2020-04-20
120
Проводячи аналіз та розгляд питання про соціальний захист малозабезпечених громадян та торкаючись правового регулювання соціального захисту громадян в цілому, ми маємо відповідно приділити нашу увагу й нормам міжнародного права про соціальний захист та страхування.
Таким чином застосування норм міжнародного права на сьогодні є питанням визначеності більшості держав, які дотримуються певних напрямів щодо інтеграції в соціально-розвинуте суспільство та світову економіку. Відповідно до Конституції України, де підкреслюється, що держава створює та забезпечує соціальну спрямованість економіки [1, с. 12], задоволення соціальних інтересів громадян [1, с. 36], їх соціальний захист, та надає право на житло, достатній життєвий рівень, медичну допомогу, освіту тощо [1, с. 54].
Попри ведення на сьогодні державної соціальної політики в сторону вдосконалення та належного застосування соціальних гарантій деякі з них не є закріпленими на законодавчому рівні. Звісно певна невизначеність в застосуванні та використанні соціальних норм призводить до постійних змін, але наприклад в Європейському Союзі, на правових нормах засновується вся діяльність держави в соціальній сфері. Причому чітко закріплені соціальні стандарти життя в соціальній сфері не можуть переглядатися жодним новим урядом, окрім існуючих додаткових факторів, що можуть бути залежними від особливостей проживання громадян в певному регіоні.
Відповідні міжнародні правові акти щодо соціальної сфери відносин є переважно закріпленими в правових актах Організації Об’єднаних Націй (ООН) і Міжнародної Організації Праці (МОП). Вони містять соціальні стандарти, які відповідно поділяються на всесвітні (тобто універсальні) та регіональні [41]. Регіональними нормативно-правовими актами, тобто континентальними, в нашому випадку виступають європейські згідно до територіального місцезнаходження України. З огляду на стратегічний курс держави останні мають важливе значення для України.
Національне законодавство має спиратися на стандарти міжнародних установ, оскільки за останні 60 років світовими та європейськими інституціями було створено цілу низку документів, які регламентують соціальні права та свободи громадян. До основної групи нормативно-правових актів віднесемо:
Загальну декларацію прав людини ООН (прийнята у 1948 р.) [40];
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [41], (прийнято у 1966 р., ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР ще у 1973 р.);
Конвенцію МОП №102 про мінімальні норми соціального забезпечення (1952 р.) [42];
Європейську соціальну хартію (прийнята в 1961 р., переглянуту у 1996 р., ратифікована Україною у 2006 р.) [43];
Конвенцію МОП № 117 «Про основні цілі і нормативи соціальної політики» (1962 р.) [44];
Конвенцію МОП № 118 «Про рівноправність щодо соціального забезпечення» (прийнята у 1962 р.) [45];
Конвенцію МОП № 157 «Про збереження прав щодо соціального забезпечення» (прийнята у 1983 р.) [46];
інші документи, які мають значний вплив на сферу соціального захисту для багатьох країн.
Відповідно до ст. 9 Конституції України, всі «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України [1, с. 9]», тому всі міжнародні документи ратифіковані Україною, є обов’язковими до виконання на її території.
З вищенаведених документів важливе місце посідає саме Загальна декларація прав людини, яка за своєю суттю є фундаментом визнання, наведеного визначення та захисту прав людини. В цій Декларації наводиться комплекс прав людини, де важливе місце зазначено саме за правом людини на соціальне забезпечення. У ст. 22 Декларації наголошується: «Кожна людина як член суспільства має право на соціальне
забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав в економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави [40]».
Загальна декларація вперше сформувала соціальні еталони, до яких повинне прагнути суспільство, конкретизувала соціальні параметри, вказуючи, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі й сприятливі умови праці та на захист від безробіття; рівну оплату за рівну працю; відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку; на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є обов’язковим для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини; на освіту; вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами; на соціальний порядок та ін. [40, с. 22-28].
Оскільки Декларація має рекомендаційний статус за своїм характером, що відповідно не накладало жодних зобов’язань на жодну країну. Саме тому в 1966 р. ООН на основі цієї Декларації було прийнято Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права [41]. Саме в цьому акті сформульовано конкретні соціальні стандарти, яких потрібно дотримуватися перед ратифікацією певною країною.
