Віктор Франкл: динаміка та цінності

Погляди Віктора Франка

На динаміку та цінності

 

Фахівці зі стратегічного управління часто згадують цього фахівця-розробника екзистенціальної психології та логотерапії, який доводить конечну необхідність Ідеї, Смислу буття, отже Візії для нормального, повноцінного життя людини.

"Смисл, яке буття має реалізувати, представляє собою щось, що перевищує його, смисл ніколи не є власне буттям". Франкла варто перечитувати, його варто зрозуміти. Зрозумівши його, ми зрозуміємо себе і природу людей з якими ми працюємо.

Віктор Франкл (1905 — 1997) є засновником так званої третьої Віденської школи психоаналізу після шкіл Фройда (концепція занадто вже відома) та Адлера ("воля до влади"). У Франкла ми маємо знайомимся з "волею до смислу".

Стівен Кові в одній зі своїх праць наводить приклад, про який розповідав Віктор Франкл, і я часто використовую його в навчальних аудиторіях, коли ми розбираємо базові стратегічні поняття. Це приклад із життя, коли Віктор Франкл під час другої світової війни потрапив до табору смертників. Він не знав — чи він виживе, чи ні. І у цих умовах, як науковець, провів дослідження — хто (і за якими домінуючими критеріями) виживає у цих надлюдських умовах: старші чи молодші? повніші чи худіші? чоловіки чи жінки? Хитріші? Розумніші? Сильніші?... Він прийшов до висновку — що виживають тільки ті, хто має чітко визначену для себе мету в житті, глибоке розуміння та віру, для чого вони мають вижити, повернутися до реального життя і зробити те, що вони ще повинні зробити з їхньої точки зору.

Віктор Франкл є дуже відомою особою як у своїй рідній психотерапії, так і в сучасній філософії. У філософії Франкла знають як одного з тих, хто дуже потужно після війни знову підняв питання смислу життя, страждання і особливо — смерті. Це було важливо тоді — переосмислювати жахливий досвід Голокосту. Як відомо, в екстремальних ситуаціях у людини проявляється щось таке, чого в нормальному житті не видно — причому в принципі неважливо, якого роду це екстремальна ситуація, може бути і постійна "запарка" з намаганням переганяти чи хоча б не відставати від конкурентів, чи, може — екстремальний спорт.

Франкл став одним з головних чинників повного відокремлення психології від філософії, але у своїх роботах він іноді продовжує ставити старі філософські питання. Найвідоміше, напевно, його міркування про щастя (один з найголовніших етичних критеріїв): той хто безспосередньо прагне щастя (спрямований саме на нього) ніколи його не досягне, а той, хто має мету (смисл) в житті, відмінний від ВЛАСНОГО щастя (найкраще любов — прагнення щастя іншого) — завжди отримує власне щастя "в додаток". Його "логотерапію" іноді називають третьою віденською школою. Вона іноді дійсно нагадує філософію, але радше своїм наповненням, ніж практикою — згідно з цією теорією, головною мотивацією індивіда є пошук СМИСЛУ (загалом життя і кожної окремої форми діяльності). Тому головне завдання психотерапії і полягає в тому, щоб допомогти людині знайти цей смисл. З 1942 р Франкл був у концтаборі, де загинула вся його родина — дружина і батьки. В 1946 і вийшла його класична книжка "Людина в пошуку смислу" (Man's Search for Meaning). Легенда говорить, що надиктував він її за 9 днів. Згодом він отримав неабияку популярність у США, де був професором ряду університетів, аж до 1990-х. років. Такий собі гуру смислу життя.

Вже давно підмічено, що для підвищення ефективності праці слід зробити так, щоб ця робота мала для людини сенс, а ще краще — дати їй певний контроль над процесом. Цю річ принципово не розуміли колись у 19 ст. — і нажили собі пролетарів. Дехто відмовляється розуміти і зараз, особливо у нас — із прагненням деяких керівників до патерналізму і технократизму."

На що й звертаєш увагу своїм зіпсованим "управлінськими підходами" розумом. Це насамперед необхідність мати Ідею для Людини (а не для "працівника"). Людина має необмежену внутрішню енергію, що породжена цією Ідеєю — якоюсь мірою в наукових аналогіях — прообраз ядерної енергії. Лідери працюють з ідеями, з особистостями, з Людьми. Працівники як органічні роботи відходять у минуле. Ми перейшли (нерівномірно трохи J) в еру знань, де суб'єктом на всіх рівнях є Людина. Сучасні теорії стратегічного менеджменту вже базуються на пріорітетності підходів створення "корисного" для суспільних систем. З'являється можливість усвідомленої реалізації власної свободи у власну відповідальність за реалізацію тієї спільної, розділеної, "внутрішньої" і "зовнішньої" Візії — роль менеджера є абсолютно іншою. Відповідальність "власника бізнес-процесу" в процесно-орієнтованих організаціях є одним з відображень в сьогоднішніх реаліях аспектів, про які ми говоримо.

