2018-02-14
349
Початком логічного руху мають бути поняття. Людина мислить поняття. За Ріккертом, що виходить за межі природничо-наукового утворення понять, входить у сферу наук історичних. Отже, межа природознавства співпадає з поняттям про історичне в найбільш широкому, логічному смислі слова. Природничо-наукове утворення понять передбачає перетворення і спрощення. Загальні значення слів, тобто «поняття», які застосовуються у природничо-науковому описі відволікаються від емпірично зримої багатобарвності, яке представляється в людській свідомості як одиничне утворення. При цьому втрачається індивідуальність. Г. Ріккерт робить висновок, що сама емпірична дійсність у спостерігаємій формі представляє нам одиничне, тобто вона ставить межу природничо-науковому утворенню понять. Природознавство повинно розглядати дійсність маючи на меті загальне, відкривати закони. Для філософа вся дійсність полягає в індивідуальному і одиничному. Відповідно і культурна цінність будь-якого явища більша якщо вона пов'язана з його індивідуальними якостями. Однак наука бере до уваги лише частину індивідуального, в якій закладено те, що робить його для культури «індивідуумом» у розумінні одиничного і своєрідного явища. Родові ознаки індивідуального не беруться до уваги істориком. Звідси витікає, що для історичних наук дійсність розпадається на суттєві і несуттєві елементи — на історично важливі індивідуальності і різнорідне буття. - тут і лежить головний принцип утворення історичних понять. Власне, йдеться про складну проблему вибору. Г. Ріккерт розрізняє два види індивідуального: просту різнорідність і індивідуальність у вузькому смислі слова. Саме 2 вид індивідуальності може бути охоплений поняттями. «Лише на основі виявленних в кул-рі цінностей можливо конституювати поняття доступної зображенню істор індивідуальності». Отже, історично-індивідуалізуючий метод є методом віднесення до цінностей і протистоїть методу природознавства, який ігнорує кул-ні цінності. Метод природознавства є «генералізуючим» (узагальнюючим), а метод історії — «індивідуалізуючим». «Історія починається там, де закінчується природознавство», — переконаний німецький учений.Цілком очевидно, що метод «віднесення до цінності» свідомо допускає в історичній науці суб'єктивність. Однак не суб'єктивність в оцінках або в тлумаченні фактів, а суб'єктивність у їх виборі. Якщо відкинути ціннісну інтенцію, то, на думку Г. Ріккерта, «істинним в історії залишиться лише чистий факт. Всі історичні поняття, навпаки, будуть у такому разі володіти значимістю лише для певного часу, тобто, інакше кажучи, вони взагалі не будуть мати значення істин, або у них не буде ніякого встановленного відношення до того, що володіє абсолютною значимістю». Виходячи з цього не повинен викликати подиву періодичний «перегляд» історії, що само собою не може підривати віри в науковий характер історії. Наукові поняття можуть бути або комплексами не визначених елементів поняття, або також комплексами наукових понять, які мають значення його елементів. Формальний принцип утв-ня понять – зєднання елементів поняття, або поняття в поняття, відповідного об’єкта. В основі утв-ня понять повинен лежати визначаючий метод даної науки, її формальний хар-р. Утв-ня понять – це завжди зєднання елементів. Лише на основі визначених в кул-рі цінностей стає можливим утв понять доступною зображенню історичній індивідуальності.
22.«Психол інтерпр» та «інтерпр за морал силами» Й.Дройзена. Психологічна інтерпретація шукає в певному явищі вольові акти, які його породили. Вона може пізнати вольового і енергію його волі, оскільки він вмішується в контекст цього ста-ща справ, його інтелектуальну енергію, оскільки вона визначила його. Особистість як така має своє місце не в історії, не в тому, що вона там здійснила, здійснює чи терпить. За нею збережена її власна, притаманна лише їй сфера, в якій вона – бездарна або багато наділена, впливова чи безталанна…Для індивіда найбіл надійним із того, що він має, це є істина його буття, його совість. В цю «святая святих» не проминає погляд дослідника. Хоча люд й розуміє ін. люд, але тільки периферійно; вона розуміє вчинок, мову, міміку ін., але не може доказати, що вона правильно зрозуміла. Інтерпретація ідей («інтерпретація за моральними силами») заповнює той простір, який залишає психол інтерпретація. Адже індивід буд собі свій світ так, як він залучений до моральних сил. І чим біл і краще він будує, будучи на своєму місці, тим біл вперд рушає він групи, в яких він жив,тим більше служить своєю долею моральним силам, які його переживають. Без них людина не була б люд. В різноманітті моральних сфер, в яких перебуває і рухається життя люд, досл-ня знаходить ряд питань, з якими воно приступає до наявного матеріалу, щоб його інтерпретувати за його етичним змістом. Ми або спостерігаємо в тих мат стан морал утв-нь, або шукаємо і встановлюємо моменти, які рухалися в цьому стані вперед. І коли ми бачимо як вони здійсн, ми отр те, що пояснює рух в тому часі, у того народу. Ідея, яку показує інт-ція в ході подій, є для нас істина цього ходу подій.
