Середовище і людина: проблеми взаємодії

«Однією з найважливіших характеристик людини як живої соціальної системи є її відкритість, тобто неможливість існування без безперервної взаємодії з іншою системою (або сукупності систем) — навколишнім середовищем. Виходячи з такого розуміння природи людини, її поведінка та діяльність, формування всіх її психічних функцій нерозривно пов’язані з навколишнім середовищем і зумовлюються ним. Тому вивчення взаємодії людини із середовищем життя є тим відправним пунктом, з якого потрібно починати дослідження проблем поведінки та виховання людини».

Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч. — метод. посібник. — К.: ІЗМН, 1998. — С. 55

«… Основной характер структуры отдельной личности сложился в процессе социализации на основе структуры систем социальных объектов, с которыми она имела связь в течение своей жизни, включая, конечно, культурные ценности и нормы, институционализированных в этих системах».

Парсонс Т. Общетеоретические проблемы социологии //

Социология сегодня. — М.: Прогресс, 1965. — С. 58.

«… Парсонс концептуализирует два «механизма», интегрирующих личность в социальную систему, — механизмы социализации и социального контроля. Именно благодаря действию этих механизмов личностные системы приобретают такую структуру, что становятся совместными со структурой социальных систем… механизмы социализации рассматриваются… в качестве средств, при помощи которых культурные образцы — ценности, взгляды, язык и другие символы — интериоризируются в системе личности, обозначая при этом рамки структуры потребностей этой последней. Именно благодаря этому процессу у «актеров» возникает желание затратить на исполнение той или иной роли свою мотивационную энергию (а следовательно, и желание подчиняться нормам) и приобретается межличностное и всякое иное мастерство, необходимое для того, чтобы сыграть свою роль. Другая функция механизмов социализации заключается в том, чтобы обеспечить устойчивые и надежные межличностные связи…

Механизмы социального контроля включают в себя способы, при помощи которых в социальных системах организуются роли статуса с тем, чтобы уменьшить напряженность и отклонения».

Тернер Дж. Структура социологической теории. — М.: Прогресс, 1985. — С. 70–71.

«Человек не есть Homo economicus, его сущность не сводится к производству, но развитие личности не может рассматриваться как «внеэкономическое», ибо труд создал человека и его развитие происходит прежде всего в труде».

Руткевич М.Н. Диалектика и социология. — М.: Мысль, 1980. — С. 208.

«Задача социологии состоит в том, чтобы объяснить личность как важнейший элемент общественной жизни, раскрыть сложнейшие механизмы ее формирования различными социальными образованиями, а также механизмы ее обратного воздействия на социальный мир и ее участия в изменении, преобразовании и развитии социальных отношений в обществе.

Итак, социология исследует личность в качестве объекта и субъекта социальных отношений на уровне ее взаимосвязей с социальными общностями (вклю­чая группу и коллективы) в рамках социально-исторического процесса целостных общественных систем. При этом изучаются три основные группы проблем:

во-первых, личность как социальная система, элемент различных социальных образований (общностей, институтов, групп);

во-вторых, личность как объект социальных отношений, а именно ту совокупность проблем, которые связаны с воздействием общества на личность, в том числе в процессе ее формирования, т. е. проблемы социализации, воспитания, образования личности и т.д.);

в-третьих, личность как субъект общественных отношений, а именно ту группу проблем, которые связаны с воздействием личности на общество, в том числе ее социальную деятельность, активность личности и т.д.)».

Лукашевич Н.П., Туленков Н.В. Введение в социологию: Учеб. — метод. пособие — К.: МАУП, 1996. — С. 75.

«В наш час актуалізується проблема включення особистості в соціальну цілісність, в соціальну структуру суспільства, де вона є основним елементом. Проте поруч з поняттям «особистість» в нашому повсякденному і науковому вжитку звичними стали й такі терміни, як «людина», «індивід», «індивідуаль­ність». Чи означають вони один і той же феномен, чи між ними є якісь відмінності? Найчастіше всі ці слова вживаються як синоніми, але якщо підійті чіткіше до визначення цих понять, то можна виявити суттєві смислові відтінки Людина — поняття найбільш загальне, родове, яке виникає з моменту виділення homo sapiens. Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду. Індивідуальність можна визначити як сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, причому ви­ділення різних рис проводиться на найрізноманітніших рівнях — біохімічно­му, нейрофізіологічному, психологічному, соціальному та інших. Поняття осо­бистості вводиться для виділення (акцентування) неприродної («надприродної», соціальної) сутності людини і індивіда, тобто акцент робиться на соціальну сторону людини. Людина в цьому ключі виступає як носій соціальних якостей і рис, певне поєднання яких і визначає її як особистість, і саме в цьому розумінні людина виступає в якості висхідного окремо взятого елемента соціальної структури, а особистість — в якості особливої соціоло­гічної категорії.

Отже, особистість (зауважимо, що в соціології існує понад 60 визначень особистості) — це інтегральна соціальна якість, яка формується у індивіда в процесі включення його в систему суспільних відносин, опанування ним матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду. Особливості фізичної і науково-психологічної організації індивіда — одна із умов формування особистості, але її сутність усе ж визначається соціальним середовищем. Об’єктивна соціальна реальність багато в чому зумовлює наявність і зміст процесу самореалізації людини, її входження в соціальну структуру суспільства, формування різних типів особистості.