Не менш важливий аспект, з колосальним практичним потенціалом, — це корисність тієї напруги, яку створює така небанальна, перспективна, часом абсолютна Ідея, Візія, що надихає і веде. За Франклом ця напруга (він називає її "ноодинамікою") є навіть забезпеченням психічного здоров"я людини. "Людина потребує не стільки ослаблення напруги, скільки навпаки, виклик, що йде від смислу його особистого буття, який має бути реалізований нею, і ніким іншим" — сентенція Франкла, яка може бути основою стратегії для лідерів, які проводять зміни в складних системах, в бізнесі.

 

ВІКТОР ФРАНКЛ: ДИНАМІКА ТА ЦІННОСТІ

 

 

Психоаналіз, особливо в його початкових, вихідних формах, часто звинувачують у так званому пансексуалізмі. Я сумніваюся в тому, що цей докір справедливий навіть по відношенню до ранньої теорії Фрейда. Природно, що і в найновішій історії психоаналізу навряд чи можна знайти свідоцтва пансексуалізму у прямому значенні цього слова.

Однак існує дещо інше, що представляється мені більш помилковим припущенням, яке лежить в основі психоаналітичної теорії, і, нажаль, практики, котре ми можемо назвати "пандетермінізмом". Під цим я розумію будь-яку точку зору на природу людини, котра ставиться без належної уваги, або ігнорує внутрішню здатність людини вільно обирати та інтерпретує людське існування на мові простої динаміки.

Людина, будучи істотою кінечною, ніколи не зможе повністю вивільнитися з пут, які прив'язують її до різноманітних сфер, в котрих вона зіштовхується з умовами, котрі неможливо змінити. Тим не менш, завжди залишається деяка свобода, що дозволяє їй приймати рішення. У межах рамок, якими б вузькими вони не були, людина може рухатися вільно; тільки завдяки цій позиції, яку вона посідає відносно будь-яких обставин, у котрих їй доведеться жити, людина може бути справжньою людиною. Це справедливо по відношенню до біологічних, психологічних та соціологічних фактів та чинників. Соціальне оточення, спадковість та інстинктивні потяги можуть обмежувати рамки людської свободи, але самі по собі вони ніколи не зможуть позбавити людину здатності посідати будь-яку позицію по відношенню до всіх цих умов.

Я хочу проілюструвати це на конкретному прикладі. Декілька місяців тому я сидів у віденській кав'ярні з відомим американським психоаналітиком. Був недільний ранок, чудова погода, і я запросив його з собою в гори. Він емоційно відмовився, зауваживши, що його глибока нелюбов до лазіння по горах пов'язана з дитячими переживаннями. Батько брав його, хлопчака, з собою у довгі мандри по горах, і скоро він зненавидів такі експедиції. Таким чином, він хотів пояснити мені той дитячий обумовлюючий процес, котрий не дозволив йому розділити мій ентузіазм підкорювача крутих скель. Прийшла моя черга сповідатися, і почав розповідати про те, як мій батько також брав мене з собою у поїздки по уїк-ендах, котрі я зненавидів, тому що вони були дуже стомлюючими та неприємними. Але, незважаючи на все це, я став інструктором скелелазіння в альпіністському клубі.

У межах кордонів, якими б вузькими вони не були, людина може рухатися вільно; тільки завдяки цій позиції, яку вона посідає відносно будь-яких обставин, у котрих їй доведеться жити, людина може бути справжньою людиною.

 

 

Чи впливають які-небудь обставини, внутрішні або зовнішні, на конкретного індивіда або ні, та в якому напрямі здійснюється цей вплив — все залежить від індивідуального вільного вибору. Не умови примушують мене, а я визначаю, піддаватися ним чи ні. Нема нічого такого, про ще можна було б сказати, що це повністю обумовлює людину, не залишаючи їй хоча б найменшої свободи. Ніякі події, ніякі сили не в змозі повністю обумовити смисл буття людини. Людина, зрештою, робить це сама. Вона визначає не лише свою долю, але також саму себе, оскільки формує та оформляє не лише шлях свого життя, але також своє власне "я". У відповідності з цим людина не лише відповідальна за те, що вона робить, але також за те, якою вона є, тому що людина не лише поводиться у відповідності з тим, якою вона є, але також стає такою, якою вона робить себе своєю поведінкою. Нарешті, людина стає такою, якою зробила себе сьогоднішню із себе вчорашньої. Замість того, щоб повністю підкоритися яким-небудь умовам, вона створює саму себе. Події та фактори являють собою ніщо інше, як сирий матеріал для таких самостворюючих дій, та людське життя є нерозривним ланцюгом таких дій. Вони являють собою інструменти, засоби для досягнення мети, поставленої самою людиною.

