Підстави позадоговірної відповідальності

 

Юридичною підставою позадоговірної відповідальності є склад цивільного правопорушення (ст.440 ЦК України). Необхідні еле­менти складу такі: шкода, протиправна поведінка, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вина. Фактич­ною підставою є вчинення правопорушення. У цій формі вира­жена формула генерального делікту: “Хто за своєї вини заподіяв іншому шкоду, зобов'язаний її відшкодувати”. Встановлений стат­тею 440 склад цивільного правопорушення поширюється на всі норми, що входять до глави 40 ЦК України, тією мірою, в якій його не змінюють спеціальні правила, передбачені окремими статтями цієї глави.

Шкода — зменшення або знищення майнових чи немайнових (особистих) благ, що охороняються законом[6]. Виступаючи як зменшення наявних майнових, особистих благ, шкода може бути майновою і моральною (немайновою). Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність і виражається в гро­шах. Моральною, в свою чергу, буде шкода, яка не має еконо­мічного змісту і не може бути виражена в грошах. У судовій практиці моральна шкода визначається як моральні або фізичні страждання, заподіяні внаслідок порушення особистих немай­нових прав громадянина або організації чи їх майнових прав (постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. “Про судову практику в справах про відшкодування мо­ральної (немайнової) шкоди”). Необхідно зазначити, що харак­тер шкоди не визначається об'єктом, якому вона завдається. Майнова і моральна шкода може мати місце як при порушенні майнових, так і особистих благ. Наприклад, заподіяння каліцт­ва, що викликало зниження працездатності, призводить до змен­шення заробітної плати. Привласнення чужого авторства поз­бавляє автора одержати авторський гонорар. У наведених при­кладах майнова шкода є наслідком порушення особистих не­майнових благ. У зв'язку з цим знищення фотографії близької людини викликає певні душевні страждання (моральну шкоду), проте майнова шкода відсутня.

Вказуючи на шкоду як елемент цивільного правопорушення, стаття 440 ЦК України передбачає майнову шкоду, внаслідок якої до складу правопорушення входить лише майнова шкода. Її відсутність виключає кваліфікацію поведінки як цивільного пра­вопорушення. Разом з тим до складу правопорушення входить і моральна шкода (ст.440¹ ЦК України). Хоча вона, на відміну від майнової, не визначає розміру її відшкодування, суд виносить рішення про відшкодування у грошовій або іншій матеріальній формі моральної шкоди.

Розмір відшкодування моральної шкоди визначається з ураху­ванням суті позовних вимог, характеру правопорушення, глиби­ни моральних і психічних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, але не менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати.

При пошкодженні чи знищенні майна шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі. Коли така річ приносила плоди і доходи, тоді шкода виражається у втраті мож­ливості їх одержання. При ушкодженні здоров'я потерпілий втрачає повністю або частково працездатність, що обмежує прояв своєї особистості, внаслідок чого виникає повна або часткова втрата заробітної плати. При заподіянні смерті майнова шкода виявляється в утраті можливості одержувати майнове утримання непрацездатними особами, які були на утриманні померлого, а також у витратах, понесених на поховання померлого.

Майнова шкода, входячи до складу цивільного правопорушен­ня, виконує ще одну функцію — її розмір визначає розмір ци­вільної відповідальності.

Протиправність поведінки — це невиконання юридичного обо­в'язку, встановленого нормою права. Юридичні обов'язки, ухи­лення від яких заборонено законом, виявляються у формі необ­хідності утримуватись від вчинення певних дій для невизначе-ного кола. Протиправність завжди виявляється у конкретних фор­мах і поза ними не існує. Форми протиправної поведінки безпо­середньо пов'язані з формами юридичних обов'язків:

— необхідність вчиняти певні дії для конкретної особи (актив­ний обов'язок);

— необхідність утримуватися від вчинення дій, заборонених нормою права (пасивний обов'язок).

Якщо для виконання активного юридичного обов'язку необ­хідно зобов'язаною особою вчиняти певні дії, то пасивний юри­дичний обов'язок виконується шляхом утримання від вчинення заборонених дій.

Відповідно до форм юридичних обов'язків Протиправність ви­ступає у формі дії і бездіяльності. Протиправна дія—це поведін­ка, що заборонена законом. У разі протиправної бездіяльності особа не вчиняє дії, до якої вона зобов'язувалася нормою права. Сама по собі пасивність не є протиправною, вона стає такою лише у випадку, коли норма права зобов'язує дану особу до вчи­нення відповідної дії. Як дія, так і бездіяльність — це форми люд­ської поведінки, в яких виражена її свідомість і воля. Вольова дія (бездіяльність) особи завжди допускає наявність і відображається в тому чи іншому вчинку, який підпадає під правовий вплив. Право здатне вплинути й на імпульсивну поведінку особи, при якій людина зберігає достатні можливості самоконтролю.

