Основні висновки і проблемні ситуації

1. Ініціатором змін і розвитку може стати будь-яка соціальна група. Але їх (змін і розвитку) вірогідність, масштаб, інтенси­вність і глибина структурних перетворень збільшується із зростанням величини і могутності групи чи соціогрупової структури. Тому об’єктом дослідження мають бути насамперед класи, інші великі соціаль­ні групи, соціальні рухи.

2. Не тільки необхідною, але й достатньою передумовою розвитку (згідно раніше визначеного підходу) є процес пере­творення соціальних нагромаджень у культурну модель і ре­сурси розвитку. На основі культурної моделі здійснюється вибір історич­ної перспективи, громадський консенсус і соціальна мобілізація. На основі продуктивного інвестування формуються засоби роз­витку. Вплив на цей процес визначається владною пози­цією групи (соціогрупової структури), її здатністю контролювати історичність. Цей критерій і має бути закладений в основу інтерпретації соціокласових відносин.

3. Класи, відповідно до заданого критерію, є великі соціаль­ні групи, боротьба за контроль над історичністю яких визначає основний соціальний конфлікт у суспільстві. Клас, який повністю контролює історичність (систему історичних дій), називається панівним, йому протилежний – пригнобленим. Проте кожен із них, у свою чергу, проявляється у двох різновидах. Панівний клас може бути керівним і пригноблюючим (пригні­чуючим). При­гноблений, у свою чергу, може проявлятись як протестуючий і уярмлений (при­гнічений). Співучасть певного класу у соціальному розвитку залежить саме від цієї характеристики.

4. Керівний клас здатний до організації ефективної еконо­міки, інтенсивних соціальних нагромаджень, адекватних вилучень і пе­ретворення їх у ресурси розвитку. Він безпосередньо розробляє або підтримує культурну модель розвитку, тяжіє до громадського консенсусу, легітимного подання, розгортання і розв’язання соціокласових конфліктів. Керівний клас добивається соціальної мобі­лізації (на основі перспективних цінностей розвитку), справед­ливої соціальної стратифікації (за внеском у розвиток), адекватної винагороди. Пригноблюючий клас тяжіє до розкішного споживання, консервації існуючого соціального порядку, захисної ідеоло­гії або апологетичної ретроутопії, байдужий до історичної перспек­тиви та засобів її досягнення. Пригноблений – протестуючий клас орієнтований на розвиток, але організаційно готовий від­стояти привабливу для нього модель і сприйнятливу для себе його ціну (за критерієм внеску у розвиток). Уярмлений клас байдужий до розвитку. Він без по­середньо стурбований переважно соціальним виживанням, занурений у повсякденність побутового життя, здат­ний лише на пасивний опір чи стихійний бунтівний протест.

5. Тип соціального розвитку визначається природою соціо­класового конфлікту способом його подолання, розгортання і розв’язання, які, в свою чергу, залежать від характеру зв’язку між особли­вими модифікаціями панівного і пригнобленого класів. Поєднання панівного-керівного і пригнобленого – протестуючого класів пере­дбачає можливість керованого розвитку. Класове про­тистояння тут протікає на легітимній основі, у спробах віднайти злагоду, досягти компромісу і балансу інтересів. Поєднання па­нівного-пригноблюючого і пригнобленого-протес­туючого породжує революційну ситуацію і веде до насильницько-революцій­ного типу розвитку. Поєднання панівного-пригноб­люючого і пригноб­леного-уярмленого породжує застій.

6. Соціальний рух у багатьох відношеннях є більш розви­неною формою поєднання, подання і розв’язання соціальних конф­ліктів, особливо центрального соціального конфлікту. Вони розгортаються на більш широкій соціальній основі, безпосередньо націлені на історичну перспективу, передбачають ненасильницьке протистояння. Соціальні рухи користуються значною соціальною підтримкою і схва­ленням у більш широких прошарках суспільства, чинять значний вп­лив на культурно-ціннісні орієнтації всього суспільства, вклю­чають у соціальну творчість широкі маси насе­лення. Проте вони мають і певні недоліки: аморфна соціальна база, дещо млява колек­тивна підтримка. Соціальні рухи не перед­бачають задоволення безпо­середніх інтересів. Тому тут важко здійснюється соціальна мобілі­зація, проявляється значна внут­рішня диференціація, слабка орга­нізація і самоорганізація. Розклад соціального руху повертає кон­флікт до класової форми.

