Філософія Середньовіччя

ЗМІСТ

 

Філософія: коло проблем та роль у суспільстві.

Антична філософія.

Філософія Середньовіччя.

Філософія Відродження.

Філософія Нового часу.

Німецька класична філософія. Марксистська філософія.

Західна філософія кінця ХІХ - ХХ ст.

Історія української філософії.

Діалектика як учення про розвиток.

Філософське вчення про буття.

Проблема людини у філософії.

Свідомість: її походження та сутність.

Пізнання та освоєння людиною світу.

ФІЛОСОФІЯ:КОЛО ПРОБЛЕМ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ

 

Платон

До роду богів не дозволено перейти нікому, хто не був філософом і не очистився до кінця, – нікому, хто не прагнув пізнання… Справжні філософи відганяють від себе усі бажання тіла, міцніють і ні за що їм не поступаються, не бояться розорення та бідності, на відміну від більшості, яка є користолюбною і хоча вони, на відміну від владолюбних і честолюбних, не бояться безслав¢я та безславності, яких завдає погане життя, вони від бажань утримуються…

Тим, хто прагнув пізнання, добре відомо таке: коли філософія починає опікуватися їх душею, душа туго зв´язана в тілі і приліплена до нього, вона вимушена розглядати й осягати суще не сама по собі, але через тіло, нібито через грати в´язниці, і потопає в глибокому неуцтві. Бачить філософія й усю страхітливу силу цієї в’язниці: підкорюючись пристрастям, в’язень сам міцніше від будь-якого наглядача охороняє власну в’язницю. Так, тим, хто прагне пізнання, відомо, в якому стані буває їх душа, коли філософія бере її під свій захист та з тихими умовляннями береться визволяти, виявляючи, до якої міри оманливі зір та інші відчуття, переконуючи віддалятися від них, не користуватися їх послугами, наскільки це можливо, та радячи душі зосередитися і збиратися в самій собі, вірити тільки собі, коли, сама в собі, вона думає про те, що існує саме по собі, й не вважати істинним нічого з того, що вона за допомогою іншого досліджує з інших речей, іншими словами, з відчутних та видимих, бо те, що бачить душа, осягається розумом і є невидимим. Ось те визволення, якому не вважає за потрібне чинити опір душа справжнього філософа, й тому вона біжить від радощів, бажань, смутку та страхів, наскільки це в її силах, розуміючи: якщо хтось дуже радіє, або сумує, або наляканий, або охоплений сильним бажанням, він терпить тільки звичайне зло, на яке і міг би очікувати, – наприклад, хвороба чи бідність, яких зазнає, потураючи власним пристрастям, – але й найвеличнішу, найостаннішу з усіх бід і навіть не звітує перед собою…

Душа філософа…не вважає, що справа філософії – визволяти її; а вона, коли ця справа вже зроблена, може знову віддатися радощам та смутку, й надягти колишні кайдани, подібно до Пенелопи, яка без кінця розпускає свою тканину. Вносячи у все спокій, слідуючи розуму й постійно у ньому перебуваючи, споглядаючи істинне, божественне й незаперечне і в ньому знаходити для себе поживу, душа вважає, що саме так потрібно жити, доки вона жива, а після смерті відійти до того, що їй ближче, й назавжди позбутися людського нещастя. Завершуючи таке життя, їй не потрібно боятися чогось поганого, не потрібно турбуватися, що при прощанні з тілом вона розпадеться, розвіється вітром, понесеться невідомо куди, щоб уже ніде більше й ніяк не існувати.

Платон. Федон

Арістотель

 

Слід розглянути, які ті причини й початки, наука про які є мудрість… По-перше, ми припускаємо, що мудрий, наскільки це можливо, знає все, хоча він і не має знання про кожен предмет окремо. По-друге, ми вважаємо мудрим того, хто здатен пізнати важке та таке, що нелегко збагненне людиною (адже сприйняття відчуттями притаманне усім, а тому це легко й нічого мудрого в цьому немає). По-третє, ми вважаємо, що найбільш мудрий у будь-якій науці той, хто більш точний і більш здатен навчити виявленню причин, і, (по-четверте), що з наук більшою мірою мудра та, яка бажана заради неї самої та для пізнання, ніж та, яка бажана заради користі, що з неї мають, а (по-п’яте), та, яка головує, – більшою мірою, ніж допоміжна, бо ж мудрому належить не отримувати настанови, а наставляти самому, і не він повинен коритися іншому, а йому – той, хто менш мудрий.

Ім’я (мудрості) необхідно віднести до однієї й тієї ж науки: це повинна бути наука, яка досліджує першопочатки і причини…А що це не мистецтво творення, пояснювали вже перші філософи. Бо ж і тепер, і раніше здивування спонукає людей філософствувати, причому спочатку вони дивувалися з того, що безпосередньо викликало здивування, а потім, потроху просуваючись у такий спосіб далі, вони ставили собі питання про більш значне, наприклад, про зміну положення Місяця, Сонця та зірок, а також про походження Всесвіту… Якщо, таким чином, почали філософствувати, щоб позбавитися незнання, то, вочевидь, прагнути знань почали заради розуміння, а не заради користі…. І так само, як вільною називаємо ту людину, яка живе заради самої себе, а не для іншого, так і ця наука єдина вільна, бо лише вона існує заради самої себе.

