Особливості зовнішньоекономічного сектору в трансформаційних економіках. Загальні міжнародні умови формування зовнішнього сектору

Поглиблення процесів інтернаціоналізації та зростання ролі міжнародних зв'язків у розвиткові національних економік обу­мовлюють важливість формування в країні такого зовнішньоеко­номічного сектору, який дозволить їй зайняти та утримати певне місце у світовому господарстві. Матеріальною основою цих про­цесів є міжнародний поділ праці (МПП), який дозволяє країні спеціалізуватися на виробництві тих або інших видів продукції та їх взаємному обміні.

Участь у міжнародному поділі праці стає умовою формування сучасної народногосподарської структури, яка повинна забезпе­чити оптимальний розвиток вітчизняного виробництва і більш повне задоволення потреб суспільства та його членів. Тобто зовнішній сектор України повинен формуватися як органічна складова національної економіки, пов'язаний з економіками ін­ших країн для вирішення проблем щодо задоволення різноманітних потреб суспільства у сферах матеріального та нема­теріального виробництва і споживання.

Країни Східної Європи (країни з перехідною до ринку еко­номікою) можуть претендувати на участь у глобальному та кон­тинентальному поділі праці, передусім, на основі використання таких факторів: геополітичного становища "моста" між Захід­ною Європою та азіатським континентом, наявності дешевої та відносно освіченої робочої сили, сільськогосподарських ресурсів та рекреаційно-туристичних можливостей, потенційно ємного ринку товарів та послуг, спільного географічного та економічно­го простору та ін.

Україна відноситься до країн з високим рівнем відкритості: частка зовнішньоторговельного обороту у ВВП складає більше 2/3. Проте високий рівень відкритості не підтверджується висо­ким рівнем конкурентоспроможності українських товарів і не є доказом сильних конкурентних переваг національної економіки. В значній мірі зовнішній сектор є успадкованим від системи ко­лишнього СРСР та хаотично сформованим в трансформаційний період, але на основі тих самих успадкованих конкурентних пере­ваг. Це підтверджується і структурою експорту України.

Для національної економіки надзвичайно важливим є те, що міжнародний поділ праці вимагає розширення обсягів вироб­ництва. А це дозволяє досягати більшої ефективності виробницт­ва, економлячи на витратах і підвищуючи продуктивність праці. Проте використання такого фактору дає результат лише за збільшення підприємством обсягів збуту. Коли межі національ­них ринків стають вузькими для виконання цієї умови, вихід на міжнаціональні ринки дозволяє нарощувати виробничі потуж­ності, які завжди можуть бути ефективно використані.

Економіка, яка перебуває у стані економічної трансформації, повинна виконати двоєдину задачу: здійснити реструктуризацію національної економічної системи із урахуванням внутрішніх можливостей і одночасно вийти на світові ринки на основі вико­ристання потенційних конкурентних переваг. Зовнішній сектор є результатом впливу існуючої національної економічної структу­ри, а також основних тенденцій розвитку, властивих світовому господарству.

Крім того, через зовнішній сектор економіки здійснюється вплив НТП на національне виробництво. Конкуренція на світо­вих ринках підвищує рівень конкуренції серед внутрішніх това­ровиробників. Орієнтація товаровиробників на зовнішні ринки вимагає дотримання міжнародних стандартів та умов спеціалізації. Це здійснюється коли підприємства використовують у ви­робничому процесі новітні технології, в такому випадку зов­нішній сектор сприяє економічному зростанню країни.

Загальні міжнародні умови формування зовнішнього сектору

Формування сучасного зовнішнього сектора України припа­дає на період, коли світові ринки вже в основному поділені між основними суб'єктами світогосподарської діяльності — держава­ми і транснаціональними корпораціями. В сучасному світовому господарстві можна виділити основні тенденції, які здійснюють вплив на формування зовнішнього сектора будь-якої національ­ної економіки.

Визначальним для орієнтації процесу входження економіки України на міжнародні ринки є розвиток процесів інтернаціо­налізації у світовому господарстві: останні чверть століття обся­ги зовнішньої торгівлі зростали вище, ніж світове виробництво, а обсяги вивозу прямих інвестицій зростали швидше, ніж товаро­обіг між країнами. Така ситуація є наслідком інтенсифікації між­народного поділу праці, структура якого, з одного боку, в основ­них моментах вже склалася, а з другого, — знаходиться в стані модифікації.

Найбільш суттєвий вплив на міжнародний поділ праці здійснили соціально-політичні зміни в другій половині XX ст. та революційний стрибок у наукових знаннях, ш;о супроводжувався якісними зрушеннями у техніці, технології та виробництві. Це привело до переходу від раніше існуючої системи МПП, основа­ної на перевазі загального поділу праці, до нової моделі, основа­ної на частковому і, в значній мірі, на одиничному поділі праці.

Перехід до організації міжнародних зв'язків між країнами на основі одиничного поділу праці пов'язаний із виходом процесу ви­робництва із меж підприємства за межі країни, обумовивши розви­ток міжнародної промислової кооперації. Міжнародна виробнича кооперація відображає новий рівень усуспільнення виробництва, за якої безпосередньо виробничі зв'язки між підприємствами різ­них країн стають постійними і набувають повної самостійності по відношенню до товарообмінних операцій на світовому ринку.