23.Г.Ріккерт «Науки о природе и науки о кул-ре». Г Ріккерт – од із засн і провідний представник Баденської школи неокантіанства, розробляв проблематику теорії та методології пізнання.Саме Г.Ріккеркт завершив окреслену В.Віндельбандом теорію історії, яка мала значущий вплив на європейську історичну науку.У 1899 р. вийшла його книга «Науки о природе и науки о культуре» (російський переклад 1905 р. і 1911 р.), яка містила пер обґрунтування його теорії. Її завершений виклад був зроблений у книзі «Границы естественнонаучного образования понятий. Насамперед,Ріккерт відмовився від терміна «науки про дух» і запропонував замінити його визначенням «науки про кул-ру». Розглядаючи предметну протилежність між науками про природу і науками про культуру Г. Ріккерт твердив, що в її осн лежить поняття цінностей. В объектах кул-ры, следовательно, заложены ценности. Мы назовем их поэтому благами. Філософ назвав їх благами і до них відніс релігію, церкву, право, дер-ву, мораль, науку, мову, літ-ру, мис-во, гос-во і необхідні для їх функціонування технічні засоби. Вони є одночасно об'єктами, культурними благами, оскільки їх цінність визнається всіма членами суспільства на певному етапі роз-ку. Г. Ріккерт виходив з того, що природознавство і історична наука завжди повинні знаходитись у принциповій логічній протилежності між собою.Природничі науки передбачають спрощення і узагальнення.. При цьому втрачається індивідуальність, природознавство приходить до того, що в сутності вся дійсність завжди і всюди одна і та ж, а отже, не містить в собі вже нічого індивідуального. Природознавство повинно розглядати дійсність маючи на меті загальне, відкривати закони.Таким чином, для філософа вся дійсність полягає в індивідуальному і одиничному. Відповідно і культурна цінність будь-якого явища більша якщо вона пов'язана з його індивідуальними якостями. Однак наука бере до ув лише частіндивідуального, в якій закладено те, що робить його для кул-ри «індивідуумом» у розумінні одиничного і своєрідного явища.Звідси витікає, що для історичних наук дійсність розпадається на суттєві і несуттєві елементи — на історично важливі індивідуальності і різнорідне буття. Саме тут і лежить гол принцип утв істор понять. Власне, йдеться про складну проблему вибору. Г. Ріккерт розрізняє два види індивідуального: просту різнорідність і індивідуальність у вузькому смислі слова. Саме др вид індивідуальності може бути охоплений поняттями. Отже, істор-індивідуалізуючий метод є методом віднесення до цінностей і протистоїть методу природознавства, який ігнорує кул-ні цінності. Метод природознавства є «генералізуючим» (узагальнюючим), а метод історії — «індивідуалізуючим». «Історія поч там, де закін природознавство», — переконаний нім уч.Для підтвердження своєї думки Г. Ріккерт наводить приклад з листком і Гете. Природознавець відволікається від індивідуальних властивостей конкретного листка, а цікавиться лише заг родовим поняття. Історик не може іти цим шляхом, оскільки його цікавить конкретна особа Гете, а не його родове поняття люд.
