1. Ініціатором змін і розвитку може стати будь-яка соціальна група. Але їх (змін і розвитку) вірогідність, масштаб, інтенсивність і глибина структурних перетворень збільшується із зростанням величини і могутності групи чи соціогрупової структури. Тому об’єктом дослідження мають бути насамперед класи, інші великі соціальні групи, соціальні рухи.
2. Не тільки необхідною, але й достатньою передумовою розвитку (згідно раніше визначеного підходу) є процес перетворення соціальних нагромаджень у культурну модель і ресурси розвитку. На основі культурної моделі здійснюється вибір історичної перспективи, громадський консенсус і соціальна мобілізація. На основі продуктивного інвестування формуються засоби розвитку. Вплив на цей процес визначається владною позицією групи (соціогрупової структури), її здатністю контролювати історичність. Цей критерій і має бути закладений в основу інтерпретації соціокласових відносин.
3. Класи, відповідно до заданого критерію, є великі соціальні групи, боротьба за контроль над історичністю яких визначає основний соціальний конфлікт у суспільстві. Клас, який повністю контролює історичність (систему історичних дій), називається панівним, йому протилежний – пригнобленим. Проте кожен із них, у свою чергу, проявляється у двох різновидах. Панівний клас може бути керівним і пригноблюючим (пригнічуючим). Пригноблений, у свою чергу, може проявлятись як протестуючий і уярмлений (пригнічений). Співучасть певного класу у соціальному розвитку залежить саме від цієї характеристики.
|
|
4. Керівний клас здатний до організації ефективної економіки, інтенсивних соціальних нагромаджень, адекватних вилучень і перетворення їх у ресурси розвитку. Він безпосередньо розробляє або підтримує культурну модель розвитку, тяжіє до громадського консенсусу, легітимного подання, розгортання і розв’язання соціокласових конфліктів. Керівний клас добивається соціальної мобілізації (на основі перспективних цінностей розвитку), справедливої соціальної стратифікації (за внеском у розвиток), адекватної винагороди. Пригноблюючий клас тяжіє до розкішного споживання, консервації існуючого соціального порядку, захисної ідеології або апологетичної ретроутопії, байдужий до історичної перспективи та засобів її досягнення. Пригноблений – протестуючий клас орієнтований на розвиток, але організаційно готовий відстояти привабливу для нього модель і сприйнятливу для себе його ціну (за критерієм внеску у розвиток). Уярмлений клас байдужий до розвитку. Він без посередньо стурбований переважно соціальним виживанням, занурений у повсякденність побутового життя, здатний лише на пасивний опір чи стихійний бунтівний протест.
|
|
5. Тип соціального розвитку визначається природою соціокласового конфлікту способом його подолання, розгортання і розв’язання, які, в свою чергу, залежать від характеру зв’язку між особливими модифікаціями панівного і пригнобленого класів. Поєднання панівного-керівного і пригнобленого – протестуючого класів передбачає можливість керованого розвитку. Класове протистояння тут протікає на легітимній основі, у спробах віднайти злагоду, досягти компромісу і балансу інтересів. Поєднання панівного-пригноблюючого і пригнобленого-протестуючого породжує революційну ситуацію і веде до насильницько-революційного типу розвитку. Поєднання панівного-пригноблюючого і пригнобленого-уярмленого породжує застій.
6. Соціальний рух у багатьох відношеннях є більш розвиненою формою поєднання, подання і розв’язання соціальних конфліктів, особливо центрального соціального конфлікту. Вони розгортаються на більш широкій соціальній основі, безпосередньо націлені на історичну перспективу, передбачають ненасильницьке протистояння. Соціальні рухи користуються значною соціальною підтримкою і схваленням у більш широких прошарках суспільства, чинять значний вплив на культурно-ціннісні орієнтації всього суспільства, включають у соціальну творчість широкі маси населення. Проте вони мають і певні недоліки: аморфна соціальна база, дещо млява колективна підтримка. Соціальні рухи не передбачають задоволення безпосередніх інтересів. Тому тут важко здійснюється соціальна мобілізація, проявляється значна внутрішня диференціація, слабка організація і самоорганізація. Розклад соціального руху повертає конфлікт до класової форми.
7. Класифікація соціальних рухів здійснюється за їх соціальною базою, центральною групою протесту, союзницькими групами та характером культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. На цій основі розрізняють робітничий, буржуазний, жіночий, молодіжний, екологічний, антивоєнний, антиядерний та деякі інші рухи.
Контрольні запитання та проблемні ситуації
1. Що таке соціальна група? Велика соціальна група? Чому саме великі соціальні групи є суб’єктами соціального розвитку?
2. Які визначення класів Ви знаєте? Чим відрізняються вони від запропонованого? Чому, в контексті проблематики розвитку, необхідне саме таке визначення класів?