В Міжнародному пакті класифіковано та визначено такі соціальні права:
право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування [41, с. 9];
право працюючих матерів на оплачувану відпустку або відпустку з достатньою допомогою по соціальному забезпеченню [41, с. 10];
право захисту дітей від економічної і соціальної експлуатації [41, с. 10];
право на достатній життєвий рівень, що включає достатнє харчування, одяг і житло, і на неухильне поліпшення умов життя [41, с. 11];
право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я, причому підкреслюється, що заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту для повного здійснення цього права, включають ті, які є необхідними для забезпечення скорочення мертвонароджуваності та дитячої смертності і здорового розвитку дитини [41, с. 12];
поліпшення всіх аспектів гігієни зовнішнього середовища і гігієни праці в промисловості; запобігання і лікування епідемічних, ендемічних, професійних та інших хвороб і боротьби з ними;
створення умов, які б забезпечували всім медичну допомогу і медичний догляд у разі хвороби;
право на освіту, підкреслюючи при цьому, що початкова освіта повинна бути обов’язкова і безкоштовна для всіх, середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну середню освіту, повинна бути доступною для всіх громадян [41, с. 13].
Доступними для всіх громадян виступають й міжнародні норми про соціальне страхування, оскільки воно виступає як складова загального соціального захисту.
До основних принципів соціального страхування відносяться: загальний та обов’язковий характер; широка доступність; поєднання обов’язкового та добровільного способів організації, рівноправність і різномаїття форм та видів; надання державної гарантії при обов’язковому соціальному страхуванні; обов’язковість фінансової участі у формуванні страхових фондів застрахованих осіб і працедавців, а в певних випадках - і держави (окрім страхування нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань); зацікавленість широкого кола застрахованих осіб у певному виді забезпечення на основі соціального страхування; рівність усіх застрахованих щодо обов’язків з фінансування видатків на соціальне страхування та набутих за ним прав і гарантій; створення правових та організаційних можливостей застрахованим та членами їхніх сімей від можливих соціальних ризиків; особливий порядок нагромадження страхових коштів, автономність стосовно державного бюджету, прозорість контролю за їх використанням.
Таким чином, Пактом регламентовано обов’язки держави щодо соціального захисту як кожної людини, так і окремих категорій - дітей, підлітків, жінок та ін. Ним встановлюються певні соціальні гарантії для громадян та вимоги до держави щодо забезпечення соціального розвитку.
Європейським Союзом та Радою Європи було ухвалено також низку власних нормативно-правових актів щодо соціальних стандартів.
Важливим документом, що гарантує розвиток соціальної сфери та передбачає захист прав людини, є Європейська соціальна хартія, яка містить 31 принцип [43, ч. 1], на яких будується вся європейська система соціального розвитку. Згідно з нею всі люди мають такі права:
заробляти собі на життя професією, яку вони вільно обирають;
на захист від бідності та соціального відчуження;
на житло;
на користування послугами соціальних служб;
на належні умови для професійної підготовки;
на соціальну та медичну допомогу.
Усі працюючі мають право на:
безпечні та здорові умови праці;
гідне ставлення до них на роботі;
захист у випадках звільнення;
захист своїх вимог у разі банкрутства роботодавця;
рівні можливості та рівне ставлення до них у вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі;
свободу об’єднання у національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;
соціальне забезпечення;
справедливі умови праці;
справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей.
Зауважимо, що під час ратифікації Європейської соціальної хартії Україна взяла на себе зобов’язання вважати вищенаведені принципи декларацією цілей, до здійснення яких вона прагнутиме всіма відповідними засобами [43, с. 1].
Між тим, не всі статті та пункти Хартії визнано обов’язковими. Так, не було ратифіковано такі соціальні стандарти [43, с. 2]; наприклад, до працюючих:
право на щорічну оплачувану відпустку тривалістю не менше чотирьох тижнів;
право на соціальний захист та відповідний рівень життя;
право на захист прав працівників підприємств у разі банкрутства їхнього роботодавця.
Також не було визнано право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу. Що стосується всіх громадян, то не було визнано право на соціальну та медичну допомогу (в тому числі - забезпечення будь-якій малозабезпеченій особі, яка неспроможна отримати достатніх коштів своїми власними зусиллями або з інших джерел, зокрема за рахунок допомоги по соціальному забезпеченню, право на належну допомогу, а у разі захворювання забезпечення догляду, якого вимагає стан її здоров’я).
Між тим нератифікація останнього пункту входить, на нашу думку, в пряме протиріччя з Конституцією України, ст. 49 якої наголошує, що «кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування [1, с. 49]».
Згідно до порядку, наступним важливим універсальним джерелом у сфері соціального права та стандартів, їхнього розвитку виступають конвенції МОП, що є відповідно спеціалізованою установою ООН для міжнародного співробітництва зі зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці. На сьогодні членами МОП є понад 170 країн, серед яких й Україна.
Відповідно документи МОП виносять положення рекомендаційного характеру для країн-учасників, проте всі намагаються них дотримуватися.