Арістотель. Метафізика

 

 

Фома Аквінський

 

Філософ визначає, що перша філософія є знання істини, не якої завгодно, а тієї істини, яка є джерелом будь-якої істини і яка відноситься до першопочатку буття для усіх речей; звідки випливає, що ця істина є початком усякої істини, бо розпорядок речей в істині такий самий, як і в бутті…

Існують якісь істини про Бога, які перевершують будь - яку здатність людського розсудку, як, наприклад, про те, що Бог (троїстий) та єдиний. Однак існують якісь істини, які може досягнути й природний розсудок, як, наприклад, про те, що Бог є, що Бог єдиний тощо; ці істини про Бога вочевидь довели і філософи, яких веде світло природного розсудку…

Для пізнання того, що розсудок може пізнати про Бога, потрібно багато знати заздалегідь, бо розгляд майже всієї філософії схиляє до пізнання Бога; внаслідок чого з частин філософії метафізика, яка тлумачить божественне, підлягає вивченню в останню чергу. Отже, до дослідження згаданої божественної істини можна перейти тільки з великим (зусиллям) та старанням, і (лише деякі) хочуть узяти на себе цю роботу через любов до знання, природний потяг до якого Бог, однак, уклав у людський розум… Тому божественне милосердя виявило рятувальну передбачуваність, (приписавши) приймати на віру й те, що здатен дослідити розсудок, щоб таким чином усі легко змогли бути причетними до пізнання Бога без сумніву та помилки.

Фома Аквінский. Сума теологіі

Гоббс Т.

Філософія, т.з. природний розум, вроджена кожній людині, бо кожна людина певною мірою міркує про які-небудь речі. Однак там, де потрібен довгий ланцюг доказів, більшість людей збивається з дороги й ухиляється в бік, бо їм вистачає правильного методу…В результаті люди, які… не шукають філософії або відкидають її, володіють, згідно із загальною думкою, більш здоровими поняттями, ніж ті, які не дотримуються загальноприйнятих думок, а, набравшись сумнівних поглядів, як безумці безперервно дискутують та сперечаються, вдаючи із себе надзвичайно розумних… Я передхожу до справи й починаю з визначення поняття філософії. Філософія є пізнанням, яке досягається через правильне міркування (recta ratiocinatio) і яке пояснює дії, або явища, з відомих нам причин, або виробляючих підстав, і, навпаки, можливі виробляючі підстави – з відомих нам дій.

Гоббс Т. До читача. Про тіло.

Декарт Р.

Перш за все, я хотів би з’ясувати, що таке філософія, зробивши початок з найбільш звичайного, з того, наприклад, що слово “філософія” означає зайняття мудрістю і що під мудрістю розуміється не тільки розсудливість у справах, але також і довершене знання про все, що може пізнати людина; це ж знання, яке спрямовує саме життя, слугує збереженню здоров’я, а також відкриттям у всіх науках. А щоб філософія стала такою, вона з необхідністю повинна бути виведеною з першопричин так, щоб той, хто намагається оволодіти нею (що й означає, власне, філософствувати), почав із дослідження цих першопричин, які називають початками. Для цих початків існують дві вимоги. По-перше, вони повинні бути настільки зрозумілими і самоочевидними, щоб при уважному дослідженні людський розум не мав сумніву в їх істинності; по-друге, пізнання всього іншого повинно залежати від них так, що хоча початки й могли бути пізнані окрім пізнання інших речей, однак, навпаки, ці останні не можна б пізнати без знання початків. При цьому необхідно зрозуміти, що тут пізнання речей з початків, від яких вони залежать, випливають так, що у всій низці висновків немає таких, які не були б цілком зрозумілими.

Декарт Р. Початки філософії.

 

 

Гегель Г. В. Ф.

 

 

Ця наука постільки є єдністю мистецтва й релігії, поскільки зовнішній за своєю формою спосіб споглядання мистецтва, властива йому діяльність суб´єктивного творення і розщеплення його субстанціального змісту на множину самостійних форм, стає в тотальності релігією. В релігії в уявленні розгортається розходження та опосередкування розкритого змісту й самостійні форми не тільки поєднуються разом у деяке ціле, але й об´єднуються в просте духовне споглядання і, насамкінець, піднімаються до мислення, яке має самосвідоміст. Це знання є тим самим пізнаним через мислення поняттям мистецтва та релігії, в якому все те, що є різним за змістом, пізнане як необхідне, а це необхідне пізнане як свободне.

Згідно з цим, філософія визначається як пізнання необхідності змісту абсолютного уявлення, а також необхідності двох його форм, – з одного боку, безпосереднього споглядання та його поезії, як і об’єктивного й зовнішнього одкровення, яке припускається уявленням, а з іншого боку, перш за все суб’єктивного входження в себе, потім також суб’єктивного руху зовні і ототожнення віри з передумовою. Це пізнання є, таким чином, визнанням цього змісту і його форми та звільненням від однобічності форм, піднесенням їх до абсолютної форми, яка саму себе визначає як зміст, залишаючись із ним тотожною й у цій тотожності являючи собою пізнання у собі та для себе сущої необхідності, яка була згадана. Цей рух, який і є філософією, є таким, який уже здійснено, який в кінці осягає власне поняття, тобто озирається назад тільки на власне знання.

Гегель Г. В.Ф. Енциклопедія філософських наук.

Конт О.

Щоб краще пояснити справжню природу й особливий характер позитивної філософії, необхідно, перш за все, кинути загальний погляд на послідовний рух людського духу, розглядаючи його у всій сукупності, бо ж одна ідея не може бути до кінця зрозумілою без знайомства з її історією… Закон полягає у тому, що кожна з наших головних ідей, кожна з галузей нашого знання проходить послідовно три різні теоретичні стани: стан теологічний або фіктивний; стан метафізичний або абстрактний; стан науковий або позитивний. Іншими словами, людський дух за своєю природою, у кожному із своїх досліджень користується послідовно трьома методами мислення, які за характером своїм суттєво різні і навіть протилежні один до одного: спочатку теологічним методом, потім метафізичним і, нарешті, позитивним методом. Звідси й виникають три філософії, які виключають одна одну, або три загальні системи поглядів на сукупність явищ: перша є необхідним вихідним початком людського розуму; третя – його визначеним і остаточним станом; друга – слугує тільки перехідною сходинкою.

