Система римського приватного права

Поняття та система римського права.

Поняття римського права. Сучасне цивільне право виникало і розвивалося протягом тривалого часу. Свою історію воно почало ще з часів Стародавнього Риму. Тому і правова система України називається романо-германською.

У римлян право було досить розвинене для тодішнього часу і містило дуже багато положень, які можуть застосовуватись і зараз. Більшість цих положень використовуються в сучасному Цивільному праві. Звичайно, вони дещо трансформувались, але Римське право визнається найголовнішим витоком Цивільного права майже всіх країн Європи в тому числі і України.

Цивільне право у стародавньому Римі складалося з трьох систем: ius civile - цивільне право, ius gentium- право народів, ius praetorium - преторське право. Цивільне право Стародавнього Риму відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, консерватизмом. Цивільне право існувало лише на території міста-держави Рим, і тому мало замкнутий характер. Основним джерелом права були Закони XII таблиць.

Періоди розвитку римського права.

Якщо брати до уваги виникнення, зміну та становлення джерел римського права, то його розвиток можна поділити на п'ять основних періодів:

1. найдавніший, архаїчний (753—367 pp. до н. є.) - відбувається становлення головних видів джерел римського права, перехід від звичаїв, звичаєвого права до державного законодавства та заснованої на ньому постійної судової практики;

2. докласичний (367—17 pp. до н. є.)- здійснюється закріплення всіх інститутів римської державності та судової системи.;

3. класичний (17р. до н. є. - 284р. н. є.) - здійснюється формування принципів публічного права як права, яке виражає суверенітет римського народу;

4. посткласичний (284—476 pp. н. є.) - З часів домінату здійснюється спрощення та уніфікація різних класичних правопорядків. Правотворча діяльність повністю зосередилася в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця.;

5. юстиніанівський (527—565 pp. н. є.) - Завдяки правовій політиці імператора Юстиніана та виконаної при ньому кодифікації всього римського права для правової культури були збережені неоціненні тексти римських класичних юристів та імператорських конституцій.

3 Предмет римського права.

Предметом римського права були правовідносини, що складалися між римлянами та мешканцями інших територій, які входили до складу римської держави. Це право обстоювало інтереси рабовласника та інших вільних людей. Але треба відзначити, що в Римі була досить поширена класова належність, і тому, звичайно, правове положення вільних людей було не однаковим.Найбезправнішими були раби. Їх називали річчю, яка говорить. Раби не мали жодних прав з огляду на те, що їх не вважали за людей. Раб не міг мати сім’ї, у нього не було власності. Відпущені на волю раби мали певний обсяг прав, але вони були істотно обмежені.Характерною для римського права була нерівність між членами родини, де батько був володарем і хазяїном, а всі інші зобов’язані були йому підкорятися.не приймали. Форму заяви знали лише окремі жреці (понтифіки), які зберігали її в таємниці.

4 Поняття та співвідношення ius privatum та ius publicum.

Римляни ще в стародавні часи поділили сферу правових відносин і приписів на дві великі основні галузі права: право публічне і право приватне.

Класичне розмежування публічного і приватного права дав відомий римський юрист Ульпіан (кінець II - поч. III ст. н.е.), яке перейшло у наступні століття. Він зазначає: "Публічне право є те, яке торкається положень держави; приватне - стосується користі окремих осіб".

До приватного права відносили норми речового, спадкового, сімейного, зобов'язального права (всі вони здебільшого являють собою галузь цивільного права). Отже, критерієм розмежування публічного і приватного права, на думку Ульпіана, є характер інтересів. Право, яке захищає інтереси держави, є публічне право, а якщо воно захищає інтереси приватних осіб, то це право приватне.

Публічне право -- це сукупність норм, предметом регулювання яких є сфера публічних (державних) інтересів. Це передусім норми конституційного, адміністративного, кримінального, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет має воля органів державної влади, котра, однак, у першу чергу спрямована на захист інтересів особи і населення країни в цілому.

Приватне право -- сукупність норм права, предметом регулювання яких є сфера приватних, індивідуальних інтересів. Це норми цивільного, торгового, підприємницького та інших галузей права. Тут юридичний пріоритет належить волі приватних осіб, громадян, їх об'єднань, регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії.

 

 

5. Система римського публічного права.

Римське приватне право протиставлялось jus publicum - публічному праву. В період становлення республіки римська правова система складалася з двох галузей - права приватного і права публічного. Давньоримський юрист Ульпіан (бл. 170-228 pp.) так визначив ці поняття: «Публічне право, яке (стосується) стану Римської держави, приватне, що (стосується) вигоди окремих осіб» (Д. 1.1.2)* Ульпіан пояснював, що слід розрізняти вигоду громадську і вигоду приватних осіб. Якщо йдеться про державний інтерес, правовий статус держави чи її органів або окремих посадових осіб, регулювання відносин, які мають суспільний інтерес, то це галузь публічного права. Якщо ж мова йде про інтерес окремих приватних осіб, майнові відносини між ними, їх правовий статус в зв'язку з цим, - це сфера приватного права. Отже, на думку Ульпіана, критерієм розмежування приватного і публічного права є характер інтересів. Якщо право захищає інтереси держави, то це публічне право, якщо ж воно захищає інтереси приватних осіб, то приватне право. Природно, слід мати на увазі, що йдеться про право рабовласницького суспільства, в якому інтереси приватних осіб були також далеко неоднакові і часто між собою не співпадали.

Система римського приватного права.

Цивільне право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем: цивільне право; право народів;   преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське цивільне право. Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкнутого характеру. Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до н.е.). Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами. Згодом виникла ще одна система римського приватного права — право народів як різновид римського цивільного права. Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості, властивих римському цивільному праву. Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивільного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

7. Поняття та види джерел права.

Слово «джерело» означає місце, грунт чи умови, з яких щось випливає, витікає, походить. Можна назвати це і витоками права В одному випадку це матеріальні умови, з яких народжується чраво, грунт, на якому воно проростає; в другому - різноманітні умови, що впливають на зміст права, в третьому - форми, в яких воно реалізується, виникає і живе, врешті-решт це й пам'ятки правової культури, звідки дістаємо знання про існування в ті чи інші часи відповідного права, відомості про його зміст тощо.

Джерелами пізнання римського приватного права є численні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо. На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знайдених в різних частинах Римської імперії, внаслідок археологічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правління відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатус-консульту. Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси.

Велику цінність мають твори римських письменників  III—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них писав про землекористування, інший (Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав картини римської судової практики. Великий інтерес становлять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).

8. Звичай як джерело римського приватного права.

Звичай - це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушни ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і поділом суспільства на певні стани. Закони XII таблиць, прийняті в 450 р. до н.е., - найперше писане право і перший запис звичаїв (mores majorum - звичаї предків), що існували ще за царів.

Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права.

Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важ-ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї.

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це право нази вається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу.

Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. Нові соціально-економічні відносини в період імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (usus); звичаї, що склалися в практиці жерців (commentarii pontificum); звичаї, що склалися в практиці магістратів (commentarii ma-gistratuum). В імператорський період з'явився термін со-nsuetudo (звичай)

Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чином перетворившись в державну волю.