Суб’єктність, яка проявляється у відповіді на моральний обов’язок

Підозра в гетерономії є набагато більшою у стосунку до імперативних обов'язків, ніж у випадку з цінностями. Не потрібно далеко ходити, щоб збагнути причину цього. Виглядає так, немовби невідповідність між якимось скінченим благом і остаточним та незмінним характером нашого зобов'язання щодо нього вносить елемент сліпоти у наш моральний обов'язок. Складається враження, що ми зобов'язуємося до чогось більшого, аніж можемо побачити чи зрозуміти. Деякі добре знані філософи визнають реальність страху перед гетерономією, коли справа торкається моральних імперативів. Шелер, наприклад, відкидає моральні імперативи на тій підставі, що вони не мають інтелігібельного ціннісного підґрунтя і що підкорятися їм ми можемо хіба що наосліп³⁶. Займаючи таку позицію, він іде вслід за Кантом, який, керуючись формалістичними концепціями своєї моральної філософії, фактично відірвав моральні імперативи від будь-якого ціннісного фундаменту. Шелер тільки тим і відрізняється від Канта, що ясно бачить гетерономію, яка походить із підпорядкування формалістично сконструйованим імперативам. Однак він погоджується з Кантом у тому, що про моральні імперативи ми можемо говорити лише тоді, коли використовуємо категорії етичного формалізму, а в такому разі мова може йти хіба що про сліпе підпорядкування імперативам.[38,342c.] Деякі автори, не погоджуючись із думкою про існування моральних імперативів і з роллю, яка їм відводиться, спробували асимілювати їх у структуру супер его. Зробивши це, вони тим самим добилися того, що їхня критика імперативів тепер відбувається в рамках загального критичного ставлення до суперего. Суперего народжується тоді, коли інтерналізуються вказівки та настанови батьків або іншої авторитетної для дітей особи, причому все це відбувається таким чином, що людина починає підпорядковуватися цим внутрішнім наказам само собою, навіть при відсутності особи, наділеної авторитетом. Коли такій людині вказується на порушення певних настанов, то вона ані не ставить під сумнів самі настанови, ані не починає у своїх діях керуватися виключно страхом покарання.

Вона відчуває сором і погоджується, що поводила себе неправильно, переступаючи настанови, які в цьому випадку набувають для неї імперативної, а не гіпотетичної сили. Сильне суперего, однак, може спричинитися до болісного пережиття гетерономії особою, тому що норми, директиви, настанови, які вона підтримує, все ж не є повністю іитерналізованими. Процес інтерналізації відбувається без достатнього й належного розуміння змісту отриманих норм, без остаточної їх ратифікації шляхом свого власного усвідомлення наявного стану справ. Таким чином мова не може йти про справжню і завершену інтерналізацію. Норми і настанови все ще залишаються дещо осторонь від самої особи і тому цілковите підпорядкування їм сприймається як нелегкий і обтяжливий крок. Добре знаним є пережиття особи, яка перебуває у процесі морального розвитку і чиє моральне розуміння та знання починає розростатися, спричиняючись до виникнення конфлікту з вимогами супереґо. Певний час вона залишається внутрішньо розділеною, не наважуючись повністю довіритися своїм новим відкриттям, можливо, навіть відчуваючи вину за відхід від наказів свого супереґо. Проте якщо людина продовжує жити відповідно до пізнаної істини, вона зрештою виростає зі свого супереґо, місце якого займає зріла совість. Особа переживає такий свій ріст як звільнення, усвідомлюючи, що щойно тепер вона самостійно веде своє моральне життя і що у всіх своїх вчинках вона не виступає якимось продовженням чи додатком до волі інших людей. Критики моральних імперативів твердять, що саме імперативи, які наділяють супереґо елементами сліпоти, спричиняються до того, що воно важким тягарем нависає над людиною. Вони говорять про те, що зріла совість, будучи звільненою від супереґо, знає тільки добрі і злі речі. Добро притягує її, а зло відштовхує від себе, і немає ніякої потреби брати на себе виснажливе ярмо морального імперативу. З іншого боку, коли ми ознайомимося з думкою деяких інших філософів на цю ж тему, може скластися враження, що перед нами постає своєрідна антиномія.

