Людське язичницьке жертвопринесення

 

У РІК 6491 [983]. Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх.

І вернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, — того заріжемо богам».

А був варяг один [Тури], —двір його був [там], де є нині церква святої Богородиці [Десятинна], що її звів Володимир, — і варяг той прийшов був із Греків і потай держався віри християнської. І був у нього син [ Іван], гарний з лиця і душею, і на сього упав жереб...

І сказали, прийшовши, послані до нього, [варяга]: «Упав жереб на сина твойого, бо зболили боги його собі. Тож учинимо жертву бо­гам». І сказав варяг: «Не боги вони суть, адерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п'ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А бог один єсть, [той], що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свойого бісам».

Вони тоді, пішовши, повідали [се] людям. Аті, взявши оружжя, пішли на нього і рознесли двір довкола нього. Він же стояв на сінях [галерея, або веранда на стовпах. — Ает. \ із сином своїм, [і] вони сказали йому: Дай сина свойого, ми оддамо його богам». А він відповів: «Якщо вони боги е, то нехай пошлють одного [з—між] себе бога і візьмуть сина мойого. А ви чому приносите їм жертви? «1 зняли вони крик, і підрубали сіни під ними, а тоді повбивали їх. І не знає ж ніхто, де їх положили, бо люди тоді були невігласами і поганими.

Літопис руський. - К., 1989. - С. 49-50.

 

 

КУПАЛЬСЬКЕ СВЯТО

Ніч на Купайладуже значна для українського народу. В той час сила сонця й тепла розвивається до найбільшої міри. Ростюча й плодюча сила землі доходить до найвищого ступеня. Хліб починає спіти, трава й всяке зілля стоїть у цвіту. Земля пишно убрана зеленим листом; ніде не видно жовтого листочка. Вода в річках ще не висихає од літньої жари. В купальську ніч діються на землі й на небі великі чуда. В лісі цвіте папороть, як огнева іскра; цвіт папороті стережуть чорти, відьми, вовкулаки і всяка нечиста сила. Лихі люди в той час роблять на полі закрутки з хліба. В ту ніч відьми ходять доїти корови. Селяни кладуть на вікна кропиву, а в хлівах осичину, щоб оборонитись од відьом і всякої нечистої сили. Щоб молоко не дісталось відьмам, хазяйки злучають на ніч телят з коровами. В той день ходять по землі русалки, і дівчата цілий день носять під пахвами полин, щоб не причепились русалки. Дівчата йдуть в поле збирати всяке зілля, в'ють з нього вінки й ворожать про свого милого. Одну дівчину садовлять у лісі в яму, зав'язують їй очі і дають в руки вінки з свіжого й сухого

зілля. Та дівчина зветься Купайло. Побравшись за руки, дівчата ходять кругом неї і співають пісень. Кому Купайло дасть вінок з свіжого зілля, та дівчина буде щаслива в парі, а кому дістанеться сухий вінок, та буде нещаслива; кого ж Купайло піймає, та дівчина не вийде того року заміж. В купальську ніч дерево переходить з одного місця на друге, говорить шелестом листу. Всі звірі й зілля розмовляють між собою. Усяке зілля в ту ніч набирається незвичайної сили, і знахарі зривають його для чарів. Страшна сліпа змія мідяниця розкриває очі, нападає на людей і пробиває їх наскрізь. Такі чуда й дива діються в купальську ніч!

Свято Купайла на Україні справляють з такою обставою, в котрій вповні додержався до нашого часу давній язичеський обряд. На Купайла дівчата й хлопці роблять ляльку з віників, з соломи, кропиви й шипшини, а найчастіше з чорноклена; її вбирають в квітки, в стрічки, в вінок і ставлять над водою. Та лялька зветься Мареною. Потім роблять другу ляльку з соломи, вбирають у вінок, в сорочку, плахту й намисто і ставлять рядом з Мареною. Друга лялька зветься Купайло. Часто беруть гільце з чорноклена, обвішують його вінками, стрічками і те гільце звуть Мареною. Під тим гільцем ставлять ляльку Купайла. Перед Мареною й Купайлом ставлять стіл з горілкою й закускою, розкладають огонь, і дівчата й хлопці, взявшись за руки, скачуть через вогонь і співають купальських пісень. Тим часом хлопці закрадаються, однімають Марену, розривають і розкидають її або топлять у воді. Дівчата не сердяться на них і знов роблять другу Марену, докоряючи парубкам, що вони вкрали нелюбу Марену, ату, що дівчата навмисне виставили, щоб піддурити хлопців. Після того дівчата розламують Марену, беруть по гіллячці додому і кидають на грядку в огірки, бо кажуть, що од того краще ростуть огірки. Після всього Марену кидають у воду, а з нею часом топлять у воді й Купайла.

Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз ук­раїнської міфології. — К., 1992. — С. 33—34.

 

 

НЕСТОР ЛІТОПИСЕЦЬ

ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ.

АНДРІЇВСЬКА ЛЕГЕНДА

Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра - волок до [ріки] Ловоті, а по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із цього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке. І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море, у яке впадає Дніпро-ріка... А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гир­лами; море це зовуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів.

Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у [го­род] Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням божим прийшов і став під горами на березі.

А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне бог». 1 зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору. І прибув він до словен, де ото нині Новгород, і, побачивши людей, тут сущих,- який їхній обичай, і як вони миються і хвощуться,- здивувався їм.

І пішов він у Варяги, і прибув у Рим, [і] повідав, скільки навчив і скільки бачив, і розказав їм: «Дивне бачив я в землі Словенській. Коли йшов я сюди, бачив бані дерев'яні. І розпалять вони їх вельми, і роздягнуться, і стануть нагими, і обіллються мителем, і візьмуть віники, і почнуть хвостатись, і [до] того себе доб'ють, що вилізуть ледве жи ві. А обіллються водою стуленою - і тоді оживугь. І так творять вони повсякдень. Ніхто ж їх не мучить, а самі вони себе мучать, і творять не митгя собі, а мучення». І, це чувши, [римляни] дивувалися. Андрій же, побувши в Римі прийшов в Синоп.

Літопис руський.- К., 1989.- С. З- 4.

 

НЕСТОР ЛІТОПИСЕЦЬ

ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ.

СЛОВ`ЯНСЬКІ ПЛЕМЕНА

… Також ті слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що оселилися в лісах, а ще інші сіли між Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами, а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами, від річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота. Ті ж слов’яни, які поселилися біля озера Ільменя, назвалися своїм іменем – словенами, і збудували місто і нарекли його Новгородом. А інші сіли на Десні, і на Сеймі, і на Сулі і найменувалися сіверянами. Так розселився слов’янський народ…

Радимичі ж в’ятичі – від роду ляхів. Було ж бо два брати у ляхів – один Радим, а другий В’ятко. Брати прийшли й сіли: Радим на Сожі, від нього прозвалися радимичі, а В’ятко сів із родом своїм на Оці, від нього прозвалися в’ятичі. І жили в мирі поляни, й древляни, й сіверяни, й радимичі, й в’ятичі, й хорвати. Дуліби жили понад Бугом, де зараз волиняни, а уличі й тиверці сиділи на Дністрі, в близькому сусідстві з Дунаєм. І була їх велика сила, слов’янських племен, від Дністра до самого моря, і є міста їхні стоять до сьогодні. За те й назвали їх греки «Велика Скіф», або «Велика Скуф».

Всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен – свій норов і побут. Поляни мали звичай батьків своїх лагідний і тихий; шанобу і сором великий мали перед невістками і сестрами, матерями й батьками своїми. І був у них шлюбний звичай: зять не ходив брати молоду, а приводили її звечора, за день до того, а завтра приносили за нею придане. А древляни викрадали собі жінок коло води. А радимичі, в’ятичі і сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко і всякий звір, шлюбів не мали, і ставали на ігрища між селами. Сходилися на ті ігрища, на пісні й танці і тут умикали, тобто викрадали, собі жінок, перед тим змовившись з ними. А коли хто вмирав, творили тризну над ним, а тоді вирубували велику колоду і клали на ту колоду мертвяка і спалювали. А після того, зібравши кістки, вкладали у малу посудину і ставили на стовпах при дорозі. Так роблять і зараз в’ятичі та кривичі.