Це привело до створення світових промислових комплексів: 90% світового ринку промислової продукції забезпечують розви­нені країни, і зовнішньоторговельного обороту розвинених країн припадає на їх взаємний товарообмін, значну частку якого ста­новлять коопераційні внутрішньо-корпораційні поставки. Одні й ті самі галузі розвинених країн можуть мати значну експортну та імпортну квоти, що свідчить про втрату універсальності еко­номіками країн.

На визначення міжнародного профілю економіки країни впливають, з одного боку, характер та рівень розвитку внутріш­ньої спеціалізації, а з другого, система тісних світогосподарських зв'язків суттєво модифікує в країні процес відтворення, збільшує загальний обсяг виробництва і ресурсний потенціал.

В 90-ті рр. в країнах Заходу почався перехід до формування якісно нової моделі світового розвитку. Вона характеризується, передусім, становленням принципово нового технологічного способу виробництва на основі впровадження в усі галузі високої інформаційно-інтелектуальної технології, яка базується на елек­тронній автоматиці, інформації та біотехнології, використання матеріально-, ресурсо- і працезберігаючих виробництв.

НТР пред'являє нові вимоги до робочої сили з точки зору її кваліфікації, загальноосвітнього рівня, оскільки "людський фак­тор" є центральним елементом нової моделі "постіндустріального розвитку".

Активні дії розвинених країн привели до розвитку в другій по­ловині XX ст. тенденції до лібералізації світової економіки. Так, у результаті переговорів у межах Уругвайського раунду ГАТТ/СОТ (1986-1994 рр.) було досягнуто згоди про загальне зниження тарифів на 50%. Мито між розвиненими країнами в се­редньому складає 5%.

Через зовнішній сектор здійснюється вплив науково-технічно­го прогресу: конкуренція на світових ринках посилює конку­ренцію серед товаровиробників. Характер зовнішніх зв'язків формується таким чином, що нові суб'єкти виявляються в умовах діяти відповідно до критеріїв і виробничих нормативів наймогутніших суб'єктів світового господарства. В таких умовах для країн з трансформаційною економікою залишається мало прав на захист національних галузей від тиску більш конкурентоспро­можних західних суб'єктів.

Дуже велике значення для входження у світове господарство має врахування сучасних тенденцій створення високоінтегрованих економічних об'єднань. Сучасна світова система представле­на трьома основними інтеграційними групами: Європейський Союз (ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФ­ТА) і Азіатсько-тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС). Особливостями зовнішньоторговельної політики є знач­ний протекціонізм проти країн, які не входять в інтеграційне об'єднання, і лібералізація стосовно країн-учасниць.

Україна у формуванні свого зовнішнього сектора повинна ви­ходити як з наявності міжнародних коопераційних полюсів, так і з особливостей їх політики. Звідси випливає, що вимоги органі­зацій та регіональних інтеграційних угруповань повинні бути збалансовані погребами українських товаровиробників експорт­ної продукції.

Вирішення питання про входження у світовий економічних простір вимагає від України чіткого визначення стратегічних і тактичних інтеграційних цілей. Стратегічні цілі можна визначи­ти виходячи з орієнтації на інтеграційні структури, що розвива­ються на основі ЄС. Тактичні цілі можна формувати у напрямку посилення співробітництва України у економічному союзі країн СНД за збереженням статусу асоційованого члена, а також із країнами східноєвропейського регіону СЕФТА. Це дасть змогу, з одного боку, закріпити положення на ринках колишнього постсоціалістичного простору, а з іншого — нарощувати експортний потенціал і отримувати ті види товарів, послуг та робочої сили, в яких Україна відчуває потребу.

Отже, для прискорення процесу входження України у світогосподарський простір необхідно брати до уваги такі обставини:

по-перше, основними орієнтирами українських товаровироб­ників мають бути технологічні фактори, світові норми та ди­наміка ємності ринку. Природні фактори у таких випадках прак­тично не відіграють ніякої ролі, оскільки за визначальну величи­ну беруться суто технологічні можливості. Підприємство посту­пово вбудовується в світовий виробничий процес — якість про­дукції, її асортимент, відповідність моді, рівень витрат уніфіку­ються незалежно від розмірів країни;

по-друге, необхідною умовою сучасного ефективного вироб­ництва стала вибірковість — наближення потужностей підприємства, технічного оснащення та серійності до світових критеріїв оптимальності (орієнтація не на масове виробництво, а на кон­кретного споживача). Звичайно, цього може досягти не кожне підприємство, але експортоорієнтований сектор повинен, і таким чином він зможе з'єднати національне господарство зі світовим;

по-третє, внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил відпадає необхідність у створенні в країнах максимально галузе­во розгалуженої системи, включаючи підприємства з повним тех­нологічним циклом, що раніше випливало з цілей максимально­го самозабезпечення. Значно перспективнішим шляхом стала ак­тивна участь у міжнародній спеціалізації;

по-четверте, тенденції розвитку світового товарного ринку пов'язані із розширенням його меж, зростанням потреб та змі­ною їх структури, що привело до більш динамічного оновлення товарної номенклатури. Крім того, жодна країна сьогодні не мо­же довго залишатись монополістом навіть у виробництві передо­вої технології;

по-п'яте, роль традиційних факторів МПП (природних ре­сурсів, географічного положення, виробничого досвіду) значно зменшилась у порівнянні з факторами, що визначаються науко­во-технічним прогресом (технологія, наукові розробки, високок­валіфікована робоча сила, банки, розвинута виробнича інфраст­руктура).

Нинішній рівень розвитку продуктивних сил в світі вимагає усунення будь-яких перешкод на шляху використання міжнарод­ного поділу праці та його розвитку.