Людське буття, за своїм змістом, ноетичне. Людина — не річ серед інших речей: речі демонструють одне одного, а людина самовизначається

Не можна визнавати об'єктивну якість, внутрішньо притаманну смислам і цінностям, враховуючи їх обов'язкові якості, якщо ми не бачимо в них "нічого крім" суб'єктивної задумки, або навіть проекції інстинктів та архетипів. Таким чином, ми повинні зрозуміти, що поряд з деперсоналізацією людської особистості (тобто об'єктифікації буття) має місце також інший процес — суб'єктифікація смислу та цінностей, суб'єктифікація логосу.

Саме психоаналіз призвів до цього подвійного процесу, оскільки виключно психодинамічні інтерпретації людської особистості мають за результат об'єктифікацію чогось внутрішньо суб'єктивного — в той час як виключно психогенетична інтерпретація смислу та цінностей повинна мати за результат суб'єктифікацію чогось внутрішньо об'єктивного.

Однією з головних заслуг онтоаналізу, його досягненням, як мені здається, є те, що він пропонує виправити перший аспект подвійної помилки, здійсненої, як ми відмітили вище, психоаналізом. Цей новий напрямок думки допомагає відновити людську особистість як феномен, котрий вислизає від будь-якої спроби зрозуміти його сутність як абсолютно певну і повністю передбачувану річ серед інших, подібних їй, речей. Таким чином, здійснена суб'єктивна якість у числі інших знову затребувана онтоаналізмом у піку психоаналізу.

Однак інший аспект того ж самого процесу — знецінення об'єктивної якості смислу та цінностей, суб'єктифікація об'єктивного, ще не виправлено. Онтоаналіз ресуб'єктифікував суб'єктивне, тобто буття. І лише логотерапія поставила своїм завданням та метою реоб'єктифікацію об'єктивного, тобто логос. Ось шлях до відновлення єдності та цілісності феномену людини у її двох аспектах: буття у його суб'єктивності та логосу у його об'єктивності. Ми можемо показати це у вигляді наступної діаграми:

У логотерапії смисл не лише в тому, що "мушу", але і в тому, що "бажаю": логотерапевти кажуть про людську "волю до смислу". Це логотерапевтичне поняття не повинно викликати у читача враження, що йому пропонують деяку ідеалістичну гіпотезу. Давайте пригадаємо результати експериментів, проведених Дж. Девісом, У. Маккортом і П. Соломоном, у зв'язку з ефектом візуальної стимуляції галюцинацій під час блокування почуттєвого сприйняття. У результаті автори прийшли до наступного висновку: "наші результати узгоджуються з гіпотезою, в котрій надається особливе значення змістовому параметру. Галюцінації вникають внаслідок ізоляції від змістових контактів із навколішнім світом. Мозкові для нормального функціонування необхідний тривалий змістовий контакт з оточуючим світом."

На подібні ефекти звернули увагу задовго до логотерапевтів. Нам відома руйнівна дія того, що ми називаємо "екзистенційним вакуумом", котрий виникає в результаті фрустрації вищезгаданої "волі до смислу". Глибоке почуття загальної беззмістовності життя часто призводять до виникнення певного типу неврозу, котрий у логотерапії носить назву "ноогенного"; у витоків цього неврозу стоїть духовна проблема, моральний конфлікт або екзистенційний вакуум! Ніяку психотерапію не можна завершити, ніякий невроз або подібний йому стан не можна конкретно та до кінця подолати доки ця порожнеча, у якій розквітають невротичні симптоми, не заповнюється додатковою логотерапією, при цьому вона може застосовуватися як несвідомо, так і методично.

Людина вільна бути відповідальною, і вона відповідальна за реалізацію смислу свого життя, логосу свого буття.

Я не хочу, щоб виникло враження, що екзистенційний вакуум сам виявляється психічним захворюванням: чиїсь сумніви у змістовності його життя можна назвати екзистенційним відчаєм — це скоріш за все духовний дистрес, ніж психічне захворювання. Таким чином, логотерапія у таких випадках більш, ніж терапія захворювання, це засіб, призначений для усіх професіоналів у сфері консультування. Пошук кимсь смислу свого існування, навіть сумніви у тому, чи можна знайти його взагалі, є проявом людського, і в цьому нема нічого патологічного.

З вищезазначеного видно, наскільки психічне здоров'я залежить від наявності нормальної напруги, подібного до тієї, котра вникає між полюсами — тим, чого людина досягла, і тим, що вона має здійснити. Розбіжність між тим, яким я є, і тим, яким я повинен стати, внутрішньо притаманно моєму людському буттю і тому є необхідним для мого психічного здоров'я. Безсумнівно, ми не повинні боятися ставити перед людиною ймовірний смисл, котрий він повинен реалізувати та пробуджувати його волю до смислу. Логотерапія намагається допомогти людині у рівному ступіні усвідомити: 1) той смисл, котрий очікує від нього своєї реалізації; 2) його волю до смислу, котра, якщо так можна висловитися, чекає, щоб перед нею поставили завдання, більше того, доручили цілу місію. По мірі того, як логотерапія домагається від пацієнту усвідомлення того та іншого, вона за допомогою, головним чином, аналітичної процедури домагається усвідомлення пацієнтом не чогось психічного, але чогось ноетичного, не лише сублюдського, але й людського як такого.

Людину цікавить передовсім не реалізація її "я", але реалізація цінностей та змістових можливостей, котрі слід шукати, скоріш, в оточуючому світі, між усередині її самої.                                                                      У тому, щоб поставити кожному з нас завдання з реалізації унікального смислу, нема нічого такого, чого слід було б уникати або боятися. Принцип гомеостазу, що лежить в основі динамічної інтерпретації людини, стверджує, що її поведінка в основному спрямована на задоволення її потягів та інстинктів, на примирення різноманітних аспектів її психіки, таких як ід, его та суперего, на адаптацію та пристосування до суспільства, та на підтримку своєї біо-психо-соціологічної рівноваги. Але людське буття є, по суті, самотрансцендуючим. Воно не може полягати у самореалізації; людину цікавить передовсім не реалізація її "я", але реалізація цінностей та змістових можливостей, котрі слід шукати, скоріш, в оточуючому світі, між усередині її самої.

Людині потрібний не гомеостаз, але те, що я називаю ноодинамікою, тобто той різновид внутрішньої напруги, котрий підтримує її постійну орієнтацію на реалізацію конкретних цінностей, на реалізацію смислу її існування. Це те, що зі свого боку забезпечує та підтримує її психічне здоров'я, адже усунення стресових ситуацій зводить людину до екзистенційного вакууму.

Людина потребує не відсутності напруги, а зусиль та боротьби за втілення своїх бажань. Людині необхідне не стільки послаблення напруги, скільки виклик з боку конкретного смислу її власного буття, котрий має бути реалізований саме нею, і ніким іншим. Напруга між суб'єктом та об'єктом не послаблює здоров'я та цілісність, але посилює їх. Це тим більше є справедливим для невротиків. Інтеграція суб'єкта припускає спрямованість на об'єкт. Коли архітектори хочуть посилити стару арку, вони збільшують масу того, що лежить на ній, щоб її частини щільніше прилягали одне до одної. Тому, якщо терапевти хочуть посилити психічне здоров'я своїх пацієнтів, вони не повинні боятися збільшити чиюсь відповідальність, задля реалізації смислу його буття.