3. Чому саме через класову взаємодію подається, розгортається і розв’язується центральний соціальний конфлікт? Чи є це найкращим його розв’язанням? Що вносить у цей процес подвійна діалектика класів?
4. Який тип розвитку передбачається наступними формами класової взаємодії?
4.1. Панівний-керівний і пригноблений-уярмлений?
4.2. Панівний-пригноблюючий і пригноблений-протестуючий?
4.3. Панівний-керівний і пригноблений-протестуючий?
4.4. Панівний-пригноблюючий і пригноблений-уярмлений?
5. Чи накладається запропонована модель класової взаємодії на сучасну українську ситуацію?
6. Чим відрізняється соціальний рух від класової боротьби? Чи можливе їх взаємне перетворення?
7. Які соціальні рухи Ви знаєте? Дайте їх описання, використовуючи такі ознаки: соціальна база, центральна група протесту, ініціативна група, союзницькі групи, культурно-ціннісні орієнтації, інтенсивність протесту, рівень соціальної підтримки і схвалення, дистанція від організованої державної влади, внутрішня консолідованість, профіль лідируючого авангарду, час існування.
8. Які рухи діють сьогодні в Україні, їх характеристики?
9. Чим Ви пояснюєте успіхи і поразки Народного Руху України?
Коментарі і тести
Призначення практичного заняття з цієї теми – виявити ті соціальні групи, котрі найбільш значимим чином впливають на процес соціального розвитку. Це не можуть бути малі групи. Вони надто соціально слабкі, аби суттєво впливати на протікання соціальних процесів. Досить обмеженим чином можуть на них впливати і професійні групи. Сфера їхньої діяльності – соціальні організації. Територіальні групи можуть сягати значних розмірів, але вони занадто внутрішньо неоднорідні і до того ж слабко організовані. Конфесійні групи можуть у деяких випадках виступити суб’єктами соціального розвитку або якихось інших суттєвих зрушень, але це властиво більше для архаїчних суспільств, у яких релігія має значний вплив і може виступити організуючою силою. У зв’язку із зростаючою секуляризацією релігії її можливості у цьому відношенні різко звузились. У сучасних умовах релігія може хіба що посилити організацію і мобілізацію на засадах розвитку. Та і в цьому випадку на неї чекають певні загрози, пов’язані з тим, що духовна організація втручається у світські справи. Залишаються дві соціогрупові структури, які відповідають висунутим критеріям: вони є досить численними, відносно організованими, соціально могутніми і активними – класи і соціальні рухи. На них і варто зосередити увагу. Відповідно до цього пропонується і план семінару:
|
|
1. Поняття соціогрупової структури. Місце в ній класів і соціальних рухів.
2. Поняття класу в контексті різних соціологічних підходів. Історичний акціоналізм про класи та їх роль у суспільстві.
3. Подвійна діалектика класів. Природа соціокласової структури, можливості керованого розвитку. Залежність між класовою взаємодією ї типом розвитку.
4. Природа соціальних рухів. Класи і рухи. Специфіка співучасті соціальних рухів у розвитку.
5. Різновиди соціальних рухів і можливості розвитку.
6. Соціогрупові суб’єкти розвитку в сучасному українському суспільстві.
Приступаючи до аналізу класів, слід уяснити собі, що ця проблема є об’єктом запеклої ідеологічної боротьби, котра в значній мірі ґрунтується на непорозуміннях. Перша з них – ототожнення класового підходу з марксизмом. Між тим це не так. Поняття класів використовують й інші соціологічні течії, зокрема, конфліктуалізм, деякі різновиди соціології дії, історичний акціоналізм, феноменологічна теорія. Вдаються до нього й інші соціологічні теорії, якщо це диктується обставинами наукового аналізу. При цьому в багатьох випадках мається на увазі, що наявність класу автоматично передбачає запеклу, на взаємне знищення, класову боротьбу, що теж не відповідає дійсності. Наявність класів може передбачати також класовий мир, їх взаємодію у рамках закону. До речі, подібне становище свідчить про цивілізований стан суспільства, його можливості здійснити керований розвиток. Нарешті, в деяких напрямках самого марксизму (наприклад, єврокомунізмі) теж заперечується озброєна класова боротьба і диктатура пролетаріату.
|
|
Головне ж полягає в тому, що без введення цього поняття неможливо продуктивно пояснити проблему розвитку, джерелом якого є розв’язання центрального соціогрупового конфлікту. Якщо ми покладемо в основу аналізу страту, треба буде виявити основні, найбільш могутні страти. Врешті-решт ми побачимо, що вони є не що інше, як класи. Націю теж не можна взяти за основу аналізу, бо йдеться саме про внутрішній конфлікт. Боротьба націй – це щось зовнішнє для них, адже це відношення до іншого народу. Тоді як класовий конфлікт – це відносини різних груп одного й того ж народу. До речі, продовження соціальної революції у формі громадянської війни є емпіричним свідченням того, що у даному суспільстві класи визначають себе як два різних народи.