7. Класифікація соціальних рухів здійснюється за їх со­ціальною базою, центральною групою протесту, союзницькими групами та характером культурно-ціннісних орієнтацій розвитку. На цій основі розрізняють робітничий, буржуазний, жіночий, молодіжний, екологічний, антивоєнний, антиядерний та деякі інші рухи.

Контрольні запитання та проблемні ситуації

1. Що таке соціальна група? Велика соціальна група? Чому саме великі соціальні групи є суб’єктами соціального розвитку?

2. Які визначення класів Ви знаєте? Чим відрізняються вони від запропонованого? Чому, в контексті проблематики розвитку, необ­хідне саме таке визначення класів?

3. Чому саме через класову взаємодію подається, розгортаєть­ся і розв’язується центральний соціальний конфлікт? Чи є це най­кращим його розв’язанням? Що вносить у цей процес подвійна діалектика класів?

4. Який тип розвитку передбачається наступними формами класо­вої взаємодії?

4.1. Панівний-керівний і пригноблений-уярмлений?

4.2. Панівний-пригноблюючий і пригноблений-протестуючий?

4.3. Панівний-керівний і пригноблений-протестуючий?

4.4. Панівний-пригноблюючий і пригноблений-уярмлений?

5. Чи накладається запропонована модель класової взаємодії на сучасну українську ситуацію?

6. Чим відрізняється соціальний рух від класової боротьби? Чи можливе їх взаємне перетворення?

7. Які соціальні рухи Ви знаєте? Дайте їх описання, викорис­тову­ючи такі ознаки: соціальна база, центральна група протесту, ініціативна група, союзницькі групи, культурно-ціннісні орієн­тації, інтенсивність протесту, рівень соціальної підтримки і схвалення, дистанція від організованої державної влади, внутрішня консолідо­ваність, профіль лідируючого авангарду, час існування.

8. Які рухи діють сьогодні в Україні, їх характеристики?

9. Чим Ви пояснюєте успіхи і поразки Народного Руху Ук­раїни?

Коментарі і тести

Призначення практичного заняття з цієї теми – виявити ті соціальні групи, котрі найбільш значимим чином впливають на процес соціального розвитку. Це не можуть бути малі групи. Вони надто соціально слабкі, аби суттєво впливати на протікання соціальних процесів. Досить обмеженим чином можуть на них впливати і професійні групи. Сфера їхньої діяльності – соціальні організації. Територіальні групи можуть сягати значних розмірів, але вони занадто внутрішньо неоднорідні і до того ж слабко організовані. Конфесійні групи можуть у деяких випадках виступити суб’єктами соціального розвитку або якихось інших суттєвих зрушень, але це властиво більше для архаїчних суспільств, у яких релігія має значний вплив і може виступити організуючою си­лою. У зв’язку із зростаючою секуляризацією релігії її можливості у цьому відношенні різко звузились. У сучасних умовах релігія може хіба що посилити організацію і мобілізацію на засадах розвитку. Та і в цьому випадку на неї чекають певні загрози, пов’язані з тим, що духовна організація втручається у світські справи. Залишаються дві соціогрупові структури, які відповідають висунутим критеріям: вони є досить численними, відносно орга­нізованими, соціально могутніми і активними – класи і соціальні рухи. На них і варто зосередити увагу. Відповідно до цього пропонується і план семінару:

1. Поняття соціогрупової структури. Місце в ній класів і соціа­льних рухів.

2. Поняття класу в контексті різних соціологічних підходів. Історичний акціоналізм про класи та їх роль у суспільстві.