Отже, значення правового регулювання полягає в тому, що закон пред'являє свої вимоги у формі правових приписів лише до тих, хто може їх розуміти, виконувати, діяти свідомо. Про­типравна дія (бездіяльність) особи характеризує зовнішню, оче­видну сторону поведінки, що полягає у невиконанні юридично­го обов'язку. Розуміння протиправної дії чи бездіяльності як об'єктивної категорії означає, що проявившись зовні, вона існує як факт, незалежний тепер від свідомості суб'єкта і змінити який неможливо.

Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах правового регулювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає не в тому, що зобов'язаний суб'єкт вирішує сам чи виконувати, чи не ви­конувати йому покладений на нього юридичний обов'язок; вільний вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не привела до порушення юридичного обов'язку.

Стаття 440 ЦК України визначає зміст юридичного обов'язку встановленням заборони, що виражена в її диспозиції: не завда­вати шкоди особі громадянина, його майну, майну організації. Юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання якого здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена в статті 440 ЦК України заборона є загальною, особ­ливість якої полягає в тому, що вона не перераховує дій, які не можна вчиняти; вона лише встановлює видову або родову ха­рактеристику, пов'язуючи її з негативним результатом. Ця стат­тя не може передбачити і перерахувати дії, якими можна заподі­яти шкоду. Тому вона забороняє будь-яку подібну дію. Пору­шення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до порушення суб'єктивного цивільного права і бла­га (матеріального чи особистого), на яке існує суб'єктивне пра­во. Необхідно зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в кримінальному праві, де за його допомогою формулюються окремі склади зло­чинів, наприклад, хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати опис об'єктивної сторони злочину, він обмежується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в статті 440 ЦК України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна без­діяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії по­лягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяль­ності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативне зобов'язу­валась. Власне, для визнання бездіяльності протиправною необ­хідна спеціальна норма, що знаходиться поза статтею 440 ЦК України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила до­рожнього руху тощо.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктив­них обставин не могла діяти, тоді допущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Слід зазна­чити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи відпові­дальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небез­печному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: “мав можливість подати їй допомогу”, “при можли­вості подати таку допомогу”, “неподання без поважних причин допомоги” [7]. Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'я­зок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті по­ведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог статті 440 шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вва­жається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпоширені­ший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні по­терпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпіло­го на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, і така дія завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена в стані необхідної оборони. Відповідно до статті 444 ЦК України така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона, згідно з статтею 15 Кримінального кодексу України, є правом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є на­слідком правомірних дій. В юридичній науці і судовій практиці детально розроблено критерії правомірності дій, вчинених в стані необхідної оборони.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж не­обхідної оборони являє собою комуляцію двох правопорушень: кримінального і цивільного. Підставою для покладення обов'яз­ку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення. Однак розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шко­да в даному випадку відшкодовується згідно з статтею 440 ЦК України.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдана шкода в стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шко­ди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, і заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійсненням права на захист, тобто правомірною дією, однак на відміну від необхідної оборони, де шкода завдається посягаючому, при крайній необхідності шкода завдається особі, поведінка якої є правомірною. При крайній необхідності захист блага, якому загрожувала небезпека, здійснюється за рахунок порушення інте­ресів (заподіяння шкоди) особи, яка ніякого відношення до не­безпеки, що виникла, не має. Враховуючи таку ситуацію, Ци­вільний кодекс України в статті 445 покладає на заподіювана шкоди, поведінка якого є правомірною, обов'язок відшкодування шкоди. Якщо заподіювач діяв не в своїх інтересах, а в інтересах третіх осіб, то стаття 445 надає право суду покласти обов'язок відшкодування на третю особу чи звільнити від відшкоду­вання шкоди повністю або частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.

Необхідно зазначити, що правомірна поведінка заподіювача шкоди виключає можливість ставити питання про відпові­дальність. Стаття 445 ЦК України є одним із тих випадків, коли правомірно заподіяна шкода підлягає відшкодуванню. (Тут слід підкреслити, що назва даної статті не відповідає її змісту).

Причинний зв'язок, як елемент цивільного правопорушення ви­ражає зв'язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому протиправність є причиною, а шкода — наслідком. Запо­діювач несе відповідальність лише за ту шкоду, яка є необхідним наслідком його поведінки. Визначаючи склад цивільного правопорушення, стаття 440 ЦК України вимогу наявності причинного зв'язку виражає шляхом вказівки на особу, яка заподіяла шкоду. В окремих складах цивільного правопорушення, що передбачені спеціальними нормами глави 40 ЦК України, причинний зв'язок має свої особливості. Він має не одну, а дві й більше ланок. Так, при відповідальності за статтею 447 ЦК України в причинний зв'язок як елемент складу правопорушення входить причинний зв'язок між поведінкою неповнолітнього і шкодою, причинний зв'язок між діями неповнолітнього і поведінкою осіб, які несуть відповідальність. При ушкодженні здоров'я необхідним є причинний зв'язок між протиправною поведінкою і ушкодженням здоров'я, причинний зв'язок між ушкод­женням здоров'я і втратою працездатності.