Головною характерною рисою позитивної філософії є визнання усіх явищ такими, що підпорядковується незмінним природним законам, відкриття та зведення кількості яких до мінімуму й складає мету всіх наших зусиль, хоча ми і визнаємо абсолютно недосяжним та безглуздим пошук перших або останніх причин.

Конт О. Курс позитивної філософії

Ортега-і-Гасет Х.

Сьогоднішнє наше бачення філософії суттєво відрізняється від бачення попереднього покоління...

Потрібно розуміти, що думки змінюються не через зміну вчорашньої істини, яка сьогодні стала оманою, а через зміну орієнтації людини, завдяки чому вона починає бачити перед собою інші істини, які відрізняються від учорашніх. Отже, змінюються не істини, а людина, й вона, змінюючись, переглядає низку істин і відбирає з потойбічного світу найбільш близькі їй. Хіба не це складає зміст людської історії? І що таке істота, яка називається людиною, чиї зміни в часі прагне вивчати історія? Дати визначення людини нелегко; діапазон величезний; чим повнішою й ширшою буде концепція людини, з якою історик починає свою роботу, тим глибшою та точнішою буде його праця. Людина ‑ це і Кант, і пігмей з Нової Гвінеї й австралійський неандерталець. Проте між крайніми точками людського різноманіття повинен існувати мінімум узгодженості, перед останньою межею повинен бути простір, який відводиться роду людському. Античність і середньовіччя задовольнялися лаконічним та фактично неперевершеним до сьогодні визначенням людини: розумна тварина. Це означення не викликає заперечень, але, на жаль, для нас стає проблематичним створити ясне уявлення про те, що таке тварина і що таке розумна істота. Тому з міркувань історичного характеру ми говоримо, що людина ‑ це будь-яка жива істота, яка думає осмислено, а тому є зрозумілою для нас. Мінімальне припущення історії полягає в тому, що об'єкт, про який вона говорить, може бути зрозумілим. Однак розумінню доступне тільки те, що деякою мірою має істину. Ми не змогли б розпізнати абсолютну оману, тому що просто не зрозуміли б її.Отже, основне припущення історії є прямо протилежним крайньому релятивізму. При вивченні культури первісної людини ми припускаємо, що вона мала зміст і є істиною. У чому полягає ця істина, якщо на перший погляд дії й думки історичних персонажів здаються такими безглуздими? Історія ‑ це і є інший погляд, який уміє знаходити сенс у тому, що здається безглуздим.

Історія не може бути дійсною історією, не виконуючи своєї основної задачі: зрозуміти людину будь-якої, нехай навіть найпримітивнішої епохи. Однак зрозуміти її можна тільки в тому випадку, якщо сама людина цієї епохи веде осмислене життя, тобто її думки і вчинки мають раціональну структуру. Отже, історія береться винести виправдання всім епохам, тобто здійснює зовсім протилежне до того, що нам здавалося на перший погляд: розгортаючи перед нами все розмаїття людських думок, вона нібито прирікає нас на релятивізм, але тому що вона додає кожному відносному положенню людини всю повноту змісту, відкриваючи нам вічну істину кожної епохи, вона рішуче переборює несумісність релятивізму з вірою в торжествуючу над відносністю і ніби вічну долю людини. У мене є вагомі причини сподіватися, що в наш час інтерес до вічного й незмінного, тобто філософії, та інтерес до минущого і мінливого, тобто історії, вперше об’єднаються.

Ортега-і- Гасет Х. Що таке філософія

Ясперс К.

 

 

Ознакою філософської віри, віри мислячої людини, є те, що вона існує лише в союзі зі знанням. Вона хоче знати те, що доступно знанню, і зрозуміти сама себе. Безмежне пізнання, наука ‑ основний елемент філософствування. Не повинно бути нічого такого, що не допускає запитання про себе, не повинно бути таємниці, закритої для дослідження. Критика веде до чистоти, розуміння змісту і меж пізнання. Філософ здатний захиститися від ілюзорного знання, від помилок науки...

У філософській вірі закладені структури подібних діалектик.

Філософська віра ‑ у легенді. Хоча ця віра існує тільки в мисленні окремої людини й позбавлена об'єктивного захисту, який надається певними інститутами, вона є тим, що залишається, коли все валиться, і все-таки є нічим, якщо в ній шукають допомогу в бутті. Тому філософія визначена її історією, а історія філософії стає щоразу цілісністю, що виникає з філософствування...

Тільки виходячи з філософської віри, споконвічно, будучи здатним упізнавати себе в іншому, можна через накопичення помилок знайти в історії філософії шлях до істини, що зародилася в ній.

Ясперс К. Філософська віра

 

Камю А.

Є одна лише справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб його прожити, – означає відповісти на фундаментальне питання філософії. Решта – чи має світ три виміри, чи керується розум дев’ятьма або дванадцятьма категоріями – є другорядним. Такими є умови гри: в першу чергу треба давати відповідь. І якщо є вірним, як це говорив Ніцше, те, що філософ, який заслуговує на повагу, повинен бути взірцем, то зрозуміле й значення відповіді: за нею будуть слідувати певні дії. Цю очевидність відчуває серце, але в неї необхідно вникнути, щоб зробити ясною для розуму.