3. Подвійна діалектика класів. Природа соціокласової струк­тури, можливості керованого розвитку. Залежність між класовою взаємодією ї типом розвитку.

4. Природа соціальних рухів. Класи і рухи. Специфіка спів­участі соціальних рухів у розвитку.

5. Різновиди соціальних рухів і можливості розвитку.

6. Соціогрупові суб’єкти розвитку в сучасному українському суспільстві.

Приступаючи до аналізу класів, слід уяснити собі, що ця проблема є об’єктом запеклої ідеологічної боротьби, котра в значній мірі ґрунтується на непорозуміннях. Перша з них – ото­тожнення класового підходу з марксизмом. Між тим це не так. Поняття класів використовують й інші соціологічні течії, зокрема, конфліктуалізм, деякі різновиди соціології дії, історичний акціо­налізм, феноменологічна теорія. Вдаються до нього й інші соціологічні теорії, якщо це диктується обставинами наукового ана­лізу. При цьому в багатьох випадках мається на увазі, що наявність класу автоматично передбачає запеклу, на взаємне знищення, класову боротьбу, що теж не відповідає дійсності. Наявність класів може передбачати також класовий мир, їх взаємодію у рамках закону. До речі, подібне становище свідчить про цивілізований стан суспільства, його можливості здійснити керований розвиток. Нарешті, в деяких напрямках самого марксиз­му (наприклад, єврокомунізмі) теж заперечується озброєна класова боротьба і диктатура пролетаріату.

Головне ж полягає в тому, що без введення цього поняття неможливо продуктивно пояснити проблему розвитку, джерелом якого є розв’язання центрального соціогрупового конфлікту. Якщо ми покладемо в основу аналізу страту, треба буде виявити основ­ні, найбільш могутні страти. Врешті-решт ми побачимо, що вони є не що інше, як класи. Націю теж не можна взяти за основу аналізу, бо йдеться саме про внутрішній конфлікт. Боротьба націй – це щось зовнішнє для них, адже це відношення до іншого народу. Тоді як класовий конфлікт – це відносини різних груп одного й того ж народу. До речі, продовження соціальної революції у формі громадянської війни є емпіричним свідченням того, що у даному суспільстві класи визначають себе як два різних на­роди.

Класи, як вже говорилось, тлумачаться по-різному в контексті різ­них соціологічних підходів. Розпочнемо з марксистського як найбільш по­ширеного і дискутованого. Марксизм визначає класи в контексті економічно­го детермінізму. Для цього в першу чергу вводяться такі економічні оз­наки. як місце на виробництві, відно­шення до власності та співучасть у розподілі. Виходить, що класи – це розподіл на багатих і бідних. Та­кий розподіл дійсно має місце, ні в кого не викликає сумніву. Проблема полягає в тому, як вийти з економічного простору у політичний і соціаль­ний. Визнати, як це робить марксизм, автоматичну конверсію багатства у владу, а влади – у престиж, авторитет і вплив було б явним спрощенням. Та­кого автоматизму у сучасних промислово розвинених країнах просто не іс­нує. Масовий демократичний контроль є достатньою, хоч і не абсолютною, пе­решкодою до цього.

Не цілком годиться для даного випадку і конфліктуалістське визна­чення класів. Тут основною класовотворчою ознакою висту­пає влада, а суспільство є поділеним на владних і безвладних. Це вже ближче до пошукуваного нами розуміння, але за однієї умови: владу слід визначити у досить широкому контексті, як контроль за творенням нових соціальних порядків. Тоді суспільство розпа­дається на класи у залежності від співучасті тієї чи іншої групи у соціальному розвитку. За належністю чи відсутніс­тю такого контролю його можна розділити на два основних класи. Щоб не збільшувати без необхідності число вживаних термінів, назвемо їх за вже узвичаєною термінологією “панівним” і “пригнобленим”. Пер­ший контролює даний процес у повному обсязі; другий – у кращому випадку частково. Але може виявитися так, що па­нівний клас виявиться неспроможним пе­ретворити своє панівне становище у керівне, у такому разі його можна виз­начити як панівний-пригноблюючий клас. Його основні ознаки подані в основному тексті. Пригноблений клас, який зовсім не контролює історичність (соціотворчий процес), названий нами уярмленим. Клас, здатний до певного контролю над системою історичних дій, отримав назву протестуючого.