У випадку моральних імперативів — вважають вони — навіть мови не може бути про якийсь нестерпний тягар, який падає на самість особи. Якраз навпаки, завдяки „зустрічі" з моральним імперативом особа як ніколи „пробуджується" і приходить до усвідомлення себе і свого існування. Коли Томас Мор акцентує нашу увагу на людському „Я", він підкреслює зв'язок не просто із цінностями, а із цінностями як посередниками, які дають йому можливість пережити імперативний обов'язок. Обов’язок, який дозволяє йому позбутися своєї гордості, злості, недоброзичливості, різних пристрастей і у максимально повний спосіб стати джерелом своїх власних дій і вчинків. На попередніх сторінках для того, щоб ознайомити читача з ідеєю вольової суб'єктності, ми звернулися до пережиття морального імперативу, даного нам у глибині нашої совісті, і розглянули здатність такого імперативу в унікальний спосіб „доручати нас самим собі". Моральний імператив кидає нам виклик, який оживляє найглибші виміри нашого „Я”, стимулюючи наше прагнення самостійно детермінувати свої дії і вчинки. Ми встановили, що ця суб'єктність виявляє себе тоді, коли людина внутрішньо сприймає себе розірваною надвоє, роблячи щось усупереч своїй совісті і при цьому ще й усвідомлюючи, що вона чинить недобре. Дію пережиття, що його приносить із собою імператив, чудово описав фон Гільдебранд, наголосивши на дещо парадоксальній структурі такого пережиття:[17,161с.]

Моральний заклик, адресований людині, вимагає її втручання в певній ситуації. Можливо, іншому загрожує небезпека чи, можливо, її саму примушують учинити зло і їй необхідно відмовитися від цього. Людина „збагнула" морааьно значиму цінність, розуміє її заклик і усвідомлює моральний обов’язок, звернений до її совісті. З одного боку, повне підпорядкування морально значимому благові свідчить про те, що трансцендентність сягнула свого найвищого рівня. З іншого боку, цей заклик, будучи морально зобов'язуючим, у незрівнянний і винятковий спосіб містить у собі (ця річ стосується тебе). У певному розумінні цей заклик є найбільш інтимною й особистою „моєю справою”, яка дає мені можливість в особливий спосіб пережити унікальність моєї особової самості.

Найвища об’єктивність і найвища суб'єктність переплелися у цьому випадку. Можна навіть сказати, що тут присутній найбільш драматичний момент входження у наше земне життя. З одного боку, я підпорядковую себе чомусь, що в жодному разі не виступає переді мною як просто „об'єктивне добро для мене”, а радше як щось, що апелює до мене своїм характером цінності в собі. А з іншого боку, оскільки мова йде про моральний обов’язок з його унікальним впливом на особу, який в кінцевому підсумку є божественним словом, зверненим до мене, то моє рішення йти услід за закликом чи, може, відвернутися від нього, у надзвичайний і незрівнянний спосіб торкається мого власного життя. Коли моральний заклик, адресований мені, звертається до моєї совісті, тоді одразу ж виринає питання мого власного спасіння. Таким чином важливість моменту полягає не просто у бажанні чи небажанні підкоритися імперативу, — річ у тому, що вирішується питання мого життя як особи, питання мого спасіння.

Ми можемо тільки дивуватися з „ніжної сили" моральних імперативів. Незважаючи на те, що вони настільки вимогливі у своєму характері і так владно, сповнені божественного авторитету, звертаються до нас, усе ж, згідно з фон Гільдебрандом, вони не чинять ані найменшого насилля над особою, не тероризують її і не маніпулюють нею, а, навпаки, звертаючись до найглибших і найінтимніших вимірів її особового буття, підсилюють і роблять явною її здатність діяти по-справжньому самостійно. їхня „ніжність” проявляється також і у тому, що ми можемо відносно легко проігнорувати їх чи просто примусити або відкинути від себе.[22,321c.]

Що ми можемо зробити з цими суперечними думками стосовно моральних імперативів? Чому Шелер та інші філософи не погоджуються з тим, що моральні імперативи радше доповнюють і розвивають особове існування, а не закріпачують і руйнують його? Чи, можливо, фон Гільдебранд, Ньюмен та інші філософи, які дотримуються схожих поглядів, не помічають елементів сліпоти, що супроводжують життя того, хто перебуває під зобов'язуючим впливом імперативів?