Як визначити більшу невідкладність одного питання порівняно з іншими? Міркувати треба про дії, які слідують за рішеннями. Я ніколи не бачив, щоб хто-небудь віддав життя за онтологічний аргумент. Галілей віддавав належне науковій істині, але з надзвичайною легкістю зрікся її, як тільки вона стала небезпечною для життя. В якомусь розумінні він був правий. Така істина не була варта вогнища. Чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навколо Землі – не все одно? Врешті, питання це пусте. І в той же час я бачу, як накладають руки на себе багато людей, бо, за їх думкою, життя не варте того, щоб його прожити. Мені відомі й ті, хто, як не дивно, готові покінчити з собою заради ідеї чи ілюзій, які є основою їхнього життя (те, що називається причиною життя, виявляється чудовою причиною смерті). Тому питання що сенс життя я вважаю найневідкладнішим з усіх питань.

Камю А. Міф про Сізіфа. Ессе про абсурд

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

 

Анаксімандр

 

 

Деякі вважають таким [початком] апейрон, а не воду або повітря, щоб усе інше не загинуло в безкінечності цих стихій, бо всі вони протилежні одна одній: повітря холодне, вода волога, вогонь гарячий. Якщо б одна із стихій була апейроном, то все інше загинуло б. Тому кажуть, що є дещо інше, з чого всі ці стихії виникають.(…) Все є або початок, або походить з початку. У апейрона ж немає початку, бо він був би для нього межею… Апейрон сам здається початком усього іншого… [Апейрон] все охоплює і всим керує, як кажуть ті, хто, крім апейрона, не допускають інших причин.

Арістотель Фізика. ІІІ 4,5.

Анаксімандр каже невиразно про тіло, що лежить в основі, називаючи його апейроном, і не визначає його по виду ні як вогонь, ні як воду, ні як повітря.

Симпліцій Phys. 149.13

 

Анаксімандр Мілетський … казав, що початком і основою всього сущого є апейрон. Він перший ввів таку назву для початку.

… Очевидно, що, спостерігаючи, як чотири стихії перетворюються одна на одну, Анаксімандр не вважав за можливе взяти одну з них за основу, але прийняв [за неї] щось від них відмінне.

Симпліцій Phys. 24.13

Геракліт

 

 

…Деталі його [ Геракліта] вчення такі. Вогонь – першоелемент, і всі речі – обмінний еквівалент вогню – виникають з нього шляхом розрідження і згущення. Проте чітко він не пояснює нічого. Все виникає через протилежності, і все тече подібно річці. Всесвіт скінчений, і космос єдиний. Народжується він з вогню і знову згорає дотла через певні періоди часу, позмінно протягом сукупної вічності [еон], а відбувається це згідно з долею. Одна з протилежностей, яка призводить до виникнення [космосу], називається війною і незгодою, а інша, що призводить до згорання [екпірози], - згодою і миром, зміна – шляхом вгору-вниз, на якому і виникає космос. Згущуючись, вогонь зволожується і, стискаючись, стає водою: вода, тверднучи, перетворюється на землю: це дорога вниз. Земля, у свою чергу, знову розтоплюється [плавиться], з неї виникає вода, а з води – все інше; причини майже всіх явищ він вбачає у випаруванні з моря: це шлях вгору. Випари походять і з Землі, і з моря, одні світлі й чисті, інші темні: вогонь посилюється за рахунок світлих, волога – за рахунок темних.

Діоген Лаертський, ІX, 1-3

Демокрит

 

 

[Демокрит]: початок світу – атоми і порожнеча… Незліченна множина світів і всі вони мають початок і кінець у часі. І ніщо не виникає з небуття… І атоми незліченні за різноманітністю величин і за множиною; літають вони ж у Всесвіті, кружляючи у вихорі, так народжується все складне: вогонь, вода, повітря, земля. Йдеться про те, що останні суть сполучення деяких атомів. Атоми ж не піддаються жодному впливу і є незмінними внаслідок міцності.

Діоген Лаертський ІХ.44

Чому вчить Демокрит? Нескінченно множинні сутності, невидимі і нерозрізнимі. Які до того не мають [внутрішніх] якостей, і не піддаються зовнішньому впливу, вирують, розсіяні у порожньому просторі. Коли ж вони наблизяться один до одного, або зіштовхнуться, то зі скупчень їх [ що утворились таким чином] одне здається водою, інше – вогнем, третє – рослиною, четверте – людиною. [В дійсності все це є неділимі форми [ідеї], як він їх називає, і [ крім них] нічого іншого нема.

Плутарх.adv.Colot.8 p.1110

Протагор

 

 

Протагор хоче, щоб людина була мірою всіх речей, а саме: для існуючих – мірою буття, для неіснуючих – небуття; при цьому «мірою» він називає критерій, а «речами» - справи; через це він стверджує, що людина – міра всіх справ, для існуючого – буття, для неіснуючого – небуття. У цьому він встановлює тільки те, що здається кожному, і, таким чином, вводить троп відносності. Тому й здається, що у нього є спільне з послідовниками Піррона. Але він відрізняється від них, і ми дізнаємось про різницю, розглянувши належною мірою те, що здається Протагору. Ця людина говорить, що матерія плинна, і на місці її втрат безперервно виникають збільшення, і сприйняття змішуються й змінюються, залежно від віку та будови тіл. Він говорить і те, що основні причини всіх явищ знаходяться в матерії, тому матерією, оскільки це залежить від неї, може бути все те, що є всім, люди ж у різний час сприймають різне, залежно від різниці в їхніх настроях: той, хто живе у природі, сприймає з матерії те, що може йому явити природа, той, хто живе неприродно, - те, що може явитися їм. Так само і стосовно віку і стосовно сну або неспання, і в кожному різновиді настрою треба сказати те ж саме. Отже, за його вченням, критерієм сущого є людина, бо все, що здається людям, існує; те ж, що не здається нікому з людей, і не існує. Отже, ми бачимо, що і про плинність матерії, й про те, що в ній закладені основи всього видимого, він висловлюється догматично, а це речі не очевидні і ми утримуємося від суджень.