Відповідно до Конвенції МОП №117, яка гарантує, що держава має вжити всіх заходів для забезпечення гідного рівня життя громадян та сприяти прогресу в таких галузях, як охорона здоров’я, житлове будівництво, забезпечення продовольством, освіта, турбота про добробут дітей, становище жінок, умови праці, винагорода найманих працівників та незалежних виробників, захист прав мігрантів, соціальне забезпечення тощо [44, ч.1].
Україною ратифіковано понад 50 конвенцій Ради Європи. Ратифікація «Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод» [47, ч. 1] та визнання Україною на своїй території юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції та відповідно вимагає безпосереднього застосування її судами загальної юрисдикції в нашій державі. Європейський суд з прав людини у свою чергу відповідно розглядає та приймає заяви будь яких осіб, неурядових організацій або груп осіб про порушення положень конвенції або Протоколів до неї. Держави - учасниці конвенції зобов’язались ніяким чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.
Розглядаючи ж ситуацію щодо виконання в Україні Європейської соціальної хартії залишається складною в частині її фактичної реалізації. Україна приєдналася до 27 статей та 74 пунктів «Хартії», але суттєвих змін щодо стану дотримання прав і свобод людини, досягнення європейських соціальних стандартів при застосування норм міжнародного права щодо якості життя поки не відбулося [43].
Європейська соціальна хартія виступає основним документом у соціальний сфері, в який певним чином біля 14 статей стосуються саме соціального захисту людини. В даному нормативному акті чітко розмежовуються питання та поняття соціального захисту, до якого відповідно входять соціальне забезпечення та соціальне страхування.
Поняття «соціальне забезпечення» зазначається в різних статтях, проте в ст. 12, яка називається «Усі працівники та їх утриманці мають право на соціальне забезпечення», що відповідно передбачено правом на соціальне забезпечення не для кожного а лише для працівників та їх утриманців.
В ст. 8 Хартії передбачається право на охорону материнства, що гарантується згідно з наданням відпустки по вагітності та пологах, а також виплатою достатньої допомоги по соціальному забезпеченню чи допомоги за рахунок державних коштів. В цьому випадку термін «соціальне забезпечення» виступає тотожним терміну «соціальне страхування». Дану тотожність підтверджується в ст. 12 та ст. 24, де передбачається право всіх працівників на захист у разі звільнення з роботи, а в ст. 27 - право працівників із сімейними обов’язками на рівні можливості та рівне ставлення до них, що забезпечується, відповідно, врахуванням їх потреб щодо соціального забезпечення [43, ч.3].
На прикладі даних статей з Європейської соціальної хартії ми бачимо, що соціальні виплати працівникам здійснюються за рахунок коштів соціальних страхових фондів, відповідно поняття «соціальне забезпечення» маємо пов’язувати з забезпеченням у системі соціального страхування.
Поняття про «соціальну допомогу», яке застосовується в Хартії, детально розкривається в ст. 13. В ст. 13 встановлюється, що кожна особа, яка не має адекватних ресурсів і не може набути таких ресурсів власними зусиллями чи з інших джерел, зокрема, з фондів соціального забезпечення, має право на необхідну допомогу. Дане положення відповідно до національного законодавства, говорить про соціальну допомогу за рахунок коштів державного бюджету як форму соціального захисту малозабезпечених та мало захищених громадян.
Для малозабезпечених та малозахищених осіб державні соціальні виплати у вигляді допомоги є додатковим доходом до основного джерела існування, яке з об’єктивних причин відповідно є нижчим від прожиткового мінімуму. Таким чином припускаємо, що Хартія передбачає як одну з форм соціального захисту державну соціальну допомогу, а іншу - соціальне страхування, в системі якого реалізується соціальне забезпечення.
Таким чином, в Хартії основних прав Європейського Союзу, ст. 34 «Соціальне забезпечення та соціальна допомога» яка закріплює право на блага соціального страхування та соціального обслуговування, яким забезпечується соціальний захист у випадках народження дитини, хвороби, нещасних випадків на виробництві, фізичної залежності чи похилого віку та у випадках втрати роботи (ч. 1). В другій частині цієї статті зазначено про соціальну допомогу, що надається з метою боротьби зі соціальною нерівністю та бідністю, щоб гарантувати гідне існування всім, хто відчуває брак достатніх коштів.
У Хартії основних прав трудящих Співтовариства право на соціальний захист сформульовано так (ст. 10): «Відповідно до національних нормативних положень кожний працівник у країнах ЄС має право на достатній соціальний захист і незалежно від свого статусу і розміру підприємства, на якому він працює, користується адекватним рівнем допомог по соціальному захисту. А особи, які не можуть увійти або знову вступити на ринок праці і не мають засобів до існування, повинні отримувати достатню соціальну допомогу з урахуванням особливостей їх конкретної ситуації».