 

Безсумнівно, таке бачення людини являє собою дещо протилежне тій концепції, котра заявляє, що людина є продуктом, або наслідком, низки різноманітних причин. З іншого боку, наше твердження людського буття як акту самостворення відповідає базовому посиланню, що людина не просто "є", але завжди вирішує, якою вона буде у наступний момент. У кожний момент людина постійно формує та кує свій власний характер. Таким чином, кожна людина має шанс у будь-який момент змінитися. Це — свобода змінюватися, і ніхто не повинен заперечувати право у будь-який момент скористатися нею. Ми ніколи не зможемо передбачити майбутнє людини — це можливо лише у рамках статистичних даних, які відносяться до цілої групи. Сама особистість принципіально непередбачувана. Всі передбачення будуть базуватися на біологічних, психологічних або соціологічних впливах. У будь-якому разі, однією з основних якостей людського буття є здатність виникати з цих умов та бути вище них — виходити за їх межі. Так само людина, зрештою, виходить за межі самої себе. Людина виходить за межу самої себе настільки, наскільки вона змінює свій власний характер.

Хочу привести наступний випадок. Він стосується доктора Д., єдиної людини з тих, з ким мені доводилося зіткатися за все моє життя, котрого я сміливо можу наректи сатанинською істотою. В той час, коли я знавав його, він носив прізвисько "масовий вбивця Штейнхофа",— таку назву носила велика психіатрична лікарня у Відні. Коли нацист почав здійснювати свою програму ейтаназії, він орудував усім і настільки фанатично виконував доручену йому роботу, що намагався не дозволити жодному з психотиків уникнути газової камери. Парадоксально, але ті кілька пацієнтів, котрим вдалося врятуватись, були євреями. Трапилося так, що невелика палата у єврейському будинку для літніх залишалась невідомою доктору Д., і, хоча гестапо, котре інспектувало цей інститут, забороняло допуск будь-яких психотичних пацієнтів, мені вдалося таємно провести цих пацієнтів та сховати їх, виписавши фальшиві діагностичні сертифікати. Я змінив симптомологію так, щоб показати афазію замість шизофренії. Я, так само нелегально, організував шокову терапію. Таким чином ці єврейські пацієнти могли бути врятовані, оскільки, навіть функціонери-прибічники нацистської партії, були "на вдячність" вбиті. Коли я повернувся до Відня — після того, як сам врятувався від газової камери в Аушвіці,— я довідався про те, що трапилося з лікарем Д. "Росіяни посадили його до однієї з камер Штейнхофа,— відповіли мені,— на наступний день, утім, двері до його камери виявилися відпертими та лікаря Д. більше не бачили". Потім мене завірили, що його, подібно до інших, стараннями товаришів переправили до Південної Америки. Однак нещодавно у мене на прийомі був колишній австрійський дипломат високого рангу, котрий перебував в ув'язненні за "залізною завісою" протягом багатьох років — спершу в Сибіру, потім у Москві. Поки я проводив з ним неврологічне обстеження, він несподівано запитав мене, чи не доводилося мені бачити лікаря Д. Отримавши від мене позитивну відповідь, він продовжував: "Я познайомився з ним на Луб'янці. Там він помер у віці приблизно сорока років від раку сечового міхура. Однак перед смертю він проявив себе таким гарним товаришем, котрого тільки можна собі уявити! Він всім приносив полегшення. Він жив за найвищим моральним стандартом. Він був найкращим другом, котрого я колись зустрічав за багато років у тюрмі!"

Це історія лікаря Д.— "масового вбивці Штейнхофа". Як можна передбачити поведінку людини! Можна передбачити рухи машини, апарату, автомату. Більш того, можна навіть спробувати передбачити механізми, або "динаміку", людської психіки; але людина більша за психіку: людина є дух. Самим актом власної самотрансценденції вона залишає площину чистої біопсихології та вступає до сфери специфічно людської, до ноологічного виміру. Людське буття, за своїм змістом, ноетичне. Людина — не річ серед інших речей: речі демонструють одне одного, а людина самовизначається. Людина дійсно вільна та відповідальна, і це — складові його духовності, тобто свободу та відповідальність,— не можна покрити мороком того, що називають деперсоналізацією людини.