2020-01-15
64
Атеїзм став основною ідеологією Радянського Союзу. Будь-яка критика атеїзму суворо заборонялась і часто призводила до ув'язнення. Союз став першою державою, яка повністю відмежувалась від релігії. Дії проти релігій, втім, завжди враховували державні інтереси, тому найбільш організовані конфесії ніколи не були цілковито заборонені[33].
У перші п'ять років після революції 28 єпископів та 1200 священиків було страчено[34]. Головною мішенню антирелігійної компанії стала Православна Церква, що мала найбільшу кількість послідовників. У 1920-х та 1930-х роках майже увесь православний клір та багато віруючих були розстріляні або заслані у трудові колонії. Богословські школи були закриті і церковні публікації заборонені. Між 1927 та 1940 роками кількість православних храмів у СРСР впала з 29.584 до менш ніж 500. Між 1917 та 1935 близько 130.000 православних священиків було арештовано. Серед них біля 95.000 було страчено. Окрім того, у 1922—1935 роках влада спробувала підірвати економічну основу церкви і організувала кілька кампаній з вилучення церковних коштовностей і дзвонів.
Як і вся приватна власність, церковна власність була конфіскована для державних потреб. Храми і монастирі перетворювались на склади, клуби, школи, гуртожитки, психіатричні лікарні чи, у кращому випадку, на музеї. Лише невелика кількість приміщень була залишена церкві, але це була державна власність, просто надана у користування. Ця радянська "спадщина" зберігається і в Україні — більшість старих храмів, збудованих Церквою, досі не повернуті у її власність, а лише здаються в оренду. Радянський уряд також повністю взяв під свій контроль систему освіти, тому Церкві була заборонена будь-яка навчальна активність, окрім обмеженої кількості осіб, що навчались у семінаріях на священиків. Натомість у всіх закладах освіти велась пропаганда атеїзму. Окрім проповідей під час Літургії будь-які інші настанови, євангелізація чи місіонерська діяльність були заборонені. Катехізаторські курси, релігійні і недільні школи та всі релігійні публікації були незаконними. Таке продовжувалось аж до кінця комунізму у 1990 році. Це спричиняло до поширення релігійної літератури нелегальним способом — через самвидав.
Подібне відбувалось і в інших соціалістичних країнах: Албанії (де Церква була знищена цілковито), Румунії тощо.
Внутрішньоправославні суперечності
Існує напруженість через світоглядні розбіжності між Церквами, що використовують новоюліанський календар ("новостильники") для обчислення свят церковного року та тими, хто продовжує використовувати традиційний юліанський календар ("старостильники"). Календарне питання відбиває різницю між тими, хто прагне зблизитись з сучасним римо-католицьким (григоріанським) календарем (і з Римо-Католицькою Церквою у цілому) та тими, хто вважають доцільнішим зберігати власну православну традицію. Ці суперечки нерідко призводили до ворожнечі, і навіть до насильства (у Греції, Болгарії, Румунії). Деякі старостильники навіть розірвали євхаристійне спілкування зі своїми синодами, які перейшли на новий стиль, і утворили безліч неканонічних угрупувань. Втім, інші общини і монастирі, залишаючись у жорсткій опозиції до нового стилю і модернізму в цілому, зберегли сопричастя зі своїми новостильними синодами, — наприклад, монастирі Гори Афон.
Деякі приховані суперечності існують між різними помісними Церквами і стосовно поглядів на екуменізм. Вселенський Патріархат, Постійна конференція канонічних православних єпископів Америки (SCOBA, вважається зародком майбутньої помісної Церкви Америки), Румунський єпископат та деякі інші відкриті до діалогу з Римо-Католицькою Церквою, активно займаються обговоренням ключових теологічних різниць (як філіокве, примат Папи) з метою досягти згоди, відновити дружні стосунки і навіть повне євхаристійне спілкування з Римо-Католицькою та Англіканською церквами. Однак, більш консервативні та обережні представники старостильних Церков і общин (ченці Гори Афон, ряд єпископів Російської, Сербської, Болгарської і окремі з Грецької Церков, Грузинська Церква) розглядають екуменізм як компроміс у непорушних доктринальних питаннях з метою пристосування до інших християн. Вони заперечують доцільність діалогу про сопричастя, а натомість вірять, що Православ'я повинне тільки свідчити з любов'ю про істину, якою воно володіє, у надії на навернення до Православ'я інших християн.
