Ведення справи через представника (cognitor)

В римському праві допускалося ведення судової справи через представника (cognitor), причому особливістю таких правовідносин було те, що представник, отримуючи доручення позивача, вів справу від свого імені. Таким чином, у випадку задоволення позову представник отримував весь борг на власне ім’я. І тільки потім, представник в порядку звітування передавав все отримане кредитору, а представник боржника, у випадку стягнення з нього певної суми, звертався до боржника з вимогою про відшкодування стягнутої суми.

Цей механізм послугував основою для зародження нового інституту римського права – цесії. Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги.

Цесія (cessio).

Цесією (cessio) називалася пряма уступка права вимоги. При цесії кредитор, що бажав передати свої права третій особі (цедент) призначав цю особу (цесіонарія) своїм представником в суді та зазначав, що цесіонарій має право залишити все, що було стягнуто за позовом собі. Таким чином, представник міг отримувати з відповідача-боржника весь борг, але кредиторові його не повертати. Так досягався той же результат, що й при класичній уступці права вимоги.

Але, разом з тим, механізм цесії містив в собі і певні вади, оскільки не був розроблений для певних правовідносин, а просто пристосований до них. Так, договір поруки, що укладався між цедентом та цесіонарієм (mandatum agendi) міг бути в будь-який момент скасований цедентом в односторонньому порядку. Тобто, якщо кредитор змінював своє рішення цесія визнавалася такою, що не відбулася. Крім того, цесія припинялася із смертю цедента, оскільки разом з цим зникало представництво. Разом з тим, боржник міг сплатити свій борг не через представника, а безпосередньо кредитору, а він в свою чергу міг відмовити представнику. Платіж здійснений безпосередньо вважався дійсним і припиняв зобов’язання.

Таким чином, цесіонарій міг відчувати себе повністю спокійно тільки у випадку, коли він отримав все від боржника і сума боргу перейшла до його власності.

Для врегулювання даної ситуації в період принципату розповсюдилася практика повідомляти боржника про здійснення цесії (denuntiatio). При такому стані речей боржник вже захищався від можливого позову з боку кредитора і сплата боргу ним безпосередньо кредитору виключалася. Становлення інституту цесії завершилося при імператорі Олександрі Севері – виконання боргу на користь кредитора (цедента) не погашало зобов’язання боржника перед представником (цесіонарієм). Крім того, у випадку смерті цедента або його відмові від представництва, цесіонарій отримував самостійний позов. Суть його такою ж, що і у цедента за тією різницею, що в формулу позову вводилася фікція (цесіонарій визнавався ніби-то спадкоємцем цедента).

Але, як в сучасному праві, правові норми стародавнього Риму містили певні обмеження щодо здійснення цесії. Так, не могли передаватися особисті права, також права, з приводу яких вже поданий позов, тощо.

 Можливість переводу боргу на третю особу. Умови переводу боргу.

Разом з передачею права вимоги, римляни визнавали можливість переводу боргу на третю особу. Однак, важливою умовою переводу боргу була згода кредитора. До речі, такий же принцип закріплений в цивільному кодексі України. Що стосується механізму переводу боргу, то він розвитку не отримав і реалізовувався застарілим шляхом – за допомогою новації. Тобто, розривався старий договір і укладався новий з іншим боржником. Причому досить часто з новими умовами.

77. Зобов’язання з множинністю сторін.

Досить часто виникали зобов’язання, в яких на стороні кредитора або на стороні боржника могло виступати кілька осіб. Так, особи, що спільно здійснили крадіжку, одночасно ставали боржниками власника майна, або ж особи, що одночасно висунули однорідні вимоги до певної особи, були його кредиторами. Такі зобов’язання називалися зобов’язаннями з множинністю сторін.

Виконуючи таке зобов’язання, треба було визначитися з тим, хто і в яких частках повинен його виконувати. Тому римляни поділяли ці зобов’язання на подільні та неподільні. До подільних належали ті, в яких кожен із боржників міг виконати тільки свою частину зобов’язання, а кредитор мав право отримати тільки свою частку за зобов’язанням. Подільні зобов’язання виникали в тих випадках, коли ані з їхньої суті, ані із закону не виникало обов’язку відповідати спільно за всю суму. Так, особи, що позичили певну суму грошей, могли повернути її в рівних частках.

До неподільних, навпаки, належали ті зобов’язання, в яких боржники були зобов’язані виконати зобов’язання солідарно. Те саме стосувалося і кредиторів — кожен мав право вимагати від боржника виконання всього зобов’язання. Солідарність виконання поділялася на два види:

а) вибіркова солідарність — активна (за множинності кредиторів, коли кожен з них має право вимагати виконання зобов’язання на свою користь), пасивна (за множинності боржників, коли від кожного можна вимагати виконання зобов’язання повністю). Виконання на користь одного з кредиторів (за активної солідарності) або одним із боржників (за пасивної) всього зобов’язання тягнуло за собою його припинення. Характерним для цих зобов’язань було те, що боржник, який сплатив борг за всіх, не мав права регресної вимоги (regressum) до інших боржників, а кредитор, що одноосібно отримав виконання, не був зобов’язаний ділити вигоду з іншими, якщо між солідарними боржниками (або кредиторами) не було відповідного договору;

б) кумулятивна солідарність мала місце тільки за пасивного зобов’язання (коли на боці боржника перебувало кілька осіб). За такої солідарності кожен боржник відповідає за зобов’язанням повною мірою і виконання зобов’язання одним із них не звільняє від цього інших. Так, особи, що спільно скоїли правопорушення, наприклад крадіжку, особисто відповідали кожна повністю за штрафним позовом (actio poenatis). Причому сплата однією особою штрафу не звільняла від цього обов’язку інших. Таким чином, кредитор стільки разів отримував суму штрафу, скільки було боржників. Солідарність в римському праві мала дві форми залежно від того, чи виникала вона незалежно від волі сторін зобов’язання (наприклад, відповідальність декількох опікунів неповнолітнього), чи за волею зобов’язаних учасників (наприклад, договір про спільне виконання певних дій). Зобов’язання першої групи називалися солідарними у власному розумінні цього терміна, а зобов’язання другої групи — кореальними (obligatio correalis). Особливістю останніх було те, що вони припинялися з моменту проходження першої судової стадії (у претора) і засвідчення спору свідками (litis contestatio) незалежно від подальшого вирішення спору судом. Хоча багато науковців зазначають, що принципової відмінності між цими двома формами не було.