За відповіддю не треба далеко ходити, не так уже й важко пояснити цей конфлікт думок.

Фон Гільдебранд вважає, що навіть у стосунку до моральних імперативів ми можемо діяти з повним розумінням і усвідомленням ситуації. Зауважте, як у щойно цитованому фрагменті він наголошує на важливості нашого розуміння морально значимих цінностей, яке є передумовою й основою нашого пережиття обов’язку. [17,163c.] Можливо, читач не погодиться з тим, що це розуміння дає мені змогу усвідомити імперативне „повинен" обов'язку як моє власне. Мова, вважатиме він, може йти хіба що про привласнення іншого „повинен”, що його несе із собою відповідь на цінність. Це правда, що фон Гільдебранд, який очевидним чином розмірковує над моральним обов'язком у всій його імперативності, не згадує про якесь подальше ціннісне розуміння. Проте неважко буде відшукати це розуміння самостійно. У кожному пережитті імперативного характеру обов'язку присутнє, хай яким прихованим і неявним воно є, сприйняття Бога. І це сприйняття є сприйняттям Бога в термінах цінності. Якщо б ми сприймали Бога лише як усесильного і не переживали б при цьому Його святості, а, отже, як Того, Хто заслуговує на наш послух, то Його незрима присутність у кожному моральному обов'язку не була би джерелом імперативності обов'язку й нам залишалося б тільки дивуватися, звідки ж береться ця імперативність. Є ще один елемент такого розуміння, який необхідно згадати. Ми усвідомлюємо внутрішній зв’язок між морально значимою цінністю й імперативним обов’язком. Ми розуміємо також зв’язок між скінченною цінністю і божественним підґрунтям обов’язку. У такому випадку, якщо наша відповідь на моральний обов’язок проникнута наміром безумовного підпорядкування і посвяти, вона все ж залишається в рамках нашого ціннісного розуміння і сприйняття. Ми бачимо й усвідомлюємо ціннісний аспект нашої відповіді, а отже, відпадає проблема „сліпоти" у наших діях. Якщо читач розуміє хід моїх міркувань, то у нього не повинно бути жодних проблем із прийняттям позиції фон Гільдебранда стосовно аспектів суб'єктності та об'єктивності морального обов'язку.

Звичайно, часто трапляється так, що наше пережиття морального обов'язку недостатнім чином спирається на розуміння цінності, в якій пін закорінений.

Елемент сліпоти таки може ввійти в наше пережиття моральних норм і обов'язків. Не викликає також сумніву й існування супереґо. Як наслідок такої втрати ціннісного розуміння, моральні норми і закони справді можуть сприйматися як неймовірний тягар на наші плечі, який, здавалося би, більше калічить нашу свободу, аніж сприяє її розквіту. Тоді разом із Другим убивцею з „Річарда III” можемо сказати про совість, що „вона в усьому нам перешкоджає.” І Шелер, і ті, хто намагаються пояснити імперативи в термінах супереґо, мають рацію в тому, що дуже часто ми саме так, і переживаємо наш моральний обов'язок. Помилка ж цих філософів полягає у тому, що, на їхню думку, несвобода належить до самої суті морального імперативу. Крім того, вони не помічають, що існує можливість розуміння та усвідомлення морального імперативу, яка дозволяє нам у цілком свобідний спосіб прагнути сповнення свого обов’язку.

Тут ще не все сказано стосовно питання „примирення" особової суб'єктності і свободи з імперативом, авторитетність якого підсилюється ще й релігійним змістом. Є один спосіб переконатися в тому, що релігійне підсилення імперативу насправді вимагається суб'єктністю морально зобов'язаної особи. Зараз ми представимо аргумент на користь такого примирення, йдучи від суб’єктності до релігійного змісту імперативу.[22,323c.]