Секст Емпірик. Три книги Пірронових положень

Платон

- До речі, Сократ, - підхопив Кебет, - ця твоя думка згідна з одним твоїм твердженням, яке ти часто висловлював і яке, мабуть, є правильним, а саме: знання – це не що інше, як пригадування. Тобто те, що ми тепер пригадуємо, ми знали колись раніше. А це було б неможливо, якби наша душа не існувала десь колись, аж поки з’явилась на світ у людській подобі. Отже, це ще один доказ того, що душа безсмертна […]

…Отже, якщо ми здобули це знання до народження і з ним прийшли на світ, то, очевидно, ми знали й до народження, і зразу після народження не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не однієї тільки рівності, як однаковою мірою і пристрастю як такою, й доброго як такого, і справедливого, й священного; одним слово, як я вже зазначив, усього, що ми в своїх розмовах, і ставлячи питання, й відповідаючи на них, немов позначаємо печаткою буття як такого. Так що ми повинні були одержати звідкись знання це все ще до народження.

- Очевидно так.

- І якби ми одержали знання, не забували його в будь-якому випадку, то ми не тільки приходили б із ним на світ, а й зберігали б його протягом усього життя. Бо що таке «знати»? Здобути знання і вже не втратити його. А що таке забуття? Під ним розуміємо, Сіммію, втрату знання. Хіба не так?

- Так, без сумніву.

- Отож, якщо, народжуючись, ми втрачаємо те, чим володіли до народження, а потім за посередництвом чуттів відновлюємо знання, яким володіли раніше, то хіба те, що ми називаємо пізнанням, не є відновленням знання, як уже колись нам належало? І, називаючи це «пригадуванням», ми, очевидно, вжили б правильної назви.

Платон. Федон.

- Тож коли філософ спілкується з чимось божественним і впорядкованим, він, наскільки це можливе для людини, сам стає впорядкованим і божественним. А звести наклеп можна на нього завжди.

- То правда.

- Однак, якби філософ, - сказав я, - був змушений спробувати внести до громадського й приватного побуту людей, окремо до їх звичаїв і характерів щось із того, що, на його думку, є вкрай необхідним, щоб удосконалюватись не лише самому; як ти гадаєш, був би з нього непоганий творець розсудливості, справедливості і загалом громадської доброчесності?

- Навіть дуже непоганий, - сказав він.

- ………

- Тож вони все ще гнівалися б, коли б ми й далі наполягали, що поки рід філософів не стане володарями у державі, а державний устрій, який ми змалювали словами, набере реальних обрисів, доти ні для держави, ні для її громадян не буде спокою від нещасть.

Платон. Держава..

…Адже ви самі погодилися, що ті, хто помилявся у виборі між насолодою й стражданнями (а насолода і страждання – це добро й зло) помиляються через брак знання; і не тільки знання взагалі, а й, як всі раніше погодились, саме знання вимірювального мистецтва. А помилкова дія без знання, ви самі розумієте, є наслідком незнання, так що поступка насолодам є найбільша дурість…

-Отже, ви погоджуєтеся, - сказав я, - що приємне є добро, а прикрощі - зло?…

- Що скажемо тепер, друзі, на таке: хіба не прекрасні всі вчинки, спрямовані на те, щоб жити безтурботно і приємно? А кожний прекрасний вчинок не є добрим і корисним?

- Усі погодились.

- Якщо приємне є добром, то ніхто, коли знає, або вважає, що щось інше, до того ж здійснене, краще від того, що він чинить, не буде робити того, що досі робив, маючи змогу робити щось краще. Творити щось нижче своїх можливостей – це не що інше, як неуцтво, а творити щось понад свої можливості – це не що інше, як мудрість.

Платон. Протагор

Арістотель

 

 

Так як природа двояка, вона є форма і матерія, то питання треба розглядати так само, як ми стали б вивчати кирпатість, що вона таке. Отже, подібні предмети не можна брати ні без матерії, ні з одного матеріального боку. Проте ускладнення може виникнути і відносно наступного: раз існують дві природи, з якою з двох повинен мати справу фізик, чи, може бути, з тим, що складається з них обох? Але якщо з тим, що складено з них обох, то і з кожної з них. Повинна пізнавати ту й іншу одна і та сама наука, чи різні? Хто зверне увагу на стародавніх, тому буде здаватися, що справа фізики – матерія: і Емпедокл, і Демокрит лише незначною мірою торкнулись форми і суті буття. Але якщо мистецтво наслідує природу, то до однієї і тої ж самої науки відноситься пізнання форми й матерії у визначених межах: наприклад, лікар має знати і здоровий стан, і жовч, і флегму з якими пов’язане здоров'я, так само й будівельнику і вигляд будинку, і матеріал – цеглу і дерево, те ж саме стосується й інших. Отже, справа фізики – пізнавати ту й іншу природу, крім того, тій же самій науці належить пізнавати “заради чого” і мету, а також те, що відбувається заради цього. Природа є мета і “заради чого”: там, де при безперервному русі є кінцева зупинка, вона є й мета, і “заради чого”.

Арістотель. Фізика.

10. Те, що людина є істотою політичною, більшою мірою, ніж бджоли і всякого роду стадні тварини, видно з такого. Природа, як ми твердимо, нічого не робить даремно; тим часом з-поміж усіх живих істот тільки людина має здатність говорити. Адже голос передає смуток і радість, тому він притаманний і решті живих істот (оскільки їхні природні властивості розвинуті до такої міри аби відчувати радість і смуток та передавати ці почуття одне одному. Як мова здатна передавати як щось корисне, так і шкідливе, достоту як і те, що справедливе й несправедливе.

