Ступені та сертифікати

По закінченні навчальної програми в сфері соціальної роботи і соціальної педагогіки студентам присуджується академічний ступінь соціального працівника або соціального педагога. По завершенні своєї роботи в професійній галузі в однофазовій моделі одночасно, в двофазовій — після закінчення навчання, студенти отримують державний сертифікат соціального працівника або соціального педагога. Це є передумовою для вступу на державну службу; це захищене знання. В землях з однією навчальною програмою (Баварія, Нижня Саксонія, Шлезниг-Гольштейн, Бремен, Гамбург, Берлін, Саарланд) студенти отримують ступінь соціального педагога і відповідний державний сертифікат. Ті, хто завершив університетську навчальну програму у руслі «науки про освіту», одержуюгь ступінь педагога, але вони не мають права одержувати державний сертифікат соціального працівника.»

Коваль Л.Г., Звєрева І. Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. — К.: ІЗМН, 1997. — С. 37–44.

«…найзначнішими напрямами в навчанні соціальної роботи в Європі є:

– академізація;

– обмеження освіти світськими науками;

– збільшення в навчанні «загального» підходу;

– «європеїзація».»

Коваль Л.Г., Звєрева І. Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. — К.: ІЗМН, 1997. — С. 34.

«В США Нью-Йоркське благодійне товариство у 1898 році профінансувало шеститиждневу літню програму підготовки спеціалістів у цій сфері діяльності. Це стало початком для організації соціальної роботи в інших країнах. Шість років велась підготовка, і нарешті у Нью-Йорку був відкрититий однорічний курс навчання. Перші програми фокусували свою увагу на питаннях щодо змісту предметів, співвідношення освітніх стандартів. Всі ці питання обговорюються до нашого часу, і не на всі отримані однозначні відповіді.

Більшість із перших шкіл були незалежними, але пов’язаними з соціальними службами Нью-Йорка, Бостона, Філадельфії. 1904–1907 роки характеризувалися тим, що програми соціальної роботи почали входити до університетських програм. До кінця Першої світової війни існувало вже 17 університетських програм соціальної роботи, у 1927 році була організована Асоціація шкіл соціальної роботи, основною метою якої у цей період стало об’єднання викладачів і студентів різних університетів. Згодом саме ця Асоціація почала займатися виробленням професійних стандартів; у 1924 році нею були запропоновані стандарти навчальних програм та адміністративного керівництва, у 1934 році — стандарти програм на одержання ступеня магістра з соціальної роботи.

В університетах США були створені програми навчання соціальної роботи для тих, хто бажав отримати ступінь бакалавра, магістра або доктора. Є університети, в яких за певною програмою можна отримати ступінь бакалавра, магістра або доктора. Є університети, акредитовані на видання сертифікатів усіх трьох рівнів. За даними на 1989 рік, у країні було 297 акредитованих програм для отримання ступеня бакалавра, 96 — магістра, 46 — ступеня доктора з соціальної роботи.

Починаючи з 1984 року, в школах соціальної роботи почали використовуватися два основних підходи: стандарти прийнятності й оціночні стандарти. Стандарти прийнятності дають змогу виявити, на скільки школа або навчальна програма відповідають необхідним критеріям. Наприклад, стандарти прийнятності для шкіл соціальної роботи, що пропонують ступінь бакалавра, потребують, щоб: 1) програма була невід’ємною частиною освітнього інституту, який присвоює ступінь бакалавра; 2) головний адміністратор школи давав санкціонований дозвіл Кваліфікаційній комісії з акредитації на ознайомлення з програмами шкіл; 3) школа робила запис у документах, що студент виконав програму для початкової професійної діяльності. Інші стандарти прийнятності потребують детального опису соціальної роботи як основного поля діяльності студентів, забезпечення кваліфікаційного статусу ректора, призначення на посаду викладачів, які мають ступені не нижче, ніж магістр і досвід практичної соціальної роботи, дотримання недискримінаційної політики.