Знаємо, що всі види потенцій і здатностей, які закладені в нас, можуть розбудитися лише при зустрічі з іншою особою. Знаючи це, ми розуміємо, наскільки важливим для особової істоти є життя в спільноті з іншими особами. Чи це можливо, що саме тоді, коли зазнаємо глибокої актуалізації всього нашого особового єства, йдучи за голосом совісті, ми насправді перебуваємо в абсолютній самотності? Або ця актуалізація відбувається під уважним поглядом іншого і приводить до зустрічі з іншою особою, або мусимо визнати, що міжособові стосунки мають статус акцидентальних і зрештою радикально не визначають особове існування.

Проте якщо повнота особового існування, яку досягаємо, керуючись голосом нашого сумління, справді передбачає існування іншої особи, тоді про яку ж особу може йти мова? Так вже трапляється, що часто ми не перебуваємо поруч з особою, стосовно якої сповнюємо свій обов’язок. Сократ і Леон не контактують безпосередньо між собою, коли Сократ, виконуючи свій обов'язок, відмовляється вчинити несправедливий щодо Леона вчинок. Але навіть якщо таки стикаємося віч-на-віч з людиною, на яку спрямована наша дія, все ж залишається питання, чи це справді єдина особа і чи може вона бути єдиною, з якою ми контактуємо, яка своєрідним чином „входить у нас” і задіює нас таким чином, що під впливом морального імперативу „оживає” все наше особове буття. Але якщо жодна людська особа не може самотужки викликати це особове „оживання” іншого, то, можливо, це під силу зробити божественній особовій істоті? Коли під впливом морального імперативу в пас збурюється „безмежна прірва існування”, хіба ж не можемо ми хоча б на коротку мить відчути в собі сяйво особового Бога? Бога, у присутності якого аж до самих глибин зворушується безодня нашого особового існування? Хіба можуть звучати неприродно слова про те, що людина „зустрічається з Богом у своїй совісті"? Хіба самотність і замкненість, яку переживаємо в час нашої моральної кризи, не відкривають нас назустріч абсолютній особі? І хіба ж не повинна саме так шляхом релігійної трансцендентності розкритися людська особа, якщо істина полягає у тому, що людина „оживає” і розцвітає як особова істота тільки в інтерсуб’єктивному вимірі, перебуваючи у постійному спілкуванні з іншими особами? Якщо б ми змогли детально розробити і представити пропоновані відповіді на всі ці питання та відстояти свою, позицію перед закидами наших опонентів, то тим самим зуміли б показати, яким чином поняття самості і суб’єктності за своєю суттю вимагають бути доповненими категорією зустрічі з Богом.[27,96c.]

Якщо пережиття моральної зобо’вязаності насправді так глибоко споріднене з самістю особи, тоді маємо всі підстави сподіватися, що завдяки такому пережиттю я у свідомий спосіб досягаю і зактуалізовую найглибші виміри свого особового існування, а отже, повніше пізнаю себе і своє існування. Ці сподівання цілком виправдані, і ми пропонуємо читачеві кілька фундаментальних думок стосовно самості особової істоти, які випливають з аналізу пережиття моральної зобов’язаності.

1. Будучи в нашій совісті.дорученими самим собі, ми переживаємо наше справжнє існування як існування особових істот. Припустимо, що я перебуваю в стані дисперсії, повністю загубивши себе у навколишніх речах, і що моє сприйняття себе позбавлене відчуття реальності та наповнене неясним й ілюзорним змістом. Припустимо, що в певний момент я пробудився з цього стану, усвідомивши свій моральний обов'язок перед кимось. Це усвідомлення одразу ж змушує мене цілком по-новому зустрітися із самим собою і відчути весь тягар особового існування, покладений на мене. Таїнственним чином я оживаю і починаю жити як особове „Я”. Відчуваючи, як у мені зароджується нове життя і струменить нова енергія, я тим самим переживаю, що дійсно існую. Туманне і невиразне сприйняття себе поступається місцем сильному і глибокому відчуттю реальності мого існування, яке дає мені змогу сказати „Я" у набагато більш автентичний спосіб. Декарт вважав, що будь-який свідомий акт може привести нас до усвідомлення реальності нашого існування. „Я мислю", „я відчуваю", „я уявляю" чи будь-який інший свідомий акт такого типу підводить нас до розуміння факту „я існую.” Проте вже неодноразово багато філософів зазначало, що ми можемо досягнути набагато ґрунтовнішого і переконливішого „я існую”, якщо йдемо до усвідомлення цього факту, виходячи із моральних пережиттів обов'язку, вини, відповідальності, каяття. [41,320c.] Яким чином тоді моральний імператив міг би вчинити насильство над особою, якщо саме завдяки йому я можу в унікальний спосіб пережити зсередини своє власне існування, водночас актуалізуючи і вдосконалюючи його?