11. Ця властивість людей відрізняє їх від інших живих істот і лише людина здатна сприймати такі поняття, як добро і зло, справедливість і несправедливість, тощо. Сукупність усього цього й складає основу сім'ї та держави.

… 12. Отже, держава існує з природи й, очевидно, з природи передує кожній людині; оскільки ж людина, опинившись у відмежованому стані, не є самодостатньою істотою, то вона так співвідноситься з державою, як усяка частка зі своїм цілим.

Арістотель. Політика

Епікур

 

 

…Вір, що бог є істотою безсмертною й блаженною, бо таке загальне окреслення поняття про бога… Так, боги існують, бо знання про них – очевидність…

…Насолода є початок і кінець блаженного життя; його ми пізнали як найперше благо, споріднене нам, з нього починаємо всілякі воління й уникання і до нього повертаємось…

…Самодостатність ми вважаємо великим благом, але не задля того, щоб завжди користуватися тим, що є, а для того, щоб задовольнятися малим, коли не буде достатку, щиросердно гадаючи, що розкіш найсолодша тому, хто потребує її менш за все, і що все, чого вимагає природа, легко досягається, а все зайве – досягається важко.

…Коли ми говоримо, що найсолодшою є кінцева мета, то ми розуміємо зовсім не насолоду розпусти і хтивості, як вважають ті, хто не знають, не поділяють або погано розуміють наше вчення, - ні, ми розуміємо свободу від страждань тіла і від збентеження душі.

…Найвеличнішим із благ є розуміння, воно цінніше, ніж сама філософія, і від нього походить решта доброчесностей. Це воно вчить, що не можна жити солодко, коли не живеш розумно, добре і праведно і (не можна жити розумно, добре й праведно), коли не живеш солодко, адже всі доброчесності споріднені солодкому життю і солодке життя не відокремлюється від них. Хто, на твою думку, вище за людину, яка й про богів мислить благочестиво, і від страху перед смертю цілком вільна, котра збагнула кінцеву мету природи, зрозуміла, що найвище благо легко здійснюється і досягається, а вище зло або недовговічне, або неважке, яка сміється над долею, кимсь іменованою володаркою всього, і замість цього стверджує, що одне чиниться неминуче, інше - з нагоди, а щось залежить і від нас…

Епікур. Лист до Менекея.

Тит Лукрецій Кар

 

І виникають на світ речі і походять всі речі звідтіль,

Де й матерія і тіла споконвічні кожній,

Та тому й неможливо, щоб все з усього народилось,

Бо окремим речам особливі сили властиві…

Із нічого, тож визнаймо, ніщо й не родиться,

Бо всі речі повинні мати сім’я, з якого

Вийти мали б вони, пробившись у повітря прозоре...

Отже, не гине ніщо, і ніщо цілком не зникає

Оскільки природа відроджує завжди одне із другого

І нічому не дає без смерті другого з’явитись...

Всю, саму по собі, природу складають дві речі:

Це, по-перше, тіла, по-друге ж, простора порожнеча,

Де існують вони і де рухатись можуть окремо...

З’ясуймо, чи є кінець простору всьому,

Чи безмірний він і сяє як прірва бездонна.

Ні, немає кінця Всесвіту зовсім, ні з жодного боку.

Інакше б краї неодмінно він-таки мав би...

Якщо ж визнати треба, що за Всесвітом зовсім нічого немає:

Немає ні країв у нього, ані кінця, - він безмежний.

І байдуже, в якій ти знаходишся Всесвіту частці:

Де б не був ти, скрізь, з того місця, яке ти займаєш,

Все ж безмежний він у напрямах всіх зостається.

Тож неминуче визнання, що матерія також границі

Зовсім не має, і повинна вона звідусіль притікати....

Якщо ж рухи всі безперервний ланцюг формують

Й виникають у певнім порядку один із другого,

І коли не спроможні вони шляхом відхилу першооснови

Викликають рухи інші, що руйнують закони долі,

Щоб причина не йшла за причиною споконвіку,

Як у творінь живих на землі поза фатумом влади,

Як і звідки, скажи, з’явилась вільна воля,

Що дозволить іти, куди кожного манить бажання,

Й допускає змінювати напрям не в певному місці

І не в призначені строки, а згідно ума спонуканню?

Лукрецій. Про природу речей.

Сенека Луцій Антей

 

 

Сенека вітає Луцилія!

Я знаю, Луцилій, для тебе є очевидним, що, не вивчаючи мудрості, не можна жити не тільки щасливо, але й стерпне, бо щасливим робить життя досконала мудрість, а стерпним її початки. Але й очевидне потребує того, щоб його глибше засвоїли і закріпили постійним розмірковуванням. Складніше зберегти чесні наміри, аніж узяти намір їх набути. Треба бути наполегливим ї множити сили старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрі справи. Проте вже не маю потреби зміцнювати тебе довгими повчаннями; адже я знаю твої успіхи. Мені відомо, звідки береться все, що ти мені пишеш: у ньому немає ані удавання. Ані прикрас. І все ж скажу тобі те, що відчуваю: я на тебе сподіваюсь, але в тобі не є впевненим. І від тебе прагне того ж: адже і в тебе немає причин так швидко і легко повірити у себе. Розберись у собі, з усіх боків поглянь на себе і перевір, і перш за все – у чому ти досягнув успіхів: у філософії чи у житті?(3) Філософія не лицедійство, придатне тільки для показу натовпу; філософом треба бути не на словах, а на ділі. Вона – не для того, щоб приємно провести день і без нудьги вбити час. Ні, вона виковує і гартує душу, підкорює життя порядку, керує вчинками, вказує, що треба робити, а від чого краще втриматися, стоїть біля керма й спрямовує серед пучин шлях тих, кого гонять хвилі. Без неї немає в житті мужності і впевненості: адже кожну годину відбувається стільки, що потребуємо ради, якої можна запитати тільки у неї.