Звертаємо Вашу увагу на те, що значення має не сам по собі соціокласовий конфлікт, а спосіб його подання, розгортання і розв’язання. А це залежить від того, які саме класові модифікації взаємодіють. Ідеаль­ним випадком є зв’язок керівного і протесту­ючого класів. Їх взаємодією створюється та рівновага, баланс сил, інтересів, надій і згоди, котра доз­воляє ввести конфлікт у законні, а тому мирні рамки. У всіх інших випад­ках маємо певне пору­шення рівноваги. Якщо керівному протистоїть уярмле­ний клас, розвиток ще можливий, але він прийме насильницькі форми. І не буде досить продовженим, бо потенції пригнобленого класу швидко вичерпу­ються. А керівний клас, не зустрічаючи належного опору, деградує в напрямі пригноблюючого. Якщо пригноблюючому класу протистоїть протестуючий, значна вірогідність того, що ситуація буде рухатись у бік насильниць­кої революції. Зв’язок пригноблюючого і уярмленого класів дає класичний варіант застою.

Не треба думати, що описана модель є фотографією якогось конкретного суспільства. Ні, це лише теоретично можлива ситуація, котра у кожному особливому випадку має індивідуальні особли­вості. Якщо ж є потре­ба якось ілюструвати сказане, співвіднести його з певною реальністю, то можна сказати таке. Керований ва­ріант розвитку у певній мірі проявляєть­ся в сучасних промислово розвинених країнах; насильницький розвиток мав місце в СРСР у передвоєнні і перші повоєнні роки; насильницькою революці­єю завершилось протистояння при­гнобилюючого і протестуючого класів у царській Росії; застій ми самі долаємо вже який рік.

Звичайно, класове розв’язання соціальних конфліктів, навіть у мир­ній формі, не найкращий варіант. Класова боротьба прив’я­зана до групо­вого, в більшості випадків егоїстичного, інтересу, ведеться з метою збе­регти або поліпшити соціальне становище. Якась, інколи досить значна, частина суспільства при цьому зали­шається осторонь або втягується у цю боротьбу не зі своєї волі. У цьому відношенні соціальні рухи мають певні переваги. Вони спираються на більш широку соціальну базу, виражають прагнення значної частини суспільства, більш схильні до мирної взаємодії та компромісів. Проте вони менш організовані, а їх соціальна актив­ність слабша.

Соціальні рухи – це спільна дія декількох груп. Вони можуть об’єд­нувати класи та їх спільників, етнодемографічні угру­пування, терито­ріальні общини, професійні групи, або висту­пати як певна їх комбінація. Їх поєднує спільна мета – прагнення змі­нити свій соціальний статус (у цьо­му випадку між класовою боротьбою і соціальним рухом значне співпадіння, а тому вони порівняно легко можуть переходити один в одного), спільні цінності (це вже ближче до власне соціального руху), загальна система норм і правил поведінки, котрі регулюють і регламент­тують дії учасни­ків. Рух у більшості випадків діє як неформальна група, тому на чо­лі його стоїть, як правило, неформальна лідируюча група або ініціативний аван­гард. Чим більше рух інституціалі­зується (набирає сили, впливу та автори­тету), тим більше нефор­мальні лідери стають формальними, не ініціато­рами, а швидше адміністраторами, їх особиста харизма перетворюється в посаду.