2. У пережитті обов’язку, а особливо обов'язку імперативного характеру, ми не тільки переживаємо виражене декартівським sum, але також і ergо цього sum.

У сфері наших внутрішніх пережиттів немає нічого, що нагадувало би „неособову” граматичну форму,es regnet. Ми не скажемо „es denkt” чи просто соgitatur. Завжди є соgitо або я. Так само з нашими почуттями і діями. Кожен учинок завжди є моїм, твоїм або його чи її. У випадку усвідомлення вини мова йде про моє усвідомлення і про мою свідомість вини. Ніколи реальність мого „я” не виявляє себе з більшою певністю, ніж у випадку mea culpa, mea culpa, mia maxima culpa”. Навіть якщо б я вперто бажав поставити під сумнів існування мого „я” або спробував би трактувати його лише як форму, якої набувають всі свідомі акти і пережиття і якої при потребі можна позбутися, ці уявлення одразу ж втрачають будь-які підстави, як тільки я знаю, що винен. Те, що я винен, дано мені безпосередньо й одразу, я знаю це у найбільш певний спосіб, який тільки може бути. Знаю, що це я є тим, хто завинив, і що це „я” в жодному випадку не є функцією презентацій, а радше вони є функцією мого „я”.[38,257c.]

Фон Гільдебранд, говорячи про,,tua res agitur” як складовий елемент пережиття імперативного морального обов'язку, як і ми, в першу чергу прагне підкреслити факт, що саме я є тим, до кого звернений моральний заклик, і що цей обов'язок є моїм обов’язком. Філософи, які пишуть про екзистенційний характер імперативу, також звертаються до цього моменту, пов'язаного із пережиттям обов’язку.

3. Як ми вже переконалися, фундаментальна істина про особу полягає у тому, що особа, будучи істотою suі іuris, посідає себе і що найвластивішою формою її існування є належність собі. Цю істину в особливо глибокий спосіб усвідомлює і переживає кожен, хто „зустрічається” із моральним імперативом. Яким чином я міг би бути „дорученим” самому собі і взагалі „мати справу" зі самим собою, фундаментально детермінуючи себе своєю відповіддю на моральний імператив, якщо б не переживав свою належність собі?

Справді, пережиття зобовязаності, з яким нас знайомить наша совість, є одним з найголовніших джерел, що живить кожне дослідження суб'єктності, самопосідання та самодетермінації.

Висновки

 

Зазначимо, що тема цієї бакалаврської роботи була причиною роздумів як не одного покоління філософів, так і фактично всіх релігійних систем, і залишається актуальною, оскільки у наш час, науково-технічного прогресу, час матеріалізму та раціоналізму людина губиться у бутті, забуває, що істини можуть даватися не тільки наукою, але й вірою. Буття стає для людини буттям випадковим і залежним (бо існування належить Богові у Його єстві).

Отже я намагався в цих трьох розділах висвітлити співвідношення людина буття в процесі розвитку філософії, антропологічні особливості людини, проблему розумності людини та її здатності до пізнання проблему трансцентності та багато інших дотичних питань чи проблем

Отож, розглянувши проблему людини у системі буття приходимо до таких висновків.Проблема сенсу (буття) існування людини була актуальною у різні часи та періоди філософії. Одним із найбільш важливих періодів філософі ї був період середньовічної філософії, де проблема людини ставилася у контексті співвідношення людина-Бог.

Потрібно зазначити, що людина — єство тілесне, постійно спілкується зі світом, є його частинкою, належить до нього і в ньому живе і діє, підпорядковане його законам, але також займає у світі виняткове місце. Людина є володарем і паном світу: його організовує, упорядковує, перетворює і використовує його для свого життя і розвитку. Людина, народжуючись, своє тіло одержує від батьків, а душу — від Бога через творчий акт. Існує проблема, як постала перша людина на Землі: чи окрім душі Бог безпосередньо створив людське тіло, чи, можливо, використав тваринний організм, який повільним еволюційним шляхом розвитку став людським. Відповідь на це питання дають два напрямки: еволюціонізм та креаціонізм.

