Отсе все, що я сказав – свобода, рівність, народовластя, автономія України в федеративній Російській респуб­ліці – потрібні на те, щоб дати змогу всьому народові пра­вити своїм краєм, становити такі порядки, щоб були вони корисні не для панів тільки, не для мудрих і просвіщенних, а для всіх трудящих людей. Ясне діло, що як буде такий лад, якого хочуть Українці, то тоді перевага буде не у па­нів, поміщиків, а у всього народу трудящого, і вибрані ним люди так справами покермують, такі закони поставлять, щоб вони були на користь сим трудящим людям. Не так як за царського правління, що дбало тільки про панів, чинов­ників та капіталістів.

Тому передусім треба об'єднатися всім прихильникам свободи і добробуту трудящого народу, щоб захистити но­вий вільний лад від його ворогів, що хотіли б повернути старі порядки. Треба всім прихильникам свободи і рівнос­ті з'єднати свої сили, щоб добитися тих політичних уста­нов, про котрі тут сказано: автономії України в федера­тивній демократичній республіці. Для того треба Україн­цям організуватися скрізь, від села ї волості почавши, по плану, виробленому Українською Центральною Радою. Треба єднатися з іншими народностями України, які хо­чуть тої ж автономії України ї федеративної Російської республіки. Треба готовитися до Установчих Російських Зборів, що мають той устрій ухвалити, щоб послати на ті збори таких депутатів, котрі б усі стояли на тім, на чім ми стоїмо – на тій самій політичній платформі, як се нази­вають.

Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві свою законодатну Думу (сойм), своє виборне правительство (міністрів), вибиране всею людністю України, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і рбітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім соймі таких, яких захочуть мати: з тямущих селян і робітників і з тих людей про­свіщенних (інтелігентів), які боронять права трудящого народу. І вони забезпечать добробут робочих людей зако­нами, заведуть такі порядки, щоб була справедливість: щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові.

Найбільше трудящого народу на Україні працює коло землі, і тому справедливе розрішення сеї земельної спра­ви(аграрного питання) – се перша підстава народного добробуту. Тепер велика частина землі на Україні нале­жить не трудящому народові, а панам, великим землевлас­никам, казні, монастирям тощо, які роздають землю в оренду селянам, або марнують її, не можучи використати відповідно, а селяни рідують без землі. Того не повинно бути. Організації й партії українські стоять на тім, що земля повинна бути в руках тих, що на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєт­ки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом ук­раїнського краєвого скарбу (казни) і роздавати в корис­тування людям трудящим, які будуть на тій землі працю­вати. Український сейм обміркує, як сю справу перевести: скільки землі зіставити у теперішніх землевласників, яким способом відібрати від них лишки, за яким викупом, як наділяти потім людей землею з того земельного фонду.

Се справа складна, котру треба добре обміркувати, щоб не скривдити непотрібно людей, не витворити даремного і шкідливого заколоту. Тепер до неї пориватися не можна. Охорони, Боже, хапатися тепер захоплювати землю, ділити її силоміць, або нищити чиєсь хазяйство. І так край збіднів через війну, жалко кожної міри збіжжя, що мог­ла б марно пропасти. А всякі вороги свободи скористува­лися б з заколоту, щоб повалити свободу і вернути старі порядки, панування царя, поміщиків і чиновників – так як сталося десять літ тому. Тоді теж почалася свобода – та упущено її. Треба насамперед укріпити свободу, здобути волю Україні, її автономію, а тоді трудящий народ буде хазяїном на Україні і упорядкує земельну справу на Укра­їнській землі так, аби було для нього найкраще і щоб до неї ніхто сторонній не мішався.

Але крім землі треба взагалі охоронити працю трудя­щихі повний заробіток з неї. Справедливо було б, щоб фабрики й заводи, так само як і руди і шахти, ліси і води і всі багатства земні належали до самих трудящих, або до краю, до автономної України. Поки ж знайдеться для того відповідний спосіб, щоб задовольняв робітників і не шко­див розвиткові промислу – поки фабрики, заводи і великі промисли зістаються в володінні приватнім, треба дбати про те, щоб сили робітника шанувалися, його праця наго­роджувалася справедливо. Для сього повинний бути за­ведений 8-годинний робочий день, а для неповнолітніх і того нижчий. Недільний спочинок повинен шануватися твердо. Мають бути заведені пенсії на старість і каліцтво. Треба уставити розмір заробітку, нижче котрого робітник не має діставати.

Треба взагалі дбати негайно, щоб бідний люд не крив­дився на користь багатих і маючих ніяким способом. Ма­ють бути скасовані податки так звані посередні (косвенні), себто всякі побори, що побираються від товарів, які споживає народ і оплачує їх, переішачуючи дорогшою ці­ною. Має бути заведений один тільки податок– від при­ходу, так званий прогресивно-доходовий, себто, щоб хто більше має доходу, більше б і платив, тим більше, чим більше має.

Треба спільними силами – робочою силою, освітою і наукою розвивати продуктивну силу країни, її багатства, щоб того багатства ставало на всіх і здійснилось те поба­жання, висловлене здавна прихильниками робочого чоло­віка: аби кожний діставав від громадянства по своїй по­требі і уділяв громадянству свою працю, свій хист і знан­ня по своїй спромозі. Аби люди не в'янули від непосильної праці, не занедбували своєї освіти, розвивали свої сили духовні і фізичні, свій хист і снагу, і праця для них була втіхою і вдоволенням, а не карою божою, не прокляттям тяжким. Щоб іти до сеї світлої мети, для сього треба нам пе­редусім завести такий свобідний і демократичний лад в визоволеній автономній Україні, як сказано було вище. До сього повинні тепер іти спільно й однодушне всі – селяни, робіт­ники й пани, які прихильні свободі й добру свого краю і народу українського. Не повинні тепер споритися про те, в чім вони різняться в справі земельній чи іншій, тільки мати перед очима ту спільну політичну справу, яка їх об'єднує – спільну мету нашу. А мета наша: забезпечити ту свободу, що революція здобула, здобути право своєму народові у всім, полишаючи права й меншим народностям України, і утворити широку автономію України в фе­деративній Російській республіці за ухвалою Всеросій­ського Установчого Збору.

До сього йдуть разом усі Українці, і з ними повинний іти всяк, хто хоче добра Українській землі.

1917 р.