Хтось скаже: ”Яка мені користь із філософії, якщо є рок? Що в ній корисного, якщо править божество? Яка в ній користь, якщо панує випадок? Адже неминуче не можна змінити, а проти невідомого не знайти засобів. Мої задуми або випереджені божеством, яке вирішило за мене. Що мені робити, або фортуна не дозволить їм здійснитись”-/5/ Хай одне з цих тверджень і є вірним, Луцилію, хай усі вони вірні – треба бути філософом. Чи зв’язує нас непорушним законом фатум чи божество встановило все в світі за своїм свавіллям. Чи випадок без усякого порядку жбурляє й мече, як кості, людські справи – нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкоритися божеству, стійко чинити опір фортуні. вона навчить слідувати велінням божества і зносити мінливі випадки.

Сенека. Моральні листи до Луцилія.

 

 

Марк Аврелій

 

 

ІІ, 17. Час людського життя – мить, її сутність – вічне спливання; відчуття невиразне; будова всього тіла тлінна; душа нестійка; доля загадкова; слава непевна. Одним словом, усе, що належить тілу, схоже на потік, а що належить душі – на сновидіння і дим. Життя – боротьба і мандрівка по чужині; посмертна слава – забуття. Але що ж може вивести на шлях? Ніщо, окрім філософії.

ІІІ, 16. Тіло, душа, дух. Тілу властиві почуття, душі – прагнення, духу – основоположення.

ІV, 4. Якщо духовний початок у нас спільний, то спільним буде й розум, за допомогою якого ми є істотами розумними. Коли ж так, то й розум, який велить, що робити і чого не робити, теж буде спільним; якщо так, то й закон спільний; якщо так, то ми громадяни. Отже, ми належимо якомусь державному устрою, а світ подібний до Града.

IV, 48. Слід сприймати все людське як скороминуще і короткочасне: те, що було вчора ще в зародку, завтра є вже мумією або прахом. Отже, проживи цей період часу в злагоді з природою, а потім піди з життя так само легко, як падає зріла олива: славословлячи природу, що її породила, і з вдячністю до дерева, що її виростило.

ІХ, 9. Усе, причетне будь-чому загальному, тяжіє до єдинородного з ним.

Усе земне тяжіє до землі, все вологе зливається воєдино, так само як і повітряне, отож потрібні перешкоди й зусилля, щоб роз’єднати їх… і тому все причетне до загальної розумної природи однаково прагне до собі спорідненого або навіть більшою мірою. Адже оскільки воно досконаліше, порівняно з іншим, у ньому сильніша схильність до зближення з собі подібним і злиття з ним докупи. Навіть у нерозумних істот можна знайти вулики, стада, вигодовування потомства, деяку подобу любові. Це пояснюється тим, що у них є душі, схильність до спільного життя у відносно досконалих істот виявляється більшою мірою, аніж у рослин, каміння чи дерев. У розумних же істот існують держави, співдружності, домогосподарства, збори, а на війні – союзи і перемир’я. У істот ще більш досконалих єднання здійснюється навіть всупереч простору, що їх роз’єднує, таке, наприклад, єднання зірок. Отже, певний ступінь досконалості може породити згоду навіть поміж віддаленими істотами. Поглянь же тепер на те, що діється. Тільки розумні істоти й забувають тепер про тяжіння та прихильність одна до одної, тільки серед них не позначається злиття воєдино. Але як люди не намагаються уникнути єднання, все ж їм не вдається уникнути його, оскільки природа сильніша від них. Візьми це до уваги і ти переконаєшся в правдивості моїх слів. Тому легше знайти дещо земне, яке не стикується ні з чим земним, аніж людину, що не спілкується з іншою людиною.

Марк Аврелій. Наодинці із собою. Роздуми.

Скептицизм

(86)…Оскільки у живих істот потяг у надлишку з’являється слідом за тим, чим вони користуються, для того щоб досягти належного їм, то потяг керується тим, що відповідає природі. Але оскільки розум даний розумним для більш досконалого керівництва, то жити відповідно до розуму насправді означає для них жити у згоді з природою. Саме розум стає творцем ваблення. (87) Ось чому Зенон у книзі про природу людини першим говорить, що [вища] ціль – це жити у згоді з природою, а це значить жити добродійно: адже саме до чесноти веде нас природа. Схоже [висловлюються] Клеанф у книзі про задоволення, Посідоній, Гекатон у книгах про цілі. Хрісіпп же в першій книзі про цілі говорить, що жити добродійно – це те ж саме, що жити, виходячи із знання, яке отримується внаслідок досвіду, того що відбувається в природі, оскільки наша природа є частиною загальної природи. (88) Тому [вища] мета – жити у згоді з природою – у згоді зі своєю природою і загальною природою, нічого не роблячи такого, що забороняється загальним законом, а саме правильним розумом, що проникає всюди; він же притаманний і Зевсу, улаштовувачу та управителю всього сущого. Сама чеснота щасливої людини і повнота життя бувають тоді, коли всі вчинки здійснюються у згоді кожної людини з волею того, хто керує всім. Діоген ясно говорить, що [вища] ціль полягає в тому, щоб проявляти розсудливість при виборі того, що відповідає природі; (89) за Архедемом, це означає жити, виконуючи всі обов’язки. Під природою, у згоді з якою треба жити, Хрісіпп розуміє і загальну природу, й особливо природу людську. Клеанф же вважає, що наслідувати треба лише загальну природу, а не одиничну.