Класи, як вже говорилось, тлумачаться по-різному в контексті різних соціологічних підходів. Розпочнемо з марксистського як найбільш поширеного і дискутованого. Марксизм визначає класи в контексті економічного детермінізму. Для цього в першу чергу вводяться такі економічні ознаки. як місце на виробництві, відношення до власності та співучасть у розподілі. Виходить, що класи – це розподіл на багатих і бідних. Такий розподіл дійсно має місце, ні в кого не викликає сумніву. Проблема полягає в тому, як вийти з економічного простору у політичний і соціальний. Визнати, як це робить марксизм, автоматичну конверсію багатства у владу, а влади – у престиж, авторитет і вплив було б явним спрощенням. Такого автоматизму у сучасних промислово розвинених країнах просто не існує. Масовий демократичний контроль є достатньою, хоч і не абсолютною, перешкодою до цього.
Не цілком годиться для даного випадку і конфліктуалістське визначення класів. Тут основною класовотворчою ознакою виступає влада, а суспільство є поділеним на владних і безвладних. Це вже ближче до пошукуваного нами розуміння, але за однієї умови: владу слід визначити у досить широкому контексті, як контроль за творенням нових соціальних порядків. Тоді суспільство розпадається на класи у залежності від співучасті тієї чи іншої групи у соціальному розвитку. За належністю чи відсутністю такого контролю його можна розділити на два основних класи. Щоб не збільшувати без необхідності число вживаних термінів, назвемо їх за вже узвичаєною термінологією “панівним” і “пригнобленим”. Перший контролює даний процес у повному обсязі; другий – у кращому випадку частково. Але може виявитися так, що панівний клас виявиться неспроможним перетворити своє панівне становище у керівне, у такому разі його можна визначити як панівний-пригноблюючий клас. Його основні ознаки подані в основному тексті. Пригноблений клас, який зовсім не контролює історичність (соціотворчий процес), названий нами уярмленим. Клас, здатний до певного контролю над системою історичних дій, отримав назву протестуючого.
Звертаємо Вашу увагу на те, що значення має не сам по собі соціокласовий конфлікт, а спосіб його подання, розгортання і розв’язання. А це залежить від того, які саме класові модифікації взаємодіють. Ідеальним випадком є зв’язок керівного і протестуючого класів. Їх взаємодією створюється та рівновага, баланс сил, інтересів, надій і згоди, котра дозволяє ввести конфлікт у законні, а тому мирні рамки. У всіх інших випадках маємо певне порушення рівноваги. Якщо керівному протистоїть уярмлений клас, розвиток ще можливий, але він прийме насильницькі форми. І не буде досить продовженим, бо потенції пригнобленого класу швидко вичерпуються. А керівний клас, не зустрічаючи належного опору, деградує в напрямі пригноблюючого. Якщо пригноблюючому класу протистоїть протестуючий, значна вірогідність того, що ситуація буде рухатись у бік насильницької революції. Зв’язок пригноблюючого і уярмленого класів дає класичний варіант застою.
Не треба думати, що описана модель є фотографією якогось конкретного суспільства. Ні, це лише теоретично можлива ситуація, котра у кожному особливому випадку має індивідуальні особливості. Якщо ж є потреба якось ілюструвати сказане, співвіднести його з певною реальністю, то можна сказати таке. Керований варіант розвитку у певній мірі проявляється в сучасних промислово розвинених країнах; насильницький розвиток мав місце в СРСР у передвоєнні і перші повоєнні роки; насильницькою революцією завершилось протистояння пригнобилюючого і протестуючого класів у царській Росії; застій ми самі долаємо вже який рік.
Звичайно, класове розв’язання соціальних конфліктів, навіть у мирній формі, не найкращий варіант. Класова боротьба прив’язана до групового, в більшості випадків егоїстичного, інтересу, ведеться з метою зберегти або поліпшити соціальне становище. Якась, інколи досить значна, частина суспільства при цьому залишається осторонь або втягується у цю боротьбу не зі своєї волі. У цьому відношенні соціальні рухи мають певні переваги. Вони спираються на більш широку соціальну базу, виражають прагнення значної частини суспільства, більш схильні до мирної взаємодії та компромісів. Проте вони менш організовані, а їх соціальна активність слабша.
