І періоду ранніх буржуазних революцій

Розвиток вільнодумства у Західній Європі продовжувався в період розкладу феодального суспільства і початку формування капі­талістичних відносин. Цей період припадає на XV— XVI ст.

Виникнення капіталістичного укладу супровод­жувалося розвитком науки, особливо природознав­ства, що сприяло посиленню матеріалістичної тен­денції в філософії. Ця обставина, а також загострення класової боротьби у феодальному суспільстві сприяли відродженню античного вільнодумства і піднесенню його на новий, вищий щабель.

Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так, XIV—XV ст. в Англії мав місце рух проти папства, теоретиком якого виступав Джон Уікліф (1320—1384) — релігійний реформатор, свя­щеник. Обмежена критика католицької церкви Уікліфом була сприйнята народом з певною антире­лігійною спрямованістю, зовсім не так, як він того бажав.

XV ст. ознаменувалося в Чехії могутнім рухом проти церкви, відомим під назвою гуситського. Ян Гус (1371—1415 рр.), який очолив цей рух, виступав проти авторитету церкви і протиставляв "Святому Письму” людський розум і досвід.

У XVI ст. у західноєвропейських країнах антдїфеодальний рух і боротьба проти католицької церкви набули найвищого виразу в Реформації, яка здій­снила буржуазний ідеал "дешевої церкви".

Антикатолицькі настрої трудящих яскраво вия­вилися під час Селянської війни в Німеччині (1524—-1525 рр.). Одним з-вождів цієї війни був Томас Мюнцер, який був пантеїстом, піддавав критиці не лише католицизм, а й усе християнство. Він не визнавав Біблії і засуджував вигадки про "царство боже".

"Вчення Мюнцера за суттю було революційним, хоча за формою — релігійним.

В епоху Відродження вільнодумні ідеї набули досить значного поширення. До них звертаються

.філософи, вчені, письменники, публіцисти. Загаль­новідомим є твір "Декамерон" італійця Бокаччо (1313—1375 рр.). В ньому автор не тільки відверто ви­словлює своє аороже ставлення до попів і ченців, а й прямо виступає проти релігії. Так, в новелі про три кільця Бокаччо проводить думку, що іудаїзм, іслам і християнство за своєю суттю однакові.

Німецький гуманіст Ульрих Гуттен (1488— 1523 рр.), незважаючи на те, що сам належав до по­міркованого крила реформізму, своїми творами об'єк-таюно сприяв поширенню вільнодумства, --бо пере­вершив своїх сучасників у сатиричному викритті богословських недоречностей.

У цей самий період добре відомий П'єтро Помпонацці (1462—1524 рр.) з Падуї, посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі і протиставив йому твердження про зв'язок мислення з чуттєвим сприйняттям природних явищ.

До вільнодумців того часу належав і геніальний італійський художник, вчений, інженер і філософ Леонардо да Вінчі (1452—1519 рр.). Католицьку церк­ву він називав "крамницею обманів", різко крити­куючи теологію і марновірства. Використовуючи біб­лійні сюжети" і теми, Леонардо да Вінчі: у своїх творах пропагував реалізм і радість життя.

Колоритною фігурою вільнодумства XVI ст. був французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592 рр.). Виходячи з принципів скептицизму, Мон­тень висміює ідею безсмертя душі, марновірство ду­ховенства, релігійну мораль і релігійний догматизм, хоч в цілому він і визнавав існування Бога.;

Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху Відродження набула наукова діяльність Миколи Коперника і Джордано Бруно.

Микола Коперник (1473—1543 рр.) піддав критиці геоцентричну систему Птолемея, згідно з якою цент­ром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої нібито рухались Сонце і планети. Він дав наукові докази ге­ліоцентричної системи, за якою центром нашої планетної системи є Сонце. Це був відчутний удар по біблійному вченню про Всесвіт. Послідовники харак­теризували наукову діяльність Коперника як революційний акт, яким природознавство заявило про свою незалежність від теології.