Процес засвоєння особистісних якостей людиною на різних етапах її існування визначається в соціології поняттям «соціалізація» (лат. socialis суспільний). Під соціалізацією розуміється процес входження (включення) індивіда у соціум, що породжує зміни в соціальній структурі суспільства і в структурі особистості. Останнє обумовлюється соціальною активністю людини і її здатністю при взаємодії із середовищем не лише засвоювати його вимоги (адаптація), але й змінювати це середовище, активно впливати на нього (інтеграція), визначати свій «життєвий світ». Правда, іноді уявляють, що процес соціалізації охоплює навчання дітей, підготовку до дорослого життя, засвоєння елементарних правил суспільного життя. Насправді це лише вузьке значення даного терміна. Соціологи користуються більш ширшим тлумаченням. Соціалізація — складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб, який починається з малечого віку і закінчується в глибокій старості (із смертю людини)».

Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти України. — К., «Каравела», 2000. — С. 70–71.

«Понятие «личность» применяется по отношению к каждому человеку, поскольку он индивидуально выражает значимые черты данного общества… Личностным проявлением социальных качеств индивида выступает осуществляемая им социальная деятельность. Непременными характеристиками личности являются самосознание, ценностные ориентации и социальные отношения, относительная самостоятельность по отношению к обществу и ответственность за свои поступки, а ее индивидуальность — это то специфическое, что отличает одного человека от других, включая как биологические, так и социальные свойства, унаследованные или приобретенные.

Личность является не только следствием, но и причиной социально значимых действий, совершаемых в данной социальной среде. Экономические, политические, идеологические и социальные отношения исторически определенного типа общества преломляются и проявляются по-разному, определяя социальное качество каждого человека, содержание и характер его практической деятельности. Именно в ее процессе человек, с одной стороны, интегрирует социальные отношения окружающей среды, а с другой — вырабатывает свое особое отношение к внешнему миру. Социальные отношения, опосредуясь внутренним состоянием человека, проявляются в его деятельности как личностное отношение к окружающей действительности».

Социология / Рук. авт. кол-ва Г.В. Осипов. — М.: Мысль, 1990. — С. 94–95.

«В теории зеркального «Я» (Кули, Дж. Мид) личность рассматривалась как функция, производное от полностью социально обусловленного «Я» человека. Стержень личности, самосознание, — не что иное, как результат социального взаимодействия, в ходе которого индивид обучился смотреть на себя как на объект, глазами других людей. Тем самым личность трактовалась как объективное качество, приобретаемое человеком в процессе социальной жизни. Близкие взгляды отстаивались сторонниками ролевой теории (Р. Линтон, Морено, Парсонс и др.): личность есть функция от той совокупности социальных ролей, которые исполняет индивид в обществе. Поскольку роли связаны с пребыванием человека в социальных группах, то личность тем самым есть производное от совокупности тех групп, в которые включен индивид. Социализируясь, он усваивает экспектации ролевого поведения, выучивает способы их исполнения и, таким образом, становится личностью. Общая мысль о том, что личность есть результат научения человека правилам жизни и поведения в обществе («социальное состояние» человека), наиболее последовательно была выражена в необихевиоризме, который трактовал личность как простую совокупность социально приемлемых ответов на совокупность социальных стимулов. Допускалось, что личность может быть связана с некоторыми промежуточными переменными несоциологического характера, однако они не приз­навались предметом подлинно научного анализа. В теориях социальной установки личность рассматривалась как результат тех подчас неосознанных установок, которые формирует общество самим фактом постоянного повседневного воздействия («давления») на индивида. Накапливая разнообразные установки, человек привыкает быть личностью. У него складывается принципиальная установка на то, чтобы быть личностью. Ряд ответвлений социологической концепции личности связан с подходом к личности как к совокупности социогенных потребностей и ориентации, формируемых обществом. Развиваясь, общество порождает новые разнообразные потребности, за счет которых идет развитие личности. Потребности могут задаваться как обществом в целом, так и отдельными социальными группами, к которым хочет принадлежать и которые предпочитает индивид. За счет этого существует вариабельность личности. Диалектика развития взглядов на личность идет по пути преодоления упрощающих личность схем к ее системному пониманию, которое, не абсолютизируя, включало бы рациональные элементы максимально большого числа социологических концепций личности».

Современная западная социология: Словарь. — М.: Политиздат, 1990. — С. 162.

«Порівняльний аналіз основних соціологічних теорій і концепцій особистості дає змогу виділити коло головних проблем цього напрямку соціоло­гічної науки. До них належать формування особистості й розвиток її потреб у нерозривному зв’язку з функціонуванням і розвитком спільнот; вивчення закономірностей взаємозв’язків особистості та її взаємодії із суспільством, групою; проблеми регуляції й саморегуляції соціальної поведінки особистості та ін.

Звернемо увагу, що для дослідження проблем особистості соціологія використовує ряд соціологічних категорій, наприклад структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, потреби, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості та ін. Однією з найважливіших серед них є структура особистості, тобто сукупність найважливіших елементів особистості, взаємодії між якими реалізують її сутність.

Під соціальною роллю в соціології, як правило, розуміють нормативний взірець поведінки індивіда згідно з соціальною позицією (соціальним статусом), яку він займає, і виконання ним відповідних функцій. Із соціальною роллю звичайно пов’язують певні права та обов’язки індивіда. Зазначимо, що ступінь реалізації ролей залежить не лише від їх змісту, а й від можливостей і якостей самого індивіда. У разі невідповідності між роллю і набором якостей особистості може виникнути соціальний конфлікт. Причиною цього конфлікту може бути також невідповідність (протилежність) рольових вимог одночасно виконуваних індивідом ролей».

Лукашевич М.П. Соціалізація. Виховні механізми і технології: Навч. — метод. посібник. — К.: ІЗМН, 1998. —
С. 28–29