Встановлення причинного зв'язку між протиправною поведін­кою і шкодою дає можливість визначити суб'єкта відповідаль­ності та її межі, тобто особа несе відповідальність лише за ту шкоду, яка викликана її поведінкою.

Вина відповідно до функції, яку вона виконує в структурі правопорушення, в цивілістичній літературі визначається як психіч­не відношення особи до вчинюваної нею протиправної дії чи бездіяльності та її можливих наслідків. Категорія “психічне відно­шення”, що використовується в понятті вини, виражає оцінку (можливість оцінки) поведінки, передбачення або можливість передбачення настання шкідливих наслідків. Вина тісно пов'я­зана з протиправністю та її наслідками. Питання про вину ви­никає лише за умови, коли вчинена протиправна поведінка. Маючи спільні риси, вина відрізняється від протиправності: ус­відомленням або можливістю усвідомлення протиправного чи соціально-значимого характеру дії (бездіяльності) і передбачен­ням або можливістю передбачення шкідливих наслідків.

Залежно від співвідношення психічних елементів, що утворю­ють зміст вини, визначаються її форми — умисел і необережність. Для першої форми вини — умислу — характерним є усвідомлен­ня особою суспільної небезпеки своєї поведінки, передбачення негативних її наслідків, бажання такої поведінки або небажан­ня, але свідоме її допущення. В основу цієї характеристики умислу покладена різниця між його видами — прямим і евентуальним. Цивільне законодавство не поділяє умисел на види, оскільки немає такої потреби. Справа не лише в тому, що види умислу, як і в цілому форми вини, не впливають на розмір відповідаль­ності. При умисному цивільному правопорушенні правопоруш­ник ні прямо, ні евентуальне не переслідує мети завдати шкоди, наприклад, громадянинові, його праву на недоторканість життя і здоров'я, яке порушує. Усвідомлюючи соціальне значення своєї поведінки та можливі її наслідки, правопорушник, не намагається їх досягти — він намагається досягти іншого результату, корис­ного для нього самого.

Для другої форми вини — необережності — характерно, що особа, яка вчиняє правопорушення, передбачала можливість на­стання негативних наслідків своєї поведінки, але легковажно роз­раховувала на її відвернення або не передбачала можливості та­ких наслідків, хоча повинна була або могла їх передбачити. На відміну від кримінального законодавства, цивільне розрізняє прос­ту і грубу необережності, що має значення при визначенні роз­міру відшкодування[8]. Для розмежування простої і грубої необережності можна використати відоме поло­ження римського права “нерозуміння того, що всі розуміють”. При грубій необережності особа порушує елементарні правила поведінки, а тому ступінь передбачення шкідливих наслідків досить великий. При простій необережності, навпаки, проти­правність полягає в порушенні складних правил, у зв'язку з чим ступінь передбачення наслідків досить малий.

Науково-технічний прогрес ставить великі вимоги до всіх про­фесій і зокрема тих, які пов'язані з використанням особливо небезпечних приладів, машин тощо. Необізнаність недопустима в будь-якій галузі діяльності і де б вона не проявилася, результатом її є людська трагедія. Наше законодавство не знає такої форми вини, як необізнаність, хоча потреба в ній є. При необізнаності особа не виявляє в діях необхідних знань, яких вимагає відповідна професія. Психологічний механізм необережної вини при необізнаності полягає у тому, що особа усвідомлює свою не­підготовленість до обраної нею діяльності і не може передбачи­ти негативні наслідки з причини своєї некомпетентності.

У новому законодавстві необхідно було б передбачити і таку форму необережності, як неосвіченість. Хоча вона також не впли­ває на розмір цивільної відповідальності, але її існування у за­коні було б застереженням для тих, хто усвідомлюючи свій низь­кий професійний рівень, береться за роботу, яка потребує висо­кої професійної кваліфікації.

На відміну від кримінального права, де існує презумпція (при­пущення) невинності, в цивільному законодавстві передбачено протилежне правило: “Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від ЇЇ відшкодування, коли доведе, що шкоду заподіяно не з його вини” (ст.440 ЦК України). Припущення вини заподіювача шкоди відноситься до презумпцій, що можуть бути спростовані, тобто довівши свою невинність, заподіювач тим самим спростовує пре­зумпцію, довівши її порочність. Якщо в процесі дослідження всіх матеріалів справи не вдалося спростувати цю презумпцію, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. Презумпція вини заподіювача шкоди — одна з правових форм вираження принципу рівності сторін у цивіль­ному процесі (щодо складності доведення).

Отже, підстава позадоговірної відповідальності — це цивільне правопорушення, структурними елементами якого є: шкода, про-типравність поведінки, причинний зв'язок і вина.