У “чистому” вигляді соціальний рух є насамперед носієм нових куль­турно-ціннісних орієнтацій, у нашому випадку – орі­єнтацій розвитку. Він по-іншому, аніж клас, подає і символізує їх. Клас виражає свій інте­рес у бунтівній, викривальній або захисній ідеології. Соціальний рух, в нормальному випадку, в утопії. Залежно від її спрямованості, утопія може виступати як футур­уто­пія (спрямована у майбутнє), або ретроутопія (спрямована у минуле). Залежно від розгорнутої в утопії основної цінності вона може проявлятись як технотопія, політопія, соціотопія, натуро­топія і т. д. Але в даному випадку йдеться лише про акценти. Утопія тяжіє звичайно до синтезу, синкретизації цінностей. Тому проявляється як цілісний образ майбутнього чи минулого. У даній утопії значне місце посідає культурний символізм взагалі, література і мистецтво особливо. На це слід звернути увагу. З даного твердження можна зробити висновок, що утопія гірше або майже не піддається інституціалізації. Державна утопія, то без­глуздя. У цьому випадку вона виступає ідеологією, маскуючи справжні інтереси панівного класу або дер­жавної групи. На цій основі можна здійснити продук­тивний аналіз функціонування цінностей у сучасному українському суспільстві.

Соціальний рух відрізняється від класової боротьби наступ­ними ознаками: його соціальною базою виступає не окрема група, а соціогрупова структура; цінності руху виражають інтереси не окремої групи, а значної частини суспільства, інколи всього суспіль­ства (екологічний, антивоєн­ний та деякі інші рухи). Соціальний рух носить принципово мирний харак­тер, не прагне до завоюван­ня влади. Сам факт захоплення влади є емпіричним свідченням того, що соціальний рух трансформувався у класову боротьбу. Хоча й соціальний рух може досить активним чином прагнути до впливу на державну політику, а через неї на всю систему істо­ричних дій, але при цьому не висуває завдань перерозподілу влади на свою користь. Не прагне він і до безпосереднього поліпшення власної ситуації, бо в середині нього діють різні за характером соціальні групи. Соціальний рух не є також суб’єктом соціальних (насильницьких) революцій. Він завжди прагне до реформування існуючих відносин, а не до їх насильницького пе­ретворення. Проте, зливаючись із класовою боротьбою, він може сприяти захопленню влади протестуючим класом або його пред­ставницькою організацією. Так, зокрема, відбулося з російським робітничим рухом.

Центральним ядром соціального руху є ініціативна група. У більшос­ті випадків – це є певний клас, особливо протестуючий. Хоч за певних обставин соціальний рух може очолити і панівний клас. За умови, що він є в той же час і керівним. Такою була в певний історичний період буржуазія, котра виступила продук­тивною соціотворчою силою. В першу чергу як органі­затор і раціоналізатор виробництва та управління.

За цією ознакою (ініціативна група) можна здійснити класифі­кацію соціальних рухів. У цьому відношенні найбільш могутніми є робітничий і буржуазний соціальні рухи. Вони справили значний вплив на історичну еволю­цію, у першу чергу, західноєвропей­ського суспільства. Щодо Росії та утворе­ного на її теренах СРСР, тут справа дещо складніша і потребує додаткового аналізу. Але можна сказати, що тут мав місце не стільки со­ціальний рух, скільки класовий протест, на хвилях якого до влади прийш­ла особлива політична еліта. В якійсь мірі вона презент­тувала інтереси ро­бітничого класу (на жаль, найбільш пролета­ризованих його прошарків), у якійсь – виражала історичну необхідність (індустріалізація і все, що з нею пов’язане), в якійсь – свій власний інтерес.

Але клас не обов’язково ініціює соціальний рух. З появою перед су­спільством глобальних проблем рухи все частіше вини­кають на основі певної комбінації найбільш активних елементів із різних соціальних прошарків. Такими є екологічний, антиядер­ний, антивоєнний та ін. рухи. Соціальний рух може виникати також на основі особливої статевої (жіночий), віко­вої (молодіж­ний), професійної (синдикалізм) та інших соціальних груп. Ці рухи є більш природними для розвиненого промислового і, особливо, постпромислового суспільства, в якому класи і класові відносини переста­ють грати домінуючу роль.