Соціальні рухи – це спільна дія декількох груп. Вони можуть об’єднувати класи та їх спільників, етнодемографічні угрупування, територіальні общини, професійні групи, або виступати як певна їх комбінація. Їх поєднує спільна мета – прагнення змінити свій соціальний статус (у цьому випадку між класовою боротьбою і соціальним рухом значне співпадіння, а тому вони порівняно легко можуть переходити один в одного), спільні цінності (це вже ближче до власне соціального руху), загальна система норм і правил поведінки, котрі регулюють і регламенттують дії учасників. Рух у більшості випадків діє як неформальна група, тому на чолі його стоїть, як правило, неформальна лідируюча група або ініціативний авангард. Чим більше рух інституціалізується (набирає сили, впливу та авторитету), тим більше неформальні лідери стають формальними, не ініціаторами, а швидше адміністраторами, їх особиста харизма перетворюється в посаду.
У “чистому” вигляді соціальний рух є насамперед носієм нових культурно-ціннісних орієнтацій, у нашому випадку – орієнтацій розвитку. Він по-іншому, аніж клас, подає і символізує їх. Клас виражає свій інтерес у бунтівній, викривальній або захисній ідеології. Соціальний рух, в нормальному випадку, в утопії. Залежно від її спрямованості, утопія може виступати як футурутопія (спрямована у майбутнє), або ретроутопія (спрямована у минуле). Залежно від розгорнутої в утопії основної цінності вона може проявлятись як технотопія, політопія, соціотопія, натуротопія і т. д. Але в даному випадку йдеться лише про акценти. Утопія тяжіє звичайно до синтезу, синкретизації цінностей. Тому проявляється як цілісний образ майбутнього чи минулого. У даній утопії значне місце посідає культурний символізм взагалі, література і мистецтво особливо. На це слід звернути увагу. З даного твердження можна зробити висновок, що утопія гірше або майже не піддається інституціалізації. Державна утопія, то безглуздя. У цьому випадку вона виступає ідеологією, маскуючи справжні інтереси панівного класу або державної групи. На цій основі можна здійснити продуктивний аналіз функціонування цінностей у сучасному українському суспільстві.
Соціальний рух відрізняється від класової боротьби наступними ознаками: його соціальною базою виступає не окрема група, а соціогрупова структура; цінності руху виражають інтереси не окремої групи, а значної частини суспільства, інколи всього суспільства (екологічний, антивоєнний та деякі інші рухи). Соціальний рух носить принципово мирний характер, не прагне до завоювання влади. Сам факт захоплення влади є емпіричним свідченням того, що соціальний рух трансформувався у класову боротьбу. Хоча й соціальний рух може досить активним чином прагнути до впливу на державну політику, а через неї на всю систему історичних дій, але при цьому не висуває завдань перерозподілу влади на свою користь. Не прагне він і до безпосереднього поліпшення власної ситуації, бо в середині нього діють різні за характером соціальні групи. Соціальний рух не є також суб’єктом соціальних (насильницьких) революцій. Він завжди прагне до реформування існуючих відносин, а не до їх насильницького перетворення. Проте, зливаючись із класовою боротьбою, він може сприяти захопленню влади протестуючим класом або його представницькою організацією. Так, зокрема, відбулося з російським робітничим рухом.
Центральним ядром соціального руху є ініціативна група. У більшості випадків – це є певний клас, особливо протестуючий. Хоч за певних обставин соціальний рух може очолити і панівний клас. За умови, що він є в той же час і керівним. Такою була в певний історичний період буржуазія, котра виступила продуктивною соціотворчою силою. В першу чергу як організатор і раціоналізатор виробництва та управління.
За цією ознакою (ініціативна група) можна здійснити класифікацію соціальних рухів. У цьому відношенні найбільш могутніми є робітничий і буржуазний соціальні рухи. Вони справили значний вплив на історичну еволюцію, у першу чергу, західноєвропейського суспільства. Щодо Росії та утвореного на її теренах СРСР, тут справа дещо складніша і потребує додаткового аналізу. Але можна сказати, що тут мав місце не стільки соціальний рух, скільки класовий протест, на хвилях якого до влади прийшла особлива політична еліта. В якійсь мірі вона презенттувала інтереси робітничого класу (на жаль, найбільш пролетаризованих його прошарків), у якійсь – виражала історичну необхідність (індустріалізація і все, що з нею пов’язане), в якійсь – свій власний інтерес.
Але клас не обов’язково ініціює соціальний рух. З появою перед суспільством глобальних проблем рухи все частіше виникають на основі певної комбінації найбільш активних елементів із різних соціальних прошарків. Такими є екологічний, антиядерний, антивоєнний та ін. рухи. Соціальний рух може виникати також на основі особливої статевої (жіночий), вікової (молодіжний), професійної (синдикалізм) та інших соціальних груп. Ці рухи є більш природними для розвиненого промислового і, особливо, постпромислового суспільства, в якому класи і класові відносини перестають грати домінуючу роль.