Пам'ять» і «спогади». П. Нора «Проблематика мест памяти». Історія культур памяті в сучасній історіографії

Пам'ять лише фіксує певні моменти, а спогади – це вже сприйняття памяті. Спогади бувають первинними (одразу після події – щоденники) і вторинними. Недоліком первинних є те, що тут ше немає осмислення подій, а вторинні – тут вже елемент аналізу (мемуари). Колективна пам'ять – у співіснуючого в часі покоління.События 1968 г. продемонстрировали глубокий кризис франц. общество. Они же понудили франц. историков и филос. повернуться к истории лицом. Результатом стало издание серии из 4 книг под названием «Места памяти», научным редактором издания стал Пьер Нора, один из основоположников «новой исторической школы». Если в центре внимания «анналистов» были «структуры повседневности», то авторы «мест памяти» больше внимания уделяют «национальной памяти», ее трансляциям во времени. Отношение к истории не как к непрерывному развитию национ. целостностей, а как к разрозненным «местам памяти», которые структурально разбросаны по всему истор. пространству, но слабо иерархизированы и связаны между собой. Картина истории растворялась в водовороте «мест памяти», лишенных связей и смоделированных творческим воображением исследователя, решившего сосредоточить свое внимание на том или ином объекте. Вместо исторических срезов национальной ментальности, предлагалась ментальность самого исследователя, Память ето «живая история», вечно живущая в настоящем. Она, в отличие от светского характера истории, имеет сакральное содержание, память не социальна, как история, ее источник в индивиде и группе, которую она объединяет. По мнению П. Нора, подлинная историософия возможна лишь как память: «Память есть жизнь, носителями которой являются живые группы людей, и поэтому она постоянно эволюционирует в открытой диалектике воспоминания и забвения. История — это всегда неполная реконструкция того, чего больше нет. Память — всегда актуальный феномен, связь, живущая в вечно-настоящем. Память возводит воспоминание в святыню, тогда как история вытесняет воспоминание и делает его прозаическим, источник памяти — в группе, которую она объединяет; память по природе своей множественна и способна умножаться, она плюралистична и индивидуализирована. История принадлежит всем и никому, и это определяет ее направленность к универсальному. Память абсолютна, а истории ведомо только относительное». П.Нора вважав, що колективна пам’ять проявляється в трьох формах, які він називав (за типами об’єктів, в яких вона опредмечується) «матеріальними», «функціональними» та «символічними». В першому випадку йдеться про об’єкти, що безпосередньо створюються саме для збереження пам’яті, напр., пам’ятники та монументи загиблим. У другому випадку – про об’єкти, які лише побічно служать збереженню пам’яті, напр., зображення на банкнотах, присвоєння імен істор. діячів та визначних подій вулицям тощо. В третьому випадку – про істор. об’єкти, які свого часу були «свідками», а нині є символами (місцями пам’яті) найвизначніших подій в історії нації (напр., Бастилія у Франції) Речь должна идти не о «закономерностях» истор. развития, а об эволюции общества, его институтов, традиций. По мнению П. Нора, история не нужна, потому что она — «невозможна». Мы не в состоянии изменить произошедшего, отсюда беполезны те или иные интерпретации минувшего; они всегда так или иначе политически окрашены, а человечество не в состоянии извлечь уроков из прошлого, им всегда движет «страсть к власти», это неискоренимое «зло истории». Гораздо более актуально понятие истор. памяти. История относится к прошлому, а память -к настоящему. История всегда проблематичная и неполная реконструкция того, чего больше нет. Память же живет в настоящем, она «питается воспоминаниями» — конкретными или символическими (ценностными), доступными чувствам. По мнению представителей «новой исторической школы» история в функциональном значении памяти анализирует не сами истор. события, а их трансформацию в восприятии людей различных эпох. Предметом истории в функции памяти является анализ восприятия тех или иных истор. событий, проявляющийся в праздновании истор. юбилеев, чествовании «героев истории», символов культ. традиции. Історія культур пам’яті – один із напрямів сучасної європ. історіографії, що досліджує минуле через реконструкцію колиш. і новітніх проявів колективної пам’яті тих чи ін. національностей та сусп. груп («культур пам’яті»). Звернення істориків до видимих проявів колективної пам’яті (відзначення свят і визначних подій, вшанування постатей, зведення пам’ятників і будівель, тощо) почалося з серед. 20 ст. й було безпосередньо спричинено тогочасною зміною наук. парадигм в історичній науці, зокрема переорієнтацією досліджень з вивчення соціальних груп і структур на аналіз ментальності, а також необхідністю істор. осмислення нових відкриттів археології, історії мист-в та етнології. Поштовхом до становлення І.к.п. також став відчутний для всіх сусп-в, що зазнали прискореного індустріального розвитку після Другої світової війни, процес швидкої втрати традицій та істор. пам’яті. Дослідження у сфері к-р пам’яті були започатковані у франц. історіографії в 1-й пол. 80-х рр. 20 ст. зусиллями П.Нора, котрий ініціював амбіційний проект вивчення нац. «місць пам’яті». У Німеччині І.к.п. було тісно пов’язана із дослідженнями, здійснюваними в рамках повоєн. соціальної історії (з 80-х рр. 20 ст. остання поступово трансформувалася в історію сусп-ва). Інноваційні дослідження здійснювали переважно історики, використовуючи методологію франц. колег, у рамках «теорії модернізації» вивчали спільні закономірності й відмінності процесів утворювання нац. держав і відповідної «націоналізації» нас. в різних країнах світу. Після об’єднання Німеччини 1989 їхня увага була прикута до пошуку спільних для зх. і сх. німців «місць пам’яті» ранньої історії. Арсенал дослідницьких методів І.к.п. охоплює як методи власне істор. дисциплін – соц. історії, історії повсякдення, історії ментальностей, усної історії тощо, так і методи суміжних дисциплін – семіотики, історії мист-ва, етнології. Ключову аналітичну роль у дослідженнях І.к.п. відіграють методи істор. порівняння (за аналогією, за контрастом та ін.), які дають можливість визначити типове та особливе в проявах колективної пам’яті в окремих регіонах і країнах та в певні епохи. Традиційні вектори досліджень І.к.п. лежать у проблемному полі вивчення націоналізму й становлення нац. д-в у Європі доби Нового часу й сьогодення. Серед них виділяються 3 напрями: пам’ять і нація, пам’ять і простір, пам’ять і соціальна та етнічна сегментація.