Стандарти прийнятності для шкіл, які видають свідоцтва про ступінь магістра, майже ті ж самі. Відмінність полягає лише в тому, що стандарт потребує, щоб по завершенні курсу студент був готовий самостійно вести практичну роботу. У школі, яка пропонує ступінь магістра, декан або ректор обов’язково повинен працювати на повну ставку.

Оціночні стандарти для шкіл, які готують бакалаврів і магістрів, практично однакові. Вони включають: 1) освітні цілі школи і очікувані результати (загальні та професійні), опис общин, які обслуговувалися школою; 2) ресурси, джерела, необхідні для досягнення поставлених цілей; 3) офіційну письмову заяву ректора університету про підтримку програми; 4) офіційну згоду відповідних професійних та інших організацій общини; 5) дані про викладацький склад, що відповідатиме за виконання програми, в якій вказані: а) кількість і різноманітність предметів і програм; б) кваліфікаційні дані про викладацький склад; в) професійний досвід викладання, практики, публікацій, дослідження, керівництво общин; г) пропорційний розподіл часу на процес викладання, кураторство групи, організацію практики, підготовку матеріалів для проведення заняття, виконання адміністративних обов’язків, робота в комісіях та комітетах, консультативна робота зі студентами, дослідницька робота.

Час проходження практики залежить від програми. Наприклад, для отримання ступеня магістра студенту дається завдання проводити в «полі» (як говорять американці про практику) 16–20 годин щотижнево. На першому курсі студент практикує в одному агентстві, на другому курсі — в іншому, але приблизно з такоюж кількістю годин. Як альтернатива такому способу проходження практики існує «зблокована» практика, коли студент протягом кількох місяців працює в агентстві, не відволікаючись на заняття, секції, семінари в школі соціальної роботи. Практикою керують школа та агентство. Такий метод ряд шкіл розглядають як найефективніший.

Щоб стати магістром соціальної роботи, необхідно мати ступінь бакалавра і досвід практичної діяльності в соціальній сфері. Термін навчання — 2 роки. Особливо поглиблено вивчаються спеціалізовані предмети: соціальна політика, соціальна економіка, соціальне право, соціальна психологія, геронтологія, методи соціальної роботи. … Основною тенденцією при отриманні докторського ступеня є більш поглиблений розвиток дослідницьких навичок студентів, отримання глибоких теоретичних знань. Навчання ведеться протягом двох років і завершується написанням і захистом докторської дисертації».

Коваль Л.Г., Звєрева І. Д., Хлєбік С.Р. Соціальна педагогіка / Соціальна робота: Навч. посібник. — К.: ІЗМН, 1997. — С. 45–50.

«Совет США по образованию в области социальной работы разработал десять критериев компетентности социального работника общего профиля. Его умения должны заключаться в следующем.

1. Выявить и оценить ситуацию, когда требуется начать, усилить, восстановить, защитить или закончить отношения между людьми и социальными институтами.

2. Оценить проблему, поставленные цели и способы их достижения. Разработать план действий, способствующих восстановлению или развитию жизненных ресурсов и благополучию человека.

3. Стимулировать индивида к решению проблем, преодолению стрессов, способности к развитию.

4. Быть посредниками между клиентами и организациями, системами, обеспечивающими людей ресурсами, услугами и возможностями.

5. Эффективно вмешиваться в решение проблем наиболее дискриминируемых и уязвимых групп населения.

6. Способствовать эффективному и гуманному действию систем, организаций, обеспечивающих людей ресурсами, услугами и возможностями.

7. Активно участвовать в создании новых систем услуг, ресурсов и возможностей, учитывая запросы потребителей услуг, стремиться нейтрализовать те организации, которые оказываются помехой для потребителей услуг.

8. Оценивать степень вмешательства и достигнутых перемен.

9. Постоянно оценивать свой профессиональный рост и развитие путем анализа поведения и приобретаемых навыков.