Людина — суб’єкт, становить єдність із подвійним виміром: тілесним і духовним, і той подвійний вимір виступає у вчинках людини: первень —матеріальний, пройнятий духом, як тіло — душею.

У світлі субстанціального зв’язку душі і тіла зникають усі труднощі, яких не могли розв’язати попередні концепції про людину, передовсім, психічних і фізичних. Отож, прийнявши субстанціальний зв'язок душі з тілом, стає зрозумілим взаємовплив та співзалежність тілесного та психічного життя людини, зрозумілий вплив та залежність психічного життя від організму, його розвитку, стану, від його систем та органів, бо це все належить одному суб'єктові, людській особі, яка охоплює у рівній мірі як тіло, так і душу. Зрозумілий також конфлікт між матеріальним та духовним началом у людини, і він буде тим частішим та боліснішим, чим більше буде порушений гармонійний розвиток між ними. А це легше зрозуміти, позаяк тіло і душа становлять тільки єдність, а не тотожність.

Людина не тільки думає, але також свідомо бажає, пожадає, діє. Людина характерна не тільки своїм інтелектуальним пізнанням, але також своїм розумним устремлінням. А втім, розумне устремління — це наслідок інтелектуального пізнання: вона цього хоче, і тільки цього, що раніше пізнала. Причому, людина є вільна у своєму бажанні і діях: я думаю, що хочу і тому, що хочу; я читаю, бо бажаю читати, пишу, бо хочу писати, приймаю різні рішення, я працюю і т.п. Воля (свобода) це істотна ознака людського буття.

Як вже було сказано людина є пастирем буття, за висловом Габріеля Марселя. За те, щоб бути людиною, щоб бути й залишатися на висоті своєї особової гідності, потрібно боротися.

Усвідомити цей статус, а також нерозривно з ним пов’язану відповідальність ще замало, щоб здійснити покладений на людину проект під назвою „бути і жити як особа”. Однак це вже перший і необхідний крок на шляху до сповнення цього проекту.

Також розглянувши в другому розділі роль цінності в житі людини можемо сказати, що свою діяльність людина будує відповідно з нормативами і цінностями. Без усвідомлення людиною змісту цінностей якими вона керується, неможливо визначити цілі її діяльності. Формування ціннісних орієнтацій – складова частина соціалізації людини, процесів виховання і самовиховання особистості. Відповідно до ієрархії цінностей складається й ієрархія ціннісних орієнтацій особистості. Серед них такі важливі як – орієнтації на самоствердження, самореалізацію, самодіяльність людини.

Існує очевидний факт, що людина пізнає: бачить, чує, має органи відчуттів; зору, слуху, запаху, нюху, дотику, тобто, так як і тварини користується тими органами. Але людина також мислить: творить поняття, судження, за допомогою міркування доходить певного висновку тощо. Ці розумові ознаки людини відсутні у тварин, позаяк вони є властиві тільки людині. Отож, тим що передусім характеризує і виділяє людину з-поміж усіх сотворінь є, власне, те, що вона мислить, що крім відчуттів вона посідає розум, є розумне єство, що думає, що окрім вегетативного і сенситивного життя посідає інтелектуальне життя, яке проявляється у розумовому пізнанні, а також у розумінні і вільній дії.

Одна з найбільш фундаментальних проблем людини— це проблема смерті. Від правильної оцінки смерті, розв’язання проблеми смерті кожним індивідом, залежить власне розуміння сенсу життя. Смерть оцінює ціле життя і вирішує про його сенс чи нонсенс, залежно від того, чи її трактують як кінець усього, чи тільки як кінець одного періоду людського буття і початок другого. Отож, існує очевидний факт, що людина, як і всі істоти, які живуть на світі, підлягає смерті.

Через смерть Ісуса Христа людство було відкуплене, а смерть християнина — це акт співвідкуплення, проте не через пасивне терпіння, але через спів дію з Христом і актом спів терпіння.