24. Поняття історичної герменевтик и. Г.Х. Гадамер. «Герменевтика и историзм». Гадамер – нім.філософ, один з класичних представників філософської герменевтики. Герменевтику Гадамер трактує не як галузь теоретичного пізнання, а передусім як дослідну діяльність., спрямовану на осягнення людиною розуміння – цього універсального освоєння нею світу. Тому предметом герменевтики є не тільки методологія, теорія чи практична робота тлумачення текстів, не лише всі «розуміючі» (гуманітарні) науки чи навіть уся сукупність знань людини про світ та її існування у ньому, а значною мірою – увесь її розмаїтий життєвий світ. Така постановка проблеми розуміння переорієнтовує процес філософствування з плану гносеологічного, пізнавального, в план онтологічний. Світ людс буття за подібного підходу не лише й не так пізнається за доп суто раціонально-теоретичних засобів, як співпереживається людиною через актуалізацію, активізацію, напружену реалізацію усіх її можливостей осягнення дійсності. Тому Гардамер веде розмову не про пізнання, а про випробування, дослідження світу, про набуття життєвого досвіду як складнішу форму освоєння реальності. Водночас досвід людс буття Гардамер не обмежує лише життєвим досвідом як формою безпосереднього переживання світу люд, а інтерпретує його як полі формне утв-ня, що містить у собі й ін, різноманітні, опосередковані форми освоєння – «досвід історії», «досвід мис-в». Вихідні схеми життєдіяльності, поведінки, орієнтації у світі люд черпає у процесі засвоєння мови. Докорінним чином Гардамер переосмислює проблематику істини, яку розглядає як хар-ку не знання, а буття, і вважає, що її можна досягти не за доп розсудково-інструментального методу, а лише ч/з конгеніальну, усвідомлену співпричетність до осмислюваних подій, явищ, речей і процесів життєвого світу людини. Істина за Гардамером не здобувається, а відбувається, і най автентичнішою сферою, де саме вона відбувається, є мистецтво. У такому ракурсі розуміння постає не як пізнавально-розсудковий акт, а як онтологічний, екзистенційно насичений процес само ідентифікації людини і сус-ва, що закріплюється і виявляється у такій специфічній формі єдності суб’єкта і об’єкті розуміння, як культурна традиція. Ост, подібно до пересудів, на думку гардамера, не перешкоджає, а сприяє розумінню, що виступає універсальною формою людського освоєння життєвого сус-го світу, слугуючи не так ефективній передачі досвіду поколінь, як взаємодії мин і суч.
25. Поняття «істор факту» в теорії істор пізнання М.Вебера. У своїй статті «критическое исследоание в области логики наук о культуре» Вебер вступає в полеміку з Е. Мейєром, заперечує його вчення про факт. За Мейєром, істор фактом може бути лише подія, яка має істор значення, тобто така, яка вплинула на роз-к тих чи ін. подій у майбутньому. Вебер це заперечує. На його думку, факт може виступати як засобом каузального (причинно-наслідкового) зв’язку так і засобом пізнання. На прикладі листів Гете до Шарлоти фон Штейн Вебер показує, як один і той же факт може бути викор різним чином:1)може допомогти у встан як почуття Гете, висловленні в листах, вплинули на його літер твор– тобто факт може виступати засобом каузального зв’язку. 2) може пролити світло на стиль життя та світогляд Гете, тобто виступити засобом пізнання своєрідності Гете. 3) може доп зрозуміти хар-ні риси дух образу суч. Гете – як засіб пізнання. 4) може виступати засобом пізнання для соц. психї, яка визначає умови виник чи ін. явищ. Таким чином у 1 випадку факт використ як засіб каузального зв’язку, у 2,3 випадках – як засіб пізнання. У 4 – як засіб універс піз-ня. Поняття «істор факту» як елемент каузального аналізу Вебер виражає у студії «Критические исследования в области логики наук о культере».Вебер аналізує працю Майора «До теорії і методології історії» і листи Гете до Шарлоти фон Штайн. Казуальний аналіз ніколи не дає оціночних суджень, а оцінюючі судження – це зовсім не казуальне пояснення. Факт – це певна подія. Принцип теологічної залежності панує над казуальним інтересом в історії. Історичне значення листів Гете не є в безпосередньому сприйнятті нами факту, а лише засобом сприйняття іншого факту, а саме що Гете переживав у висловлені почуття. Факт може бути безпосередньо становлений в історично-причинний зв'язок. Істор фактом,який би ми вкл в казуальний зв'язок в його життя в якості реального звена, було б світосприйняття, тобто поняття,яке відображає зв'язок особистих якостей Гете. Факти які самі по собі не є звенами істор причинного ряду, а слугують тільки виявленню фактів, необх в якості компонентів таких причинних рядів, що ці факти можуть бути не прийняті до уваги,якщо не в історії життя Гете, то в моралі 18 ст.