10. Содействовать усовершенствованию услуг, развивая базу профессиональных знаний и поддерживая стандарты и этические нормы профессии.»

Холостова Е.И. Профессиональный и духовно-нравственный портрет социального работника. — М.: Изд-во МГСУ, 1993. — С. 67.

«Навчання соціальної роботи в Ізраїлі розпочалося з 1934 року. Через два роки Єврейська община в організації системи навчання в галузі соціальної роботи почала орієнтуватися на західноєвропейські та американські зразки навчання.

Перший директор департаменту Генрієтта Зальд, колишня американка, була добре обізнана із соціальною роботою в Сполучених Штатах Америки. Вона додержувалася того погляду, що сучасну систему соціальної служби не можна побудувати, розраховуючи лише на добровольців. Ця система потребує, щоб усі завдання розв’язували підготовлені для різних програм кадри. Вона успішно провела комплектування перших об’єднань соціальної служби професійно підготовленими працівниками, які іммігрували до країни на початку 30-х років. Трьома роками пізніше було утворено департамент соціальної служби. Зальд відкрила дворічний курс навчання для соціальних працівників…

На початку 40-х років школа почала неформальні контакти з Хебру-Університетом в Єрусалимі, деякі професори якого погодилися брати участь у радницькому комітеті та читати лекції. Наприкінці 40-х років деякі провідні фахівці з соціальної роботи вважали, що зв’язок школа — університет має бути більш тісним і формалізованим, але умови для подібного розвитку ще не дозріли.

Перші випускники школи наймалися на роботу в місцеві відділення соціальних служб; деякі з цих служб були організовані у зростаючих навколо країни общинах, де укомплектовувалися штати із числа організацій, залучених до роботи з емігрантами. Потреба в соціальних працівниках швидко зростала після Другої світової війни. Декого було відправлено на допомогу соціальним працівникам у табори бездомних в Європі; інших — на Кіпр, де Великобританія у 1946–1947 роках влаштувала табори, куди були переміщені тисячі людей, яким було відмовлено у в’їзді до Палестини через відсутність необхідних еміграційних документів.

Зі встановленням держави Ізраїль у травні 1948 року департамент соціального забезпечення Єврейського Національного Комітету став Міністерством соціального забезпечення. Школа для навчання соціальних працівників працювала у рамках програми Міністерства соціального забезпечення протягом наступних десяти років…

Наприкінці 1950 року освіта в соціальній роботі в Ізраїлі стала в основному реалізовуватися за американською моделлю, де акцент робився на соціальній роботі в специфічних ситуаціях.

З метою задоволення вимог у кадрах, особливо у своїх власних службах, муніципалітет Тель-Авіва заснував свою власну школу. Обидві школи мали подібні навчальні плани і стандарти і, як уже зазначалося, перебували під значним впливом американської моделі соціальної роботи.

…із створенням великої кількості університетських програм у соціальній роботі інструктори з соціальної роботи в університетах все рішучіше вимагали припинення позауніверситетської підготовки. Об’єднання соціальних працівників також вимагало академічної підготовки. У результаті наприкінці 1979 – на початку 1980 року три з чотирьох центрів припинили основну професійну підготовку. Програма, що залишалася у Бер-Шеві, теж припинила своє існування у зв’язку з розвитком університетської програми. Інститут не припинив свого існування, але став більше займатися підготовкою соціальних працівників без відриву від основних службових обов’язків.

Тепер слухачами курсів стають соціальні працівники, які мають ліцензії. Навчальний план соціальної роботи встановлюється кожною школою самостійно у рамках основної університетської програми з академічного навчання. Якщо ж школа бажає додати нову програму або ввести нову послідовність навчання, тоді необхідно дістати схвалення ради університету. Варто зазначити, що уряд не контролює навчальний план за допомогою законодавчих актів і не встановлює жодних обмежень, як це практикується в деяких країнах.