Джордано Бруно (1548—1600 рр.) рішуче відкинув непослідовність вчення про "двоїстість істини". Істи­на належала лише науці, говорив Бруно. За його» вченням. Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і не­скінченний. Церква з виключною ворожістю стави­лася до наукової діяльності Бруно. Вимушений поне­вірятися по чужих країнах, Бруно був схоплений інк­візиторами і після восьмирічного ув'язнення засуд­жений до страти. 17 лютого 1600 р. в Римі на Площі квітів Джордано Бруно було спалено. Але в історії назавжди страшним обвинуваченням інквізиції залишилася його мужня смерть. В похорон­ному савані і з факелом в руці його вели по вулиці, потім тягли конем, як труп самовбивці, після чого відрізали язик і спалили на вогнищі.

Нове піднесення вільнодумства пов'язане з роз­витком матеріалізму в період ранніх буржуазних революцій в країнах Західної Європи (кінець XVI— XVII ст.). Це був час інтенсивного зростання про­дуктивних сил суспільства, посилення зв'язків між народами, нових успіхів і перемог науки. Розвиток природознавства потребував визволення науки від опіки церкви.

Вільнодумство цього періоду розвивалося під впливом геніальних ідей Галілео Галілея (1564— 1642 рр.), наукова діяльність якого була особливо ра­зючою для релігії. Він одержав нові, ґрунтовніші під­твердження геліоцентричної системи Коперника і піддав критиці вчення про принципову відмінність "земного" від "небесного".

Галілей критично ставився до релігії, хоч зму­шений був це приховувати. "Тільки з смертю дог­ми, —писав вчений, — починається наука". Своє критичне ставлення до релігії він прикривав теорією "двоїстої істини" і не міг відійти від деїзму.

За боротьбу проти релігійних догм Галілей пере­слідувався церквою і змушений був погодитися на принизливу процедуру відречення від вчення Копер­ника. Проте після відречення він сказав про Землю:

"А все ж таки вона крутиться!"

Сучасником Галілея був мислитель Френсіс Бекон (1561—1626 рр.) — родоначальник англійського мате­ріалізму і експериментальної науки. Бекон домагався звільнення від теології, від помилок, що закривають від нас дійсність. Об'єктивно сприяючи розвитку вільнодумства, він, однак, ніде не заявив про нього. Бекон не зміг піднятися вище теорії "двоїстої істини".

Більш рішучий характер мало вільнодумство спів­вітчизника Бекона Томаса Гоббса (1588—1679 рр.), який вів наполегливу боротьбу за витіснення релігії з філософії і науки, виступав проти теорії "двоїстої істини", заперечував ідею бога і безсмертя душі.

Ще більш послідовно виявив свої вільнодумні погляди П'єр Гассенді (1592—1665 рр.) — фран­цузький вчений. Він написав ряд праць із при­родознавства, листувався з Галілеєм, був прибічником і пропагандистом атомістичного вчення Епікура.

Видатною фігурою вільнодумства XVII ст. був Бенедикт Спіноза (1632—1677 рр.). 1670 р. Спіноза видав "Богословсько-політичний трактат", в якому докладно виклав свої матеріалістичні і вільнодумні переконання. На його думку, основою всього світу є вічна, нескінченна субстанція, яку він ототожнював з природою. Спіноза доводив, що людина здатна пізна­ти природу, що наукове знання є єдиною формою знання. Ототожнюючи, як і Д. Бруно, бога з приро­дою; Спіноза був, по суті, пантеїстом. Значною його заслугою є аналіз Біблії. Дослідник виявив у Старому заповіті велику кількість суперечностей, довів, що Мбйсей, якому богословська традиція приписувала авторство перших п'яти книг Біблії, не міг бути їхнім автором. Своїм "Богословсько-політичним трактатом" Спіноза викликав вороже ставлення до себе з боку ортодоксів. Завдяки цьому творові він уславився як вільнодумець, що поклав початок науковому аналізу Біблії.

Таким чином, XVI і XVII ст. ознаменувалися новими кроками в розвитку вільнодумних поглядів. Виступи з критикою релігії в переважній більшості маскувалися пантеїзмом і деїзмом.