Діоген Лаертський. Етика

Плотін

 

 

…Благо – це те, від чого залежить і до чого прагне все суще, маючи його своїм початком і потребуючи його. Саме ж воно не знає ні в чому нестачі, задовольняє самого себе, нічого не потребує; воно є міра й межа всього; воно виробило з себе розум і буття, душу й життя, і мислення. Все це (що знаходиться нижче нього), - прекрасно; саме ж воно – вище від прекрасного і по інший бік найкращого, цар збагненного розумом (світу)».

…(Розум) є первинна енергія і первинна сутність (блага), що перебуває в самому собі; він діє і начебто живе навколо блага. А навколо розуму – зовні – кружляє душа; розглядаючи його (з усіх боків) і проникаючи поглядом всередину нього, вона бачить крізь нього бога.

…Якщо зло й існує (якимось чином), то існує воно в неіснуючих (речах), як деякий вид неіснуючого…

Неіснуюче ж – це не взагалі неіснуюче, але тільки відмінне від існуючого. …Воно – як безмірність по відношенню до міри, як безмежне по відношенню до границі, як безвидне по відношенню до видоутворюючого; як завжди потребуюче по відношенню до самодостатнього; воно завжди є невизначеним, зовсім нестійким, все сприйманим, ненаситним, цілковитою бідністю.

…Отже, необхідно, щоб було дещо, безмежне саме по собі й безвидне саме по собі, і всі інші вищезгадані (якості того, що вміщує в себе)…

Так ось (матерію), що виражена через образи, види й форми, міру та межі, упорядковану чужорідним для неї порядком, таку, що не має в собі самій нічого благого… відшукує наш розум і вказує на неї як на первинне зло й зло саме по собі.

…Природа ж матерії безглузда настільки, що не тільки те, що перебуває в ній, а навіть і все, що тільки зверне на неї погляд, (вмить) наповнюється всим її злом. Бо вона зовсім не причетна до блага…

…Душа, досконала і схильна до розуму, завжди чиста; вона відвертається від матерії; ні до чого безмежного, ні до чого безмірного, ні до чого лихого вона не наближається й погляду свого туди не звертає. Отже, вона, будучи чистою, цілком залишається в межах, встановлених розумом.

Плотін. Про природу і джерело зла.

 

 

ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

 

Тертуліан

 

 

Ми тому небажані, що голосно називаємо цим єдиним іменем Бога, від Якого все і Якому все підвладне. Засвідчи, душа, коли ти знаєш це. Бо ти, як ми чуємо, відкрито зі всією свободою, якої у нас нема, промовляєш так: “Що Бог буде давати” і “Коли Бог захоче”. Цими словами ти вказуєш, що існує Той, Владу Якого ти визнаєш і на волю Якого звертаєш свій погляд. При цьому ти стверджуєш по іменах: Сатурн, Юпітер, Марс, Мінерва. Ти бо стверджуєш, що існує лише один Бог, і лише Його ти називаєш Богом; тому, коли ти й тих називаєш богами, зрозуміло, що ти користуєшся чужим взятим у борг іменем. Не прихована від тебе природа того Бога, Якого ми проповідуємо. “Бог благ”, “Бог благотворить” – ось твій глас. І ти додаєш: “Людина лиха”, – вказуючи цим протиставленням, непрямо та фігурально, що людина лиха саме тому, що віддалилася від Благого Бога. Ти також, як це належить християнину, проголошуєш, що Бог є добром і в благості є джерелом усякого благословення (це у нас вважається найвищим таїнством вчення та спілкування): “Бог тебе благословить”. Але коли ти благословення Боже перетворюєш у прокляття, то так виходить, що разом із нами визнаєш Владу Його над нами.

Тертуліан Вибрані твори

Філософи й єретики розмірковують про одні і ті ж предмети, заплутуючи себе одними й тими ж запитаннями: “Звідкіля зло і для чого воно?”, “Звідки взялась людина і як вона виникла?” Нещодавно Валентин (гностик, – прим. Г.В.) запропонував таке питання: “Яким же є початок Бога”? Якщо його послухати, то виходить, що це якийся фантом. Філософи і єретики розпадаються на секти, вони є заклятими ворогами один одному. Своїми суперечками вони стомлюють сильніших, перемагають слабших, коливають інших. “Усі їх вчення з'явилися пізніше від Істини: Істина існувала споконвічно, а хибні погляди потім”. Критерієм істини є однаковість, одностайність, одноманітність та стародавність. “Вчення наше є стародавнішим із будь-якого; а тому воно є істинним”. Погляди ж античних філософів та єретиків – тимчасові, плинні, хибні. “Але що є спільного між Афінами і Єрусалимом. Між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?”.

…Ми не потребуємо ані допитливості після Ісуса Христа, ані досліджень після Євангелія.

Тертуліан. Апологія

Ми віруємо, що існує єдиний Бог, творець світу, створеного з нічого Словом Божим, народженим раніше від всіх віків. Ми віруємо, що Слово це є Син Божий, який багаторазово являвся патріархам під іменем Бога, одушевлював пророків, спустився за велінням Бога в діву Марію, втілився і народився нею: що Слово це – Господь наш Ісус Христос, який проповідував Новий Завіт і Нове обітування царства небесного. Ми віруємо, що Ісус Христос звершив багато чудес, був розіп’ятий, і на третій день по своїй смерті воскрес, і вознісся на небо, де сів праворуч від Отця свого. Що він замість себе послав Духа Святого, щоб освічувати свою церкву і керувати нею...”

Тертуліан. Символи віри