Положення цієї статті також розмежовує соціальний захист працівників (що здійснюється у формі соціального страхування) та соціальний захист малозабезпечених осіб, які не мають засобів до існування (що здійснюється у формі соціальної допомоги).
Зазначимо й Європейський кодекс соціального забезпечення [48], що був підготовлений у співробітництві з МОП та підписаний державами - членами Ради Європи 16 квітня 1964 року. Кодекс і протокол до нього гарантують мінімальний рівень соціального захисту, включно з медичним обслуговуванням, виплату допомог у разі хвороби і тимчасової непрацездатності у зв'язку з виробничими травмами, допомог у зв'язку з народженням дитини, у разі безробіття, інвалідності, в разі смерті годувальника, а також сімейні допомоги і пенсії.
Переглянутий і доповнений варіант Кодексу 1990 р. враховує зміни в законодавстві, що стосується соціального забезпечення в країнах, які входять до Ради Європи і закріплює розширені норми соціального захисту.
Головною відмінністю відтепер стало можливим за належних детально вивчених умов запроваджувати відповідний рівень допомоги. При цьому створюється база даних на отримувачів та кандидатів [48].
Питання застосування норм міжнародного права щодо соціального захисту та соціального страхування регулюється виключно на законодавчому рівні. Тобто міжнародна норма, яка була ратифікована країною та згідно до норм власного законодавства має виконуватися та дотримуватися.
Перехід до застосування норм міжнародного права відбувається по різному, оскільки такі кроки залежать від підготовки на економічному рівні та є багатостороннім.
В країнах Європейського Союзу застосування норм міжнародного права має категорію обов'язкового до розгляду, оскільки кожна країна має внутрішні норми та рішення залишається за нею.
Важливим на сьогодні виступає при застосування норм міжнародного права питання інтеграції. В Україні на сьогодні дане питання стоїть також виокремлено, оскільки згідно до вітчизняного законодавства Україна має наміри інтегруватися до ЄС. Проте на сьогодні подібним питанням задаються різні країни - учасники СНД.
Застосування норм міжнародного права про соціальний захист має на меті створення такої системи соціального захисту, де незалежно від певних короткотермінових економічних спадів в країнах соціальна сфера буде захищена.
Згідно до норм міжнародного права щодо соціального захисту громадян та відповідно працівників в різних країнах мають застосовуватися норми, які не порушують зазначених міжнародних стандартів. Тобто між країнами які лише частково ратифікували певні конвенції часто укладаються спільні угоди. Так між Україною та Російською Федерацією було укладено Угоду “Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх країн” [49, с. 1]. Дана Угода від 14 січня 1993 року складається з 13 статей в яких чітко обумовлюється соціальна відповідальність та приналежність працівників в соціально обумовленій ситуації (соціальний захист, соціальне страхування тощо).
Відповідно розглянемо діяльність канадського благодійного фонду “Світ для дітей” який відповідно турбується проблемами малозабезпечених сімей. Його діяльність ведеться на теренах 15 країн, серед яких Україна та присутні країни учасники СНД, та ін.
В Україні даний фонд спонсорує понад 200 малозабезпечених сімей, головним чином надаючи допомоги саме дітям та інвалідам до 18 років. Таким чином створюючи умови для розвитку та належного існування саме дітей, які опинилися заручниками виникнення певних соціальних ризиків, що виступають факторами малозабезпеченості.
В Білорусії система соціального захисту малозабезпечених громадян має дуже схожу структуру, а отже є досить схожою бо також малозабезпечені сім'ї отримують допомогу, якщо дохід на 1 члена сім'ї не перевищує 187 200 білоруських рублів на місяць. Також малозабезпечені громадяни мають право на безкоштовне забезпечення продуктами харчування дітей віком до 2 років.
В Франції малозабезпечені майбутні матері починають отримувати допомогу вже з четвертого тижня вагітності. Кожного серпня малозабезпечені сім'ї отримують встановлену на законодавчому рівні суму у 280 євро на купівлю шкільного приладдя.
Питання дотримання соціального страхування в більшості країн на сьогодні вирішується через створення спеціальних позабюджетних фондів, які у певних ситуаціях не зачіпають бюджетне направлення, хоча в певній його частині саме з бюджету й здійснюється його формування. Головною метою на нього покладено здійснення компенсації ризиків.
Головною ж мірою застосування норм міжнародного права про соціальний захист та страхування виступає саме впорядкування норм внутрішнього законодавства та вирішення питань при настанні колізійних моментів. Відповідно ратифіковані норми міжнародного права не мають суперечити внутрішнім нормативним актам.
Тобто ми маємо створити не тільки передумови до застосування норм міжнародного права про соціальний захист та страхування в цілому, а й належним чином їх впроваджувати та вдосконалювати, що є позитивним критерієм та має місце розвитку в сфері соціального захисту.
